Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.
      Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.
      Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.
      У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.
      Пiсня та була така:
      Точило крутить, крутить
      Гострiй отой убогий,
      Все крутить, крутить, крутить
      За мiдний грiш гiркий.
      З села в село вiн ходить,
      Гострiй отой убогий,
      Несiть ножi, дiвчата,
      Щоб вiн їх погострив.
      Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:
      I гострить, гострить, гострить
      Гострiй отой веселий.
      Спасибi, добрi люди,
      Тепер вiн має хлiб.
      Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.
      Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн успадкував, i Салех-бей, видно, здогадався, про що вiн думає, бо сказав:
      - Наш юний друг, здається, не схвалює методiв товариства. Вiн, мабуть, думає, що розбiйник Рамадулла зовсiм не перемiнив свого ремесла, а тiльки став грабувати культурнiше, нiж перше. Що ж, панове, моя думка така сама.
      - А ми дауно знаємо уашу думку, - коротко й сухо вiдповiв мiстер Пеннi.
      А барон жваво додав:
      - Коли в замученiй розбiйниками країнi зробити розбiйникiв культурними, це, Салех-бею, вже великий прогрес, Згодом, коли в країнi завдяки нашiй допомозi запанують закон i лад, тодi, звiсно, й нашi комерцiйнi методи стануть законнi.
      - Те саме казали ви менi й тодi, як ми говорили про злочинно низьку платню на плантацiях цукрової тростини в однiй пiвденно-американськiй країнi, - вiдповiв Салех-бей. - А тепер у тiй країнi за допомогою наших грошей став президентом злодiй i вбивця, й життя там iще погiршало.
      - Але ж той президент шануй релiгiя! - докинув мiстер Пеннi.
      - В такому разi я волiю порядного президента-безвiрника, - буркнув Салех-бей.
      Аж тодi вперше озвався сеньйор ван дер Толен:
      - Панове, ми ж простi комерсанти, яке нам дiло до полiтики? Треба сподiватися, що свiт покращає, щоб ми всi могли торгувати мирно, як добрi друзi. I перейдiмо до головного: до масла.
      - Краще сказати - до маргарину, - смiючись, поправив його барон i зразу ж розпочав предовгу доповiдь про все те, що вже розповiдав Тiмовi в лiтаку. Але говорив вiн не як мирний торговець, а як полководець, що намiрився стерти на порох своїх ворогiв - iнших торговцiв маслом.
      Тiм слухав усе те лиш краєчком вуха. В нього аж голова обертом iшла. Вiн питав себе: а навiщо взагалi провадити комерцiю, коли це можливо тiльки в такий огидний спосiб? Баронове королiвство вже не надило його. Хлопця пройняв страх перед торгiвлею. Навiть крамничка панi Бебер уже здавалась йому чимось страшним.
      На щастя, хлопець вчасно пригадав, що не має ще права зрiкатись торгiвлi, бо йому ще треба виторгувати назад свiй смiх. Отож доведеться ще якийсь час мiж вовками жити й по-вовчому вити.
      Аж ось барон попросив Тiма ще раз переказати все те, що вiн розповiдав у лiтаку про споживання маргарину в їхньому завулку.
      Коли Тiм закiнчив, у залi засiдань на хвилину запала мовчанка.
      Тодi мiстер Пеннi промимрив:
      - Ми спраудi легкоуажили маргарином...
      - А тим часом наше товариство й розбагатiло якраз на всяких дрiбницях, потрiбних бiдним людям, - додав сеньйор ван дер Толен. - Ми злочинне занедбали маргариновий ринок. Треба його перебудувати якось цiлком по-новому.
      Тiм, що вже зовсiм заспокоївся, озвавсь:
      - Мене завжди сердило те, що багатим продають їхнє масло гарно запаковане в срiбний папiр, а нам наш маргарин вишкрiбають лопаткою з бочки та ляпають на шматок рудого паперу. Хiба й ми б не могли продавати бiдним людям наш маргарин запакований? Грошей же в нас на це вистачить.
      Четверо дорослих отетерiло витрiщилися на нього, тодi, мов по командi, зареготали.
      - Та ви ж неосiненна людина, пане Талер! - вигукнув мiстер Пеннi.
      - Розв'язок проблеми був у нас перед очима, а ми його не бачили, - реготав барон. Навiть сеньйор ван дер Толен схопився з мiсця й вирячивсь на Тiма, мов на яке заморське диво.
      Старий Салех-бей був iще порiвняно спокiйний, i тому Тiм спитав його, що їм видалось таким дивовижним у його пропозицiї.
      - Любий мiй юначе, - врочисто промовив старий. - Ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.
      Двадцять четвертий аркуш
      ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
      Лиш на другий та третiй день Тiм помалу збагнув, що такого незвичайного в тому марковому маргаринi. Бо в замку тi два днi тiльки й мови було, що про маргарин. Навiть слуги, здавалося, шепотiлись про нього по-арабському та по-курдському.
      Рiч була ось у чому: масло вже вiддавна продавалось гарно запаковане й пiд певною назвою. В Нiмеччинi, наприклад, вироблялося "Нiмецьке сiльське масло" i просто "Нiмецьке масло", в Голландiї "Голландське масло".
      Комерсантовi, що хотiв торгувати маслом, треба було ладнати з молочарськими товариствами. А компанiя барона Троча, на жаль, пересварилася з трьома найбiльшими товариствами, i тепер тисячi малих молочарень постачали своє масло iншiй компанiї, що, до того ж, продавала масло дешевше, нiж барон.
      З маргарином же справа стояла iнакше. Вiн продавався незапакований i без назви. То був не "марковий вирiб", його завозили до крамниць у бочках, а вже продавцi набирали його з бочки дерев'яною лопаткою й вiдважували покупцям. А через те, що маргарин нiколи не мав своєї марки, та й фабрики, де вiн вироблявся, лишались невiдомi покупцям, у продаж часто потрапляв дешевий, але поганий маргарин iз невеличких фабрик, i великим торговцям важко було "прибрати до рук маргариновий ринок", як висловився сеньйор ван дер Толен.
      Але цьому мав настати край. Акцiйне товариство барона Троча вирiшило "викинути на ринок" новий гатунок маргарину, гарно упакований i з назвою. I випуск того маргарину був спланований, як бойова операцiя пiд час вiйни. Треба було таємно поскуповувати всi великi маргариновi фабрики, дослiдити в лабораторiї всi гатунки маргарину, вибрати з-помiж них найкращий i налагодити його виробництво якнайдешевшим коштом на всiх тих фабриках. Iще важливо було забезпечити гарну рекламу, щоб господинi купували замiсть дорогого масла "майже такий самий", але набагато дешевший за нього марковий маргарин. (Безiменний поганий маргарин витiсниться з ринку, так би мовити, сам собою.) Звичайно, всi тi операцiї мали провадитись якомога швидше й у цiлковитiй таємницi, щоб якась iнша фiрма не випередила компанiї барона Троча. За тi днi в замку вiдбувались телефоннi розмови з майже всiма великими мiстами Європи, надходили й вiдсилалися телеграми, а часом прилiтав на лiтаку який-небудь пан, що замикавсь на годину-другу з бароном та його компаньйонами в залi засiдань, а тодi зразу ж вiдлiтав.
      Тiм мав багато вiльного часу тi днi. Пiвдня вiн просидiв у своїй кiмнатi над тiєю нещасливою угодою, що її пiдписав, iще бувши малим дурним хлопцем, пiд грубезним крислатим каштаном. Але так i не надумав нiякого способу повернути собi свiй смiх. Та ще всi отi розмови про великi справи геть закрутили йому голову, i вiн не бачив, що до втраченого смiху є дуже короткий шлях.
      Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:
      - Говорить Гамбург. Це пан барон?
      Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:
      - Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!
      Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:
      - Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...
      На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:
      - Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...
      Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.
      - Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, - Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.
      Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", - як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.
      Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.
      За якусь часину вiн промовив:
      - Здається менi, юначе, ця спадщина затяжка для ваших плiч.
      Тiм хлипнув iще разiв зо два, тодi втерся мереживною хусточкою й вiдповiв:
      - Я її зовсiм не хочу, цiєї спадщини, Салех-бею.
      - Чого ж ти тодi хочеш, хлопче?
      Тiмовi так приємно стало, що до нього звертались на "ти". Йому нестерпно захотiлось розповiсти Салех-беєвi про свою бiду. Але ж тодi його смiх пропаде назавжди... I Тiм мовчав.
      - Ну гаразд, - буркнув старий. - У барона багато таємниць. I одна з тих таємниць - ти. Здається, це якась дуже негарна таємниця.
