Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:
      Тiм Талер,
      власник акцiйного товариства "Барон Троч".
      А в другому кутику:
      Генуя, " "... 19.. р.
      В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:
      Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".
      Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.
      Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:
      Ч О Р Т
      "Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".
      Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:
      "Любий пане Рiкерт!
      Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.
      Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.
      Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.
      Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.
      Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.
      S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.
      Тiм".
      Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.
      Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.
      Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:
      - Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.
      Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:
      - Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.
      - О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!
      У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:
      - Че коза воле? (Чого вам треба?)
      - Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.
      - Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.
      Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.
      Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:
      - Щиро вам дякую!
      Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:
      - Нон капiско...
      - Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.
      Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.
      Троч замкнув за ним дверi й сказав:
      - Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...
      Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.
      - В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.
      - Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".
      Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:
      - Тiм Талер слухає.
      - Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.
      - Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:
      - Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.
      I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"
      Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:
      - Пане бароне, дозвольте...
      Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:
      - Потiм. Ми поспiшаємо.
      I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.
      Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.
      Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:
      "Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"
      Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:
      - "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"
      Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.
      Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.
      Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.
      Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.
      Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.
      - Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.
      "Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:
      - Запам'ятаю, бароне!
      Вiсiмнадцятий аркуш
      У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"
      "Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.
      Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.
      - Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.
      Тiм поважно, безмовно кивнув головою.
      Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.
      У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:
      - А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.
      Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)
      Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:
      - Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!
      Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:
      - Що вiн каже?
      - Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!
      - Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:
      - Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!
      Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.
      Фотограф знову розпачливо гукнув:
      - Усмiхнiться, прошу вас!
      Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:
      - Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.
      По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.
      Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.
      Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.
      Одного разу барон шепнув йому:
      - Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!
      - Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)
      На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.
      Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.
      А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?
      I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.
      Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:
      - А я цього хлопця недооцiнив...
      За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:
      - Менi треба до...
      Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:
      - Туалети в коридорi за дверима праворуч.
      - Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.
      За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.
      Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.
      Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.
      Дев'ятнадцятий аркуш
      ДЖОННI
      Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.
      Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.
      Хлопцевi враз пригадалися слова директора Грандiццi на катерi про детективiв, що мають весь час його охороняти. Певне, ото й є тi таємнi охоронцi. Кепська справа, бо ж барон не повинен дiзнатися, що Тiм зустрiчався з Джоннi.
      Аж ось над'їхав трамвай. До переднього вагона було причеплено двi так званi лiтнi платформи, вiдкритi на обидва боки.
      Тi вiдкритi платформи прийшлися дуже до речi Тiмовi. Вiдколи хлопець утратив свiй смiх, вiн навчився спокiйно й холоднокровне обмiрковувати будь-яке складне становище. I вiн зразу зметикував, що треба зробити. Вiн сiв на середню платформу, пропхався помiж людьми, що стояли там, i перше нiж трамвай рушив, зiйшов з другого боку. Просто перед колесами в спортивної машини, що мчала вулицею, Тiм вискочив на протилежний тротуар.
      Звертаючи у вузенький завулочок, вiн iще раз квапливо озирнувсь i побачив, як один iз детективiв теж намiряється перебiгти вулицю. Тiм зразу змiркував, що йому потрiбна не так швидкiсть, як хитрiсть, щоб утекти вiд своїх наглядачiв. На щастя, вiн саме попав у район старих заплутаних завулкiв, де мало не кожен дiм мав виходи на обидва боки. Хлопець спокiйно зайшов до якоїсь невеличкої харчiвеньки, де пахло смаженою рибою та маслиновою олiєю, вийшов iз неї другими дверима, потрапив у iнший завулок, де просто пiд вiкнами продавали смажених каракатиць, шмигнув у якiсь дверi пiд вивiскою "Тратторiя", перейшов через ту тратторiю, цебто трактир, вискочив у ювелiрську вуличку, де в вiтринах блищали цiлi гори оздоб, трохи пробiг попiд вiкнами, звернув у вузесенький провулочок на другому боцi, опинився на малесенькому риночку серед галасливих, балакучих жiнок, перебiг iще через одну тратторiю, де кисло пахло вином, i раптом тицьнувся просто у вiдчиненi дверi автобуса на зупинцi. Швиденько вскочив у автобус, дверi за ним зачинились, i машина рушила. Кондуктор, усмiхаючись, посваривсь на нього пальцем i простяг руку по грошi за квиток. Тiм, що досi про грошi й не подумав, мимохiть хапнувся за кишеню й вiдчув iз полегкiстю, що там є й папiрцi, й монети. Вiн дав кондукторовi одного папiрця й сказав:
      - Христофор Колумб.
