А коли всi стомленi нiчною веремiєю вертались на свiтанку додому, то Пiвник не йшов, а, здавалось, танцював, i радiсть i бадьорiсть тримали його в силi.
      I так йому хотiлося стати вправним i смiливим скоморохом, що може по линвi ходити i мечами жонглювати, i хотiлося побачити Царгород золотий, i хотiлося чужi мови знати, як славний київський отрок.
      Вiн зовсiм не бачив, якi стомленi, пiдупалi духом лицедiї. Вiн чув, що вони говорять, i зовсiм не брав собi в голову, що господар пожадливий, i що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвiчi менше, нiж було обiцяно.
      Пiвник мовчав, а душа його спiвала вiд радостi. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свiдчив, що життя веселе та щедре. А ведмiдь, що поруч трiскотiв пазурями по хiднику, стверджував нiби - воно до всього ще й казкове!
      Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та пiл i спали до полудня.
      Крiм старого гусляра, Пiвника та його звiрят, що шастали подвiр'ям i все обнюхували, дослiджували
      Побачивши, що Пiвник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтанi, розладнанi гуслi собi на колiна, а Пiвника поставив при справних. I сказав вдаряти по струнах. А сам пiд тi звуки пiдстроював розладнанi. Ударить кiлька разiв по своїх гуслях старий, прислухається, а тодi просить малого Пiвника повторити те ж саме на добрих гуслях. I нiчого, до ладу виходило.
      Так вони чимало часу на гуслi витратили, поки старий сказав:
      - З тебе добрий помiчник. Пiшли, пообiдаємо, ми добре попрацювали.
      Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют i канатоходець, i зразу ж до столу.
      Канатоходець, вiн ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому:
      - Ти, дiду, так гостей частуєш, нiби ти отаман. Хто знає, який заробiток буде завтра на базарi.
      Пiвниковi вiд сорому, що про нього таке виговорюють старiй людинi, та ще за столом, шмат застряг у горлi.
      - Коли я помру - хто вам усiм гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярiв? Хто в таке кодло пiде? Гуслярi хорошi не люблять срiблом дiлитись.
      - То ти його збираєшся вчити? Скiльки рокiв ти сам вчився? Скiльки рокiв витратив?
      - Оце вже не твоє свиняче дiло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!
      Пiвниковi аж серце закалатало вiд радостi, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
      Пiсля цiєї короткої сутички за столом на Пiвника вже нiхто не звертав уваги, не зиркав, що вiн на дурнячка у них хлiб їсть.
      А коли Лют пробудився, то його зразу Пiвник попрохав, щоб вiн кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
      - Ну й забувака ти! Я ж тобi вже казав, що вiн жив у нас, а потiм пiшов на Житнiй базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зi всього Подола збiгаються.
      Пiвник сперечатись не став, але зрозумiв - Лют бреше йому i не мигне.
      З того дня сивобородий старець може по пiвдня навчав Пiвника. Сiдали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
      Коли старезний гусляр бачив, що Пiвник стомився, вiн говорив:
      - Щось у мене пальцi зомлiли... Що то значить старiсть. Пiди, Пiвнику, пiди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Вiн хоч брехун великий i хвалько, але ножа кидає добре... Я, коли iз Святославом ходив, дуже мене нiж виручав. Якось на мене печенiг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!..
      Старий пiднiмав над дзвiнкими струнами вузлуватi тремтячi пальцi.
      - Йди, йди Пiвнику! Нiж - зброя найперша! Без ножа чоловiк нiщо! Хто б вiн не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Нiж тебе порятує скрiзь i завжди - i вночi, i вдень, i за столом, i в лiжку...
      - А я ножа пообiцяв Люту, якщо вiн навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?..
      - Не переймайся. Якщо ти ножа свого вiддаси Люту, я тобi свого подарую. Вiн iз далекої агарянської землi.
      I бiлоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою i широким лезом. Зачепив товстим нiгтем блакитне лезо, i почувся звук дзвiнкий i чистий, наче срiбний.
