Я, «Побєда» і Берлін (збірник)

Кузьма Скрябiн

Я, «Побєда» і Берлін (збірник)

Я, «Победа» і Берлін

Коли не знаєш, з чого почати, то закрадається думка: чи варто починати взагалі? Але є про що розказати і, видно, доведеться все-таки з чогось почати. Наприклад, з того, що я зайшов до Ориськи. Вона жила в моєму вонючому під’їзді на три поверхи вище. Під’їзд воняв не через те, що там жили ми з Ориською, а просто воняв, як воняли в той час усі совєцькі під’їзди. Я подзвонив у двері, і вона відкрила. Тоді, як радянська молодь була спрямована на штурмування наукової ниви, Ориська триста восьмий раз повернулася з товаром із Турції і збиралася поїхати туди через пару днів, щоб задовольнити потреби українських трударів у светрах «Бойс». Це їй вдавалося, мушу вам сказати. Половина мешканців Новоєврейська вважала ознакою хорошого тону лазити по місті в светрах Ориськи. І Новоєврейськ вечорами нагадував колонію «Бойсів», які відрізнялися один від одного хіба що кольором самого надпису «Бойс». Ориська відкрила і ковзнула поглядом повз мене у під’їзд. Я заходив не часто і, Бог свідок, мій візит не віщував Орисьці нічого доброго. Я зайшов і, не розводячись про погоду та як справи, перейшов до головної мети візиту:

– Орисько, позич двісті баксів.

(У той час сума в двісті доларів була еквівалентна теперішній сумі в дві штуки баксів.) Ориська, яка давно вже оперувала сумами, де нулів значно більше, ніж у тій, яку я попросив, махнула кучерявчиками на знак згоди, і за хвилину я стояв по другий бік дверей, тримаючи в руках те, про що мріяти ще десять хвилин тому боявся. За двісті доларів я мав купити ПЕРШУ В СВОЄМУ ЖИТТІ власну машину. Один львівський художник продавав її за таку суму не тому, що йому треба були гроші. Він купив нові «Жигулі», а «Побєда», бо, власне, про неї велася мова, стояла в гаражі купу років і ніхто не знав, яким чином її звідтам дістати. Дивно, але я це чомусь знав. Я ніколи не шукав легких вирішень проблем, і навіть коли все здавалося елементарним – я йшов в обхід. Для того, щоб «Побєда» виїхала з гаража, нам потрібен був, як мінімум – акумулятор. Я подзвонив К’юру, і ми увечері, акуратно розкурочивши пів мусорної машини, зняли з неї далеко не свіжий, але робочий танковий акумулятор. Чому танковий – ніхто не знав, але тоді всі батареї, більші за ту, що стоїть у «Жигулях», називали танковими. К’юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров’я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуковував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився. Разом з акумулятором ми витягнули з півтора метра грубезного кабелю, який вів од нього кудись у кабіну. І з цим усім крамом у величезній торбі і двомастами баксами, схованими в кишеньку у трусах, я з гордістю ввалився наступного дня до обійстя художника у Львові.

Він справляв враження митця-невдахи. Типу – сам роблю, сам кайфую, і нікому не дано зрозуміти силу його таланту. Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої можливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився. Після того як хмара впала на землю і на мене в тому числі, художник знову з’явився на екрані і запитав:

– Гроші привіз?

– Ясно, – відповів я тоном, гідним Біла Гейтса, який вирішив прикупити фірму Apple Macintosh. Відвернувшись від нього, я засунув руку під штани і, довго колупаючись, ледь не порвавши одну із соток, витягнув гроші на-гора. Простягнув руку у напрямку художника:

– Прошу.

Він узяв банкноти, і один Бог знає, що він міг побачити в темноті гаража. Митець довго їх обслідував і сховав у кишеню. Мимоволі я зрадів, що Ориська дала сотками, а не десятками, бо тоді ми провели б у гаражі цілу ніч. З таким самим успіхом художнику можна було втулити два клаптики туалетного паперу або дві салфетки. Він боявся навіть витягувати з кишені ці гроші на денному світлі, переслідуваний думками, що його посадять за валютні операції.

Ми витягнули акумулятор із торби й відкрили капот машини. Там було місця значно менше, ніж хотілося. Акумулятор довелося поставити у багажник, який був подібний до дамської сумочки. Крім цього акумулятора туди можна було б запхати ще хіба що пачку цигарок. Пригодився той кабель, який ми видерли з К’юром. Ним треба було з’єднати розташований у багажнику акумулятор і стартер на двигуні під капотом. Я думаю, що в ту мить, коли ми пропихали кабель завтовшки з руку під сідлами автомобіля, його конструктор зробив трійний переворот у своїй труні. До такого могли додуматися хіба що наші, радянські уми. І це не був пік нашого винахідництва. Кабель не пролазив у дірку під рулем з кабіни під капот, і ми його пустили через вулицю. Він виходив з боку передніх правих дверей надвір і спокійно собі заходив назад, провисаючи у повітрі всього якихось там сорок сантиметрів. Той факт, що його перетискали двері і кришка капота, нас абсолютно не бентежив.

Салон «Побєди» – це історія, гідна окремої повісті. Ви відчиняєте двері, які важать, напевно, як цілий автомобіль «Таврія» з чотирма особами на борту, і попадаєте у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, розміром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бритви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і комфорту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і створює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіґ кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла. Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львівського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті. Коли світло заливало салон машини, вам не вистачало тільки одного – вазонків на прекрасних овальних вікнах автомобіля. Переднє, тобто вітрове скло, щоб не відволікати водія від спокійної, по-домашньому затишної атмосфери внутрішнього світу «Побєди» бардаком, який твориться на дорозі, було продумано вузькою щілинкою, переділеною посередині планкою, як захисні окуляри токаря. Крізь нього, так само, як і крізь його задній прототип, майже не було видно нічого в обидва боки – туди і назад. Тобто людина, яка мала щастя керувати цією квартирою на колесах, жила своїм життям, і безпекою своєї подорожі завдячувала решті водіїв, у яких боліли голови, як з нею щасливо розминутися на дорозі.

Сів у цей салон – і в мене ринули сльози захвату від того, що я відчув. Сідала були зроблені на замовлення якогось партійного боса зі шкіри свиноматки, і приємним холодком свинячого тіла завершували перелік всіх плюсів, пов’язаних із цим агрегатом.

Художник стояв осторонь і не знав, чи йому радіти, чи плакати, що машина, від якої в гаражі звільнилося місце для тролейбусного парку Львова, нарешті поїде в світ не з ним, а з якимось ненормальним студентом, котрий назвав себе медиком, а виглядав, як безробітний лондонський докер, який збирав фляшки від пива по смітниках чорного району Пекхем.

– Ну шо, їдем у МРЕО? – На правах нового власника в мене прорізався командний вокал, який і вивів художника зі ступору.

– Ага, тільки переодінуся, – промимрив він і почовгав старими шльопанцями по піщаному подвір’ю. Його кіт, який німо спостерігав за нами весь цей час, полизав собі під хвостом, посміхнувся сам до себе і заліз під машину.

Я провірив усі з’єднання, зроблені мною п’ять хвилин тому. В техніці я шарив рівно настільки, щоби закрутити клеми на акумуляторі й повернути ключ запалювання, що успішно й зробив. «Побєда» продовжувала мовчати. Я крутнув ключем ще раз – шіт хеппенс, як кажуть англійці. У цей момент прийшов художник з величезною металевою корбою в руках. Я вмить подумав, що він провірив дома бабки, і вони виявилися фальшиві. Видно, Ориська підсунула мені якесь «паліво». Недарма вона так легко з ними розсталася. Понавозила фуфла від турків і тепер людям втуляє. Але художник з незмінно розгубленим видом на фейсі продекламував, що без допомоги цієї штуки машина не виїжджала з гаража ні разу. Виявляється, треба було вставити цю корбу в спеціальну дзюру в решітці спереду і крутити, попукуючи в такт провертання засохлих циліндрів. З таким процесом я в своєму невинному житті ще не стикався. Але все буває перший раз. Я вставив корбу в отвір і почав займатися з «Побєдою» повільним і гнітючим сексом. Художник слідкував за мною пару хвилин, і, коли я став нагадувати астматика, який душиться від приступу, він сказав, що, можливо, треба підкачати педаль газу, після чого заліз у кабіну й пару разів натиснув ногою на гашетку. Я крутнув горбату корбу, і якесь дивне відчуття мені підказало, що цей інструмент стане невід’ємною частиною МЕНЕ самого на ближчі роки. Вагою всього тіла я опустився на злощасний костиль і крутнув сильніше і швидше, ніж до того. Машина кінчила! Їй сподобався спосіб, у який я ґвалтував її залізну піцунду. Вона рикнула і завелася. Двигун працював на диво рівно і розмірено. Звук, правда, був такий, ніби падає вантажний літак.

– Просто глушака нема, – вирішив мене втішити художник.

– Я вже поняв, – відповів я, але голосу мого в рокоті цього звіра художник не чув. Радість моя все ж таки була набагато більшою, ніж розчарування. Ще один похід з К’юром, і буде глушак. Яка різниця – що відкручувати. Художник недовірливо запитав:

– Ти їздити вмієш?

Я хотів відповісти образливо, але проковтнув, боячись, що він передумає її продавати.

– Я з трьох років за рулем, – збрехав я і запхався на місце водія. Художник сів збоку, і я рушив. Важіль, який переключав передачі, був на рулі, як в американських тачках, і я забалдів, як дитина. Коли врубав першу – до себе і вниз! Друга – від себе і ще раз від себе.

– Класно їде, – сказав я художнику, не розуміючи, як вона мала їхати, щоб я такого не говорив. Машина плавно котилася по львівській бруківці, гуркочучи своїми повідкручуваними тельбухами. Люди повертали голови і реагували по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували «фак», а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне слово, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив.

У міліції ми були недовго. Зробивши всі необхідні маніпуляції, художник швиденько пропав у невідомому напрямку, радий, що не доведеться позоритися ще раз у цій іржавій балії. А я, окрилений, поїхав на Своїй Власній машині в Новоєврейськ – місто романтиків і вар’ятів, одним з яких був і я.

Я запаркував перед своїм вонючим під’їздом, викликаючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під’їздом і обсосували в різних площинах абсолютно кожну новину, яка попадалася їм на очі.

– Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, – почув я за спиною.

– Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в малого машина…

Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

– Ма, вийди на вулицю, шось покажу.

– Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.

– Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.

– Я купив машину, – гордо сказав я і ткнув у «Побєду» пальцем. – Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.

– Ти жартуєш? – з ноткою останньої надії спитала вона.

– Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!

– Відстань, мразь мала, шо ти придумав? Їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ше одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в’їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім’я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з’їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім’ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об’єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойчмарок за облуплену страшидлу – ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мала за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.

– Андрійку, до тебе, – мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

– Альо, – не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покромсати, озвався я.

– Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

– Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з’їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

– Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?

– А коли?

– Десь через тиждень, – відповів Бард. Він знав, що я максимально необов’язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерділо смолою або падало на голову – одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав – через тиждень, що мало означати – завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

– О’кей! – легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

– Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?

– Нє фіґ дєлать, – сказав я. – Скільки їх буде?

– Шість дітей.

– Не поняв?

– Ну, діти-манекени – в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

– А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. – На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50—60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ще був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик – незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов’язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» – треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. Її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.

Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік – був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фіґіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознаймив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

– Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п’ят-десять.

– Супер, тато! – відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

– Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, – ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказала вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав’ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

– По скілько дають? – Що він мав на увазі – ціну чи кількість, – ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев’ять – три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п’ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися – хто з них хлопці, а хто дівчата.

– Кльова машина, – долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім’я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша – тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала 30 градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколупавшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, яким прибивають шифер. На балконі третього поверху Барбариного під’їзду стояли два брати – Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під’їзду – вони стояли там і курили. Брати були, як Смокери з фільму «Водний світ» із Костнером. Їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.

– Прівєт, – хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.

– Привіт, ви куда зібралися? – спитав Лесик, а Вовчик в той момент затягнувся.

– В Берлін їдем, – не без гордості рикнув я.

– Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, – сказав Лесик, і міг того не казати, бо вони завжди ходили на рибу на Оселю.

– Ну, пока, чи шо? – типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.

– Па! – махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.

«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ще раз – нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.

– Шо таке? – почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.

– Шось не заводиться, – розгублено промимрив я.

– Може, штовхнути? – запропонував Лесик, а Вовчик у ту мить підкурював наступну папіроску.

– Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.

Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я вигрузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів – вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і їхала брати Курськ. Я крутив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив’язана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і щось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він переживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостерігав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припустити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюґхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав пацана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі стоянки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:

– Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! – Захлопнув двері, почекав набору максимальної швидкості і втикнув третю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині. Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опустилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.

– Приїхали вроді, – сумно сказав я в пустоту.

Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою купкою соковитого коров’ячого пляцка, і виродив фразу:

– Паца, давайте ше разок вниз – до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться – то їй вобше гаплик.

І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з’їде вниз і не заведеться – ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри – і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком далеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік – майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, що треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п’яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.

– Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, – озвався Вовчик.

Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію – заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно – КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:

– Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о’кей?

– О’кей, – сказав Віталя.

Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спитати в Барда, чи він натискав кнопку.

– Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?

– Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре?

Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «Побєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.

Ми під’їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзвонив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з’їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, що він скаже. Двері пригвоздили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.

– Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, – ображено сказав він.

– Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, – сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в’їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом’ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися – з них випало п’ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув: