- Я вже був у бабусi! Вона сказала менi, що на менi нiякого чародiйства немає. Бо та намистина заговорена ще її дiдом. Як вiн на грекiв ходив у Царгород. Греки тодi їх живим вогнем спалили. На ньому все шмаття згорiло, а намистина на мотузi лишилась цiла! Он як! Знаєш, якби ми пiшли туди, я б її знайшов.
      - Цур тобiї Пек тобi! Збожеволiв! Та вона нас так заклене, що ми десь у болотi втопнемо!
      Пiвник замотав головою:
      - Надi мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!
      На це дядько нiчого не змiг вiдповiсти небожевi. Звичайно, вони бiльше до того озерця не ходили.
      ЗБОРИ
      Хоча нiхто з родичiв за Пiвнем, крiм ловчих здiбностей, не визнавав нiяких достойностей, i всi вважали його одрiзаною скибкою, майже iзгоєм, саме на нього поклали всi турботи про збори Пiвника в далеку дорогу. Мати Пiвника в дорогу не опоряджала.
      В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.
      Та й час косити сiно пiдходить.
      I боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та нi хлопам, нi родинi, тим пак княжому гiнцевi не подав нiякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давнiх християн. Та й до всього був три роки в Корсунi в грецьких попинiв чи то як гiсть, чи то як учень, чи то як заложник.
      А перед дорогою ще й сам перевiрив, чи готовi до мандрiвки його люди. Навiть вiрному ключнику не повiрив на слово - скрiзь сам зазирнув. А оглядати було що - шiсть возiв пiд важкими дубовими болонками. Здоровенний вiз-короб повен добiрного вугiлля для княжих зброярень. Один вiз навантажили начинням - заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На iнших возах короби з житом, ячменем для коней, вiвсом для кисiля, короби з сочевицею i бобами, дiжка з борошном грубого помолу, глеки конопляної олiї, в'язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступа дерев'янна та ручнi жорна з бiлого зернистого каменю. Були ще торби з лiкарськими травами й барило питного меду.
      Управитель слiдом за боярином бiгав i все списував ще раз на берестi гострим бронзовим писалом.
      Дядько Пiвень грамоти не знав, але вiн ходив за своїм господарем та його управителем i робив собi карби на чотирьох грушевих цурпалках.
      Малому Пiвень наказав стати неподалiк i добре все запам'ятовувати, де що запаковано i скiльки чого.
      ... Пiсля ретельних i прискiпливих оглядин закликав Пiвня до себе боярин.
      Пiвень зняв шапку за дверима i запхав за пояс, щоб не знiмати шапку перед боярином у свiтлицi.
      I ступив до свiтлицi простоволосий.
      Боярин Судомирович це зрозумiв i невдоволено насупив брови.
      Вiн не пiдiймав очей вiд списаних аркушiв берести i говорив поволi, часто перепиняючись:
      - Ти, Пiвню, поки що єдина напiввiльна людина. I тому будеш старший. Ти вiдповiдатимеш за все. I за моїх коней, i за начиння, i за робiтникiв-бранцiв. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, i над мiру не буде в тебе втрати нi в конях, нi в людях, скину зразу з тебе двi гривни срiбла. Бо якщо трапиться велика втрата, менi ще двi гривни будеш винен.
      Дядьковi зайшлося серце - вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, i отак без страху й сорому серед бiлого дня заганяє туди християнина. Пiвень мовчав.
      - Можеш вiдмовитись. Тодi старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовицi вiдробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.
      Лють вибухла напругою в скронях Пiвневi.
      I раптом спалахнуло в його головi - чарiвницю малий вжучив намистиною з переляку, тобто дав їй здачi, коли вона його перелякала. "Треба згодитись! А коли й щось трапиться, то вiн втече - у Києвi не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. Ой, зламаю твою пастку, боярине!" - засмiявся подумки, просто розреготався Пiвень.
      Серед боярського двору пiвколом, налазячи один на другий, поставили кiнськi упряжi.