      Тiм кивнув головою, але не сказав нiчого. Салех-бей облишив ту тему й розповiв хлопцевi, яким побитом вiн став одним iз головних компаньйонiв у цiй багатющiй фiрмi.
      - Їм треба було для своїх азiатських справ якої-небудь дуже шанованої людини. Коли б вони обрали магометанина, уразились би буддiйськi країни; а обравши буддiйця, розгнiвали б магометан. Тому й було обрано проводиря невеличкої секти, що її всi вважали за чудну, але гiдну пошани, - цебто мене. Задля мене барон i замок цей купив. Крiм того, вiн цiкавиться нашою вiрою.
      - Але ж вам багато що в цьому товариствi не подобається, - сказав Тiм. - Нащо ж ви погодились увiйти до нього?
      - Я погодився тiльки з умовою, що менi дадуть частину контрольних акцiй. I вони мусили пристати на мою умову. Тепер я маю право голосу в правлiннi й можу де в чому їм перешкоджати, хоч i не багато в чому. А крiм того... - Салех-бей захихотiв i повiв далi вже пошепки: - Крiм того, всi тi мiльйони, що я в них наживаю, я обертаю проти них-таки. В Пiвденнiй Америцi я найняв армiю, що повалить того злодiя й убивцю, якому наше товариство допомогло посiсти президентське крiсло. А в Афганiстанi...
      У дверi постукали, й Салех-бей зразу змовк.
      - Вiдчинити? - потихеньку спитав Тiм.
      Старий кивнув головою, i хлопець пiшов до дверей. У кiмнату спрожогу влетiв звичайно такий незворушний та надутий мiстер Пеннi й здушено забелькотiв:
      - Що означає зiс демд... м-м... сей прокляти... м-м...
      - Говорiть по-англiйському, - сказав йому Салех-бей. - Я перекладу хлопцевi.
      I мiстер Пеннi залопотiв по-англiйському. Потiм раптово урвав свою мову, показав на Тiма й промовив до Салех-бея:
      - Перекладiть йому, будь ласка!
      Старий спокiйно запросив англiйця сiсти, а коли мiстер Пеннi знесилено впав у крiсло-гойдалку, сказав Тiмовi:
      - Барон щойно звiльнив з посади директора нашого гамбурзького пароплавства пана Рiкерта. А що мiстер Пеннi має найбiльшу частину пароплавних акцiй, то вiн вiдмовляється погодитись на це. Вiн твердить, що Рiкерта дуже поважають у Гамбурзi, i коли його звiльнити, вийде великий скандал, який погано вiдiб'ється на справах пароплавства. I це нiбито ваша провина, каже мiстер Пеннi, що пана Рiкерта звiльняють.
      - Моя провина? - зчудовано перепитав поблiдлий Тiм.
      - Аужеж, так, уаша проуина! - мiстер Пеннi знову схопився з крiсла. - Так сказала... м-м... сказало... м-м... так сказау барон.
      Тiм, певна рiч, зрозумiв, що Рiкертове звiльнення пов'язане з їхньою телефонною розмовою; але звертати на нього провину - це вже диявольське паскудство: хiба ж мiг Тiм хотiти, щоб пан Рiкерт позбувся своєї посади!
      Салех-бей раптом вийшов iз кiмнати, у дверях мовивши до мiстера Пеннi:
      - Побалакайте собi з паном Талером по-нiмецькому, це примусить вас говорити повiльно й спокiйно.
      Огрядний лондонець гепнувся на канапу в кутку, де щойно сидiв старий, i простогнав:
      - Я се не можу розумiти!
      Тiм спочатку хотiв був сказати, що барон набрехав. Але йому спала на думку розмова з сеньйором ван дер Толеном, що про неї вiн дуже багато мiркував. I та думка напровадила його на iншу.
      - Мiстер Пеннi, -почав вiн. - Ви ж, певне, знаєте, що я, дiйшовши повнолiття, успадкую цiлу купу контрольних акцiй.
      - Знаю, - буркнув гладун у кутку.
      - Якби я вам пообiцяв письмово, що вiдступлю вам тi акцiї, коли менi вийде двадцять один рiк, ви дали б менi за це зараз вашi акцiї гамбурзького пароплавства?
