Дядько видихнув, завмер i зразу ж пустив тятиву. Удар стрiли був такої сили, що вона пройшла крiзь дошку i виткнулась вiстрям на зворотi майже на два пальцi.
      Сiверянин легко нап'яв лука, вiдпустив тятиву i легко, без шуму стрiла вп'ялася в око цiлi.
      Другу стрiлу дядько Пiвень довго не пускав. Все не мiг вирiвняти дихання. Друга стрiла вдарила збоку в наконечник першої. I перша дрiбно-дрiбно затремтiла опереним древком.
      Натовп захоплено заревiв, заплескав у долонi. Сiверянин i другий стрiлець одночасно вiдпустили тятиви. У сiверянина стрiла вп'ялася в те саме око, у другого - в iнше око "личини'.
      Настав час третьої стрiли.
      Сiверянин легко нап'яв лука i його стрiла впала в купу до перших двох.
      Третiй стрiлець ледь схибив - стрiла вiдiйшла набiк трохи.
      Дядько набрав повнi легенi повiтря, натяг тятиву, видихнув спокiйно i зразу ж випустив стрiлу, не давши остаточно вирiвнятись диханню. Калена стрiла дзвiнко вп'ялася в кiнець мальованого носа.
      Натовп розчаровано загоготiв, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали славу, ляскали в долонi.
      Хтось крикнув, що в нього не лук, а самострiл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес вiд кабанiв стерiг.
      Але дядьковi стрiли, а це всi бачили, найсильнiше били по цiлi. Всi три стрiли пройшли крiзь дошку вiстрям.
      Бiльше охочих лучникiв не було. I сурмач задудiв кiнець стрiльби. I показав свiй довгий бич з позначками-карбами. I отроки, що мiряли вiдстанi мiж стрiлами i карбували на своїх бичах, показали свої рези.
      I все сходилось. Нiяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тiверець. Потiм сiверянин. Потiм варяг. А дядько Пiвень був четвертим.
      Староста привiтав стрiльцiв i пересипав у шапку все, що поставив кожний iз стрiльцiв пiд заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навiть литу пряжку.
      Переможець одержував всю заставу.
      Тiверець подякував старостi i закликав лучникiв до заїзду випити доброго грецького вина.
      Стрiльцi прокричали йому славу i понесли до заїзду на руках.
      Вже над головами своїх носiїв тiверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Пiвень мовчки показав: "нi!" i лишився змагатись у боротьбi.
      БОРОТЬБА
      У боротьбi дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчi за нього. Вiн їх усiх кинув на землю.
      Але коли проти нього став варяг, нiчого дядько Пiвень не мiг удiяти. Варяг схопив дядька за пояс i легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачурiла в нього з носа i з губи. Вiн не мiг нiяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подiльську Браму до джерела-водограю i там змивати крижаною водою розтовченого носа.
      Вiн повернувся на торжище тодi, коли молодий купчина притис варяга спиною до землi. I всiх iнших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу вiн не взяв анi шеляга. А ще й пригостив братiю барилом меду.
      Пiвня цей молодий купчина запримiтив зразу i сам пiднiс йому чашу меду.
      - Це в тебе кобил звели татi? - Спитав ласкаво.
      - У мого боярина. - Насупився дядько Пiвень.
      - Що - ти робичич?
      - Нi, боржник. На коня позичив повiдного. А кiнь здох.
      - I то все?!! - Здивувався купець. - Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кiнь, кожух i кулеша мої. I ще плата - дюжина рiзан. Рiзана в мiсяць! Зрозумiв?
      - Зрозумiв, мiй господине. Дякую за ласку, та менi треба боярину тих кобил повернути. У мене ряд складений з боярином.
      - Як знаєш! Я завжди тебе вiзьму до себе. Приходь, коли схочеш!
      НАВКУЛАЧНI БIЙЦI
      Мiж боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились мiж собою староста, його помiчники та мечник Верхнього Мiста, чи зводити тiльки за вагою та зростом, чи як завжди - хто кого побажає, той i викликає.
      Поки йшла рада, дядько Пiвень протиснувся через натовп до малого.
      Печенiзький румак зразу звiв вгору свою лебедину шию i нашорошив вуха. Його опуклi карi очi дивились уважно i напружено.
      Хлопчиковi аж тепло стало всерединi - от яку здобич взяв дядько на Росi.
      Дядько огладив коня, пригостив бiлим пшеничним коржем.
      - Зараз ось почнуть навкулачнi бої, i я почну перший.
      - Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!
      - Нiчого! Я помолився Богородицi. Вона мене не видасть. Битимусь!
      - А як же застава? Що поставиш супроти?
      - Ой боже! Що ж менi ставити? - Пiвень в розпачi схопився за голову. О! Я поставлю лук i стрiли печенiга.
      - А хiба речi ставлять? Я все бачу, що ставлять грошi або прикраси...
      Дядько послав малого до iстобки по лук i стрiли. Хлопчик скочив на землю i щосили потяг румака за вузду.
      - Не поспiшай! Я ще раз пiду до храму i помолюсь...
      За брамою Володимирового мiста Пiвник видряпавсь у сiдло i погнав скакуна до Золотих Ворiт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запiзнали його i пам'ятали.
      Ось вiн в iстобцi.
      Схопив сагайдак, лук та помчав, не мiг утерпiти, до Бабиного Торжка.
      Але як повернувся з конем на своє мiсце пiд паркан, то навкулачнi бiйцi, добрi молодцi, вже гамселили один одного, що було сили.
      А що далi - на тацi срiбла ставало все бiльше.
      Коли з храму прийшов дядько,застава вже була в три монети вiд голови.
      Пiвень вихопив у хлопчика зброю i кинувся до рядiв, де сидiли лихварi та мiняли.
      По його роз'юшеному i збудженому виглядi вони без напруги зрозумiли, що йому конче потрiбнi грошi. I не давали за добру зброю бiльше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько i цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.
      Пiвень ступив у коло, де змагались бiйцi. Якраз пiд валом, де не була земля мощена колодами. Якщо на мощений хiдник збити людину, то з неї може й душа вилетiти.
      Ой як добре, що дядько встиг iз своїми трьома монетами. Ще б трохи, i довелося б шаблю продавати.
      Пiвень по однiй поклав по монетi на тацю базарного старости. Натяг на тiм'я свого клобука, вiдкасав рукава та тугiше пiдтягнув пояса.
      Проти нього був один iз гончарiв, чоловiк, що, певно, полюбляв кулачнi бої, бо носа мав стовченого, звернутого набiк. Вищий на голову за Пiвня, у плечах не такий широкий, та руки м'язистi, довгi, а кулаки просто, як молоти.
      Гончар перший пiшов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правицi.
      Пiвень назустрiч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. I рука гончарева збила тiльки шапку з голови Пiвня. Водночас дядько вдарив гончара в пiдборiддя. Гончар похитнувся.
      Дядько додав йому лiвицею пiд бока, потiм правицею знов у пiдборiддя.
      Гончар сiв на землю. Очманiло крутив головою.
      Пiвень стояв над ним i чекав, поки гончар пiдведеться. Не пiдводився. Дядько взяв його пiд пахви i поволiк пiд схил валу та й посадовив там.
      Дядько частину грошей згрiб з тацi i сказав, що другу половину ставить у заставу.
      Проти нього вийшов один з княжих конюхiв. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.
      Не попер необачно на Пiвня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька i все перед себе лiвою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врiзати правицею чи в груди, чи в лице.
      Дядько метнувся вперед. I конюх певно подумав, що вiн його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Пiвень вiдскочив набiк i знизу, з усiєї сили вдарив конюха по щелепi. Конюх опустив руки, навiть пальцi розтис.
      - Хто iнший вийде? - Спитав дядько.
      Та конюх хрипко видобув iз себе.
      - Я ставлю ще одну монету.
      Похитуючись, пiдiйшов до тацi i кинув на неї важку срiбну монету.
      I цього разу вiн кинувся вперед, прикривши себе напiвзiгнутими руками. Кружив навколо Пiвня i намагався застигнути його зненацька i щосили вдарити.
      Та дядько був прудкiший. Пiдловив конюха, коли той широко розмахнувся. З щосили вдарив конюха в пiдребер'я. Удар завалив конюха на колiна. Нахилився вперед i, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж вiн якось звiвся i зiгнувшись, тримаючись за боки, пiшов з кола.
      Тi княжi конюхи, що були з кулачним бiйцем, загорлали.
      - Вiн ударив його нижче пояса!
      - Проти правил, проти правил!!!
      Пiвень бiгцем до старости.
      - Заверни його! Нехай вiн задере сорочку! Тодi всi побачать! Я не бив нижче пояса!
      А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всiх людину!
      Роз'юшений Пiвень пiдскочив до конюхiв i заволав:
      - Нехай подивиться один лише староста!!!
      Але конюхи не схотiли нiчого такого робити i вiдвели свого товариша до конюшень.
      Виступив варяг, знiмаючи iз шиї гривну i обережно кладучи на тацю.
      - Б'ємося до кровi... До третьої кровi.
      А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.
      Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз'юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.
      Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.
      Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.
      Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.
      Бiйцi кружляли один навколо одного.
      Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.
      Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.
      А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.
      Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.
      - Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!
      I зробив рiзу на своєму посоховi.
      Дядько вiд подiбної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.
      - Перша кров! У варяга перша кров!
      Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.
      - Друга кров!!! - Загорлали в натовпi.
      Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
      Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.
      Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.
      - Третя кров! - Заволав сурмач. - Варяг перемiг!
      Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.
      Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.
      А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.
      Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.
      Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.
      Ще буде змагання коней.
      Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?
      Лишилась тiльки печенiзька шабля.
      СРIБЛО ТА ЗЛАТО
      Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.
      А цей човен був набiрний. Основа всього - рiвний, як струна, дубовий киль - вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.
      Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.
      "Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки - пiвтори саженi "- подумав Пiвник.
      Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!
      I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.
      - Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?
      - Я не Горобчик, я - Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!
      - Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.
      - А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
      - Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi - тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, - поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. - Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.
      - А коли ж ти, господине, воював?
      - Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? - Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. - Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...
      - А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?
      - Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?
      - Так... Одначе кiнь печенiзький!
      - А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?
      - Дядько,.. - протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.
      Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.
      I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.
      - Дядьку, що ти робиш? - Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. - Постав шаблю! Постав шаблю!!! - Шепотiв йому згори хлопчик.
      - Цить! Чим зiтну голови татям? - Процiдив крiзь стиснутi зуби.
      Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.
      Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.
      Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.
      Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?
      Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.
      - А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!
      - Я на твоєму вороному поїду по опеньки! - Злостиво просичав дядько.
      - Як так, то зводимо!
      Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.
      Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.
      За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.
      Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.
      Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.
      Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.
      Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.
      - Бiда! Помагайте, люди добрi! - Заволав дядько Пiвень.
      I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.
      Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.
      Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.
      Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.
      - Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.
      - Звiдки в тебе цей огир? - Спитав старий iз золотою гривною на шиї.
      - I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.
      - То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? - Подав голос великий князь.
      - Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.
      - Молодець!.. Iване, - Кивнув головою назад великий князь. - Дай йому ногату за печенiга, за витязя! - А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. - I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! - Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.
      - Князю! Я дуже хочу тобi служити!
      - Ти хiба не служиш?
      - Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.
      - Скiнчиш урок - вiдпускай людей - i на Берестове до конярень!
      - Дякую, князю, дякую, князю! - I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя...
      Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.
      Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.
      Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.
      На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,
      Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.
      - Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!
      Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках...
      - Бачив?! - Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. - То ж бо й воно!
      I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
      - Куди ми?
      - Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми "кудиками"! - Злостився Пiвень на малого.
      Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.
      - Дядьку, можна я подивлюсь?
      - Iди та не барись! Бо менi... - не доказав дядько.
      Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.
      Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.
      Пiд голосну музику танцювало двоє - коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
      "От би менi так iз Ходою навчитись!" - Iз заздрiстю подумав хлопчик.
      I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
      - Ану не шарпайся! - Долинув згори знайомий дiвочий голос.
      Пiвник задер обличчя - над ним височiла дебела перевiзникова донька. А її прихопив правицею нiчний гонець. А лiвицею вiн обхопив служницю. Так, служницю городника. I всi троє пiдпилi.
      "Невже вона така п'яна, що не впiзнала мене?" - 3 тривогою подумав хлопчина. I став прислухатись до того, що шепотiв гонець дiвкам.
      Тiльки зрозумiв, що щось соромiцьке. Вони йому нiчого не вiдповiдали, хихикали та попискували, коли вiн засильно лапав їх.
      "У городi все не так, як у нас!"- Вирiшив Пiвник i хотiв знов дивитись на чудасiю, як почув той голос, який купальської ночi керував татями.
      Малий вивернувся, щоб бачити того...
      - Чуєш, Волосе! - Шепотiв у потилицю княжому гонцевi ставний чорновидий молодик. - Дурник у заїздi iз своїм стрибунцем...
      - На те вiн i дурник, щоб сюди припертися iз стрибунцем, - не обертаючись, вiдповiв гонець, ще мiцнiше торсаючи дiвок.
      - Тю на тебе, ребра зламаєш! - Засичала служниця.
      - То йди до Гречина, може ти йому милiша за коняку! - Прошепотiв гонець, торкаючись пухнастими вусами палаючого дiвочого вуха.
      Дiвка приснула, але не вiдповiла.
      - Скажи Зорянi, нехай почастує,.. - шепотiв чорновидий.
      - Не тре, - вперше обернувся гонець. - Стрибунець примiтний. Сьогоднi взяв йому три сонечка на Бабинiм! Поведеш крiзь браму - примiтять зразу. Сам нехай виведе...
      - Довго чекати... А гостi скоро пiдуть до... Хто тодi вiзьме?.. Не перефарбуєш...
      - Поговоримо ввечерi,.. там, де завжди. А зараз - згинь!
      I дiйсно, Гречин за мить наче крiзь землю провалився, хоча ось тут стояв.
      Дядько Пiвень вхопив за комiр небожа.
      - Оце так недовго?!
      - Дядьку! Тут така таємниця! Я тобi скажу!..
      - Тс-с-с! Що тут у нього iз суглобами? - Голосно проказав дядько i присiв до жеребцевих копит. - Говори пошепки.
      - Дядьку! Тiльки-но був отой! Вони iз княжим гонцем зговорювались проти тебе...
      - Звiдки знаєш, що про мене?
      - Вони золотники сонечками називали, а жеребця - стрибунцем. I хотiв Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто пiдпоїла...
      - У-у! - Захрипiв Пiвень i аж зблiд. - Ти... лишайся при... коневi... Я пiду меду вип'ю та подумаю.
      Тiльки дядько зник у дверях заїзду, вiн видерся на коня, i йому тепер через голови глядачiв було добре видно лицедiїв.
      Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.
      Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.
      Всi загукали, заплескали.
      Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.
      Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
      Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.
      Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.
      - Ти звiдки? - Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.
      - Звiдтiля! - Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.
      - Не бреши, ти не киянин!
      - Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.
      - То ви княжi холопи?
      - Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...
      - А кiнь не ваший? Боярський? - Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.
      - Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.
      - Дивiться, щоб татi його не звели!
      - Чого мають звести?
      - Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.
      - Який вiн iз себе, той Гречин? - Схитрував Пiвник.
      - Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...
      - А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.
      - Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. - I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
      - Якого Анастаса? - Так само тихо спитав Пiвник.
      - Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...
      - I звiдки ти все знаєш?!
      - Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .
      - Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
      - Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!
      - А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
      - Можна... Тiльки що ти менi даси?
      - Ножа! - I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.
      - Давай ножа i завтра приходь
      - Е, нi! Спочатку навчи.
      - Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?
      - Пiвником! А тебе?
      - Лютом мене звати... Дивись, дивись! - Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...
      По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.
      Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.
      - У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.
      Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.
      Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору
      Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.
      Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.
      Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.
      Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.
      - Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.
      - Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..
      - Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...
      - Тої, що сiла на мiлину?
      - Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так - дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю...
      - Хiба таке може бути?! - Затремтiв хлопчик.
      - Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов'язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!
      - А ти? Я з тобою! Я допоможу!..
      - Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш... Iди з Богом!..
      Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.
      Пiвник усе зробив, як наказав дядько - огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп"яха забрав iз робочого подвiр"я.
      Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев'янiм держаку.
      - Гей, Пiвнику! - Першим примiтив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!
      - А старшi що?
      - Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..
      Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай iде.
      Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп"яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.
      Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.
      Пiвник нiчого сам не робив i звiрi його нiчого не робили, а проте йому вдалося пригоститись i горiхами, i фiгами, i калачами, i коржами... I ще чого тiльки не покуштував iз пундикiв хлопчина!
      А скiльки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохiв - той перший силач, що з лiхтарем був, i старезний дiдусь-гусляр. Молодому для вправи натягли мiцну линву мiж горищем комори та конюшнi. I вiн пройшов по линвi туди й назад.
      А дiд спiвав пiд гуслi про походи Iгоря на грекiв, про смерть вiщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенiгiв i визволив киян.