Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.
      Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.
      Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.
      Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.
      Ось тiльки руки простягни i торкнись.
      Вiн не втримався - простягнув руку i торкнувся.
      I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!
      Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.
      Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.
      Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.
      Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.
      Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.
      Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: "Вдягайся!".
      Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.
      Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.
      З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.
      Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.
      Малий подивився на зорi - i здивувався - вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.
      Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.
      Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.
      Заметеляла головою.
      З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.
      Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.
      I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.
      Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.
      Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.
      Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.
      Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.
      Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись - хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.
      Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.
      От яка добра та кирпата товста молодиця - приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила - вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.
      З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.
      Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.
      I тут вiн зрозумiв - ця добра товста молодиця була й хитрюща - вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого - коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.
      Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.
      А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"
      Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.
      Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.
      I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.
      I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.
      Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...
      А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.
      Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!
      Не iржуть i не порскають.
      Вiн припав пiд кучу.
      Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
      А з гайка пропищала дрiмлюга.
      I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.
      Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.
      Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.
      Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
      - Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..
      - Тих-х-хо! - Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. - Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..
      - Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!
      I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.
      - Зараз я,.. та зараз же...
      I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.
      Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.
      О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.
      Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.
      Двi iншi кобили теж були в путах.
      Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, - були затягнутi закрутки.
      Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.
      Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.
      Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.
      Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.
      Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби - не боркана.
      Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.
      I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.
      Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.
      Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.
      Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.
      Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
      Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.
      З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.
      Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.
      I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.
      Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
      Один свиснув зненацька.
      Кобила нiби затрималась.
      I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.
      Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.
      Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.
      Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров - то вiн гривою порiзав собi губи.
      Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила - вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!
      Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.
      I впала бiля конов'язi.
      Саме тодi - як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.
      А iншi холопи всi були п'янi.
      Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.
      Ось валявся Будий i чиясь служниця.
      Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.
      Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.
      Схопив скривавленого хлопчика.
      - Ти живий?
      Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.
      - Зовсiм живий! Це кiнська кров... Вони там у кленовiм гаю... Їх троє... Один з мечем...
      - Можеш на конi сидiти?!
      - I можу сидiти, i можу й ускач гнати!
      - Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
      Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.
      Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила - та дуже примiтна. Її не наважились звести.
      Пiд'їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.
      Будий важко застогнав i вiдкрив очi.
      - Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
      Реп'ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.
      - У! - Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.
      Настав переддень.
      Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.
      Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.
      Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,
      Дядько спльовував i хрестився.
      - У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!
      Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.
      Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.
      Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.
      Сидiв, голову похнюпив.
      Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.
      Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.
      Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.
      Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:
      - Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.
      Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.
      Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.
      Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.
      Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.
      Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.
      Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.
      Здав Строкату назад, i вона потягла линву.
      I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.
      Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.
      Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.
      На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.
      - Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.
      Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...
      Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.
      Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
      Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.
      Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.
      - Ти їх запам'ятав?!
      - Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...
      - Печенiг?!
      - Хто зна... Менi так здалось...
      - А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?
      Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.
      Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.
      Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.
      Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.
      - Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?
      - Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.
      - А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
      Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.
      Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.
      Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.
      Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.
      Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.
      Одним духом дядько допив глечик.
      Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.
      Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.
      В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.
      Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...
      Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.
      Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.
      I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.
      Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.
      Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.
      Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.
      - Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.
      - А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!
      - Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.
      - А коли тiкатимеш?
      - Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!
      - Ти про кобил кажеш?
      Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний...
      Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.
      Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.
      I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.
      Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.
      А що в тих мiсцях нiби з'являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об'явились?
      А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.
      От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.
      Коли дядько Пiвень при новому уборi - рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з'явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.
      А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.
      Десятник поблажливо всмiхнувся. Вiн не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунiв. Наказав їхати при возi з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всi печенiги ще вигнанi зi степу.
      Наказ десятника Пiвень виконав якнайкраще.
      Коли через дванадцять днiв загiн вертав до Києва, дядько вже возсiдав на степовому тонконогому румаковi i тягнув за повiд Строкату. А на нiй в дерев'янiм сiдлi возсiдав полонений печенiг.
      Пiвень, як i попередньо, був сумний, похнюплений, i дивився кудись межи вуха скакуновi. А на Строкатiй возсiдав, випнувши груди, смаглявий печенiг. Був вiн скручений по руках i по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в'язаний, борканий, а всмiхався згорда, зиркав зневажливо. Наче не його вловили i ледь не замордували, а наче це вiн тягнув на поводi похнюпленого i остовпiлого Пiвня. Зброю печенiга дядько Пiвень приторочив до пiслища, i вона метелялась бiля його нiг.
      Коли Пiвень хотiв отако заїхати на тiунове подвiр'я, десятник спинив його.
      - Ти тут не потрiбен. Давай сюди повiд i ходи з богом! - Вiн протяг руку до Строкатої.
      Але дядько прихопив його руку i вiдтрутив. Десятник пiдвiв здивовано брови - вiн не чекав такої мiцi в руках Пiвня.
      - Не тягни руки. Кобила моя. А бранець менi не потрiбен. Не збираюсь його годувати. Берiть його собi. I лика менi не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завiшу на верболозi!
      - Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!
      Дядько розтяв лико на ногах бранця i легко зняв його iз сiдла i поставив на землю.
      Пiвнику дядько розповiв лише стiльки:
      - У них у степу посуха. I мор почався. Однi пiшли у Лукомор'я. Другi подались служити ляхам. Та, певно, збились iз шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбiглися. В чагарях i гаях поховались. Гайок, де мiй схоронився, дружинники i моя десятка, i тi, з городка, iз залоги, разiв три проїхали i туди, i сюди. А я зразу побачив, що вiн там. Просто я чекав, щоб вони пiшли всi. Тодi я зможу його взяти. А вiн сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов i вилiз на вербу. Як залога рушила з гаю, я залiпив йому ззаду в хребет тупою стрiлою. Вiн з дерева злетiв i лежить. Очi закотив. Я не пiдходжу. Вiн белькотати почав. Кiнь його з очерету виходить i до нього. Кiнь навчений i заворожений. Став його кiнь на колiна i чекає, коли той на нього залiзе. Вiн ще до тями не прийшов, а я до нього. Пiдсадив його в сiдло i в одну мить стриножив румака...
      - А де триногу взяв, пута їхнi?
      - Ач який ти цiкавий, небоже! При сiдлi у чортового хiновина була! Он як! А румаковi цьому цiни немає! Знаєш, скiльки вiн вартий?
      - Дядьку! Продай його, або замiняй на робочих кобил. Тодi ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!
      - А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бiсiвськi iгрища не бiгай. Краще треба було глядiти боярських кобил. З тiєї ночi я мав у рабствi гинути!.. Мовчиш?.. Вiнок твiй розбитий обушком. По твоїх слiдах i загублених волошках я липу знайшов. А липа бiсiвська. В неї чотири кабанячi скилицi вживлено! Там знак вiд твого ножа! А за кору вiд твого вiнка пелюстки зачепились. I слiди твоїх нiг i якоїсь товстої бiсiвської жiнки. Ось i оберiг їй уломився. Мосянжовий. Ключик... Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А менi як? Твої пригоди менi вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слiд та удавлю їх!
      Малому аж шкiра пуп'янками пiшла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза - дядько знайде слiд i вдавить татей. Вiн не мав жодного сумнiву щодо дядькових слiв. I був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.
      Але минав день, другий, третiй. А дядько нiкуди не зникав i все працював на подвiр'ї Софiї чи бiля Золотих Ворiт. А то разом з усiма холопами розбивав вапняк для печей i трощив грудки перепаленої глини-цем'янки.
      Коня вдень стерiг i доглядав Пiвник. Вночi Пiвень сам був бiля коня.
      I вдень, i вночi дядько i небiж привчали коня до мови. А все останнє кiнь знав - вiн умiв i сидiти на заднiх, як собака, i лягав, i перекидався голiчерва, i мiг довго тупцювати на заднiх ногах.
      Тiльки одне було, погано - румак не любив Реп'яха. Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засiдку i жорстоко повбиває татiв.
      Але дядько, здавалось, i забув про свою обiцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п'ятниця. I великий каган, володар найвищого стола в мiстах Русi, дозволив на ярмарку веселi iгрища.
      IГРИЩА
      У цей день на Бабинiм Торжку були iгрища з дозволу великого князя київського Ярослава.
      Казали, що на кiнськi змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. I пiшого його майже нiхто не бачив. Навiть до Десятинної церкви вiн приїздив верхи, спiшувався перед баштою i пiдiймався гвинтовими сходами на хори. Вiн не любив, щоб споглядали, як вiн кульгає, пiдiймаючись по мозаїчних сходинках.
      Тому вiн пiдiймався сам , а тодi вже за ним всi останнi заходили на хори.
      Змагання були i на Бабинiм Торжку, i на Подолi бiля Iллiнської церкви.
      На базарнiм майданi рухались тлуми людей. I не стiльки тут було охочих помiрятись силою та вправнiстю, як просто глядачiв. Вони важко працювали всi днi. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, i це було справжнє свято їхньої душi. Бо їм важка, безкiнечна праця вiдбирала всi сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.
      Отож, було на Бабинiм Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з'являються всякi торговцi та потiшники. В коробах вони тягали всiлякi дешевi наїдки, ласощi, а також рiзнi дрiбнички та дешевi прикраси. Дудiли в дуди та вибринькували на гуслях, спiвали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини, в цей день не випадало продавати.
      Першi змагались стрiльцi.
      На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто крокiв вiд Подiльської брами.
      Бiля брами поставили три стовпи i насадили бiлi дошки, якби абриси людських тiл.
      Пiсля того, як у церквах закiнчилась вранiшня вiдправа, вийшов базарний староста iз двома помiчниками. Один з бубоном, другий iз сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скiнчили, староста оголосив початок.
      Лучникiв зiбралось чимало. Серед них була чи не половина стражникiв, що у буднi днi стояли при мiських брамах.
      Також було чимало мисливцiв, що з дозволу тiуна, за певну мзду мали право на полювання в княжих лiсах.
      Були стрiльцi з найманцiв - печенiгiв, хазар, з ясiв. Були й бiлявi свiтлоокi чудини. Були рудуватi низькорослi ятвяги.
      Заможнi були й крамарi, що полюбляли стрiльбу i лови. Кожному дозволялось стрiляти трьома стрiлами. Сперечались, кому першому стрiляти. Вже й до лайки дiйшло. Тодi втрутився базарний староста. Певно, що вiн багатьох iз стрiльцiв знав з попереднiх змагань. Вiн вiдiбрав тих, кого вважав найслабшими i поставив до риси.
      Кожному три стрiли. Тiльки першим пiльга - одна пробна стрiла.
      Сурмач закинув на перев'язi за спину сурму, взяв довгого лiщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.
      У всiх трьох лучникiв стрiли вп'ялися в цiль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, i тiльки в одного одна стрiла нiби в голову.
      Лучники накладали на тятиву стрiли, пiдтягали двома пальцями правицi до вуха, пiдрiвнювали напрямок стрiли i розгинали пальцi.
      Дзижчали, бринькали тятиви i стрiли зi свистом мчали до цiлi.
      З першої трiйки найкраще стрiляв той, хто мандрував по княжих землях i полював на всяке дрiбне птаство.
      Сурмач без жартiв i зневаги закарбував стрiли трьох перших стрiльцiв i викликав наступних.
      I з кожною трiйкою нових стрiльцiв стрiли лягали все купнiше i все вище. В "груди" цiлям вже нiхто й не посилав стрiл.
      Стрiляли печенiги з невеликих, майже зовсiм рогових лукiв. Чудини - iз довгих набiрних дерев'яних лукiв.
      Пiвник був при румаковi. А румака дядько поставив пiд паколля боярської садиби. Хлопчик возсiдав у карбованiм дерев'янiм сiдлi. Однiєю рукою вiн стискував повiд, а другою вхопився за верх пакола.
      I коли почали силитись у натовпi крики, гамiр, смiх, i до всього засурмила сурма i вдарили по бубону, малий вiдчув, що шкiра в коня стала гарячiша, а дихання зробилося рiдшим i глибшим.
      Згори Пiвниковi було добре видно лучникiв при бiлiй смузi.
      Чи з-за малого зросту, чи того, що вiн стояв нiби осторонь, i його не примiтив зразу сурмач, але Пiвневi пiдiйшло стрiляти з найкращими стрiльцями.
      I коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, бiлобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цiлi. На товстiй м'язистiй шиї мав кручену срiбну гривну - нагороду князя.
      Один з отрокiв швидко видерся на стовпа i вугiллям намалював "лице".
      Варяговi стрiли попали одна в око, друга в носа, а третя - межи очi.
      Його суперники теж непогано стрiляли, але все ж у нього стрiли лягли купнiше.
      Пiсля варяга став ще один з ярославових воїнiв - тiверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям i по грудях i по руках чоловiк. Лук у нього був чи не найменший з усiх стрiльцiв. I не стiльки було в ньому дерева, як пластин з рогiв сайгака та варених турячих сухожиль.
      Тiверець теж попрохав намалювати личину. I бив так точно, що всi три стрiли вп'ялися в праве око.
      Натовп захоплено кричав, славив тiверця, бо так, як вiн, ще сьогоднi нiхто не стрiляв.
      Дiйшла, зрештою, черга до Пiвня.
      Поряд з ним стояв чубатий стрiлець, один з молодших княжих воїнiв. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронцiв самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник вiн найвправнiший. I вiн попрохав намалювати цiль.
      А дядьковi Пiвневi дiсталась варягова цiль.
      Дядько Пiвень нап'яв свого великого товстенного лука. Був вiн весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, нiби його зробили не для стрiльця, а щоб на самострiл насторожувати проти лiсового звiра.
      Лук найбiльший, а зросту Пiвень серед стрiльцiв найменшого.
      Наклав Пiвень на тятиву кленову легку стрiлу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як трiскотить, рипить дерев'яна кибить луку.
      У натовпi голосно засмiялись.
      Та Пiвень лише закусив нижню губу рiвними бiлими зубами. Але... Але iкла в нього виходили за межi iнших зубiв. I це зразу кидалося в очi людям. Один чи двоє глядачiв помiтили дядьковi iкла i з острахом замовкли.