      Мiстер Пеннi притих у своєму кутку й ледь прищулив очi. Чути було тiльки, як вiн сопе. Аж ось англiєць важко видихнув iз себе:
      - А уи не джартуєте, мiстере Талер?
      - Нi, мiстере Пеннi, кажу цiлком щиро.
      - То замкнiть дверi!
      Тiм послухався його. А тодi в замкненiй кiмнатi уклав з мiстером Пеннi угоду, що її вiн повинен був тримати в такiй самiй таємницi, як i угоду з Трочем, бо нi в якому разi не можна було допустити до того, щоб барон дiзнався про неї. Була тiльки одна прикрiсть: на передачу акцiй пароплавства до iнших рук iснував обмежувальний термiн, i Тiм мiг одержати їх лише через рiк. Але, може, так воно було й краще для тих планiв, що їх наукладав Тiм за безсонну нiч пiсля того дня.
      Як. на чотирнадцятирiчного хлопця, то були грандiознi плани. Бо Тiм надумав не бiльш не менш, як iз Салех-беєвою допомогою так розхитати баронове акцiйне товариство, цю найбагатшу й наймогутнiшу в свiтi фiрму, щоб бароновi лишилось тiльки вiддати Тiмовi його смiх або ж зразу втратити все своє багатство й могутнiсть.
      Замiр той був зовсiм божевiльний i навiть iз Салех-беєвою допомогою нездiйсненний. Тiм iще тiльки-тiльки почав принюхуватись до свiту великої комерцiї, а тому ще не вмiв оцiнювати витривалостi такої всесвiтньої фiрми, застрахованої на тисячу ладiв. Недооцiнював вiн i тих людей, що з ними мав справу, та їх одностайнiсть у хвилину небезпеки. Кожен з них коли завгодно кинув би напризволяще, на поталу злидням свою жiнку, дiтей, батька, матiр, якби це могло вiдвернути падiння фiрми. А Троч вiддав би навiть смiх.
      Та й сам Тiм був iще замолодий i не досить хитрий для таких планiв. Смiх його можна було вiдвоювати куди простiшим способом усього лиш кiлькома словами. Але при баронi Тiм розучився дивитися на життя просто. Замiсть iти навпростець, вiн блукав манiвцями.
      Удосвiта, о четвертiй годинi, так i не заснувши, вiн iще раз перечитав укладену з мiстером Пеннi угоду, i йому впала в вiчi дата: тридцяте вересня. То був Тiмiв день народження.
      Тiмовi вийшло повних п'ятнадцять рокiв. День, що його Тiмовi ровесники вiдзначали тортами, какао та веселим смiхом, для Тiма був днем таємних угод i чорних планiв. Гiркi сльози знову обернули захопленого таємними планами змовника на звичайного нещасливого пiдлiтка без усмiшки й принесли йому, коли вiн нарештi заплющив очi, майже легкий сон.
      Двадцять п'ятий аркуш
      У ЧЕРВОНОМУ ПАВIЛЬЙОНI
      День у замку минав суворо за розкладом. Уранцi о восьмiй годинi в Тiмовi дверi стукали, i входив, не чекаючи дозволу, молодий приязний слуга, що з ним Тiм, на жаль, не мiг поговорити, бо не знав арабської мови.
      Слуга вiдгортав завiси на вiкнах, приносив глек гарячої води й виливав його в умивальник.
      Умившись i вдягнувшись, Тiм смикав за гаптований пас вiд дзвоника. Тодi слуга приносив снiданок на тацi, пересував до вiкна столик, розставляв на ньому посуд, наливав у чашку какао, насипав цукру, клав вершки, присовував стiлець i, поклавши руки на бильце, чекав, поки Тiм сiдатиме, щоб пiдсунути йому стiльця ближче.
      Першого дня слуга широко всмiхався Тiмовi. Але вже з другого дня вiн не всмiхнувся нi разу. Обличчя в нього було весь час сумне, немовби вiн знав Тiмове горе.
      Тiм приймав усi тi послуги мовчки. Хоч вiн i вiдчував юнакове спiвчуття i хоч слуга йому подобався, все ж Тiм бував щоразу радий, коли церемонiя снiданку закiнчувалась i вiн лишався бiля свого вiкна сам.
      Уранцi пiсля тiєї безсонної ночi Тiмовi дуже не хотiлося вставати. До того ж iще не зовсiм i розвиднiлось, бо церемонiал зi слугою вiдбувся як i щоранку, їздячи з бароном, Тiм навчився самовладання, дисциплiни.