      Гусляр дотримав слова i вiддав Пiвниковi ножа саме тодi, коли всi лаяли Пiвника i кепкували з нього.
      Тiльки гусляр-дiдусь смiявся.
      - Та чи ви показились - з-за чужого срiбла перейматись. Може то його Господь Бог випробовував?.. Давай, дитино, гуслi настроїмо, якщо пальцi не болять.
      - Та нi, вже не болять, - озвався Пiвник, а думкою до тiєї суботи повернувся. У п'ятницю вони ходили на Подiльське торжище. Грали, грошi заробляли. Тут щоп'ятницi був ярмарок. Повертались опiвночi. Пiсля спекотного дня задуха була страшенна, i старий гусляр просто умлiвав вiд болю в серцi. Спадаючим голосом благав Господа дати йому побачити схiд сонця. До подвiр'я його тягли пiд руки, бо ноги вже не тримали старого.
      I саме тодi завили вiтровiї над Верхнiм Мiстом, засвiтились незлiченнi змiїстi спалахи. Земля й повiтря здригнулись вiд громовиверження.
      Обернувшись до старого, Пiвник побачив при блакитному сполоху - старий оживає! Дихання його вирiвнялося i вiн починав зводитись на лiктi.
      Хлопчик зрадiв i, не зважаючи на страшний гуркiт грому i слiпучi блискавки, примостився на лавi i миттю заснув.
      Потiм наче на свiтаннi хтось пiдiйшов i збудив його вiд липучого сну. Єдине, що вiн мiг ствердити потiм - одяг у того, когось, був наче золотавий.
      Пiвник протер очi. Дверi вiдхиленi. I крiзь дверi, i крiзь вiкно вливалося холодне вологе повiтря.
      Ще раз протер очi. Бiля лавки нiхто не стояв - всiх поборкав нестримний сон...
      Потiм вiн нiколи так i не змiг усвiдомити, чому саме вiн пiшов нагору до Десятинної, а не до Iллiнської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видiння - коли воно добре - поскорiше збулось, а як погане - щоб не збулось.
      Та дверi храму зачиненi. Занадто рано.
      Тiльки на мокрi, мармуровi плити виповзли калiки. Знов, як i тодi, першого разу, Пiвника охопив розпач i жах при спогляданнi людської бiди. Не змiг бiльше стояти на виднотi i кинувся тiкати вiд храму. Побiг крiзь браму, бо вже у Верхнє Мiсто заповзали валки з вантажами.
      Спочатку Пiвника потягло до їхньої iстобки. I знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це вiн полишив холопiв у бiдi, а сам по-зрадницькому втiк.
      Вiд такого почуття вiн зовсiм знiтився, i вирiшив повернути до мiста.
      Нараз подивився праворуч, де на схилi гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.
      Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною наче жовтий риб'ячий зуб, i тiльки вгорi вiдходила на бiк могутня крива гiлка зелена. А вся крона, i друга половина, бiльша лежала внизу за багато саженiв вiд пня.
      При основi уцiлiлої гiлки з розщепiв деревини наче визирав зелений горщик.
      Не роздумуючи, Пiвник помчав по мокрiй травi, що холодом обпiкала ноги.
      Обережно, щоб не поранитись об гострi пласти деревини, що стирчали лезами ножiв, полiз вiн угору.
      Дряпався вгору поволi-волi.
      Ось i гiлка. А в її основi тепер розкрилось дупло старе i вiд нього стирчали на всi боки велетенськi скалки деревини.
      Зелений горщик був цiлiсiнький.
      Пiвнику здалося, що вiн не дочекається, поки дiстанеться до землi i там вже розкриє горщик.
      Тому вiн не став злазити, а отут, на рипучiй гiлцi, вiдколупав ножем просмолену затичку.
      В обличчя йому бризнуло сонце, вiдбите вiд бiлих i жовтих кружалець монет, заiскрилось вогняним полиском камiнного намиста, засяяло на маленькiй блакитнiй оздобi, по якiй розпустило свої вибагливi вiття-вiзерунки Дерево Життя.
