Тiм вирiшив, що знайшов у барона ахiллесову п'яту. Вiн звiвсь на лiктi й гукнув:
      - Джоннi, а ви знаєте, що в Генуї трамваї лiтають?
      - Лежи й спи, - не дуже й здивовано вiдказав стерничий. - Знову тобi щось приверзлося!
      - Вибачте, Джоннi, але ж я не сплю, то як менi може щось верзтися? Я цiлком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючi трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому.
      - Тринди-ринди, - вiдказав Джоннi. - А крiм того, цiкавий я знати, де ти вiзьмеш грошей на пляшку рому?
      - А в мене в торбi є готова пляшка! - збрехав Тiм. - Ну то як, заб'ємося?
      Джоннi обернувся до нього й сказав:
      - Хоч би ти й на мiльйон закладався, однаково не повiрю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.
      - То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!
      - А даси менi слово честi, що ляжеш i заплющиш очi, коли я з тобою заб'юся?
      - Слово честi! - вигукнув Тiм.
      Тодi стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї... - i затнувся, бо в вiкно неначе вдарило щось тверде. Але нiчого бiльше не сталося, й Джоннi проказав знову: - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад i ставлю тобi пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбi, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, i спи. За три години тобi ставати до роботи.
      Цього разу Тiм справдi заснув. I ввi снi чув власний смiх, але його перекривав залiзний брязкiт трамвайного вагона, що летiв по небi в Тiма над головою. Коли стерничий на свiтанку збудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, i Тiма те лякало.
      Вiн боявся Генуї.
      Чотирнадцятий аркуш
      НЕМОЖЛИВИЙ ЗАКЛАД
      Тiм боявся Генуї, але водночас йому й не терпiлося прибути туди.
      I те боязке нетерпiння мучило його довго, бо минуло ще багато днiв, поки пароплав "Дельфiн" одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, пiдплив до Генуезького порту. Тiм знайшов якусь приключку, щоб забiгти в рубку до стерничого. Там вiн став поруч Джоннi й звiв очi на горiшню частину мiста. На хлопцевi були штани в чорно-бiлу клiтинку й фартух iз сирового полотна, що давав йому кок Енрiко, як треба було чистити картоплю.
      Генуезькi будинки видно було вже виразно. Навiть автобуси та легковi автомобiлi можна було розглядiти на горiшнiх вулицях мiста. I щохвилини картина та ставала ще виразнiша.
      Раптом Джоннi здушено скрикнув, нiби з подиву. Тiм сторопiло глянув на нього: стерничий заплющив очi. Потiм розплющив, знову заплющив i ще раз розплющив. А тодi сказав повiльно, майже урочисто:
      - Здурiв я, чи що?
      Тiмовi шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлi пересохло. Але вiн не важився подивитися знову на Геную. Вiн прикипiв очима до Джоннi.
      Той перевiв погляд на нього й сказав, хитаючи головою:
      - Твоя правда, Тiме: таки є в Генуї летючi трамваї! Ти виграв.
      Тiм ковтнув клубок у горлi. Шкода вiдвертати очi вiд неминучого. Вiн повернув голову й глянув на горiшнє мiсто. Там на однiй вулицi, помiж будинками, летiв у повiтрi трамвай, справжнiй трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось пiд трамваєм з'явився брук, твердий брук iз рейками в ньому. Трамвай уже не летiв, а котився по рейках вулицею.
      - Так то ж було тiльки марево!- зрадiло вигукнув Тiм. - Я програв!
      - Ти неначе радiєш iз того, що програв! - здивовано сказав Джоннi, й Тiм зрозумiв, що сплохував. Та перше нiж устиг вiн поправитися, Джоннi додав: - Однаково ти виграв. Ти ж закладався, що в Генуї можна побачити летючi трамваї, а не що вони там справдi є. А я таки їх побачив, нiкуди не дiнешся.
      - Тодi, виходить, я й справдi виграв. От i добре, - промовив Тiм, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий i зовсiм не радiсний.
      Добре, що Джоннi саме вiдвернувся до стерна.
      - А чого це тобi раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав вiн через плече. - Тобi часто так щастить у закладах?
      - Я ще нiколи нi одного не програв, - байдуже вiдказав Тiм. - Я виграю завжди.
      Стерничий скоса зиркнув на нього:
      - Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такi заклади, що їх неможливо виграти.
      - Ану, якi ж це? - зацiкавлено спитав Тiм. - Назвiть менi хоч один.
      I знову Джоннi допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцевi бентежило стерничого. Але вiн звик завжди вiдповiдати, коли його питали. Отож вiн насунув свого бiлого кашкета на чоло й почухав потилицю. I знов у вiкно вдарило щось тверде. Джоннi повернув голову, але нiчого не побачив. I враз йому спала на думку вiдповiдь.
      - Я придумав один заклад, такий, що ти його нiзащо не виграєш, Тiме!
      - Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собi.
      - Хочеш купити кота в мiшку? Ну що ж, про мене. Вiд рому я нiколи не вiдмовлявсь, i якщо ти неодмiнно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося... - Джоннi урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...