      - Га? - перепитав кондуктор.
      - Христофор Колумб! Пам'ятник! - iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.
      Тепер кондуктор зрозумiв.
      - Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо! - повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:
      - Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!
      - Бене! Бене! - засмiявся кондуктор. - Доббрре, доббрре! - Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й на мигах пояснив, що скаже, де зiйти.
      Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.
      За десять хвилин - автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, - кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.
      Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" - вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля - то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".
      Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього - i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.
      - Я втiк, Джоннi! - зовсiм засапаний, сказав Тiм. - Барон приставив до мене детективiв. Але...
      - Барон? - гостро перебив його стерничий. - А я думав, що вiн помер!
      - Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.
      Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.
      - Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. - I повiв хлопця завулками.
      Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.
      Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:
      - Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.
      А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.
      - Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.
      - Давай сюди! - Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?
      - Та трохи морочливе, - вiдповiв Тiм. - Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.
      - А ти що, не любиш, коли смiються? - спантеличено запитав Джоннi.
      Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.
      - Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...
      Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:
      - Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!
      - Будьмо, Джоннi!
      Тiм тiльки пригубив кисленького вина.
      Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:
      - Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!
      Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:
      - Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.
      Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:
      - Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. - Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?
      - Та нi! - вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. - I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.
      Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:
      - Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! - Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. - Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!
      Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно:
      Володарю щурiв, мишей,
      Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!
      Для Тiма то була велика втiха - чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.
      Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.
      Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:
      - Джоннi, щур!
      Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.
      Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:
      - Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.
      Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:
      - Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?
      Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.
      - Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? - пояснив Джоннi.
      Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.
      Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.
      - Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi, - вiв далi Джоннi. Зовнiшню волю ти можеш купити собi за грошi, їх ти тепер маєш досить. Але внутрiшню волю, хлопче, можна придбати тiльки за один капiтал: за смiх. Є таке старовинне англiйське прислiв'я...
      Стерничий наморщив лоба й пробурчав:
      - От чудасiя! Щойно я те прислiв'я знав, а тепер вилетiло з голови. Але на язицi крутиться... Це, мабуть, вино мене запаморочило.
      - А мене й вино не бере, - неповоротким язиком вимовив Тiм. Та Джоннi мовби й не чув його. Вiн усе згадував те прислiв'я. Нарештi вигукнув:
      - Знаю, знаю! Згадав! Тич мi лафте, сейв май соул! Як це воно менi зразу не згадалося! - Вiн сам засмiявся зi своєї забутливостi, ляснув себе по лобi й несподiвано, ще смiючися, сповз iз стiльця додолу й простягся там, непорушний та блiдий, поряд iз роздушеним щуром. Тiм, ураз протверезiвши, пiдхопивсь i злякано озирнувся, кого б покликати на помiч. Вiн побачив офiцiанта, що байдуже дивився в їхнiй бiк. А коло офiцiанта стояв якийсь пан i давав йому грошi. Хоч той пан стояв до Тiма спиною, проте хлопець вiдразу впiзнав його. То був барон.
