- Отже, як пан Рiкерт повернеться на директорську посаду, ви могтимете будь-коли звiльнити його знову?
      - Авжеж.
      Водiй зменшив швидкiсть, закашлявся: вiн, видно, був застуджений.
      Тiм замислено-замислено вiдвернувся до вiкна. Машина їхала тихою, гарною вулицею понад Альстером. Але Тiм нiчого не бачив.
      - Слухайте, бароне...
      - Що, пане Талер?
      - Вам дуже потрiбнi тi акцiї пароплавства?
      Троч допитливо глянув на Тiма. Та хлопець i бровою не моргнув. Спереду вже долинало гудiння моторiв на пожвавленiшiй вулицi.
      Нарештi барон вiдповiв начебто недбало - а недбалiстю, як Тiм добре знав, Троч приховував своє хвилювання:
      - Це пароплавство - невеличка коштовна перлина, що її ще бракує в коронi мого морського королiвства. Сама собою вона не дуже й цiнна, але, як то кажуть, було б гарне заокруглення.
      Коли барон отак пересипав свою мову непотрiбними прикрасами, це свiдчило, що вiн дуже зацiкавлений справою. Тiмовi це було вiдомо, й тому вiн не сказав нiчого, а став чекати дальшого запитання. I дочекався:
      - А що ви хочете за акцiї, пане Талер?
      Вiдповiдь у Тiма була готова давно. Проте вiн удав, нiби ще обмiрковує її. Аж за хвилину вiдказав:
      - Дайте менi за них невелике, але солiдне пароплавство в Гамбурзi, що не належить вашому товариству.
      - Невже ви хочете конкурувати зi мною, пане Талер? Ви ж самi собi шкодитимете.
      - Нi, я маю на увазi таке пароплавство, що до нього нашiй фiрмi нема нiякого дiла. Прибережне абощо.
      Барон нахилився до шофера:
      - Яке, по-вашому, пароплавство каботажної плавби в Гамбурзi найприбутковiше?
      Шофер замислився на хвильку, потiм вiдповiв:
      - ПГГ, "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд". Шiсть пароплавiв ходять весь рiк. Власники - сiм'я Денкерiв.
      - А де можна знайти пана Денкера?
      Шофер поглянув на годинника.
      - Зараз пан Денкер у своїй конторi. В порту, на шостому причалi.
      - Везiть нас до шостого причалу й почекайте нас там. Заплатити вам зараз?
      - Не треба, - буркнув шофер, i Тiмовi голос його знову здався якимсь знайомим.
      Недалеко вiд порту таксi затрималося перед свiтлофором. Перед Тiмовими очима на сизо-блакитному вересневому небi чiтким рисунком iз прямовисних лiнiй чорнiли щогли та крани. Хоч шибки в машинi були всi попiднiманi, однак Тiмовi виразно вчувалися портовi запахи солi, смоли, трухлого дерева.
      Тi зродженi уявою запахи розбудили цiлий натовп спогадiв, У цьому порту вiн напав на баронiв слiд, у цьому порту почалася його гонитва за своїм смiхом, гонитва непрохiдними хащами, марне полювання.
      I ось Тiм повернувся до вихiдної точки. Те, чого не спромiгся вполювати сам, вiн сподiвався тепер добути з допомогою своїх друзiв.
      Один кран пiдняв високо в повiтря великий ящик iз намальованою на ньому пальмою. Хлопець тiльки ковзнув по тiй пальмi поглядом: вiн пас очима людей на тротуарах, сподiваючись побачити серед них Джоннi, Крешимира або пана Рiкерта. Адже в його пам'ятi їхнi образи зливалися з цiєю картиною - щоглами, кранами, з оцим лiсом, над яким цвiли вимпели. Але нiкого зi своїх друзiв Тiм не побачив. Вiн не знав навiть, чи знайде їх взагалi. На серцi в нього було важко. I коли таксi рушило, самий лиш рух дав хлопцевi якусь полегкiсть.