      - По-справжньому, аякже! - вiдказав Тiм так упевнено, що Джоннi заспокоївся.
      - Отже, закладаюся, що сьогоднi до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловiка на свiтi!
      - Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув iз себе Тiм.
      - Атож!
      I хлопець простяг йому руку швидше, нiж Джоннi сподiвався. Це ж справдi неможливий заклад! I Тiм його програє! Вiн голосно, дзвiнко сказав:
      - Закладаюся, що iще до вечора я буду багатший за барона Троча!
      - Ти схибнувся, хлопче! - вiдказав Джоннi й випустив Тiмову руку. - Зате я принаймнi вiдiграю назад свiй ром.
      У ту хвилину до рубки зайшов капiтан.
      - А що тут робить бой? - похмуро спитав вiн,
      - Та це я його покликав, щоб вiн принiс менi кави, капiтане, вiдповiв Джоннi.
      - То чого ж вiн витрiшки ловить?
      I Тiм мерщiй побiг униз до камбуза. Йому аж спiвати хотiлося. Але хто не вмiє смiятися, той не вмiє й спiвати.
      Коли вiн принiс у рубку каву, тiльки двiчi схлюпнувши її дорогою, капiтан iще був там. Джоннi, осмiхаючись, пiдморгнув хлопцевi за спиною в старого. Тiм пiдморгнув йому у вiдповiдь, однак iз поважною мiною. Тодi збiг униз на палубу. Його поривало голосно засмiятись, але уста тiльки скривилися в неприродну гримасу смiху, i регiт не вирвався з них.
      Одна лiтня голландка, що зустрiлася хлопцевi на палубi, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчi. Згодом вона сказала своїй сусiдцi по каютi:
      - Замикайте вночi свою каюту. В цьому хлопчиськовi сам чорт сидить.
      Схвильований Тiм забiг аж на нiс пароплава, сховався там за брашпилем, сiвши на купу змотаних линв, i вирiшив не виходити зi схованки, аж поки пароплав стане на якiр у Генуї. Вiн чув колись, що в цьому мiстi є славнозвiсний ляльковий театр. Туди вiн хотiв пiти, щоб насмiятися досхочу серед загального смiху. А ще приємнiше було уявляти собi, як вiн гулятиме вулицями та всмiхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькiй дiвчинцi, то старенькiй бабусi. Тiм весь поринув у той уявний сонячний, радiсний свiт. А сонце, що свiтило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрiю ще живiшою й правдоподiбнiшою.
      Деренчливий голос iз корабельного гучномовця щось оголосив. Замрiяний Тiм не почув нiчого.
      За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє iм'я, Тiм прислухався пильнiше i встиг почути кiнець:
      "...Талера негайно до капiтана в стернову рубку!"
      Мрiя луснула, мов мильна банька. I щедре пiвденне сонце враз потемнiло в Тiмових очах.
      Понурий, байдужий до всього капiтан доти нi разу не звертав уваги на Тiма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли вiн тепер викликає хлопця.
      Тiм пiдвiвся, вийшов iз-за брашпиля, перейшов палубу й утрете за той ранок пiднявся залiзним трапом на човнову палубу, тримаючись за залiзне поруччя раптом спiтнiлими, аж мокрими руками.
      У рубцi капiтан глянув на нього якось чудно, зовсiм не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навiть не повернув до Тiма голови.
      - Тебе звуть... - капiтан затнувся, прокашлявся й почав знову: Вас звуть Тiм Талер?
      - Так, пане капiтане!
      - Ви народились... - з аркуша паперу, що його тримав у руцi, капiтан вичитав, де й коли народився хлопець, i Тiм щоразу пiдтверджував:
      - Так, пане капiтане!
      Вiд нетерпiння й цiкавостi йому аж сльози на очах виступили.
      Коли той коротенький допит скiнчився, капiтан опустив руку з папiрцем, i в рубцi запала якась дивна тиша. На пiдлозi тремтiли сонячнi зайчики; Тiм стояв, утупивши очi в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.
      - Тодi дозвольте менi першому поздоровити вас, - порушив тишу капiтан.
      - Iз чим, пане капiтане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тiм.
      - А ось iз оцим! - капiтан кивнув головою на аркуш у своїй руцi. Тодi спитав: - Ви родич бароновi Трочевi?
      - Нi, пане капiтане...
      - Але ви з ним знайомi?
      - Та знайомий...
      - Тодi слухайте радiограму:
      "барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".
      Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.
      Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.
      Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.
      П'ятнадцятий аркуш
      ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ
      Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.
      - Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.
      - Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.
      Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:
      - Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?
      У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.
      У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.
      Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:
      - Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...
      Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:
      - Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!
      Але тут утрутився Джоннi:
      - Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!
      Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.
      При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.
      В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"
      Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.
      - Ну, щасти тобi, хлопче, - товстим голосом прогув Джоннi навмисне для директорових вух. Тодi подав Тiмовi руку й подерся трапом на пароплав.
      Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.
      - Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?
      Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.
      Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.
