Камінний господар

Леся Українка

Камінний господар

ДIЯЧI:

Командор дон Гонзаго де Мендоза.

Донна Анна.

Дон Жуан*.

Долорес.

Сганарель – слуга дон Жуана.

Дон Пабло де Альварес \ батько

Донна Мерседес / i мати донни Анни.

Донна Соль.

Донна Консепсьйон – грандеса.

Марiквiта – покоївка.

Дуенья донни Анни.

Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).

I

Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.

Бiльше краси, нiж туги.

Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.

Д о л о р е с

(устає i втирає хустинкою очi)

Ходiм, Анiто!

А н н а

(сiдає на скамницю пiд кипарисом)

Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.

Д о л о р е с

(сiдає коло Анни)

Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!

А н н а

Щасливiй?..

Д о л о р е с

Ти ж без примусу iдеш за командора?

А н н а

Хто б мене примусив?

Д о л о р е с

Ти ж любиш нареченого свого?

А н н а

Хiба того не вартий дон Гонзаго?

Д о л о р е с

Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаєш, Анно, на питання.

А н н а

Бо се такi питання незвичайнi.

Д о л о р е с

Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi.

А н н а

Спочатку ти менi подай сей приклад.

Ти маєш таємницi. Я не маю.

Д о л о р е с

Я? Таємницi?

А н н а

(смiючись)

Що? Хiба не маєш?

Нi, не спускай очей! Дай я погляну!

(Заглядає їй в очi i смiється).

Д о л о р е с

(iз слiзьми в голосi)

Не муч мене, Анiто!

А н н а

Навiть сльози?

Ой господи, се пассiя правдива!

Долорес закриває обличчя руками.

Ну, вибач, годi!

(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).

Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоїх покiйних батенька й матусi?

(Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).

Хто вiн такий, сей прехороший лицар?

Д о л о р е с

Мiй наречений.

А н н а

Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?

Д о л о р е с

I не побачиш.

А н н а

Чи вiн умер?

Д о л о р е с

Нi, вiн живий.

А н н а

Вiн зрадив?

Д о л о р е с

Мене не зрадив вiн нiчим.

А н н а

(нетерпляче)

Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи.

Я лiзти в душу силомiць не звикла.

(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).

Д о л о р е с

Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш, як тяжко зрушити великий камiнь?

(Кладе руку до серця).

А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…

Ти думаєш, я плакала по мертвiй своїй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…

А н н а

То ти давно заручена?

Д о л о р е с

Ще зроду.

Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надiї.

А н н а

Ох, як се нерозумно!

Д о л о р е с

Нi, Анiто.

Либонь, се воля неба, щоб могла я його своїм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.

А н н а

Хто вiн?

Як чудно се, що я його не знаю.

Д о л о р е с

Вiн – дон Жуан.

А н н а

Який? Невже отой…

Д о л о р е с

Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншої прикмети?

А н н а

Тепер я розумiю… Тiльки як же?

Його вже скiльки лiт нема в Севiльї…

Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.

Д о л о р е с

Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струїла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.

А н н а

Се неначе казка.

Д о л о р е с

Однак се щира правда.

А н н а

А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.

Д о л о р е с

Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.

А н н а

Та iнфанта його любила?

Д о л о р е с

Так говорять люди, а я не вiрю.

А н н а

Чому?

Д о л о р е с

Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.

А н н а

Чи се ж так легко?

Д о л о р е с

Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.

А н н а

Потiм що?

Д о л о р е с

Втопилась.

А н н а

Ото, який страшний твiй наречений!

Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…

Д о л о р е с

Ти забуваєш про iнфанту!

А н н а

Ну, з iнфантою все невиразна справа!

Д о л о р е с

Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.

А н н а

Невже?

Д о л о р е с

Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.

А н н а

(смiється)

Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..

А ти неначе горда з того всього, – рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.

Д о л о р е с

А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!

Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?

Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!

Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б її не ощадила…

А н н а

Долорес, бiйся бога!

Д ол о р е с

Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!

Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!

(Стискає руки Аннi).

Анно! Анно!

Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!

А н н а

Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!

Д о л о р е с

Мене не кидав вiн i не покине.

А н н а

Знов загадки! Та що се ти, Долорес?

Д о л о р е с

Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…

А н н а

(з палкою цiкавiстю)

Ну? i що ж? Кажи!

Д о л о р е с

Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад

її убив, а дон Жуана зранив…

А н н а

Та як же ти дiсталася до нього?

Д о л о р е с

Тепер я вже й сама того не тямлю…

То щось було, як гарячковий сон…

Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.

А н н а

Що ж?

Осе i все?

Д о л о р е с

Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.

А н н а

Такою ж, як була?

Д о л о р е с

Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.

Нiколи в свiтi!

А н н а

Але ж ти кохаєш його шалено.

Д о л о р е с

Анно, то не шал!

Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.

Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.

I вiн се знає.

А н н а

Як?

Д о л о р е с

Душею чує.

I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".

А н н а

Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?

Д о л о р е с

(сумно хитає головою)

Словами серденька не одурити…

Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.

Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!

Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрiї…

А н н а

"Всi сни, всi мрiї" – се вже ти занадто!

Д о л о р е с

Чому занадто? Що тобi бракує?

Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.

А н н а

(засмiявшись, устає)

Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.

Д о л о р е с

(з блiдою усмiшкою)

Та їх для тебе мовби вже й не треба.

Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.

А н н а

Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?

У мене є одна – дитяча – мрiя…

Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила їх…

Д о л о р е с

Яка ж то мрiя?

А н н а

Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…

Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…

Д о л о р е с

От яка жорстока мрiя!

А н н а

У мрiях все дозволено. А потiм…

Дол о р е с

(переймає)

…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.

Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.

А н н а

(смiється)

Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.

Д о л о р е с

Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?

А н н а

Шклянку лимонади для прохолоди!

(Уриває. Iншим тоном).

Глянь лишень, Долорес, – як блимає у сiй гробницi свiтло, мов заслоняє хто i вiдслоняє…

Ну що, як там хто є?

Д о л о р е с

То кажани навкруг лампади в'ються.

А н н а

Я загляну…

(Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).

Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.

(Кидається бiгти).

В ту хвилину одчиняються дверi.

Долорес скрикує i млiє.

Д о н Ж у а н

(вийшовши з гробницi, до Анни)

Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.

Анна вертається i нахиляється до Долорес.

Д о л о р е с

(очутившись, стиснула Аннi руку)

Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?

А н н а

Ви – дон Жуан?

Д о н Ж у а н

(уклоняючись)

До вашої послуги.

Д о л о р е с

Як ви могли сюди прибути?

Д о н Ж у а н

Кiнно, а потiм пiшки.

Д о л о р е с

Боже, вiн жартує!

Ви ж головою важите своєю!

Д о н Ж у а н

Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.

А н н а

А що важкого єсть у вашiм серцi?

Д о н Ж у а н

О сеньйорито, сеє може знати лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.

А н н а

То ваше серце важене не раз.

Д о н Ж у а н

Гадаєте?

Д о л о р е с

Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!

Д о н Ж у а н

Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?

Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок собi на обличчя i одвертається.

А н н а

(махає на нього рукою)

Iдiть уже назад в свою домiвку!

Д о н Ж у а н

Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.

Д о л о р е с

(знов обертається до дон Жуана)

Невже ви мешкаєте в сьому склепi?

Д о н Ж у а н

Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!

А н н а

Куди ж ви подастеся?

Д о н Ж у а н

Я й сам iще не знаю.

Д о л о р е с

Дон Жуане, тут є тайник пiд церквою, сховайтесь.

Д о н Ж у а н

Навряд чи веселiше там, нiж тут.

Д о л о р е с

Ви дбаєте все про веселiсть!

Д о н Ж у а н

Чом же про те не дбати?

А н н а

Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви?

Д о н Ж у а н

З охотою пiшов би.

А н н а

То прошу вас.

Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моїм весiллям.

Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого.

Д о н Ж у а н

(до Долорес)

Ви будете на балi, сеньйорито?

Д о л о р е с

Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi.

(Вiдходить набiк).

Д о н Ж у а н

(до Анни)

А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю.

(Вклоняється).

А н н а

Який костюм ваш буде?

Д о н Ж у а н

Ще не знаю.

А н н а

Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.

Д о н Ж у а н

По голосу пiзнаєте.

А н н а

Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю?

Д о н Ж у а н

Так от пiзнаєте по сьому перснi.

(Показує персня на своєму мiзинцi).

А н н а

Ви завжди носите його?

Д о н Ж у а н

Так, завжди.

А н н а

Ви дуже вiрний.

Д о н Ж у а н

Так, я дуже вiрний.

Д о л о р е с

(виходячи з бiчної стежки)

Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.

Дон Жуан ховається в гробницю.

Анна йде назустрiч командоровi.

К о м а н д о р

(повагом наближається. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)

Ви тут самi? А де ж дуеньї вашi?

А н н а

Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як буває на гробi рiдних.

К о м а н д о р

(поважно кивнувши головою до Долорес)

Я се розумiю.

(До Анни).

А я прийшов до вашої господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маєте вдягтись для сього балу.

А н н а

У бiле. А навiщо вам се знати?

К о м а н д о р

Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.

А н н а

Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу.

К о м а н д о р

Се добре.

Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску.

А н н а

А чому ж ви про се не мовили нi слова досi?

Ко м а н д о р

Я волi вашої не хтiв стiсняти.

Д о л о р е с

Се чудно слухати, як наречений боїться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе.

К о м а н д о р

Не я її зв'яжу, а бог i право.

Не буду я вiльнiший, нiж вона.

Д о л о р е с

Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з їх слово держить?

К о м а н д о р

Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу.

А н н а

Чи всi ж ту певнiсть мають?

К о м а н д о р

Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу…

А н н а

Ох, се аж страшно!

К о м а н д о р

То не любов, що присяги боїться.

Вам справдi страшно?

А н н а

Нi, се я жартую.

(До Долорес).

Ну, я ж тобi казала – вiн гора!

К о м а н д о р

Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.

А н н а

Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда?

К о м а н д о р

(подає Аннi руку, щоб вести її. Анна приймає)

Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляєтесь.

Iдуть. Долорес трохи позаду їх.

А н н а

(несподiвано голосно до Долорес)

А знаєш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так.

Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.

К о м а н д о р

Хто?

А н н а

Наречений Долорiти.

К о м а н д о р

Хто ж вiн такий?

А н н а

Се поки що секрет.

Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.

Виходять всi троє.

С г а н а р е л ь

(слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближається до гробницi)

А вийдiть, пане!

Д о н Ж у а н

(виходить)

Як? То ти вже тута?

С г а н а р е л ь

Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до неї йшли, – боїться слави, дуенья в неї зла. Вона волiє, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама.

Д о н Ж у а н

Уже? Так хутко?

С г а н а р е л ь

Вам наче недогода?

Д о н Ж у а н

(не слухає)

Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний.

С г а н а р е л ь

Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодої командора? Значить, ви хочете її зустрiти там i взять сюди?

Д о н Ж у а н

(захоплений iншою думкою)

Кого?

С г а н а р е л ь

Та донну Соль!

Кого ж iще? Хiба ми не для неї пригналися в Севiлью?

Д о н Ж у а н

Я не знаю.

Побачимо.

С г а н а р е л ь

Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею?

Д о н Ж у а н

Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка.

С г а н а р е л ь

Ей, мiй пане!

Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви – слуга.

Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.

II

Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереєю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереї рiвна, з балюстрадою, як орiєнтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi – надiл, високi й вузенькi – нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика – альтанка, обплетена виноградом.

Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереї походжає скiлька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна.

К о м а н д о р

Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку?

Д о н н а М е р с е д е с

Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!

А н н а

(перехиляється через балюстраду i заглядає вниз)

А вам сюди не ласка завiтати?

Ах, правда, не горi нагору йти!

(Збiгає, смiючись, прудко вдiл).

Д о н н а М е р с е д е с

Ти, Анно, надто голосно смiєшся.

Д о н П а б л о

I жарти сi менi не до сподоби.

Ти мусиш пам'ятати…

К о м а н д о р

Не сварiте моєї нареченої за теє, що близький шлюб її не засмутив.

Я звик до жартiв донни Анни.

Д о н н а М е р с е д е с

Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить.

К о м а н д о р

Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльї не звичай нареченим бути вдвох.

Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку великої пошани i любовi.

(Виймає з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняється перед Анною).

Д о н н а М е р с е д е с

Що за чудовi перли!

Д о н П а б л о

Командоре, чи не занадто дорогий дарунок?

К о м а н д о р

Для донни Анни?!

А н н а

От ви задля чого мене питали вранцi про убрання!

К о м а н д о р

Боюсь, я, може, не зумiв добрати…

Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме…

А н н а

Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, – се пригнiтає.

Д о н н а М е р с е д е с

(нишком, сiпнувши Анну)

Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!

Анна мовчки вклоняється командоровi глибоким церемонiальним поклоном.

К о м а н д о р

(здiймає убiр над її головою)

Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько.

А н н а

(раптом випростується)

Хiба iнакше ви б не досягли?

К о м а н д о р

(наложивши на неї убiр)

Як бачите, досяг.

Дворик сповняється юрбою маскованих i немаскованих, розмаїто убраних гостей, – однi зiйшли з горiшньої галереї, а другi увiйшли з надвiрньої брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя їй щiльно закрите маскою.

Г о л о с и в ю р б i г о с т е й

(що зiйшли з галереї)

Де наш господар?

Де господинi?

Д о н П а б л о

Ось ми, любi гостi.

Д о н н а М е р с е д е с

(до новоприбулих)

Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм.

П i д с т а р к у в а т а г о с т я

(з новоприбулих до другої, давнiшої, нишком)

Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми коштуєм!..

Г о с т я д р у г а

(так само до попередньої)

О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи…

Г о с т я-п а н н о ч к а

(до Анни, вiтаючись)

Анiто, як же ти препишно вбрана!

(Тихше).

А тiльки в бiлому ти заблiда.

А н н а

О, се нiчого, се тепера мода.

(Ще тихше).

Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне.

П а н н о ч к а

Не треба, дякую.

(Одвертається, вiдступивши, i поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба).

М о л о д а п а н i

(нишком до другої, показуючи очима на Анну)

Який убiр!

Д р у г а м о л о д а п а н i

(iронiчно)

Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!..

С т а р и й г i с т ь

(до дона Пабло)

А що, дон Пабло? вже тепер нарештi покличе вас король до свого двору, – такого зятя тесть…

Д о н П а б л о

Його величнiсть не по зятях, а по заслузi цiнить.

С т а р и й г i с т ь

На жаль, оцiнки часом довго ждати.

Д о н П а б л о

Чи довго, ви сами зазнали лiпше.

(Повертається до iншого).

Ви, графе? Як я радий! Честь яка!

Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лишається в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'являється на горiшньому рундуцi.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.