      Перед самою дорогою боярський ключник принiс дядьковi здорового червоного пiвня у клiтцi. Це був найбiльш задерикуватий пiвень. Бився i з птахами, i з собаками, i з худобою повсякчас, а спiвав тихо i хрипко.
      Але в подорожi їм i такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрiвцi.
      А сам дядько Пiвень взяв у дорогу великого кудлатого, полової мастi собаку на iм'я Реп'ях. Його нiхто не жалував на конюшнi - бо i видом був незугарний - одне вухо висить, друге стирчить, хвiст кудлатий, бубликом завернутий. Реп'яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.
      Але дядько Пiвень так захопився цим незугарним здоровим псом i принадив його до себе, що за якийсь час вже нiхто не мiг ним, крiм дядька Пiвня, керувати.
      Зараз дядько Пiвень надяг собацi широку обручку з гострими шипами назовнi - захист i проти чужих псiв, i проти татей i вовкiв.
      Надяг обручку i сказав собацi:
      - Пiдемо до Києва.
      I вже пес вiд нього нiкуди не вiдступав.
      Тi, хто був пiший i мав у дорозi сидiти на боярськiм возi, в садибi стояли бiля возiв.
      А дядько Пiвень та ще один старий холоп боярина на iм'я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на iм'я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Вони були при повнiй зброї. Талець i Будий з довгими рогатинами, луками i великими ножами при поясi. I до того ж, кожен iз подорожнiх мав свою сокиру.
      Найкраще упоряджений був дядько Пiвень. Рогатина, сокира, лук, стрiли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський нiж, придатний для всякої роботи, погойдувався на поясi.
      Нарештi настав час рушати.
      Паламар, що був замiсть попа, вийшов iз рiзьбленим дерев'яним хрестом i благословив усiх вiдбуваючих.
      Тодi дядько Пiвень дзвiнко i сильно хльоснув батогом.
      Рипнули колеса возiв.
      I валка почала виповзати iз боярської садиби.
      Тупотiли копита на суглинистому шляху.
      Боярська челядь, холопи i дворовi люди - всi проводили робiтникiв.
      Найдовше за валкою йшли жiнки полонених Ляха та Нiмця.
      Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранцiв на роботу до Києва.
      - Хiба ти сам добре не знаєш, що Лях i Нiмець найгiршi мої холопи? А хлiб жеруть добре! Нехай iдуть i роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик пiклуватиметься. Чи ти вважаєш, що я найкращих дiлателiв маю надсилати великому князю, а тут нехай усе занепадає?!
      Та ключник-управитель мав одну пiльгу серед усiх iнших челядникiв часом говорити хазяїну щиру правду.
      - Я боюся, що вони втечуть.
      - Якщо десь вони загубляться в нетях, тодi в мене в сiтях лишається Пiвень. А його я не вiддам i за кiлькох холопiв. Ти знаєш, що вiн зо мною угоду скрiпив? Тепер вiн за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть жiнки їхнi iз синами-первiстками в мене в рабствi лишаються! Пiдростуть будуть менi робичами.
      Коли валка возiв i вершникiв i кiлькох повiдних коней прийшла до межi боярської землi, всi проводжаючi спинились.
      I далi вже нiхто не йшов.
      Коли вони посувались дорогою пiщаною на узвишшi, то сiльськi люди тiльки де-де розiгнулись вiд своєї працi, приклали руки до очей i провели поглядом ту валку, що плуганилась звивистою дорогою.
      Вони вже минали село, огороджене валом i гостроверхим тином, i звертали праворуч, щоб заглибитись у лiс, як вiд кузнi до шляху вибiгла донька коваля. Пiдступила i подала Пiвнику намистину, ту самiсiньку, якою вiн вибив зуба чарiвниц!
      Мандрiвцi повернулись до малих, подивились, але нiхто з них i не стишував ходи.
      Валка йшла i йшла вперед.
      Дядько Пiвень звiвся в стременах, озирнувся на малого, ледь усмiхнувся, та вiдвернувся, i бiльше не обертався.
      Реп'ях, витягши шию, нюхтив - чим пахне вiд доньки коваля.
      - Вiзьми. Це твiй оберiг!