      Снiдаючи, Тiм дивився у вiкно на замковi сходи. Барвистi полив'янi собаки блищали пiд дощем. Та однаково мали вони жалюгiдний вигляд, сидячи так застигло й безпорадно пiд струменями зливи, в безглуздому суворому послуху.
      Тiмовi здавалось, наче й сам вiн стане одним iз тих собак, коли йому не пощастить невдовзi повернути собi свiй смiх.
      Задзеленчав телефон. Дзвонив Троч. Вiн попросив Тiма прийти до нього на п'яту годину пити чай. До Червоного павiльйону.
      Тiм вiдповiв: "Гаразд, бароне!" - й сiв доїдати снiданок, думаючи, що це Трочевi треба. Досi барон просто приходив до хлопцевої кiмнати, коли хотiв щось сказати йому. Видно, тут справа якась надзвичайна, що вiн хоче зустрiтись iз Тiмом у павiльйонi.
      Рiвно о першiй годинi удар гонга покликав Тiма на обiд. Широкими сходами з гарно вигнутим рiзьбленим поруччям хлопець спустивсь на перший поверх, до їдальнi. Хоч за обiдом вiн сидiв поруч барона, той анi словом не згадав про своє запрошення.
      Салех-бей, що завжди приходив до замку тiльки по обiдi, цього разу обiдав з ними, i в Тiма склалось таке враження, нiби того ранку вiдбулась якась важлива розмова. Але компаньйони про неї не згадували. Взагалi той обiд був такий мовчазний, як iще нi разу.
      Пiсля обiду звичайно всi розходились по своїх кiмнатах. Тiм здебiльшого брався за книжку, бо в його кiмнатi стояла шафа з нiмецькими книжками. Найбiльше вiн любив червоно-брунатнi томики з нижньої полицi, твори Чарлза Дiккенса. Вiн поглинав романи про бiдних нещасливих дiтей, мов марципани панi Бебер. Але щоразу боявся щасливого кiнця роману. Три книжки вiн узагалi не дочитав, помiтивши, що дiя в них прямує до щасливого кiнця.
      Дощ лив i лив цiлий день. У таку негоду тiльки й читати сумнi романи. Але Тiмовi чогось не читалося. Вiн сидiв на канапцi бiля вiкна й видивлявся надвiр, на сiру долину, слухав одноманiтне шелестiння дощу й силкувався пригадати свої нiчнi плани. Але в головi у нього було порожньо, як виметено. Вiн не мiг думати. Сидiв i тупо дивився на дощ, на смутних собак понад сходами та на фургон, що в ньому кожного дня по обiдi привозили з Мосула свiжi припаси на кухню.
      За кiлька хвилин перед п'ятою годиною прийшов молодий слуга з парасолькою в руках. Вiн, видно, збирався вiдвести хлопця до Червоного павiльйону, несучи парасольку над ним. Але Тiм забрав її в нього з рук i на мигах показав, що пiде сам. Потiм надiв легкого плаща, купленого на ринку в Афiнах, i вийшов з кiмнати.
      На сходах стояв Салех-бей. Потискуючи Тiмовi руку, вiн непомiтно - хоч поблизу не видно було нiкого - вклав йому в долоню авторучку й шепнув: "Пiдпишеш нею".
      Не встиг Тiм нiчого спитати, як старий уже пiшов. Хлопець поклав ручку до кишенi, спустився сходами вниз i перейшов вестибюль. Старий швейцар вiдчинив перед ним великi дверi.
      Тiм хотiв був уже вийти пiд дощ, але ззаду гукнули:
      - Одну хвилиночку, пане Талер!
      Iз-за колони виступив сеньйор ван дер Толен. Махнувши рукою старому, щоб той вiдiйшов, вiн пiвголосом спитав Тiма:
      - Ну, ви вже надумались, пане Талер? Пообiцяйте, що вiддасте менi свої контрольнi акцiї, а я за те подарую вам велике пiдприємство.
      Тiм трохи-трохи не сказав: "Я вже пообiцяв їх мiстеровi Пеннi". Але похмурий сльотавий день допомiг хлопцевi хоч в одному: поки млявий, аж сонний Тiм зiбравсь розкрити рота, вiн устиг похопитись та вiдповiсти обережнiше:
      - Я не можу укласти з вами такої угоди, сеньйоре ван дер Толен.