      До Тiма вмить повернулося те напруження, що в ньому вiн чинив i говорив зовсiм не так, як пiдказувала йому його власна вдача. Зовнi спокiйний, Тiм пiдкликав офiцiанта, кивнувши йому рукою, а сам став на колiна бiля Джоннi. Той крiзь свою непритомнiсть iще раз вимовив повiльно, важко, але дуже виразно англiйське прислiв'я:
      - Тич мi лафте, сейв май соул.
      I в ту саму хвилину Тiм побачив над собою офiцiанта, а за спиною в нього - барона.
      - Ви тут, пане Талер! Що за несподiванка! - вигукнув Троч нiбито дуже здивовано. - А ми вас уже цiлу годину шукаємо!
      Пустивши бароновi слова повз вуха, Тiм вiдказав:
      - Коли зi стерничим сталося щось лихе, я на вас заявлю в полiцiю, бароне! I на офiцiанта теж!
      Троч оскiрився:
      - Не хвилюйтеся! Вiн буде живий i здоровий. Правда, з роботи в нашiй фiрмi нам доведеться його звiльняти. Але такий дужий чолов'яга легко знайде собi роботу в порту.
      Вiдвiдувачi шинку тим часом зацiкавлено стовпились бiля столу й один з-перед одного давали всiлякi поради, видно, маючи Джоннi за п'яного.
      Троч, що не любив привертати до себе уваги, взяв Тiма за рукав i потяг геть.
      - Ваше фото, пане Талер, сьогоднi надрукували в усiх газетах. Було б дуже неприємно, якби вас тут упiзнали. За стерничого можете не турбуватися, слово честi! Ходiмо!
      Хоч Тiмовi й не хотiлося кидати Джоннi непритомного, та все ж вiн дав бароновi вивести себе з шинку. Нехай Троч не знає, що вiн насправдi думає. А крiм того, хлопцевi чомусь здавалося, що в цiй заплутанiй iсторiї з убитим щуром, непритомним стерничим та англiйським прислiв'ям переможець не барон, а Джоннi. Не тiльки зовнi, а й усерединi спокiйнiший, нiж можна було гадати, Тiм вийшов iз зали, обставленої по всiх стiнах пляшками.
      Автомобiль на шестеро дверцят, що стояв надворi, майже перегородив собою завулочок. За ним стояли ще двi машини, а в них Тiм розгледiв двох уже знайомих йому добродiїв.
      Хлопця раптом потягло на пустощi, й вiн чемно кивнув їм головою.
      Вони теж кивнули у вiдповiдь - трошки спантеличено.
      У великiй машинi сидiв iззаду директор Грандiццi. Коли Тiм iз бароном сiли поруч нього, вiн вдоволено захихотiв:
      - А, маленьки втiкач! Ви нас дуже обкрутили круг палець, сiньйоре! Але мiй друг Астарот...
      - Припни язика, Бегемоте! На цей гачок вiн не клює, - раптом голосно, брутально гримнув на директора барон. Але зразу ж обернувся до Тiма й приязно пояснив хлопцевi, що вони з Грандiццi - члени так званого Пекельного клубу й часом жартома величають один одного клубними прiзвиськами.
      Тiмовi здавалося, що вiн уже колись чув вiд барона. тi назвиська - Астарот та Бегемот: але вiн не мiг пригадати, де й коли.
      Та й не дуже силкувався пригадати, бо весь час подумки твердив те англiйське прислiв'я, що сказав йому Джоннi.
      Коли автомобiль їхав повз пам'ятник Христофоровi Колумбовi, Троч звернувся до Тiма:
      - Завтра ми вiдлiтаємо до Афiн, пане Талер. Своїм власним лiтаком. О восьмiй годинi ранку нам його подадуть.
      Тiм мовчки кивнув головою. Вiн, мабуть, уже вдесяте проказував подумки англiйське прислiв'я. Кiнець кiнцем вiн спитав Грандiццi: