Служниця йшла не поспiшаючи, то просто бiгла, то сiдала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усiм тулубом - певно, що рана пекла її нестримно i не давала вiльно рухатись.
      Щоразу, коли вона починала обертатись, Пiвник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присiсти у височенну траву.
      Перед невеличким гайком вона спинилась i довго обдивлялась на всi боки.
      Стиха покликала. Коли їй неголосно вiдповiли з-за чагарника, тодi вона пiшла в заростi.
      Пiвник, просто припадаючи до землi, наблизився до заростей.
      - А все? - Спитав старий перевiзник. Пiвник зразу впiзнав його глухий i хрипкий голос.
      - На островi. Перевезли. I не знає вiн... Думає, що воно там, де вiн сховав... Ой, сестрице, обережнiше... Ой болить, ой пече.... I стрiли, можу присягтись, у нього отруєнi всi. Всi стали як дурнi пiсля блекоти... У нього, бiдолашного, рука розпухла... Одна надiя - встигнете... Якщо спiзнимось, дурник їх заб'є.
      - Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!
      - Дядечку! Поспiшай до хлопцiв. Всiх родичiв пiднiми!!! Ой болить, болить менi! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти вiд отрути!..
      Пiвник не став слухати далi, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.
      I тремтячи вiд страху, що потрапить у трясовину, i маючи надiю, що уникне трясовини, побiг, побiг навпростець до дядька Пiвня.
      Пiвень мав слух не згiрший, анiж малий, i вискочив йому назустрiч.
      - Зрада... - Прошепотiв Пiвник i сiв просто в мочарину там, де стояв. Вона... тебе... зрадила... - Плакав хлопчик. - Скарби тут десь на островi. Вони пливли по скарби... Тут на островi... Десь тут,.. на островi!..
      - Зрозумiв! Ти пильнуй їх! Тiльки знiметься веремiя, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вiстрям, а рiж, як теля - попiд скилицею, як би косою рiзав! Нiж у тебе добрий!
      Сам побiг назад межи верби i вмить вилетiв звiдтiля охляп на конi, але при зброї.
      I тнучи п'ятами кобилу пiд ребра, пустив її по вузькiй болотнiй стежцi...
      Пiвник йшов поволi до верб i ледь не спiзнився. Бо Лях пiдкочувався до жилки, що єднала напнутий самострiл i ретязi Гречина. Гречин з розкритим ротом не мiг вимовити нi слова, закам'янiв, задубiв, як жаба перед вужем.
      Пiвник, ще не прийшовши в силу пiсля шаленого бiгу, тремтячими руками витяг iз купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.
      Звiв над головою i опустив на плечi Ляховi. Потiм по головi бив, по руках, по череву, по ногах.
      - Вiдповзай, вiдповзай, вiдповзай!!!
      Сили в малого ще не вiдновились, але кий був замашний, з якогось пiвденного дерева, наче залiзний.
      Лях пробував закритись зв'язаними руками. Лях перевернувся на черево.
      Пiвник важко пiдносив кий i гатив полоненого по хребту, по ребрах, по головi.
      Вiн обiсiв геть i не усвiдомлював, що кричить i проклинає Ляха. Наче в хворому мареннi вiн змахнув києм i вдарив по ногах Ляха, Той сiпонувся, наче в корчах, i зачепив жилку вiд самострiла.
      Стрiла свиснула, продерши Пiвнику сорочку пiд лiвою пахвою, чирконула по шкiрi, обпiкаючи гарячим болем, але, втративши свiй напрям, вп'ялася в плече гiнцевi.
      Вiн не зойкнув, не захрипiв. Тiльки шарпонувся усiм тiлом i провис на линвi.
      Лях теж зацiпенiв, увесь закривавлений i потовчений. А Гречин i син перевiзника стукотiли зубами зi страху.
      Малий враз утратив усяку цiкавiсть до полонених татей i лють вiдпустила його.
      Зовсiм забувши про обережнiсть, вийшов з укриття. В кiнцi стежки побачив вершника i коня на поводi. Попереду коней iшли троє.
      Двоє дiвчат i простоволосий сутуловатий чоловiк.
      Пiвнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присiв пiд крайньою вербою. I тiльки прихилившись спиною до стовбура, вiдчув бiль у лiвому боцi. Помацав у пазусi i побачив на пальцях густючу липку кров.
      Вид кровi пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гiрко.
      Якраз i дядько пригнав двох дiвчат i вимоклого перевiзника.
      Побачивши, що з гонцем, Пiвень кинувся до малого.
      - Ти?!! - I торсав його за плечi, аж малий клацав зубами i гикав. - Ти, дурню?!!
      - Чоловiче! - Заскиглив Гречин. - Малий не винний! Це он той, проклятий, все!..
      - Ага!.. - Вигукнув дядько. - Зрозумiв! А цього за що ти змордував?!! За що?!!
      - За що, за що?.. За те,.. - сонно проказав Пiвник, вмощуючись у високiй шовковистiй травi пiд деревом.
      Нiщо не могло збадьорити Пiвника. Вiн спав.
      Крiзь сон чув голосiння доньки перевiзника, плач служницi, стогони поранених, хрипке благання перевiзника.
      Потiм був гуркiт, лайка Пiвня, благальнi голоси дiвчат. А за тим їхнi завивання й прокльони, крики, голосiння.
      Наче пахло спаленим м'ясом.
      Прокинувся Пiвник вже верхи на конi пiд вечiр, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Пiвник порахував коней. Дев'ять. Вiн з дядьком їхав на половiм печенiговi.
      У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високiм коробi, на якихось шкiряних паках, пов'язаний, наче спiйманий вовк, скорчився Гречин. Вiн, скiльки мiг, вiдхилив лице вiд двох голiв людських - печенiгової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної кровi, наче смолою замазанi.
      - Дядьку! - Знов забила Пiвника пропасниця. - Це ти чи я?!!
      - Вiн сам себе погубив! Коли я звiльнив його з пут, вiн витяг з чобота рiзака i штрикнув мене в груди. Дурень! Я його вiдпускав, бо всi мене благали, а вiн хотiв мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!
      - А тi?! А тi?!!
      - Я їм вуха пообрiзав. Як у Письмi сказано: "Око за око, зуб за зуб'!
      - А Онуфрiй казав менi, що треба пiдставити другу щоку, якщо тебе вдарили по однiй...
      - Нехай мене Бог вибачить! - тричi перехрестився Пiвень. - Каюсь, забув, забув.
      - А дiвкам теж?
      - Нi, лише Ляху i сину перевiзника,
      - А... А що тепер будемо робити?
      - Як доїдемо до шляху великого - бiжи до своїх скоморохiв. Скажи їм, що дядьковi допомагав коней шукати...
      - Дядьку, а як ти звiльнишся тепер? Ти ж Ляха не встерiг, виходить, ти його вiдпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.
      - Ха-ха! Мене князь вiдкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраденi скарби.
      - Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!
      - Це княжий скарб. I не годиться нi менi, а нi тобi туди заглядати.
      - I ти не подивишся?
      - Нi, Пiвнику. Це майно нашого господина.
      - Ой, а я так хотiв подивитись на княжi скарби! Так хотiв!!!
      - Нi, Пiвнику. Нам цього не можна!
      - Дай, я хоч на печатку подивлюсь!
      - Дивись! Це нам з тобою можна.
      Пiвник скочив з коня i видерся на колу.
      Гречин лежав якраз на коробi, де печатки пiдвiшенi.
      - Посунься!
      - Не можу... Розв'яжiть мене,.. - заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле i пашiло жаром.
      Пiвник напружився, вперся ногами в стiнку короба i зiштовхнув Гречина з мiсця.
      Ось вони, важкi свинцевi печатки.
      Покрутив у пальцях, потримав на долонi.
      На однiм боцi був карбований чiткий княжий тризубець, на другiм боцi трохи зiм'ятий воїн зi списом у правицi i щитом при лiвiй нозi.
      Тiнь впала на хлопчика.
      Над ним височiв широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи такий широкий, м'язистий, грiзний навiть у своєму повстяному ковпаку.
      Вiн вийняв з в'язанки товсту стрiлу i ткнув у вишкiренi зуби гiнцевої голови.
      - Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.
      - Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!
      - Каже, щоб я його вiдвiз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що iншим не можна слухати... Навiть як вiн мене дурить, його ябедники замордують... Ну, подивився? Тепер бiжи! Оно вже шлях великий!..
      - У мене немає нiчого. Дай хоч резану...
      - Дурню! Звiдки у мене можуть бути грошi, коли я коней шукав i по вугiлля їздив?!
      - Але ж ми взяли таку здобич!
      - Здобич пiде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог вiддав нам ворогiв у руки. Я повинен за це вiддячити Боговi... Поспiшай! Скоро ворота зачинять. Бачиш - вже сонце сiдає?..
      I Пiвник забiг на Подiл з останньою кiнською батовою. Вiн бiг i чув, як риплять спицi коловороту i поскрипує мiсток, пiдносячись над протокою Глибочицi.
      Пiвника ледь не збили на землю Реп'ях та Хода. Реп'ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиiою крутився навколо нiг хлопця i все рохкав, рохкав без перерви.
      Всi були при столi, i Пiвник розводив теревенi, як вiн допомагав дядьковi коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кровi.
      - Так ти тепер до дядька пiдеш? - Запитав канатоходець.
      - Та якби... Дядько завтра кудись їде по камiнь... На Тетерiв десь... А з хлопами що менi робити? Я краще у вас буду.
      - То будь, - ствердив похмурий бубонист, дядько Лютiв. Так що все було гаразд.
      Тiльки от по трапезi гусляр сказав хлопчиковi своїм тихим голосом:
      - Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звiрiв своїх не бери. Я от гусельцi свої прихопив. Заспiваємо старому старих славних пiсень. Нехай послухає, який голос у мого учня.
      - Дiду! Ти не дуже розспiвуйся - завтра до боярина йдемо.
      - Нiчого не трапиться.
      Та коли вони дiстались до садиби дiдового друга, старий спинився i довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?
      - Час тобi, дитино, тiкати з Києва. Бiля нашої садиби крутилося двоє жебракiв. У сусiдiв питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам бiля Десятинної церкви? Нi, не старцi вони, а вивiдувачi. Я вивiдувачiв по духу чую, хто б вони не були: чи нашi, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полонi. Двiчi викупили, двiчi мене вiдбили. Соглядатаї скрiзь схожi.
      - Куди ж менi подiтись?
      - Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом спiватимемо й гратимемо, щоб на вулицi чули, ти перелiзеш через тин i пiдеш... - Далi старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди iти та що й кому має говорити...
      Вголос гусляр пояснив:
      - Ми, удвох iз другом моїм, єдинi воїни Святославовi, що дожили до сьогоднiшнього дня. Останнi звитяжцi. Запам'ятай це. Колись своїм дiтям розповiси, що бачив останнiх витязiв Святославових. Ось i господар.
      Той господар з лiхтарем глиняним у лiвицi дiйсно був казковим витязем. Бiльше таких велетенських дiдiв Пiвник нiколи не бачив.
      Одною рукою велетень обiйняв їх обох - висохлого дiдуся i його мiзерного учня.
      - Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! - Пробасив старезний воїн.
      - Грати вiн ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срiбний, а пам'ять - як чекан для монети! З одного разу всю пiсню пам'ятае!
      - Невже новий Боян народився? - Лагiдно i з надiєю спитав велетень.
      I дiд вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пiсню про похiд Святославiв на Хвалинське море.
      Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бiк. Як скiнчили спiвати старець i малий, велетень перестав плакати.
      - Брате-друже! Диви, малий який: i не киянин, а он як пiсню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!
      - Так воно так, брате-друже! Та тiльки малого хтось вистежує. Чи воно княжi люди, чи церковнi. Гадати хто та що - часу немає. Треба сховати хлопчика.
      I тодi, коли старiйшини спiвали в два голоси про красунь з Дербенту, малий перелiз через тин-паркан гостроверхий i нишком дiстався до Гончарiв.
      Там, назвавши потаємне слово вiд старого воїна, перебув кiлька днiв.
      Поки не передали хлопчику, щоб iшов до бойового човна, що його збудували на глибочицькiм березi бiля Житнього базару.
      I ось вiн тепер бiля бойового човна стоїть i огладжує дзвiнкi напруженi дошки, що бронею накривають одна одну.
      Приїхали вози з припасами, прийшли мужi. Все молодi, зграбнi, худi, м'язистi. Принесли весла довгi, щоглу лискучу i свiтле вiтрило, намотане туго на рею.
      З розгону по колодах пустили човна на воду.
      Нi весла не вдаряли, нi вiтрило не розпустилось, а човен рiзав i рiзав синю воду, а вона дзеркалила його золотi блискучi боки.
      Та мить споглядання золотих гнутих бокiв, золоте вiддзеркалення у безоднiй синi теплої днiпрової хвилi потiм розтяглась на весь час його плутаного, химерного шляху життя.
      Йому здалось, що бачить вiн себе в той давно витрачений, розтриньканий, змарнований, спалений i водночас казково дзвiнкий час, коли вiн самотужки пiдбирає мелодiю i спiває вiншування могутнiм веслярам.
      Напружилось вiтрило колесом, засвiтилось срiблом, тремтять, дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс чорно-синю воду.
      Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнiшому, по найглибшому звиву русла, минає слiпучi одмiлини, бронзовi смуги вогкої рiнi, смарагди та срiбло прибережних гаїв та заростей шелюги.
      Вiн стоїть отут вгорi на височенних київських кручах i споглядає, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею i примостився на самiм вершечку щогли, споглядає блакитнi далекi приднiпровськi гори.
      I не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчi.
      А вiн сивоусий бачить його, малого, веселого мандрiвця i спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.
      А вiн, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого пiдтоптаного мужа.
      Мужа мудрого, знаючого, умiлого i вправного у рiзних ремеслах.
      I нiчого йому не шкода з усiх рокiв прожитих. Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтанула над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.
      Вже вiд Витачева вiн плив разом з дядьком Пiвнем у найдальше руське мiсто Тмуторокань. А там ще далi в Обези, що горами зривались у синi хвилi Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб'ячий зуб та бiлих соколiв-сапсанiв дiстати в Обезах золотого пiску, свинцю та мiдi. I все для храму київської святої Софiї.
      Сам князь великий послав Пiвня. Князь i довiрив усю справу i рятував вiрного слугу вiд помсти в Києвi. Князевi вiн був потрiбен, i водночас знав князь, що не вибачать родичi гiнця вiдданого князевi чоловiка... Тому й вiдсилав вiд помсти подалi, а для себе з великою вигодою - знав, що тiльки смерть нагла завадить смердовi виконати князiвський урок.
      А Малого Пiвневi дозволив тiун взяти. Щоб доглядав повсякчас за чотирма бiлими сапсанами. У дарунок князям обезьким. Але Пiвень тiльки одного подарував, а трьох промiняв на золоту смальту.
      Вони привезли все загадане - золото, свинець, мiдь. Навiть золоту обезьку смальту для майбутнiх мозаїк. I за смальту князь сам подав вiрному слузi срiбну гривну на шию.
      Коли вони повернулись до Києва i йшли на поклон до городника, то побачили - мури святої Софiї виведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.
      За пакiллям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилаоь густа пара. I все довкола присипав пухкий снiг.
      Снiг завис на золотому, ще не опалому листi, на ще зеленiй травi. Снiг припав незайманим весiльним запиналом на дубових хiдниках Верхнього Мiста.
      Снiг рипiв пiд збитим, подертим взуттям. Поодинокi снiжинки падали на розпашiлi, засмаглi до бронзового щоки.
      Пiвник зняв обезьку баранячу кашлату шапку i звiв до неба лице.
      Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання.
      I з сiрого теплого неба сипались пухнастi снiжинки.
      Для Пiвника починалась перша київська зима при будовi храму святої Софiї.
      Тихо, тихо сiялись снiжинки, i десь неподалiк спiвали величальну пiсню молодому.
      Ще й тепер, бiльш, нiж через тридцять рокiв, пам'ятав сивоусий майстер той снiг на золотому листi.
      Так, бiльш, нiж три десятилiття проминуло тут у Верхньому Мiстi при будовi, при оздобi святої Софiї, при впорядкуваннi подвiр'я i службових будов.
      I знов вiн побачив себе на вершку щогли, над срiбним вiтрилом, над золотим човном, який рiзав гострим носом блакитнi вiдбиття хмар у днiпрових струменях.
      I цього дня, коли вiн забирав своє добро з Верхнього Мiста, теж падав снiг. Тiльки не перший, а останнiй березневий снiг. I не хотiлося майстровi знiмати вовчу шапку i пiдставляти лице вiзерунчастим снiжинкам.
      Холод тепер часто проймав його спрацьоване тiло, i холодом занадто часто овiвало колись таку гарячу та веселу душу,
      Збудували святу Софiю.
      Скiнчилось володарювання великого кагана Ярослава.
      Минули буйнi походи проти сусiдiв.
      Наближались братовбивчi чвари межи нащадками Ярослава.
      I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто.
      Була весна 1054 року.
      I падав останнiй рiденький снiжок.