      - А звiдки в тебе?
      - Бо чародiйка наша родичка. Вона закляла на твого дядька i на тебе, щоб ви нiколи не вернулись сюди... Намистину я знайшла в потаємному лiсi.
      - То ти з нею ходиш туди? - Бовкнув Пiвник, хоча добре знав - про чародiйство i чародiйськi мiсця не говорять i не питають. Бо за це чародiї, волхви i ворожбити можуть наслати порчу.
      - I я, i мiй батько! Тiльки ти не кажи дядьковi! А чаклунка моя тiтка.
      - Ти не зрадила її?
      - Чому?
      - Ну, бо ти вiддала менi намистину... Вона ж чародiйка - знає все потаємне i тебе покарає!
      - Дурне! Вона сильна, як i всi чародiї, проти чужих. А мiй батько добре на ворожбi знається. Його сила мене захистить. I я вже в собi починаю силу вiдчувати. Вона своє знає, а я своє знаю. I вона цього не знає! Он як! А про це вже нi вона, нi батько не знають.
      Намистина лежала в дiвчинки на долонi, насилена на тонкий шкiряний пасочок.
      Пiвник узяв i одяг на шию. I намистина зразу ж лягла теплою ваговитiстю поруч iз натiльним бронзовим хрестом i олов'яним змiєвиком, що боронить людину вiд усякої недуги.
      - А що сильнiше - хрест, змiєвик чи намистина?
      - Думаю, що намистина найсильнiша! - Вiдказала дiвчинка. Бо нi оберегом, нi хрестом ти не вибив їй зуба. I до всього, намистина цiла-цiлiсiнька лишилась.
      Вони стояли один навпроти одного i мовчали.
      А валка невпинно сунулася шляхом i все вiддалялася вiд села.
      I пес загарчав занепокоєно, нiби прикликаючи Пiвника наздоганяти валку.
      Тодi Пiвник, нiби намагаючись запам'ятати дiвчинку уважно, оглянув її усю вiд голови до нiг.
      - А що тобi привезти з Києва?
      - Ну, ти нiчого з Києва менi не привезеш, бо ти не повернешся сюди. Бо тiтка таке проти вас закляла i наворожила, що аж страшно, i головне - щоб ви додому нiколи не повернулись.
      - А я не боюся твоєї тiтки! Що тобi привезти?
      Дiвчинка подивилась на нього згори вниз i мовчки усмiхнулась.
      - Я тобi обiцяю таке, таке щось гарне... Навiть сам не знаю... Але таке, таке!
      I зразу схопився з мiсця i чимдуж побiг за валкою. Реп'ях поруч.
      Дiвчинка прокричала йому вслiд:
      Ш Л Я Х
      Пружиниста дорога, що йшла торфовищем, скiнчилась, i велика валка виповзла до лiсу.
      Дорога звузилась i зазмiїлась межи височенними стовбурами.
      Сонце пiднiмалось вгору i там блакиттю набиралось небо, а тут ще була сутiнь.
      Конi бадьоро товкли лiсову дорогу, але пiсок поглинав тупiт копит. А колеса скрипiли, пищали, спiвали кожне своїм голосом i на свою силу.
      Отако в сутiнi зеленiй межи товстенними стовбурами йшли цiлiсiнький день до самого вечора.
      Зупинились на вiдпочинок неподалiк вiд дороги на великiй галявинi.
      Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати - оборона з усiх бокiв.
      Коней розпрягли i поставили посеред табора.
      Старий Талець невдоволено зауважив Пiвневi.
      - Нехай би конi попаслися. Трави тут добрi. То i ячмiнь би заощадили. У Києвi буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя вiзьмеш?
      Тут дядько Пiвень поклав правицю за спину, на сокиру, а лiву ногу виставив уперед i заговорив тим голосом, якого малий нiколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
      Пiвень говорив тихо i дивився Тальцю в очi невiдривне.
      - Коней не пущу на пашу - татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.
      - Конi, вони поки що боярськi... Чи ти їх у нього купив?.. - Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.
      - Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму... - i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: - Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти - адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.
      Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.
      Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.
      Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.
      Вечеряли вже при зiрках.
      На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.
      Старшi холопи почали ремствувати - хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!
      - Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
      Пiвник взяв клiтку i покликав Реп'яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.
      Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.
      - Отут спи! - Кинув попону зi свого коня. - Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його - нi!
      Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.
      Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.
      Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.
      З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.
      А далi знов тиша.
      Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.
      Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.
      Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.
      Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.
      Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався...
      ...По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.
      I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.
      Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.
      Дядько взяв малого поперед себе на коня.
      - Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.
      А сам подумав: "Пiсля княжого уроку можете тiкати. Та i я вже не повернуся до цього павука, що на людей сiтi плете!"
      Реп'ях трюхав поруч коня, бувало, вибiгав уперед, нюхтив повiтря.
      Пiвень Червень упродовж всього дня походжав по болонках i щось там у корi наче видзьобував.
      Пiд вечiр вибрали гарне мiсце для ночiвлi - високий пагорб над заболоченим лугом.
      Сонце лише котилося за далекий чорний лiс, як зварили кулешу.
      I друга нiч минула спокiйно, хоча Пiвень весь час був напоготовi, i вартових змiняв двiчi.
      Третiй день вони посувались крiзь темну похмуру пущу. Лише разiв три крiзь прориви в деревах на людей i коней впали згори золотi сонячнi променi.
      Четвертого дня дорога вийшла у свiтлий сосновий лiс.
      Талець попередив дядька - далi будуть болота.
      Тому задовго до вечора зупинились.
      I почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевiряти.
      I якось трапилось так, що пiвень Червень опинився далеко вiд своєї клiтки. Вiн розгрiбався пiд кущем шипшини i призивно кокотiв, закликаючи до трапези своїх неiснуючих жiнок. Реп'ях був при пiвневi. Реп'яха нiхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але вiн був поряд iз пiвнем.
      I тут раптом з-за високих дерев вилетiв здоровенний яструб i каменем упав на пiвня.
      Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб i встиг схопити яструба за крило i за горло. А в друге крило вчепився Реп'ях. А яструб одною лапою вп'явся в спину пiвня Червеня, а другою в чубок Реп'яха.
      Дядько миттю пiдоспiв на допомогу - дуже злякався, що яструб вдарить малого в очi.
      Пiвень, звiльнившись вiд нищiвних пазурiв яструба, кинувся до людських нiг, як до надiйного захисту й притулку.
      Реп'ях вiдiйшов осторонь i заходився ретельно зализувати чубок.
      А Пiвень, не дарма ж вiн такий хист мав до ловiв, в одну мить сплутав яструбу його жовтi пазуристi лапи i заходився прошивати маховi пера.
      Яструба посадовили в клiтку.
      А побитого i переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидiв на руках принишкло, лише час вiд часу вивертав голову i дивився в небо.
      У клiтцi шаленiв яструб.
      БОЛОТО
      Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготовi жердини i линви.
      I дядько, i Будий спiшились. Тiльки старий Талець їхав верхи, бо пiд ним був кiнь, який двiчi пройшов цю дорогу. Адже вiдомо, що те, чого не запам'ятає людина, тварина враз охоплює.
      Дорога, скiльки вони йшли через болото, коливалась пiд ногами. Мiсцями болотна руда вода заливала їхнiй шлях i здавалось, що ось розiйдеться трясовина i поглине усю їхню валку.
      На безкраїй болотнiй низовинi то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках змiїлись цупкi берiзки.
      Дорога на болотi петляла вужем. Але всi добре знали - можна йти лише цiєю крученою дорогою. До всього, та це й головне - кiнь пiд Тальцем iшов спокiйно i неквапно.
      Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенськi присадкуватi сосни, що розстелили своє могутнє вiття низько над землею.
      I раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, заднi колеса опустились iз шляху в трясовину.
      Дядько Пiвень закричав переднiм Тальцевi i Будому щоб вони вели вози до берега не гаючись. Iншим наказав витягати воза на шлях, що був укрiплений, чи просто накладений мостками, плетеними iз лоз.
      Люди похапались за дишло, за збрую коней, за переднi колеса воза i тягли на гатку, аж їм хребти трiщали i очi рогом лiзли.
      Останнiм був вiз iз начинням, i бiля нього Пiвник. Вiн тримав коней пiд вузду i не знав, що ж далi робити.
      Люди тягли i не могли зрушити воза з мiсця.
      I тут хлопчик побачив - йому звiдсiль було добре видно - чому це сталося. Завалений на бiк вiз тримала мiцна, як залiзо, жердина! Вона встромилась знизу межи спицi правого заднього колеса.
      Люди метушились бiля возу, пiдставляюча пiд передок свої плечi й слини. Пiдiймуть трохи воза, а з ним i гатку пiднiмають. I почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись.
      Тут Пiвник зрозумiв, що досить людям ще раз пiдтягти воза, а потiм вiдпустити, тодi все - кiнець! Плетенi мостини розповзуться, i конi й люди посунуться в трясовину.
      Вiн не став анi кричати, анi пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала мiж паками, i метнувся до заднiх колес воза рубати жердину.
      Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старшi на нього й не звернули б уваги.
      Та коли вiн став цюкати сокирою, старшi опинились i вмить все зрозумiли.
      - Тихо! - Загорлав дядько Пiвень. - Тримайте так, а я зараз!!!
      Вiн схопив свою нову сокиру, оголив лезо i полiз через передок воза.
      I зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сiкти сокирою по жердинi.
      Робiтники напружились i щосили тримали воза, щоб вiн не порушився з гатки.
      Ось, нарештi, жердина пiд сокирою трiсла. Люди та конi потягли, i вiз вилiз на гатку...
      З великою обережнiстю, прислухаючись до кожного кроку, дядько i небiж провели останнiй вiз через порушену гатку.
      Поки вони провели останнiй вiз iз начинням, на узвишшi уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.
      Дядько аж почорнiв од злостi, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночiвлю отут - бiля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини i лагодити ту чортову гатку.
      II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ
      За болотами пiшли сосновi лiси.
      Тепер iшли через свiтлий сосновий лiс, що перебивався великими галявинами.
      Кiлька разiв оддалiк бачили гостроверхi тини невеликих лiсових сiл. Стали їм i люди траплятися.
      Подорожники i повозники з кiньми та поклажею, пiшцi з торбами й коробами. I всi поспiшали на пiвденний схiд, до славного стольного града.
      Ось нарештi i вони дiстались до Iрпеня.
      I тут пригода сталася, тiльки вже не з ними. На вiдмiлину наскочила здоровенна лодiя-берлина. На нiй до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фiгурки до гри в тавлеї, рiзнi невеличкi обереги для дiтей. Це Пiвник знав, але щоб отакi брили цього дорогого каменю вживати на будовi?! Це було неймовiрно!
      П'ятеро гребцiв з берлини благали допомогти їм - швидше стягти лодiю з мiлини.
      Дядько Пiвень, подумавши трохи, згодився. Тiльки спочатку перевiв через брiд на правий берег усi вози, а тодi вже заходився рятувати човна.
      Волочити спробували з мiлини. Та гай-гай, нiчого не виходило, бо швидка течiя вже встигла намити навколо пiсок.
      Довелося чимало вантажу, мiж iншим, i каменiв, перенести на берег.
      Припрягати коней до берлини i стягувати на глибоке.
      Берлина важко зарипiла, зашелестiла дном, голосно затрiщала в основi щогли й поповзла по мiлинi на глибоке й темне плесо води.
      Берлину човнярi пiдiгнали до берега i добре прив'язали до велетенського дубового пенька.
      Та й вирiшили ночувати разом.
      Човнярi були кияни, княжi люди. А плавали вони по Iрпеню та по iнших рiчках на Правобережжi. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом i деревом.
      З Києва возили на продаж, на обмiн глини бiлої київської горщики, кухлi, свiтильники, склянi обручки, перстеньки, малесенькi пляшечки, намисто скляне.
      Торгували в селах, пiдiймаючись по Iрпеню та iнших рiчках у глибинi землi Древлянської.
      Зараз у їхнiй берлинi було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорiчним, великi балабушки пахучого воску.
      Їм пощастило, що вони застрягли якраз на бродi, коли дядько Пiвень з усiма холопами переправлялися через рiчку. Тому вони й були щедрi й пригощали хмiльним медом боярських людей.
      Пiвнику вони подарували свистульку-коника з дiрочками на боцi, щоб вигравати на ньому, як на справжнiй сопiлцi.
      Дядько Пiвень пив обережно, щоб нi в якому разi не сп'янiти. Вiн добре пам'ятав, що вiдповiдає за всю валку, за всiх i холопiв, i коней.
      Один весляр звiдкiлясь витяг бубон, другий сопiлку, i пiшло гульбище з музикою, танцями. I навприсядки, i з прискоком, i вихилясом.
      Пiвнику так сподобалось, що вiн схопив свого дарованого коника i взявся пiдiгравати веслярам. I нiчого - виходило. Встигав за старшими, не збивався анi з мелодiї, анi з ритму.
      Пiвень бачив, як дядьковi аж руки-ноги посiпуються, так вiн хоче танцювати, та дядько стримався. Вiн тiльки з якоюсь натягнутою усмiшкою споглядав веселощi.
      Поклалися спати далеко за пiвнiч, а збудив малого дядько зовсiм рано.
      - Iди - полюй! Треба твого яструба добре годувати...
      Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями вiд учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами i з одного помаху пращi поклав пiд берегом куличка.
      Крижанi роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли вiн лугом бiг до табору.
      Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Iрпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.
      Пiвник запхав кулика до клiтки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вiвсяну кашу.
      Снiданок закiнчили.
      Конi запряженi. Будий, Талець i дядько верхи, останнi холопи на возах.
      Веслярi стали до берлини-лодiї. Розутi всi, iз закасаними холошами ногавиць.
      Посунули, попхали судно на глибоке.
      Спочатку поволi, далi швидше. Веслярi, пiдстрибуючи, перевалились у берлину, сiли на лавки-бесiдки, потягли до себе весла.
      I пiшла-пiшла, понеслася лодiя по швидкiй водi.
      I ось ще мить, i темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.
      Дядько Пiвень звiв свiй могутнiй тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрiлив нагаєм. I коняки зрушили рипучi вози.
      Рипiли колеса, дишла, драбини возiв, порипуючи та потрiскуючи всiма своїми частинами.
      Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.
      А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхiвцi, плуганилися валки возiв i брели турми худоби.
      Їхню валку випереджало чи кiлька вершникiв, чи кiлька возiв з поклажею.
      Тепер дорога йшла по горбах i спускалась в долину. I чим довше вони просувались цiєю дорогою, тим вищi ставали горби i глибшi долини.
      Усi позлазили з возiв, а вершники спiшилися - всi були настороженi щоб при спусковi не перекинулись, не покотились вози.
      А як нагору дерлися, то доводилось людям пiдштовхувати вози, щоб допомогти коням.
      Ще одна нiч була на шляху до Києва.
      Спинились осторонь шляху пiд глинистою горою на розлогому белебенi. Як завжди, стали вози колом...
      Малий прокинувся вiд гострого почуття небезпеки. Ясний мiсяць усе добре i без вогню багаття освiтлював. Дядько Пiвень стоїть, наставлена вперед i вгору блискуча рогатина. А над возом височить кiнська голова i над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. I на шишаку шолома, i на спинi iскриться блакитне сяйво мiсяця. Малий викотився з-пiд лахiв i наштовхнувся на Реп'яха, що напружився i нюхтив, чим пахне вiд незнайомого нiчного гостя.
      Малий обережно, наче ласочка, проповз пiд возами, щоб подивитись - а чи немає там iще iнших вершникiв.
      Нi, тiльки цей один.
      Особливо увагу малого привернув кiнь вершника. Весь у пiнi, у мокрих смугах. Пiна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп i стегна були мокрi, наче дощем вимитi. Дядько i вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дiйшли згоди, i Пiвень сказав.
