Щира любов

– Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.

– Від кого б то?

Та так трошки і посмутилася і каже мені:

– – Просимо, паночку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, – сказала вона молодиці, – озьми свою дитину. Та не втікай ще додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, паночку, до господи.

Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:

– А хто ж то поклон пересила до Галочки?

– Чи ти ж її, паніматко, знаєш?

– Може, і знаю, як скажете, від кого поклон.

– Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.

– Я так і думала, – сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:

– Як він собі пожива?

– Е, так ти то і єсть Галочка? – спитав я.

– Може, таки і я. Так він вам розказовав про мене? – питалася Ґалочка, трошки зміняючися на лиці.

– Розказовав усе. – От і розказав їй, що чув від Семена Івановича, і як він їй дякує, і про усе говорив.

Як же розговорилися, то й вона розказала усе, що яково її було, як спершу стала знати його, і що опісля було з нею.

– Я його любила кріпко, – розказовала Галочка, – і для нього, щоб йому щастя дати, пішла б на усякую муку. Не легка мука, як я і заміж пішла, щоб його відлучити від мене. Йшла, і сама не знаю, за кого йду і для чого йду. Точнісінько, як у ві сні була! Нічого не розберу, що робиться, а усе поспішаю... Не схаменулася і заміж пішедши. Усе ніби я не у своєму умі була. Як ось приїхав і Семен Іванович. Як я вийшла до нього, що з ним говорила, нічого не тямлю, бо на мене затим прийшла така гарячка, що я шість неділь не уставала. Думали, зовсім вмру! І одужавши, я не приходила до ума. Усе мені було тяжко, усе важко! Нудьга замучила. Часом, було, не знаю, що ce за чоловік. А ce був мужик мій. Тільки, було, батенько, нехай царствує, розговорить мене, то я хоч наплачуся добре, то мені і легше стане. А то хоч скрізь землю, хоч світ за очима піти! Така біда була! Аж ось господь дав мені хлопчика. Якось-то прийшлося, що новорожденному дали ім'я Семен. Я зрадовалася, і прийшло мені на думку, нехай він буде Семена Івановича хрещеник. Батенько мене послухав, а Микола, мужик мій, той і давно! Він ще й тепер мені у вічі дивиться, чим мені угодити. От ми і покумалися з Семеном Івановичем, хоч за очі. Що ж? З першого хлопця з мене як рукою зняло. Я перестала журитися, стало мені легко дихати. Я почала розуміти, що я вже мати, що треба думати об дітях, та дальше-дальше і вдарила лихом об землю. Не хочу брехати, частісінько думала об Семені Івановичу, споминала, як ми з ним спізналися, і здавалося мені, що у ті пори, як я була з ним, що я не по сій землі ходила, а по іншій, по золотій, між прехорошими цвіточками. Здавалося, що й сонечко ясніше світило і тільки на нас двох і сяяло, і веселість, і радість нам подавало! Далі я неначе упала у якусь яму, де темно, пусто, мов у гробу!.. Що робилос ! зо мною, нічого не тямлю!.. Як вийшла з ями, світ мені піднявся. В мене є муж, чесна, добра душа, шанує, любить, береже мене: пилині не дасть на мене пасти... В мене хлопчик, синочок, втіха моя!.. Далі-далі – мені усе легше, усе веселіше. В мене і дочечки. Отто Наталку бачили? Другий год замужем, на Подолі. Отто її і дитина. Друга дочечка підроста і тож буде красива. Мої дочки, кажуть, по мені пішли, у великій славі, – усміхаючись, cee розказовала Галочка. – Старший хлопець, Семен, парень-друзяка. На той год, діждемо, будемо женити. Другі хлоп'ята підростають: інший у реместві, а інший письма вчиться. Батенька поховала, та вже тогді, як огляділася, і у розум прийшла. Нін потішався унучатами, веселився, глядючи, що я перемогла своє лихо і жила у щасті, не думаючи коли-небудь його мати. Благословив нас, дяковав мене, що я не вийшла з своєї долі, не захотіла панею бути, і успокоївся навіки. З Миколою ми живемо, як бог нехай дає і усякому. У нас одна думка, одна воля, одна душа. Нема у нас не тільки сварки або лайки, та й не чули ми один від одного противного слова. Живемо, багатіємо, маемо діточок добрих, слухняних, і за усе хвалимо бога!

– А Семена Івановича часто згадуєш? – запитав я.

– А як же? Усяк день молюся за нього, щоб йому бог послав щастя за те, що він мене хотів, по його думці, щасливою зробити. Тепер, як чую, що він щасливо пожива і що бог і його благословив діточками, такими ж добрими, то мені на серці стало весело. А то, було, не без того, що журюся, не чувши об нім нічого. Весело мені і те, що він мені дякує, що зробила для нього моя щира любов?» [В перекладі на російську мову додано: «Кто научил тебя, Галочка, девушка простая, без образования, без сведений о свете, кто научил тебя так любить? Вот любовь!»]

Сама істинна правда була у сьому, що я отсе розказовав. Ще й теперечки є у Харкові на Гончарівці старі люди, що чули від батьків своїх, а декотрі і самі зазнають сюю Галочку, і що з нею, і як поводилося, її, або панотця її по-вуличному звали і Литвином, так і вона від кого взивалася «литвинівна». Двір Олексія Таранця був саме на вулиці Довгальовка, що на Гончарівці, і часточка його під двором міщанина Головина, супротив Сірикового двора якраз, а більша часть відійшла на площадь, де стоять жандарські конюшні.

Обіщався мені чоловік і тих пісень достати, що на Галочку Таранцівну поскладали тогді люди, усе вихваляючи її, яка то вона була красива. Так коли достане, то я їх де-небудь приткну, щоб нашої Гончарівки слава не гинула.

У 1839 – 1840 рр. Квітка-Основ'яненко на основі повісті «Щира любов» написав драму «Щира любов, або Милий дорогше щастя» (цензурний дозвіл датовано 21 травня 1840 p., надрукована у виданні «Южный русский сборник. Издание Амвросия Метлинского», Харків, 1848, с. 1 – 88). І хоч у драмі з'явилися нові персонажі, її концепція залишилась без зміни. П'єса з великим успіхом йшла на сцені Харківського театру в постановці трупи Л. Ю. Млотковського. Вона зацікавила О. М. Островського, і в його переробці під назвою «Искренняя любовь, или Милый дороже счастья» була поставлена в 1852 р. на сцені Великого театру у Москві. Роль Олексія Таранця з успіхом виконував видатний російський актор M. С. Щепкін.

Подається за автографом.

1

Смирницька Єлизавета Миколаївна – племінниця Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

2

Мова йде про Паніна Петра Івановича (1721 – 1789) – російського генерала, який зіграв видну роль під час Семилітньої війни 1768 – 1774 pp., взявши штурмом фортецю Бендери.

3

Об Євдокії – за церковним календарем 13 березня.

4

Четь мінея (четьї мінеї) – збірники житій святих, повчань, казань.

5

Шльонськ – тобто Сілезія – історична слов'янська область у верхній та середній течії Одри. Тут бували великі ярмарки.

6

Так називалися студенти різних класів тодішніх семінарій і духовних училищ.

7

Теплого Олексія – за церковним календарем 29 березня.

8

Курязький монастир біля Харкова, заснований в 1663 р.

9

Хорошів (Хорошеве) – було відоме Хорошево-Вознесенським жіночим монастирем, заснованим на місці стародавнього городища. Тепер селище Харківського району Харківської області.