      Барон теж мовчки розглядав порт, поки машина стояла перед свiтлофором. Але вiн нi про що не мрiяв, а пильно дивився на великий ящик iз намальованою пальмою. Вiн знав, що то вивантажують маргарин "Пальмаро".
      Далi думки обох пасажирiв таксi перескочили на пароплавство, що його вони збиралися купити, на "Пасажирську лiнiю Гамбург Гельголанд". Трочеву думку можна було передати двома словами: вигiдна справа.
      Тiмовi думки й почуття були складнiшi. Пригнiченiсть пом'якшувала йому надiя, а надiю тiснив таємний страх. Самому йому те пароплавство було не потрiбне: його цiкавило в усьому свiтi лиш одне: його смiх, його воля. Але вiн повинен був якось вистояти в тому паперовому бою за багатство, що його називають комерцiйною справою. Коли сам вiн з усього свого багатства не зможе взяти нiчого в нове життя, то нехай хоч його друзi матимуть якусь користь. Це пароплавство буде знаком Тiмової вдячностi - коли вiн справдi одержить те, за що хоче дякувати їм.
      Таксi зупинилось бiля шостого причалу. Троч iз Тiмом вийшли з нього й пiшли до контори ПГГ, де старий пан Денкер, власник пароплавства, на превелике їхнє здивування, трохи не кинувся їх обнiмати.
      - Слово честi, дивний збiг, панове, - сказав вiн. - Я оце саме сушу собi голову, як продати моє пароплавство, а тут як iз неба падаєте ви й хочете купити його. Диво дивне, справдi!
      Пан Денкер, напевне, так не дивувався б, якби вiн упiзнав шофера таксi, що чекав бiля причалу на Тiма й барона. Та, на щастя, пан Денкер того шофера не бачив. А хоч би й побачив, то навряд чи впiзнав би його - так само, як i Тiм.
      А той шофер, сидячи в машинi, обережними пальцями обмацував свої вуса й час вiд часу поглядав у дзеркальце назад. Там, метрiв за сто вiд його машини, зупинилося ще одне таксi, але пасажир так i лишився сидiти в машинi.
      Десь за годину барон iз Тiмом вийшли з пайової Денкерової контори, випивши там по три чарочки й уклавши так звану попередню угоду. Остаточна угода мала бути укладена другого дня.
      Шофер у таксi вдавав, нiби спить. Троч, що був у доброму гуморi, сам вiдчинив собi дверцята. Тiм сiв у машину з другого боку. Аж тодi шофер буцiмто прокинувся. Вiн дуже добре вдав несподiвано розбудженого. Коли барон сказав йому їхати до готелю "Зима й лiто", вiн навiть заникався цiлком природно, вiдповiдаючи.
      - Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.
      - Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?
      Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:
      - Воно вже моє.
      - Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.
      Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!
      Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.
      "Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.
      Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.
      Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.
      Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"
      Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:
      - До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.
      А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.
      Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.
      "Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.
      - Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.
      Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.
      - Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".
      Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.
      Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.
      Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:
      - Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")
      Двадцять дев'ятий аркуш
      ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ
      Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.
      Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.
      Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.
      Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?
      Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.
      Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.
      На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.
      Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.
      У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.
      Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.
      I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.
      Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.
      Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:
      - Здоров, Тiме!
      - Здоров, Ервiне!
      Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.
      - Що це за люди?
      Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:
      - Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.
      Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:
      - Барон Троч.
      Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:
      - Дуже приємно, пане бароне!
      Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.
      - Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.
      Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:
      - А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?
      Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.
      Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.
      Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.
      Мачуха якраз говорила:
      - Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...
      - Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.
      Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.
      А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.
      - У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам - громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.
      Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:
      - А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?
      Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:
      - Сядьмо, чого ж говорити стоячи.
      Всi мовчки посiдали за стiл.
      Тiм заклав ногу за ногу й сказав:
      - Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... - вiн помовчав хвильку, - помер, було оголошено, що мiй опiкун - новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...
      Панi Талер знiтилася й промимрила:
      - Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...
      - ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. - За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.
      - Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, - панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:
      - Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...
      Цього разу її перебив Тiм:
      - Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.
      - Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!
      - А скiльки грошей треба вам тепер?
      - Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!
      - Нi, - вiдповiв хлопець. - Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?
      - Тiльки за моєю згодою, - докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.
      - Ой, Тiме! - мачуха знову роблено захлипала. - Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!
      Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям - матерi й синовi - знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:
      - У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка - це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.
      "Ти диви, барон наче з путiвника читає! - зчудовано подумав Тiм. - Виходить, вiн i так умiє!" - Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.
      Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:
      - Ви такий добрий, пане бароне!
      Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.
      - Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, - запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.
      Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:
      - Ти ж нас не забудеш, Тiме?
      - По-моєму, я вас уже забув, - вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: - Щасти вам на Ямайцi!
      - Спасибi, спасибi, дитино моя! - вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.
      Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:
      - Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! - вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.
      Ервiн подививсь на грошi й спитав:
      - А це що за папiрець?
      - Ой, це менi ще потрiбне! - трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.
      Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:
      - Я нi мур-мур!
      Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.
      Тридцятий аркуш
      СПРАВИ
      Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.
      Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:
      Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", - i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона - також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)
      I нарештi малося оформити контракт про спадщину: Троч аж доти зволiкав iз тим контрактом, а Тiм йому про нього нi разу не нагадував.
      Чому барон раптом вирiшив оформити той контракт, Тiм не знав, та його те мало й цiкавило. Свiт великих справ став йому такий самий байдужий, як i велике багатство. Вiн знав єдину важливу справу боротьбу за свiй смiх. I здогадувався, що манюсiнька записочка в кишенi у нього (на нiч вiн сховав її пiд подушку) - то ключик вiд замка, що ним замкнено його смiх. Тому хлопцевi не терпiлося забрати з-пiд лави лупу. I вiн став раз у раз прикладати руку до лоба, вдаючи, що його зовсiм зморили всi нескiнченнi формальностi укладання трьох угод. Вони таки справдi були стомливi.
      - Коли у вас болить голова, вiдкладiмо контракт про спадщину на завтра, - сказав, помiтивши те, барон. - Добре, пане Талер?
      Тiм погодився не зразу, вiн уже був надто хитрий для того. Навпаки, вiн вiдказав, що краще було б покiнчити заразом i з цiєю справою, але, на жаль, у нього страшенно болить голова, а контракти годиться пiдписувати на свiжу голову: тому й справдi, мабуть, краще вiдкласти те на завтра.
      Тiєю хитрiстю вiн добився, чого хотiв. Читання й пiдписання контракту вiдклали на другий день, а Тiмовi, заставивши його проковтнути двi таблетки, ще й порадили погуляти над Альстером бiля готелю. На свiжому повiтрi все як рукою знiме, сказав один iз адвокатiв.
      Знаючи, що десь поблизу пильнує його детектив, Тiм не зразу й не вiдкрито забрав iз-пiд червоної лави лупу. Вiн спершу купив собi газету й сiв iз нею на лавi. Де лежить лупа, вiн уже нагледiв.
      Читаючи газету, вiн нiби ненароком упустив iз неї внутрiшнiй аркуш. Той аркуш упав пiд лаву, а хлопець нахиливсь i разом iз газетою пiдняв лупу. I, так само закрившись газетою, вiн укинув ту лупу в нагрудну кишеньку пiджака (тепер Тiм здебiльшого носив костюм iз тонкого сiрого сукна або в дрiбнесеньку клiтинку).
      За чверть години хлопець згорнув газету, поклав її на лавцi - хай iще хтось почитає - й повернувся до готелю. Коли вiн брав унизу ключ вiд свого номера, швейцар дав йому згорненого папiрця. То була коротенька записочка вiд барона.
      "Якщо вам полегшало, зайдiть, будь ласка, до мого номера.
      Троч".
      Тiм пiднявся нагору до барона. Та спершу вiн зайшов до свого номера, поклав лупу в скриньцi з аптечкою, що висiла на стiнi над ванною, а записку Джоннi сховав у напiвпорожню скляну трубочку з таблетками вiд головного болю. Аж тодi вiн пiшов до барона.