      - Злiзь iз коня i вiдiйди далi вiд возiв. I списа подай. Я тобi його зразу поверну.
      Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув i подав дядьковi ратищем.
      Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
      Зросту був високого, при стегнi погойдувався важкий меч, як вiн вiдступав вiд свого запiненого коня.
      Дядько ж потяг один вiз за дишло i створилась якраз така щiлина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
      - Веди, Пiвнику, коня сюди. I швидше!
      I зразу ж з-за воза з'явились Пiвник i Реп'ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кiнь не пручався, а покiрно пiшов за малим межи вози.
      А дядько Пiвень тим часом уже розпутував i сiдлав свою кобилку.
      - Що ти менi пiдсунув?!! - Обурився вояк, коли малий пiдвiв йому осiдлану кобилку.
      - Вона найсильнiша i найвитривалiша серед усiх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собi. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сiдло твоє на неї зараз не час пiдганяти. Сам кажеш - нагальна справа...
      - Та я тебе! - Засичав вершник, пiдбиваючи кобилку просто до воза.
      Та не дарма дядько Пiвень прославився, що в чотирнадцять рокiв вiд роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
      Вiн пiдбив спис вершника знизу i вбiк, а потiм пригнув збоку i вниз.
      Може, i погнув би вояк, врештi решт, дядька Пiвня, але хлопець висмикнув iз сагайдака стрiлу i, мов дарду, метнув, у вершника.
      Стрiла вдарила вояка у пiдборiддя.
      На мить вояк ослабив руку i дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. I лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
      Та й дядько його не змiг би дiстати рогатиною, бо вояк вмiло здав кобилу назад.
      - Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
      - Я не холоп! Я боржник! Якщо я вiддам борг боярину, тодi й ти вiддаси менi борг. А зараз прiч звiдсiля! Бо пiднiму холопiв!
      Та боярських людей не довелось будити. Вони всi попрокидались. Будий i Талець нап'яли луки, iншi похапались за рогатища та сокири.
      Вершник розвернув кобилу i мовчки помчав у темряву.
      I услiд йому, нiби отямившись i вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як нiколи ранiше.
      Вони удвох iз малим, Пiвень i небiж, довго порпалися бiля коня. Витирали, розминали м'язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили тварину.
      До свiтанку їм лишалось спати не бiльше години, i все ж, уже засинаючи в дядька пiд важким плащем, малий спитав:
      - Хто вiн?
      - Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив вiн нас. Та хоч i здурив - який кiнь, сам бачиш, та й сiдло коштовне... А ти в нас заговорений... Не дарма прабаба всi заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцiлив його в щелепу...
      ДЕНЬ
      По лазоревому небосхилу вiтерець гнав крутобокi бiлi хмари. I на збитий широкий шлях хмари кидали м'яку тiнь, а вiтерець злегка охолоджував розпашiлi обличчя.
      Старий Талець сказав.
      - Ось i прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
      Чужий кiнь iшов сумирно на поводi, лише намагався вiдбитись хвостом вiд роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
      А назустрiч робiтникам посувались перехожi з кошиками, коробами та мiхами на плечах, плуганилися убогi коли зi смердами, часом вихором пролiтали вершники в чистому одязi при блискучiй зброї.
      I от горби тут бiля Києва перетворились на справжнi гори i на них де-де височiли могутнi престарезнi дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднiлися блакитнi дзеркальця ставкiв та озерець.
      I дорiжок, стежок, стежин, наїжджених колiй з усiх бокiв тепер сходилося до головного шляху.
      А людей! Людей скрiзь i усюди було повно!
      З одного озерця ось тягло кiлька чоловiк сiтку - то княжi холопи старались для княжого столу.
      Оно купками бiднi, обiдранi жiнки та дiти тягли iз лiсу в'язанки хмизу.
      На широкiй зеленiй левадi цiлий косяк червоної мастi кобил з лошатами. А сторожувало їх кiлька верхових пастухiв при повнiм вояцькiм обладунку. Та ще й здоровеннi, бiльшi за вовка собаки були при пастухах.