      - Шкода, - з незворушним обличчям сказав португалець. А вже повернувшись iти, додав: - Ну хоч у маргариновiй справi пристаньте на наше прохання, пане Талер.
      Аж тодi вiн пiшов.
      Тiм не знав, що йому й думати про обидвi тi зустрiчi. Спершу Салех-беєва таємнича авторучка, тепер сеньйоровi ван дер Толеновi незрозумiлi слова про маргаринову справу. "Ще невистачало, щоб мене й мiстер Пеннi перестрiв", - подумав хлопець.
      Так i вийшло. Спускаючись пiд парасолькою замковими сходами, вiн побачив бiля одного мокрого полив'яного хорта мiстера Пеннi - також пiд парасолькою.
      - Прошу уас сiлкоуита моучанка про наш неуелички фчорашнi умова, - сказав англiєць.
      - Добре, добре, - заспокоїв його Тiм.
      Мiстер Пеннi, здавалося, мав на думцi ще щось, але, видно, не мiг наважитись його висловити. Кивнувши хлопцевi головою, вiн рушив сходами вниз.
      Тiм розгубився. Певно, його розмова з бароном у павiльйонi матиме для компаньйонiв велику вагу, а то б вони не стали один по одному перепиняти його. Тяжко замислившись, попрямував вiн до павiльйону. Той так званий Червоний павiльйон стояв на середнiй терасi парку. Називався вiн так, мабуть, по вогненно-червоному пiвниковi на шпилi конусовидного даху, бо сам павiльйон був бiлий.
      Пiдстриженi дерева й кущi нагадували поважних панiв, що попали ненароком пiд дощ, вимокли, змерзли й чекають, поки їх хтось вирятує. Тiм швиденько пройшов алеєю, що вела до павiльйону. Барон уже стояв у напiввiдчинених скляних дверях i чекав на хлопця.
      - Ви спiзнились на три хвилини, - сказав вiн Тiмовi. - Вас хтось затримав?
      - Так, - вiдповiв Тiм, однак допитуватися барон не став.
      У круглiй кiмнатi павiльйону стояли легенькi меблi, оббитi шовком у жовту та ясно-брунатну пересмужку. Служниця поналивала з росiйського самовара чаю в чашки й хотiла була вийти. Тiм побачив, що парасольки в неї нема, й спинив її:
      - Стривайте!
      Жiнка обернулась, i хлопець простяг їй свою парасольку.
      Служниця неначе аж злякалася. Напiвспантеличено, напiвзапитливо глянула вона на барона. Але той тiльки засмiявся й помахом руки звелiв їй щезнути разом iз парасолькою. Жiнку мов вiтром звiяло.
      - А знаєте, отакi вашi невеличкi люб'язностi справляють враження на людей, пане Талер. Тiльки не треба надуживати їх, - сказав барон. Тодi помiг Тiмовi скинути плащ, i вони посiдали.
      - Бачте, пане Талер, рiч у тому, що люди подiленi на двi половини: на панiв i на слуг. Наш час хоче стерти той подiл, однак це небезпечно. Треба, щоб були люди, якi думають i наказують, i люди, що не думаючи виконують накази.
      Тiм спокiйно надпив iз чашки чаю i аж тодi вiдповiв:
      - Як я був iще малий, бароне, мiй тато якось сказав менi: "Не вiр у панiв i слуг, синку! Вiр тiльки, що є люди розумнi й дурнi, i бiйся дуростi, коли вона не добродушна!" Я тодi цi слова навiть у зошит записав, тому й пам'ятаю їх досi.
      - Ваш батько сказав по сутi те саме, що й я, пане Талер. Бо розумнi - то й є пани, а дурнi - то слуги.
      - А Салех-бей, - не поступався Тiм, - розповiдав менi, що в Афганiстанi й у Пiвденнiй Америцi панують тiльки тi, хто випадково народився паном.
      - Народитись випадково не можна, - невдоволено буркнув Троч. - I взагалi ваш Салех-бей, пане Талер, комунiст. Навiть попри свою вiру, Вiн тiльки сам цього не знає. Зате я знаю, що вiн найняв у Пiвденнiй Америцi армiю, щоб скинути нашого президента. Знаю я й те, що в Афганiстанi вiн пiдбурює гострiїв проти нашого уповноваженого Рамадулли.
      - Ви це знаєте? - в Тiма на обличчi вiдбився такий жах, що барон зареготав.
      - Я знаю бiльше, нiж ви гадаєте, - смiючись, вигукнув вiн. Навiть про вашу умову з мiстером Пеннi. I здогадуюсь, яку пропозицiю зробив вам ван дер Толен.
      Тiм аж чаєм похлинувся. Невже Троч умiв читати думки? Але барокове всевидiння пояснювалося куди простiше. Вiн сам розтлумачив хлопцевi:
      - В цьому замку всi слуги - мої шпиги. Ви не помiтили, пане Талер, що на вашому письмовому столi лежить нова вимочка?
      - Нi...
      - А на такi дрiбнички треба звертати увагу! Бо як пiднести стару вимочку до дзеркала, на нiй можна досить виразно прочитати вашу умову з мiстером Пеннi.
      Ту хвилину Тiм зрозумiв, що нiколи не спроможеться перехитрити барона в комерцiйних справах. I всi нiчнi плани розтанули, як пара над чашкою чаю. В боротьбi за свiй смiх хлопець програв один тур.
      - А ви тепер щось зробите Салех-беєвi та мiстеровi Пеннi, бароне?
      Троч iзнову засмiявся:
      - Нi, любий мiй! Iз мене досить того, що я про все знаю. Звiсно, я спершу був розсердився, коли довiдався, що вони зробили чи надумали. Але, на щастя, ваш смiх допомагає менi не брати таких речей близько до серця. Вiн розвiює прикрiсть i дає менi полегкiсть. От бачте, пане Талер, для якої корисної мети вживаю я ваш смiх.
      - Ви, здається, в усьому шукаєте тiльки користi, бароне.
      - За двома винятками, пане Талере: моя зацiкавленiсть мистецтвом цiлком некорислива. А також моя зацiкавленiсть релi... Нi, - перебив Троч сам себе: - Релiгiєю я цiкавлюся теж iз певною метою.
      Тiм поквапився звести розмову на iнше, бо напохватi не було пiдходящої люстри. Вiн спитав:
      - А як же моя умова з мiстером Пеннi?
      - Що ж, пане Талер... Мiстер Пеннi одержить контрольнi акцiї в тому разi, коли ви в двадцять один рiк справдi ще будете спадкоємцем усього мого майна разом iз контрольними акцiями. А друга частина вашої умови чинна безумовно. Рiвно за рiк бiльшiсть акцiй нашого гамбурзького пароплавства стане ваша. Ви, певне, хочете знову настановити пана Рiкерта директором?
      - Так, - не вагаючись вiдповiв Тiм.
      - Ну що ж, сподiваймося, що за рiк вiн буде ще живий i здоровий...
      Цi останнi слова, хоч барон вимовив їх цiлком побiжно, налякали хлопця. Бо Троч, безперечно, здатен на все: вiн може навiть яким-небудь способом укоротити вiку пановi Рiкертовi. Отже, Тiмовi треба вдати, нiби пан Рiкерт не дуже й цiкавить його. Тому хлопець сказав:
      - Менi просто нiяково було, що пан Рiкерт позбувся посади через мене. Ось тому я й уклав умову з мiстером Пеннi.
      Троч налив собi в чай рому з невеличкої кришталевої карафки й спитав:
      - I вам?
      Тiм кивнув головою i барон долив рому й йому. А тодi промовив:
      - Я хочу зробити вам одну пропозицiю, пане Талер. Протягом одного року не шукайте нiякого зв'язку з паном Рiкертом та iншими вашими гамбурзькими друзями, i я подбаю, щоб за рiк акцiї гамбурзького пароплавства справдi належали вам. Згода?
      - Добре, - замислившись на хвилинку, вiдповiв Тiм. - Згода.
      А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху - це дуже важко, але ж цiле життя без смiху - це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".
      Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:
      - Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. - Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.
      - Щиро дякую, - вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.
      - А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?
      - Цебто як, пробачте?
      - Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.
      Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"
      Троч перебив хлопцевi думки:
      - Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.
      - Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.
      Двадцять шостий аркуш
      МАРГАРИН
      Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.
      Ходячи, вiн говорив до Тiма:
      - Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу - це однаково що готовi грошi.