Чарівник Країни Оз

– Сподіваюся, що дасть, – сказала Дороті. – Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.

– Ще б пак! – вигукнув Страшило. – Це так неприємно – знати, що ти безмозкий тупак!

Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.

– Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! – глибокодумно промовив Страшило. – А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.

– Це й так зрозуміло, – сказала Дороті. – Теж мені, мудрість!

– Певно, що так, – погодився Страшило. – Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.

Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще – собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.

– Якщо помітиш будинок, скажи, – попросила його Дороті. – Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.

Незабаром Страшило зупинився.

– Праворуч бачу дім! – вигукнув він. – Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?

– Давай, – зраділа дівчинка. – Бо я вже притомилася.

Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.

5. Звільнення Залізного Лісоруба

Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.

– Треба піти пошукати воду, – сказала дівчинка.

– А нащо?

– По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.

– Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, – задумливо промовив Страшило. – Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.

Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна – припасів ледь-ледь вистачало на день.

Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.

– Що це? – тремтячим голосом запитала вона Страшила.

– Звідки мені знати? – відгукнувся той. – Та якщо хочеш, я можу подивитися.

У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:

– Ой, що це?

Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.

Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.

– Це ти стогнав? – звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.

– Так, – відповів той. – Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.

– А як тобі можна допомогти? – турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.

– Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.

Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.

– Що змащувати? – діловито поцікавилася вона.

– Спочатку шию, – сказав Лісоруб.

Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.

– Тепер руки, – наказав Залізний Лісоруб.

Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз – аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.

Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.

– Оце так щастя! – вигукнув він. – Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.

Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.

– Якби не ви, – казав він, – я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?

– Ми прямуємо до Смарагдового Міста – йдемо до могутнього Оза, – повідомила Дороті. – І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.

– А навіщо вам потрібен могутній Оз? – поцікавився Залізний Лісоруб.

– Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, – пояснила Дороті.

На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:

– Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?

– Чому б і ні, – відповіла Дороті. – Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.

– Атож, – погодився Залізний Лісоруб. – Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.

– Ласкаво просимо, – запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.

Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.

– Якщо ненароком я потраплю під дощ, – пояснив він, – то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.

Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо – цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.

Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.

– Чому ти не обійшов яму? – здивовано запитав Залізний Лісоруб.

– Бо я погано кумекаю, – весело пояснив Страшило. – У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.

– Я тебе розумію, – відгукнувся Залізний Лісоруб. – Однак мозок – це не найголовніше в нашому житті.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.