      - Ось чого до мене приходив... - уголос промовив Пiвник, та не скiнчив, бо не знав, як те видiння назвати.
      - I не сказав менi, - зашепотiв хлопчик, розглядаючи самоцвiти i блакитну пiдвiску iз золотим Деревом, - що менi з цим усим робити?.. Ой, а я дурний! - Майже прокричав Пiвник. - Та це ж подарунок ковалевiй доньцi!
      Тут вiн на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвiн. "До заутренi кличуть!"
      Бовкали дзвони i в ближнiх церквах.
      Не гаячи часу, Пiвник по частинах видлубав монети iз глечика i опустив за пазуху. Важим холодом вони вкололи шкiру живота та грудей.
      Глечик, намисто i блакитну пiдвiску вiн поклав на дно розколотого дупла.
      Йому так хотiлося роздивитись усi монети,
      Але треба поспiшати! Пiвник просто бiг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калiкам убогим.
      Тiльки хто воно приходив напереденнi?
      Той Бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось iз лiсових богiв? Але яка турбота лiсовим богам до понiвечених, упослiджених, покинутих усiма калiк? Нi, певно, що це таки був дядькiв Бог. I це вiн виказав Пiвнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жоднiй монетi немає знаку хреста, знаку нових богiв. А може, Пiвник просто не роздивився.
      Малий не втримався i видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, i на ньому зблисли риски i позначки, наче шашелевi ходи на старiй дошцi.
      В ротi у Пiвника пересохло, серце калатало, а у вухах всi бадьорi звуки суботнього ранку пiднеслись до такої сили, що здавалось,. навколо вчорашня буря гримить.
      Сталося так, що коли Пiвник витяг першу монету i подав найближчому жебраковi, крiзь розчиненi врата храму вибухло врочисте "Алiлуйя, алiлуйя. алiлуйя!" - радiсне, врочисте i нестримне.
      Ця мить поєднала i сонячнi променi, i ангельськi голоси хору, i радiсть вiд здатностi дарувати, дарувати iншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зiгрiв, освiтив, заполонив усе єство хлопчика.
      Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.
      Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.
      Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою...
      Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно - до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, - сiв на лавi. Розклiпив повiки - над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,
      Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.
      - Ой! - Не втримався хлопчик.
      - Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?
      - Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.
      - Все так. Тiльки годиться мене звати - отець. Отець Онуфрiй.
      Пiвник подумав: "Та який ти менi отець? Ти просто попин.
      - Їсти хочеш?
      - Хочу.
      - Треба вiдповiсти: "Так, мiй отче!" - Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто "отця", вирiшив за лiпше пiдкоритись.
      - Так, мiй отче!
      - От i добре! Сiдай до столу.
      На столi поруч iз накритим гарячим горщиком пишний буханець хлiба-загреби, двi дерев'янi ложки, нiж i на дерев'янiй тацi бiла редька молода, молода цибуля з пiр'ям i часник. I ще стояв на столi берестяний коробок iз суницями.
      - Ти, сподiваюсь, хрещений у православну вiру?
      - Авжеж! - Бадьоро вiдловiв Пiвник i, згадавши, додав. - Так, мiй отче!
      - Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: "Отче наш, iже єси на небеси... Да святиться iм'я Твоє, да приiдеть Царствiє Твоє..."
      Пiвнику було радiсно повторювати незвичнi i врочистi слова. I хлопчик їх просто виспiвував за чорнобородим попином...
      По молитвi, проказавши: "Господи, благослови!", попин насипав собi i хлопчиковi в миски осетрової юшки, вiдломив по щедрому шмату хлiба. Юшка з головизни була така смачна, духовита i гаряча, що Пiвник не мiг себе стримати i голосно сьорбав, обсмоктував хрящi та плямкав губами. I на стiл крапав з ложки... Попин зауважень не робив, лише стиха посмiхався у свою розкiшну бороду.
      Пiсля обiду попин почав Пiвника випитувати все-все про його дядька i про нього самого. Про всi бiди Пiвник переповiв. Лише змовчав, що живе у скоморохiв на Подолi. Що попини люто ненавидять скоморохiв та лицедiїв, i волохiв, i чарiвникiв, добре знав.
      - То ти кажеш, твiй дядько ревний християнин i весь час на службу ходив, свiчки ставив, на церкву жертвував?
      - Так, мiй отче!
      - Ну, тодi помолимося разом за його безпеку. Повторюй:
      "Скоро предварi, преждi даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам Христе Боже наш погубi хрестом Твоїм, борющие нас..."
      - Тепер ти можеш iти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай - ти впав у грiх гординi. Бо ти вирiшив обласкати тих, кого бог позначив убогiстю... То ангел тебе випробовував. Вiн тебе привiв на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зi срiблом та злотом до храму i збагатити його скарбницю, щоб на тi монети святi отцi прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаянiе жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумiнню. I вийшло - спокусив убогих та ницих!.. А спокусити жебракiв - великий грiх! Зрозумiв, мiй сину?..
      Пiвник тодi нiчого не зрозумiв. Йому тiльки нестерпно хотiлося до скоморохiв, до веселого Ходи i похмурого Реп'яха. I вiн подивився в очi чорного попина.
      - Так, мiй отче! Iншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як iз ним чинити... або... або зразу вiддам до храму...
      I раптом, сам навiть не знаючи, чому, спитав:
      - А чого ви всi, попини - чорнi? Ви всi греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?
      - У мене батько був гречин. Його з iншими отцями до Києва привiз у вiрi людей наставляти сам Володимир... А мати iз цих земель.
      - Так ти, як i Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як i в тебе, батько попин... тобто святий отець, - виправився миттю Пiвник.
      - Мiй батько був чоловiк учений i благородний. I з моєю матiр'ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвiса, про якого ти сказав, зачатий у блудi i рабствi i вихований у мерзотi. Бо хто його батько - чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає i сама його матiр! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Грiховодник i содомiст, зрадник i злодiй! Пiдла, пiдла личина! Коли цей смрадний пес був тут, вiн мене утискав i не давав служити богу i людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, грекiв, немає довiри... I знов я змушений....
      Далi вiн не став говорити, гнiвно насупився. Потiм перехрестився i замирено сказав:
      - Господи! Вибач менi мою гнiвливiсть та злослiв'я. Дитино моя, iди з богом!
      Повертався на Подiл без капшука iз ногатами i без мисливського ножа при поясi.
      За день вiн сходив подивитись, що сталося iз рештками велетенського дуба.
      Дуба не було. Не було нi гiлля; нi пенька навiть. Тiльки на крутiм зеленiм схилi жовтiла заглибина. Навiть корiння викорчували.
      ТАТI-КОНОКРАДИ
      Коли вони збирались йти до заїзду на вечiрню забаву, старий наказав малому:
      - Бери й ти гусельцi. Сьогоднi ми з тобою починаємо вiншування. Як вдарю по струнах перебором мелодiю, ти тодi на басi за мною. А як почну спiвати - ти вже веди голосом далi до самого кiнця. Зрозумiв?
      - Та я ж... нiчого ще не вмiю, ще...
      - Злякався? Нiчого, поки дiйдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усi бачили ти мiй учень, дарма хлiба не їси... Хоч вiн бiльше не присiкується, однак вони думають, що ти ледащо...
      I поки вони йшли вечiрнiми вулицями, малого справжня пропасниця трiпала.
      Та лише дiд-гусляр перебором струн почав пiсню, як тремтiння скiнчилось. Спiвав хлопчик голосно, дзвiнко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зiрватись. Услiд за дiдом затяг славу купцям-гостям новгородським, як завжди - припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.
      Пiсля вiншування коза з Лютом танцювали, ведмiдь через голову качався, канатоходець i дiвка перекидались гострими захалявниками.
      Хлопчик i дiдусь вiдiйшли пiд стiну, а потiм до них i Лют приєднався. Лют зашепотiв.
      - Сестрицi важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срiбло. I ще дядько сказав - як гуслi опануєш краще - сам вiншуватимеш. Дiд вже слабий, а в тебе добре виходить.
      Пiвнику вiд Лютових слiв чи не найбiльша була радiсть - стане гуслярем-скоморохом i буде по всiх святах ходити i людей розважати i сам веселитись!..
      Та вже вранцi на базарi, як пiшли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Пiвника покликали знайомим свистом.
      Озирнувся - дядька поблизу не було. Лише бiля вуглярської коли присiв обiдраний чумазий чоловiк i щось длубався з колесом. Пiвник хотiв доганяти Люта, та чоловiк знов свиснув i, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.
      - Я зараз,.. я дожену!.. - Гукнув Пiвник, метнувся до чорної коли.
      - Слухай мене - щоб з обiду чекав мене при дорозi. На другiм зворотi бiля Бабиного яру. Сховайся в кущах i чекай мене. Тiльки ж гляди - нiкому не кажи нiчого, куди йдеш! А тепер iди!
      - А Реп'ях, а Хода?
      - Нiкуди не тягай! Iди, йди швидше вiд мене. Швидше...
      ...Пiвник довго лежав у теплiй шовковистiй травi пiд кущем, що не з чувся, як i заснув.
      Прокинувся, бо вiдчув - на нього пильно дивляться. Сiв - а над ним навпроти стояв дядько Пiвень у вуглярськiм вбраннi.
      - Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старцiв золотом обсипаєш?!! I це саме тодi, коли твiй дядько рiдний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зi мною! Ще не вiдомо, чи викуплюсь я з боргу!..
      - Ти викупишся! А вони калiки. У них нiколи нi руки, нi ноги не повiдростають. I їх нiхто не догляне. А якщо ти станеш калiкою, тебе ми всi доглянемо.
      - Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! - Спересердя сплюнув дядько Пiвень i тричi перехрестився. - Спаси мене, Дiво Пречистая, сохрани i помилуй вiд калiцтва! А тепер, личино чортова, ходiмо. Iди i слухай, що маєш робити...
      Перш за все дядько Пiвень забрав одяг у Пiвника i перемазав його в залишках вугiлля, ще й смолою де-де пошмарував.
      Потiм, як тряслись на передку коли, Пiвень пояснив, що належить робити Пiвниковi, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадiв у їхнiй схованцi.
      Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє - мiзерний хлопчик i його дядько, гарячий, запеклий, затятий.
      А тих було - Гречин, син перевiзника, гонець княжий та конюх-печенiг.
      Дядько заздалегiдь вивiдав усе, винюхав, виповзав на черевi плазом. Почав за ними полювання вiд тiєї ночi, коли подався потайки на Оболонь до конярського збiговиська. По їхнiх слiдах вiн дiстався до острiвця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть мiняли i крадене хоронили.
      Першим Пiвень поцiлив конюха-печенiга. Крижем розкинувши руки, печенiг завалився бiля багаття. Син перевiзника кинувся по гатцi на другий берег протоки. Але в трьох кроках вiд берега вiн перечепився. Дзизнула тятива, i вiн з розпачливим зойком сiв на хмиз.
      Печенiг теж завивав бiля вогнища.
      Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськi стрiла вп'ялася йому межи лопаток. Стрiла не звичайна, а вилочка.
      Лише гонець пiсля першої стрiли впав плазом на землю i вiдкотився вiд багаття у смоляну тiнь.
      - Волосе, Волосе! - На повен голос благав Гречин. - Витягни менi стрiлу. О-о-о-о-о-о! - Волав вiн. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! Вiн простягав руки в бiк густої чорної тiнi. - Молю, благаю тебе, Волосе!
      I зразу ж туди одна за другою свиснули три стрiли.
      Спочатку Пiвниковi, що споглядав усе з висоти на вербовiй гiлцi, здалося - стрiли поминули цiль.
      Бо з трави високої нiякого звуку. Тiльки Гречин скиглив та стогнав син перевiзника. Печенiг бiля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.
      Аж ось в останнiх спалахах тахнучого багаття побачив Пiвник, як заколивались вершки трави i над ними звiвся княжий гонець. З лiвого плеча в нього стирчало зламане древко стрiли, а в напруженiй правицi кривавим плиском дзеркалився меч.
      I зразу ж дзизнула тятива, i стрiла вп'ялася в зап'ястя правицi. З вiдчайдушним прокльоном, iз смертельним зойком розпачу вiн випустив меча. I пiдняв лiвою рукою правицю, з якої стирчала стрiла. Вiн не змiг стояти i впав на колiна, наче п'яний. I вже зубами намагався вирвати стрiлу з рани.
      Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
      Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.
      Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.
      Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.
      З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
      Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.
      Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.
      - За кугу! За кугу! - Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.
      А служниця добре знала тут всi ходи й протоки
      I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.
      - Ой, мамо, мамо! - Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.
      - О-о-о! - Застогнав розпачливо на днi човна Лях.
      Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
      При миготливому свiтлi багаття спостерiг - як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.
      У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
      Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.
      Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.
      Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.
      Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив - вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.
      Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.
      - Принеси вогню i хмизу!
      - Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...
      - Швидко! Бо небавом свiтанок!
      Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.
      - Що там? - Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.
      - Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...
      Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.
      У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
      Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.
      Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.
      У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.
      Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
      - Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти - бери i тни отут! - Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.
      Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.
      "Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав Пiвник.
      Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.
      Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.
      Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.
      "I де вiн їх узяв?!"- Очманiло подумав Пiвник.
      А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:
      - Для чого короби їм? Ти знаєш?
      Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.
      - Для чого короби? Чиї вони?!
      - Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
      - Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, - нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!
      - Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабiв!
      - Даю слово - твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?
      - Спочатку її звiльни!.. - Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.
      Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.
      - Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
      - Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.
      - Не базiкай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. - Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!
      - Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!
      - Нехай вiн скаже - для чого короби!
      -- Вiн не скаже...
      - Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! - Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.
      Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.
      Служниця мовчала.
      Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,
      - Ой матiнко! - Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга - стрiла йому серце пробила.
      - Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб...
      - Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! - Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.
      Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.
      Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.
      Мовчки звiльнив вiд пут служницю i її коханця Ляха i пiдвiв їм мiцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зi здивуванням на обличчi обмацував пальцi.
      - А де вашi припаси? - Спитав Пiвник.
      - Там у схованцi,.. - вiдказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тодi високий голос гречина.
      - Ти їх вiдпускаєш?! А вони ж тебе здурили... Вона йому твого полового огиря з мiста вивела!!! А ти їх вiдпускаєш?.. - Спадаючим голосом закiнчив гречин.
      Лях i служниця кинулись бiгти до заростей, та рани i пута ослабили їх..
      Першого Пiвень наздогнав Ляха i вдарив кулаком по тiменi. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дiсталася до кущiв. Та в темрявi Пiвень i її збив з нiг ударом в потилицю.
      Прив'язав обох до кошлатого коня i тягнув, волочив назад, до верб.
      - Де мiй половий коник? - Питав Пiвень, наступаючи на горло Ляховi подертим вуглярським личаком.
      Лях пiсля останнього дядькового удару, певно, перестав уже вiрити в свою фортуну. I не огризався i не ображав Пiвня, але мовчав затято.
      I знов служниця сказала.
      - Розв'яжи мене - я приведу коня... Тiльки ти вiдпустиш нас?..
      - Вiдпущу. Iди. Скiльки тебе чекати?
      - Як сонце он пiд ту гiлку дiстане, - показала на низьку товстенну вербу.
      I вона пiшла в ранковий туман по ледь помiтнiй стежцi i її мов вiд мiцного хмелю хитало й заносило.
      - Дядьку! - Зашепотiв Пiвник, шарпаючи за рукав. - Вона впаде i сконає! Або в багно завалиться...
      - Нi! Служниця - страх, яка витривала! Iнший би вiд такої рани... - Вiн озирнувся на поборканих татей. Всi вони повернули голови за служницею. I вiн зашепотiв Пiвникув - Ти бiжи нiби туди, до коли схованої... А там через ручай їй навперейми i за нею слiдкуй. Та обережно менi! - А тодi вголос, але не дуже сильно. - Збiгай,- перевiр коней та принеси штиль i сокиру.