      Троч мав звичку пiд час важливих розмов тримати в руцi папiрця з нотатками. I цього разу Тiм побачив у нього в руцi такий папiрець. На ньому стояло стовпчиком троє слiв. Усiх їх хлопець не розiбрав, але верхнє, безперечно, було прiзвище "Рiкерт".
      - Завтра, пане Талер, - почав барон, - кiнчається термiн нашої невеличкої умови щодо пана Рiкерта. Коли ви до завтра не зустрiнетесь iз вашими гамбурзькими друзями, я знову прийму його на посаду директора пароплавства. А за своїм вiком вiн зможе зразу ж пiти на почесну пенсiю. I пенсiя буде досить щедра. Завтра нам, на жаль, треба летiти до Каїра, бо одна єгипетська фiрма заявила претензiю на назву "Пальмаро". Отже, коли ви хочете зустрiтися з вашими гамбурзькими приятелями, то повиннi зробити це сьогоднi. Однак тодi нашої умови не буде дотримано, I пановi Рiкертовi доведеться лишитись вантажником у порту.
      - Вантажником?
      - Так, пане Талер, вантажником. А йому скрутненько доводиться на цiй роботi: лiта не тi... Тому я сподiваюся, що ви визволите його з цього невеселого становища, вiдмовившись вiд зустрiчi з ним, паном Крешимиром та паном Джоннi. Чи як?..
      Троч дивився на хлопця з майже боязкою увагою. I Тiм знав чому: напевно, один iз його друзiв мав у руках ключик до його смiху, i барон, видно, про це здогадувався. (Того ж вiн тепер навiть не всмiхнувся.)
      - Нехай пан Рiкерт буде знову директором пароплавства! - твердо сказав хлопець.
      - Отже, ви дотримаєте нашої умови, пане Талер?
      Хлопець кивнув головою. Але вiн дурив барона, бо й гадки не мав вiдмовитись вiд зустрiчi з друзями. Навпаки, треба було побачити їх сьогоднi ж, бо завтра буде запiзно. Та однаково пан Рiкерт мав стати директором пароплавства, тiльки не барокового, а Тiмового власного, що сьогоднi вранцi було переписане на Тiма, - пароплавства ПГГ.
      Троч видимо полегшено зиркнув у свої нотатки й сказав:
      - Другий пункт, пане Талер, стосується... - вiн завагався, проте все ж вимовив тяжке слово: - Пункт другий стосується вашого смiху.
      I знову допитливо зиркнув на Тiма. Але хлопець уже давно навчився ховати свої почуття за маскою холоднокровностi. Навiть голос не зрадив його, коли вiн спитав:
      - А що з моїм смiхом, бароне?
      - Рiк тому, пане Талер, я випробував у Червоному павiльйонi мого замку, чи вас iще цiкавить ваш смiх. Я вам позичив його на пiвгодини I з тiєї невеличкої спроби дiзнався, що ви тодi ще дуже сумували за своїм смiхом. А оце тепер я непомiтно для вас знову влаштував вам невеличке випробування, i цього разу наслiдки його втiшили мене. Ви добровiльно вiдмовилися вiд зустрiчi з єдиними трьома людьми, що знають про нашу угоду й могли б у разi потреби щось вам порадити.
      Барон задоволене вiдхиливсь на спинку крiсла.
      - Видно, за останнiй рiк ви навчилися цiнувати владу, багатство та розкiшне життя бiльше, нiж якийсь там нiкчемний смiх.
      Тiм лиш головою кивнув. Цього разу вiн був тiльки наполовину нещирий: йому справдi подобалося бути завжди гарно вбраному, мати зручне помешкання, ванну, досхочу кишенькових грошей. Але не так дуже все те йому подобалося, щоб вiн погодився задля нього довiку лишатись людиною без смiху.
      - I ось тепер я пропоную вам, - Троч нахилився вперед, - одну додаткову угоду.
      - Яку, бароне?
      - А ось яку, пане Талер: я зобов'язуюсь виклопотати для вас пiдданство країни, де ви вже вiд сьогоднiшнього дня вважатиметесь за повнолiтнього й зможете негайно вступити у володiння спадщиною.
      - А чого ж ви за те жадаєте вiд мене, бароне?
      - Двох речей, пане Талер: по-перше, нiколи не вимагати свого смiху назад, а по-друге - вiдступити менi половину всiєї спадщини з контрольними акцiями включно.
      - Пропозицiя варта уваги, - мовив Тiм повiльно, аби виграти час. Звичайно, вiн i не думав про те, щоб офiцiйно, за пiдписом i печаткою, зректися свого смiху. Але Трочевi цього не слiд знати. Якраз тепер треба було замилити бароновi очi, щоб легше одурити детективiв та вислизнути на побачення з друзями. Записочка й лупа мали вказати хлопцевi дорогу до них.
      Хлопцевi набiгла добра думка: треба поторгуватися з бароном. Тодi Троч iще певнiше повiрить, нiби Тiм остаточно зрiкся свого смiху i визнав, що могутнiсть та багатство важливiшi за якесь там хихотiння.
      I Тiм почав торгуватись.
      Вiн, мовляв, знає, що барон до Тiмового двадцять першого року може зробити багато дечого, щоб не дати Тiмовi посiсти спадщину. Сеньйор ван дер Толен уже перестерiг його. I тому вiн охоче пiдпише цю додаткову угоду, але хоче за те три чвертi всiєї спадщини й три чвертi контрольних акцiй.
      Хлопець добре завважив усмiшку, що майнула при тих словах на Трочевому обличчi. Барон, очевидно, був уже зовсiм певен, що Тiм зречеться свого смiху. А хлопець того лиш i хотiв.
      Торгувались вони добрих пiвгодини, й Тiм трохи знизив свої вимоги: три чвертi спадщини й половину контрольних акцiй.
      - Приставайте на цю умову, бароне, i завтра в Каїрi ми пiдпишемо додаткову угоду.
      - Ну, це дiло треба переспати. Хай нiч-мати дасть пораду, пане Талер. Завтра в Каїрi я скажу вам свою остаточну ухвалу. А тепер... барон усмiхнувся. - Тепер мiй останнiй пункт. - Вiн пiдвiвся, подав Тiмовi руку й промовив: - Щиро вiтаю вас iз шiстнадцятирiччям. Коли маєте яке-небудь бажання, пане Талер...
      Бажання? Тiм замислився. Коли цей день подарує йому найкращий дарунок, його смiх, вiн, мабуть, не буде вже багатiєм, бо ж своє пароплавство вiн збирається вiддати друзям.
      То що ж попросити собi в Троча?
      Нарештi йому сяйнула добра думка:
      - Купiть менi ляльковий театр, бароне!
      - Ляльковий театр?
      - Еге ж, бароне, ляльковий театр, щоб у ньому дiтей смiшити.
      Ось коли Тiм зрадив себе! Та барон зрозумiв його по-своєму.
      - А, розумiю! - вигукнув вiн. - Ви хочете купити й собi невеличкий смiх, i театр вам потрiбен, щоб було де вибрати! Непогана думка! Менi така ще нiколи й не набiгала!
      Тiма немов хто по головi вдарив. Виходить, барон щиро вiрить, нiби вiн, Тiм Талер, пiсля всiх страхiть, що зазнав сам, iще здатен украсти смiх у малої дитини!
      "Цей чоловiк, - подумав хлопець, - напевно, сам чорт!"
      Цього разу Троч не мiг би не побачити хлопцевого збентеження, Та, на щастя, вiн саме вiдвернувся. Вiн уже телефонував комусь про ляльковий театр. Усього за пiвгодини їм пощастило: хазяїн одного театрика, що вже кiлька рокiв насилу зводив кiнцi з кiнцями, погодився за пристойну суму продати його. Той театрик мiстився поблизу головного вокзалу.
      - Їдьмо туди зразу, пане Талер, - запропонував барон, - Я вiзьму з собою нотарiуса й чек. Iмениннi подарунки треба оплачувати зразу.