      - А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!
      - Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.
      - Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.
      - Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?
      - Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...
      - Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.
      - Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?
      - А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.
      Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:
      - Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.
      Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.
      Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.
      Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.
      Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.
      I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.
      Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:
      - Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.
      - Барон? - сторопiло перепитав Тiм.
      - Нови пан барон, синьйоре.
      - А!..
      Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.
      Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:
      - Просимо, просимо!
      Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.
      - Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.
      Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.
      Шiстнадцятий аркуш
      КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ
      У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.
      Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.
      Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.
      Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.
      У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.
      - Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:
      - А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!
      Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.
      Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:
      - А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.
      Тiм вiдповiв ухильно:
      - Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...
      - Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.
      Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:
      - А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.
      Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:
      - Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.
      - А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.
      - Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.
      Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:
      - Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?
      - Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.
      Голос наблизився знову:
      - Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.
      Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:
      - А, он як!
      - А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?
      Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:
      - А хiба чорт i справдi є на свiтi?
      Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.
      - Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?
      Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.
      Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:
      - Доведеться дiяти вiдвертiше...
      Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.
      Троч спитав навпростець:
      - Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?
      - Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.
      - То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.
      - Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.
      Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:
      Багабi лака бахабе
      Ламак каї ахабабе
      Карелiйос
      Ламак ламек Бахлiяс
      Кабаагi забалiйос...
      По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.
      Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.
      Барон саме вимовляв дальшi слова:
      Барiйолас
      Лагоц ата кабiйолас...
      I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.
      Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.
      В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.
      Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.
      Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:
      - Марна рiч... На чисте серце нема ради.
      Хлопець у шезлонгу, що зрозумiв тi слова не краще, нiж таємниче закляття, пiдвiвся й спитав:
      - Що марна рiч?
      - Середньовiччя! - вiдповiв барон начебто зовсiм не до ладу, й Тiм однаково нiчого не зрозумiв. Тому вiн не став далi допитуватись, а сказав:
      - Вибачте... Я ненавмисне люстру звалив. Я просто хотiв павука вбити.
      - Ет, пусте. Запишуть у рахунок за номер, заплатимо i квит, вiдмахнувся барон.
      - Як то "заплатимо"? - обурився хлопець: йому нараз пригадалося його незмiрне багатство. I вiн додав: - За люстру заплачу я сам, бароне!
      - Нiчого не вийде, - вiдказав Троч, i в кутиках його вуст iзнову заграли веселi зморщечки. - Ти, любий мiй, iще неповнолiтнiй, а тому не можеш витратити жодної марки без дозволу свого опiкуна, барона Тобiаса Троча. - I, осмiхаючись, уклонився: - Але кишеньковi грошi ти, звичайно, одержуватимеш.
      Тiм теж уклонився й мовив:
      - Вам, я бачу, також спадають на думку вельми розумнi речi, бароне. Але дозвольте менi нарештi перевдягтися. Я хотiв би лишитися сам.
      Троч спершу безмовно витрiщився на хлопця, тодi лунко зареготав.
      - А в вас, я бачу, таїться бiльше, нiж я сподiвався, Тiме Талере! Низенько кланяюсь! - смiючись, вигукнув вiн. I аж тодi помiтив, як зблiд Тiм вiд того смiху. Веселий регiт, що ним Троч, мов арканом, притягував до себе людей, цього хлопця не брав, бо то був його власний, Тiмiв регiт.
      Троч швидко рушив до дверей. Але, перше нiж вийти, тернув рукою по блискучiй стiльницi невеличкого письмового столика, що стояв бiля самих дверей, i, зиркнувши скоса на Тiма, посунув на середину столика шкiряний бювар.
      Аж тодi вiн вiдчинив дверi, кинувши через плече:
      - Я завжди до ваших послуг, пане Талер. Слугу я покличу. Це мiй вiрний чоловiк iз Месопотамiї.
      - Спасибi, - вiдказав Тiм. - Я звик перевдягатися сам.
      - Iще краще, - осмiхнувся Троч. - Дешевше буде. - I нарештi вийшов, тихенько зачинивши за собою дверi.
      В коридорi барон хвилинку замислено постояв.
      - Хлопець хоче повернути собi свiй смiх, - промурмотiв вiн сам до себе. - Вiн зневажає ту силу, що її дає темрява. Чи, може, просто байдужий до неї. Вiн хоче свiтла, а свiтло... - барон повiльно рушив до свого номера. - Свiтло ламається в дзеркалi. Треба спробувати ще так...
      Вернувшись до своїх покоїв, Троч знову впав у крiсло. Над ним висiла така сама люстра, як у вiтальнi Тiмового номера. Баронiв погляд упав на склянi бурульки, що злегенька погойдувалися. Йому пригадалось, як Тiм пожбурив у люстру пантофлю; й раптом Троч засмiявся. Вiн реготав так, що крiсло пiд ним аж двигтiло, аж рипiло.
      Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.
      Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.
      Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.
      Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.
      Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.
      - Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!
      Троч знову почав ходити по вiтальнi.
      - Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!
      Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:
      - Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!
      Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.
      - Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!
      Сiмнадцятий аркуш
      БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ
      Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.
      Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.
      Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло.