Недалечко від якогось-то города, чималенького, що в нім було аж три церкви, одна кам'яна, а дві дерев'яних, було село, а у тім селі жив собі чоловік Демко. Він би то і розумний, як і усяк чоловік, так, потрошку: знав і своє діло коло хліба, вмів свитку залатати, кожушок вихутровати, усе знав, що доводилося, тільки, на лихо собі, хотів кріпко величатися, щоб усяк його почитував, усяк завидовав. Пуще гіркої редьки досадно йому було, як де у кунпанії, де зберуться люди, а як було біля города, то і хороші люди зіходились поговорити де о чім, а не так поговорити, як послухати дяків, що як зійдуться та стануть таке розказовати, що нам і уві сні не присниться побачити. Як же у городі було аж три прихода, а у кожному по два дяка та сьомий сільський, так де зійдуться, так так! є чого послухати, як стануть розказовати. Один почне з євреїв, другий перехопе та приньметься за гога й магога, інший товкує про «обаче», то, я ж кажу, нашого братчика, неписьменного, слухаючи, аж сльоза пройме!… недаром сказано, письменний!… А у такій кунпанії кого посадити на покуті? Дяка. Кому перша чарка? Дякові. Перед ким, хоч ти і старий, помовч? Перед дяком. А усіх прочих других хоч би і не було.

Через теє Демкові кріпко досадно було. Хоч частісінько підголював чуб і бороду, вздягав і синій жупан і не пропускав, де збиралися почотні люди, то поки дяків нема, то і йому добре: обсядуть його старики, слухають, що він розказує про саранчу, як колись налітала у старовину, а він се чув ще від батька; а як почне розказовати, як вже він і сам бачив, як шествовав сам губернатор через їх город, так, батечку! було чого послухати! Божився, що і перед ним, і за ним усе пани біжали тройками, то у бричках, то у кибитках, а інші і на простих повозках. А сам, каже, губернатор їде у колясці, що скрізь у вікнах, мов хата яка! а дзвоників-дзвоників! І у передніх дзвоники, і у задніх дзвоники, і у самого на колясці дзвоники… та усі разом як зателенькають, так аж у вухах лящить!…

Оттаке усе як розказує, що і у самого аж дух радується, і, знай уси розгладжує та ще й придумує, щоб то розказати, а тут дяк – рип у хату! Зараз хазяїн до Демка: «А устань, – каже, – Демку, пусти пана дяка, нехай нам дещо з премудрості розкаже». От тобі Демкові і честь!… Встане мов обпльований, на людей не гляне, зараз за шапку – і хоч і не проси, щоб зостався, хоч чого хоч піднось йому, не хоче і не хоче, мерщій з хати; тільки його і бачили! А то ж і не досадно, скажете, як чоловікові дуже хочеться повеличатись і щоб його шановали, а тут ніхто і не дивиться на нього та при ньому величають других.