-- Тiльки не моїй горiшнiй бабусi! -- сказав я i зразу згадав, що обiцяв їй не спiзнитись на обiд.
      Я поглянув на годинник, який стояв на виднотi, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У головi в мене аж роїлися задуми творiв про всiлякi пам'ятники.
      Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горiшньою бабусею, -- як звичайно в п'ятницю, -- юшки з сушеної риби. Прадiдусь їв у постелi, але по обiдi встав i поволеньки побрався на горище, в кiмнатку з вiкном на пiвдень, щоб помiркувати удвох зi мною про пам'ятники.
      Тiльки-но ми повмощувались якнайвигiднiше -- Старий Хлопчак у крiслi на колесах, а я на канапi, -- я мерщiй заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякi. Але вiн уже все це обмiркував, гортаючи в лiжку альбом.
      -- Навiть пасмо волосся може бути пам'ятником, -- сказав вiн менi, -- i деколи значнiшим, нiж бронзова кiнна статуя в натуральну величину. Менi трапилися в альбомi двi непоганi епiтафiї, i я їх переписав.
      Вiн дiстав з кишенi газету, на берегах якої записав епiтафiї.
      -- Одна -- з Берлiна, -- мовив вiн, -- там у Тiргартенi є безлiч пам'ятникiв з каменю чи бронзи бiльшим i меншим панам. I на надгробку одного з найнiкчемнiших берлiнцi написали таке:
      Епiтафiя можновладцевi
      Цей пам'ятник усiм звiстує:
      Лежить тут можновладний пан,
      Що звiкував свiй вiк не всує,
      Бо добре пив, i їв, i спав.
      Одначе вже не буде пить,
      Бо бачте, вiчним сном вiн спить.
      -- Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, -- засмiявся я.
      -- Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому нiхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хрестi над його могилою.
      I вiн знову прочитав записане на берегах газети:
      Епiтафiя муляревi
      Лежить тут муляр Маєр
      (Господь його прибрав),
      Що сало дрiбно краяв
      I пивом запивав.
      Вiн пана Руккевбоке
      У вирi пiдхопив,
      I виплив пан, нiвроку,
      Та муляра втопив.
      Цi двi епiтафiї навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслуженi й незаслуженi.
      -- Принаймнi, одне безперечне, -- сказав наостанку прадiдусь, -не кожен, кому поставили пам'ятник, -- уже й герой. I не кожному героєвi на свiтi споруджено пам'ятник. Сьогоднi вранцi в постелi я написав двi балади, з них це видно. Та спочатку менi б хотiлося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомi, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконаннi. Прочитай-но менi її!
      Я поклав важкий альбом на колiна, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi, закладенiй сiрником, i прочитав:
      Балада про короля та дiвчинку
      Колись в якiйсь країнi
      Жив-був король один.
      Дорослому й дитинi
      Ненависний був вiн.
      Звелiв одної днини
      Король оголосить:
      -- Шмат золота й годинник,
      Як хочете, знайдiть...
      -- Не кваптеся, одначе... -
      Окличник тут примовк. -
      Завинено добряче
      Те й те в червоний шовк.
      Як трапиш на годинник
      I схочеш розвертiть -
      Все мiсто ту ж хвилину
      В повiтря полетить!
      Зате як злото чисте
      Зумiєш вiднайти -
      Врятуєш рiдне мiсто
      I герцог будеш ти!
      Тодi в яруги й пущi
      Сипнув iз мiста люд:
      Життя любив вiн дужче
      Вiд золота, мабуть.
      Без хлiба й без одежi -
      У нетрi й комишi...
      Король як глянув з вежi -
      А в мiстi нi душi!
      Коли бiжить з пiдскоком
      Вперед, усе вперед
      Дiвчатко яснооке
      Марi Елiзабет.
      Король щосили стиснув
      Бiнокля у руках
      I якось ненавмисне,
      Незчувшись, мовив: "Ах!"
      Пробiгла з добрi гони
      Крихiточка мала
      I раптом щось червоне
      Зi стежки пiдняла.
      I стала з ним край шляху.
      Тодi -- о муко з мук! -
      Король закляк iз жаху,
      Бiнокль упав iз рук.
      А серце калатає,
      Немов на сполох дзвiн...
      Та вибуху немає,
      Його не чує вiн.
      I знову у знемозi
      Король бiнокля стис
      I дивиться в тривозi
      Туди, на мiсто, вниз.
      Але яка ж картина
      Постала перед ним:
      Там бавиться дитина
      Шматочком золотим!
      Заплеще у долонi
      I вигукне: -- Кiть-кiть! -
      I ось уже в розгонi
      У воду вiн летить.
      Король бiжить прожогом
      I миттю на коня!
      Вже скаче якомога
      Й дiвчатко доганя.
      Де та водиця плине,
      З коня зiскочив вiн.
      -- Добридень, герцогине! -
      I вiддає поклiн.
      I, мов з цiєю роллю
      Знайоме все життя:
      -- Добридень, мiй королю! -
      Вiдказує дитя.
      А по якiйсь хвилинi
      Вже їдуть бiлим днем
      Дiвчатко в ластовиннi
      З могутнiм королем.
      "Чого б i до загину
      Не знав я до пуття, -
      Навчило за хвилину
      Мене мале дитя!"
      Так, їдучи, гадає
      Король в науку нам.
      А що це означає -
      Про те подумай сам.
      -- Славно, славно, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, коли я скiнчив читати. -- Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дiвчинка ще ж урятувала й мiсто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.
      -- А у вашiй баладi герой знає, що робить, прадiдусю?
      -- О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Вiн свiдомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
      I вiн прочитав iз густо списаної паперової серветки:
      Балада про герцога Оскара Великого
      Була в давнину країна така,
      Де пам'ятник патрiоти
      Звели державцевi, котрий млинка
      Винайшов -- перець молоти.
      Поем не дiйшло з глибини столiть
      Про славного чоловiка.
      Одначе пам'ятник досi стоїть
      З написом: "Оскар Великий".
      Бо справдi-таки: господиням-жiнкам
      Таку полегкiсть зробити!..
      Вiн добрий був, i любили там
      Його всi дорослi й дiти.
      Без бою, вiйни i воєнних див,
      Без жодного лютого герцю
      Маленький свiй край вiн славним зробив,
      Створивши млинок для перцю.
      Нi, вiн не герой. Та скажу напрямки:
      Балади його я вдостоїв, -
      Для мене любiший державець такий,
      З яким не потрiбно героїв.
      Я заплескав у долонi, бо менi дуже сподобався й цей герцог Оскар, i прадiдусiв вiрш.
      -- Дивно тiльки, -- сказав я, -- що ми день у день говоримо про героїв, а самi радiємо, що хтось зробив геройство непотрiбним.
      -- Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У свiтi без небезпек герої були б непотрiбнi. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, i через те герої будуть завжди. Обiйтися без героїзму можна, тiльки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають iз життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
      Прадiдусiв погляд раптом упав на зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi, i тодi вiн сказав:
      -- У життi не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навiть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирiшити для себе, спроможний вiн на той подвиг чи нi. Це добре видно на прикладi Геракла. Подай-но менi зошита.
      Я простяг прадiдусевi зошита, що лежав бiля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотiв, i прочитав менi:
      Балада про Геракла
      та двох сестер
      Геракл у днi старовини,
      Як з мiфiв нам вiдомо,
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      Не одного перемагав
      Лихого i страшного, -
      Та знайте: сам собi обрав
      Герой свою дорогу.
      Як мав вiн рокiв двадцять три,
      Був юний i вродливий,
      Прийшли до нього двi сестри -
      Красунi, просто диво!
      Чи ту, чи ту з них, осяйну,
      Повинен вiн обрати.
      Звуть Насолодою одну,
      Чеснота другу звати.
      -- Герою, обери мене,
      То не звiкуєш марне,
      Бо я -- то все, що чарiвне,
      Все, що приємне й гарне!
      Це Насолода так тодi
      Сказала ясно й дзвiнко.
      Чеснота ж: -- Я даю тобi
      Лиш славу добрих вчинкiв.
      Герой замислених очей
      Довгенько з них не зводив.
      Тодi, зирнувши в той бiк, в цей,
      Сказав до Насолоди:
      -- Вас легко, панно, полюбить
      I жити для забави.
      Але в душi моїй горить
      Жага добра i слави.
      Тяжкi шляхи мого життя,
      Я знаю це достоту.
      Але беру без вороття
      В супутницi Чесноту.
      Я з нею небезпек усiх
      Спроможний не боятись.
      А якщо вам iз цього смiх,
      То можете смiятись!
      Прадiдусь згорнув зошита, i я сказав:
      -- Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свiй шлях у життi.
      -- Так, Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь. -- Оце ж i прекрасно в Гераклi, що вiн такий, яким був би кожен iз нас, сягнувши рiвня напiвбога. Адже безлiч героїчних переказiв -- то тiльки переiнакшенi подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь i недарма в багатьох своїх баладах пiдкреслюю, що вiн не в однiй справi був перший у свiтi. Тому й пам'ятник Геракл має цiлком справедливо.
      -- Який пам'ятник, прадiдусю?
      -- Сузiр'я в небi, Хлопчачок! Прекраснiшого пам'ятника годi й вигадати.
      На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати анi списаних шпалер, анi "Моряцького щорiчника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кiмнати, тримаючи в руцi грубенький червоний записник, увiйшла тiтонька Юлiя.
      -- Даруйте, панове, -- вигукнула вона, -- я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповiдку про пам'ятник, i менi так кортить почути думку тямущих людей!
      -- Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тiтонько Юлiє, -- сказав Старий Хлопчак. -- Тiльки скиньте спочатку пальто.
      Сердешна тiтонька так хвилювалася, що їй нiяк не щастило роздягтися. Довелося менi вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавiв пальта. За мить вона вже сидiла поруч мене на канапцi i вся аж свiтилася -- так їй не терпiлося прочитати свою оповiдку.
      Оскiльки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацiкавленими i стали терпляче її слухати.
      IСТОРIЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ
      Далеченько звiдси, метрiв за сотню вiд старого путiвця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби камiння вмiло говорити (а наша фантазiя спроможна змусити його заговорити), цей камiнь розповiв би нам свою iсторiю десь отак:
      Я -- уламок пiсковика, багато тисячолiть тому оця мiсцина була його батькiвщиною. Хоч я й лежу тут смирний i непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звiрота.
      Почалося з родини звiроящерiв, що з невiдомої менi причини бiгла через це поле. Одне звiроящеря в поспiху не побачило мене, спiткнулося i, заголосивши, беркицьнулося в траву.
      Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпiлого малого, дiзналася, що сталось, i заходилася лаяти мене, безневинний камiнь, найлютiшими словами: малий, бачте, розбив собi об мiй гострий рiжок два пальцi!
      Минули столiття, а може, й тисячолiття, поки вiтер i дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострi рiжки поволi стерлися, i я глибше врiс у землю, що було менi дуже до речi, -- бо я не люблю лежати в когось на дорозi.
      Згодом я мав прикрощi через одного ведмедя: вiн доганяв зайця i в запалi полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрiв кiлька по травi на черевi.
      Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубiшому й найнеотесанiшому уламковi скелi. "Ти, доiсторична погань!" -- це в нього був ще дуже делiкатний вираз.
      Терпляче, як умiємо ми, каменi, я вислухав усе те, нiчого не сказавши у вiдповiдь, i навiть не змiнився на виду, але в душi я був ображений i не сказати як. Ще й столiття згодом я на якийсь час ставав червоним пiсковиком вiд сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмiдь.
      Та час гоїть рани навiть каменям. Ось уже понад сто рокiв, як я мирно лежу тут, на цiй мiсцинi, ледь помiтно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, i на душi в мене спокiйно. Через мене перебiгають ящiрки, зайцi дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрiвають на менi спини.
      Душевну рiвновагу вернув менi один кiнь.
      А було це так. Понад сто рокiв тому неподалiк вiд мене точилася битва. Я чув крики, пострiли, кiнську тупотняву, -- аж раптом коло мене спинилося кiлька вершникiв у розкiшних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз iз величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхiвця, на обличчя якого падала тiнь вiд великого капелюха. Його кiнь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсiм близесенько бiля мене. I враз вiн ненароком ступнув на моє черевце i заточився так, що й вершник похитнувся i трохи не випав iз сiдла.
      А саме тiєї митi над головою в нього просвистiла куля. Вона неминуче влучила б у верхiвця, якби вiн -- через мене! -- не вiдхитнувся вбiк.
      Решта верхiвцiв злякано вигукнули:
      -- Величносте, вас не поранено?!
      Але той засмiявся, показав на мене й мовив:
      -- Оцей камiнь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам iз цього та наука, що й камiнь спотикання iнколи може стати в пригодi.
      Тодi решта верхiвцiв зiрвали з голiв капелюхи й вигукнули:
      -- Слава Наполеоновi, iмператору Францiї!
      Отак я дiзнався, хто був той чоловiк, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камiнь, об який спiткнувся його кiнь.
      Вiдтодi нiякий звiроящiр i нiякий ведмiдь не можуть менi дошкулити. Свiдомий своєї ваги, я спокiйно несу її назустрiч прийдешнiм столiттям.
      Дослухавши цю прегарну оповiдку до кiнця, ми з прадiдусем у душi засоромилися, що прийняли пропозицiю тiтоньки Юлiї з прихованою нехiттю й зверхнiстю. Тепер ми мусили визнати, що "Iсторiя каменя спотикання" нам дуже сподобалася й що це взагалi неабияка оповiдка про пам'ятник.
      Коли ми сказали про це старенькiй, вона вся аж засяяла й спитала:
      -- А може, цей камiнь навiть герой? Чи нi?
      -- Є герої терпiння, тiтонько Юлiє, -- вiдповiв прадiдусь. -Iнодi героїчним подвигом є здатнiсть не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись вiд подвигу, яким здобудеш тiльки славу, а бiльше нiчого. Потрiбна мужнiсть, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я мiг би розповiсти вам iсторiю одного чоловiка, який хоч i не був героєм, зате мудро ухилився вiд так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крiм того, ця iсторiя стосується й нашої сьогоднiшньої теми, бо в нiй дика льоха здобула право на пам'ятник.
      -- Дика льоха? -- майже водночас вигукнули ми з тiтонькою Юлiєю.
      -- Так, дика льоха, -- всмiхнувся Старий Хлопчак i розказав нам оповiдку про те,
      ЯК ДИКА ЛЬОХА
      ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ'ЯТНИК
      Десь на Рейнi, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на каменi зображення вепра пiд квiткою лiлiї. Це герб нинi вимерлого роду Бiнгенбахiв.
      Був то рицарський рiд, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербi з давнiх-давен красувався мирний символ -- квiтка лiлiї. Та, на жаль, Бiнгенбахи жили за часiв розбишак-рицарiв, коли нiхто не мав спокою, якщо вiн чомусь не припав до вподоби лихому сусiдовi. Так було й з Бiнгенбахами, що мали препоганих сусiдiв -- рицарiв-зарiзяк Напастен фон Напастiв. У всiх Напастiв плечi були завширшки як шафа, долонi -- як тарiлки, i всi вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже нiякого.
      Мешканцi обох сусiднiх замкiв, зустрiчаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосункiв помiж Бiнгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навiть на ловах у довколишнiх лiсах вони якось нiколи не зустрiчалися -- аж до тiєї погiдної вересневої недiлi, в яку Бiнгенбахи вирiшили зобразити пiд лiлiєю на своєму рицарському гербi дику льоху.
      Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бiнгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тiльки трьох своїх людей, вирушив до лiсу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.
      -- А що як зустрiнете в лiсi Напастiв? -- казав юний Бiнгенбах старому. -- А що як вам потрiбна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак...
      Але рицар Бруно, усмiхнувшись, вiдповiв:
      -- Себе я ще здужаю оборонити, сину. -- А тодi ще додав: -Марiхен буде зi мною.
      I вiн поїхав до лiсу в супроводi трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Марiхен -- приручену дику льоху, яку вiн чотири роки тому знайшов у лiсi недужу, звелiв забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Марiхен -- так її назвали -було розвагою бувати з хазяїном на полюваннi. Але як вона може захистити старого вiд лютих фон Напастiв, не знав нiхто, крiм хiба що самого нього.
      Коли рицар Бруно iз своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугiнсланд -- вiдногу скелi, що виступала на узлiсся, вiн цiлком несподiвано побачив усiх чотирьох братiв Напастен фон Напастiв, що з великим почтом i зграєю мисливських собак їхали на Лугiнсланд.
      -- Недобрий знак, пане, -- злякано сказав один його зброєносець. -- Вони зумисне зачеплять нас i змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастiв! їм байдуже про закон i правила рицарської честi. Для них буде великою втiхою вкинути господаря замку Бiнгенбах до пiдземної темницi! Тiкаймо!
      Але старий Бiнгенбах, не зводячи очей з фон Напастiв, що навскач летiли вперед, до Лугiнсланду, тихо сказав, що в тих кращi конi -втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годi й думати -- надто нерiвнi їхнi з сусiдськими сили.
      "Уся надiя тепер на Марiхен", -- подумав старий Бруно.
      Без дальших балачок вiн зiскочив з коня, спустив з ланцюга Марiхен, що досi ховалася вiд очей Напастiв у кущах ожини, й сказав до неї:
      -- Он бачиш, Марiхен? -- i показав на фон Напастiв. -- Тiкай вiд них, тiкай чимдуж!
      I Марiхен миттю вискочила з кущiв i помчала через поле.
      Серед Напастiв зчинився рух -- вони побачили дику льоху. Засурмили мисливськi роги, загавкали собаки, остроги впилися в кiнськi боки -i все товариство, повернувши коней, кинулося в той бiк, куди побiгла Марiхен.
      Старий Бiнгенбах знав, що для Напастенiв фон Напастiв не було нiчого понад вепрячi лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусiда, повернула коней i собак за ситою дикою льохою...
      Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку...
      Три днi всi чекали, чи не вернеться Марiхен з лiсу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Марiхен врятувала життя старому Бiнгенбаховi, Напастени фон Напасти звелiли спекти бiдолашну тварину на рожнi для себе й своїх гостей.
      I тодi рицар Бруно Бiнгенбах вирiшив на знак своєї вдячностi Марiхен увести її до свого рицарського герба. I той, хто схоче, зможе ще й сьогоднi знайти на порталi зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на каменi герб -- зображення вепра пiд квiткою лiлiї.
      Тiтонька Юлiя слухала оповiдку, як мале дiвчатко, -- широко розплющивши очi.
      Тепер вона запитала:
      -- А хто ж таки був героєм цiєї iсторiї -- рицар чи дика льоха?
      -- По-моєму, -- сказав я, -- героєм тут є рицар: вiн начхав на так звану рицарську честь i свiдомо уникнув колотнечi з розбишаками-рицарями.
      -- А по-моєму, Марiхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, -- сказала тiтонька Юлiя.
      Прадiдусь не погодився нi з ким iз нас.
      -- Рицар показав себе розумною й розважною людиною, -- промовив вiн, -- але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не вiдаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тiльки рятiвники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них менi б хотiлося написати баладу. Що якби нам оце трохи повiршувати?
      -- Пiщанко сьогоднi готує паштет з печiнки! -- вигукнула тiтонька Юлiя. -- Як я не прийду вчасно на обiд, то вiн спересердя й будинок спалить.
      Тiтонька Юлiя справдi давно вже перебувала пiд п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але менi завжди здавалося, що їй самiй це подобається. А втiм, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обiдати пiзно, ми ще маємо доволi часу. Тому вона зрештою згодилася повiршувати з нами, i я принiс їй ще не списаний сувiй шпалери. Але тiтонька Юлiя наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, -- по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манiсiнький висувний олiвчик навряд чи буде помiтно на грубiй шпалерi, -- так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам iз прадiдусем буде просторiше на шпалерах, якщо тiтонька Юлiя шкрябатиме вiрша в своєму записнику.
      Що саме писати -- кожен вирiшував сам, аби тiльки вiрш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
      На жаль, вiршувати в товариствi тiтоньки Юлiї було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценiчного гатунку. Вона раз у раз мимрила собi пiд нiс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олiвцем по записнику вiршовий розмiр, лiчила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапцi, нiби сидiла в салонi корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тiтонька Юлiя хотiла була зараз же почати зi мною розмову, але я, заглиблений у свiй вiрш, вiдповiв їй так уривчасто, що вона, зiтхнувши, знову прикипiла до червоного записника.
      А коли ми з прадiдусем нарештi один за одним поклали свої теслярськi олiвцi, тiтоньцi Юлiї було ще далеченько до кiнця. Тому ми запропонували допомогти їй скiнчити останню строфу вiрша. Проте вона хотiла довести свiй вiрш до ладу самостiйно i справдi незабаром поклала й собi малесенького свого олiвчика в футляр.
      -- Звичайно, перша читатиме наша гостя, -- сказав прадiдусь.
      I тiтонька Юлiя прочитала нам iз червоного записника вiрш пiд назвою
      Монета з головою Нерона
      В добу космiчної ракети
      В музеї трапиться, бува.
      Зразок прадавньої монети,
      На нiй -- Нерона голова.
      Пихата, лаврами вiнчана...
      Хто увiнчать його звелiв,
      Несамовитого тирана,
      Що стiльки вигубив голiв?
      Тому, кому прокльони слали,
      Кого затаврував поет, -
      Чи склав би люд данину слави,
      Увiчнивши в однiй з монет?
      Я вам скажу не по секрету,
      Без лицемiрства i оман,
      Що карбувати цю монету
      Примусив сам-таки тиран.
      Безсмертя, думав вiн, здобуде
      Через монети найскорiш.
      Оце ж його безсмертя, люди, -
      Цiна йому -- щербатий грiш!
      -- Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! -- сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!
      -- Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, -- засоромилася тiтонька Юлiя.
      -- О господи, тiтонько Юлiє! -- вигукнув я. -- Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року -- байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.
      -- А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, -- це таки щось путнє, -- додав прадiдусь.
      -- Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
      -- Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
      -- Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
      -- "Дзвонар i генерал".
      -- Прочитай нам його!
      I я прочитав:
      Дзвонар i генерал
      При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -
      Цей генерал без бою мiсто взяв.
      А спосiб був таки не зовсiм звичний,
      В який звитяжець той героєм став.
      Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
      Щоб вiн про все те правду розповiв.
      Але не втерпiв, i тодi розкрилось
      Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
      Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
      Пан генерал здобути наказав,
      Забувши геть всi "мудро" й "обережно",
      Хоч би там кожний другий наш упав.
      I раптом воячок один похилий,
      Що в мирному життi був дзвонарем,
      Сказав: -- На вежах цих дозорцiв сила -
      Ми мiста просто так не заберем.
      У них-бо кожна вежа -- то дзвiниця,
      Там нiч i день чатують дзвонарi.
      А громадяни -- так у них годиться -
      Тут мають зброю в кожному дворi!
      -- Що?! -- гримнув генерал. -- Дозорцi висять
      На проклятущих вежах день i нiч?
      А ми хiба не можемо, до бiса,
      Усiх їх звiдти виманити прiч?
      -- Тi дзвонарi свої покинуть чати
      Усi як є в одну-єдину мить,
      Коли подзвiння їм закалатати: -
      "Помер король! На похорон дзвонiть!"
      -- А, он як! Ну то, може, почекати,
      Аж доки королю набридне жить?
      Розбити тут садок, грядки скопати
      I на грядках капусту посадить?!
      -- Нi, ваша милосте, явiть терпiння.
      Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
      На королiвське вдарю я подзвiння -
      Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.
      I коли ви почуєте тi дзвони,
      На жоднiй вежi вже не буде чат.
      Тодi ведiть на штурм свої загони -
      Рушайте перемогу зустрiчать.
      А генерал:
      -- Це спробувати можна.
      Iди дзвони! -
      I в мiстi зник дзвонар...
      Ударив дзвiн. А далi вежа кожна
      Подзвiнням озивалася до хмар...
      I мiсто генерал узяв по тому,
      Без бою взяв. Займалася зоря...
      I рушив з перемогою додому.
      А дзвонаря... Убито дзвонаря.
      Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.
      -- Бiдолашний дзвонар! -- примовляла вона. -- Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.
      -- Не знаю, -- замислено мовив прадiдусь, -- чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою -- так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, -- не герой.
      -- То може... -- Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. -- Може, хоч у вашому вiршi є герой?
      -- Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!
      Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:
      Рiзник i три пари няньок
      Няньок три пари з дитсадка
      Напалися завзято
      На Вальдемара-рiзника,
      Що коле поросята.
      -- Ах-ах! Ви грубий чоловiк!
      I груба ця робота! -
      Вони кричали б цiлий вiк,
      Лиш слухай, як охота.
      Не мiг знайти вiд них рiзник
      Спасенного куточка:
      Вiн заперечувать не звик
      Нянькам iз дитсадочка!
      Але таки їм нагадав:
      -- Напевне, й зараз ласо,
      Якби я тiльки вам подав,
      Ви б їли добре м'ясо?
      А що, коли я не продам
      М'ясива нi шматочка
      I всю вину складуть на дам
      З одного дитсадочка?..
      Так розлютив той гурт няньок
      Сердегу Вальдемара,
      Що вiдтодi про всiх жiнок
      Казав вiн:
      -- Божа кара!
      Одного разу сам-один
      Iшов рiзник додому.
      I враз будинок бачить вiн
      У полум'ї страшному.
      Вогонь пашить, i вiтер б'є,
      Жене тривожнi хмари.
      А ще в будинку люди є,
      I хто ж? Няньок три пари!
      -- До лиха! -- скрикнув Вальдемар. -
      Це просто доля клята:
      Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар -
      Сльота, а не дiвчата!
      Та, це промовивши, рiзник
      У ту ж таки хвилинку,
      Не довго думаючи, зник
      В палаючiм будинку.
      У ванно-мийно-душовiй, -
      Вiд страху в п'ятах душi! -
      Няньки вiд вогняних стихiй
      Рятуються пiд душем!
      Тут Вальдемар як закричить:
      -- Чи ви схибнулись, панi?! -
      Тодi-то погляди умить
      Звели на нього нянi.
      -- Скорiш надвiр! -- гукав вiн їм. -
      Негайно! Цю ж хвилинку! -
      Отак вiн галасом своїм
      Їх вивiв iз будинку.
      I тiлько-но за ними й вiн
      Надворi опинився, -
      Почувся трiск, i луск, i дзвiн -
      Будинок завалився.
      I дим, i полум'я, i жар
      Знялися в круговертi...
      Отак няньок тих Вальдемар
      Урятував од смертi.
      Ми з тiтонькою Юлiєю нiтрiшки не сумнiвалися в тому, що цього рiзника Вальдемара з цiлковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом iз зцiпленими зубами, бо рiзник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.
      Прадiдусь сказав, що тi герої, якi чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбiльше до душi.
      -- Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхiднiсть, -- пояснив вiн. -- Як неминучу працю. Ось i Геракловi подвиги часом звуть трудами.
      Тiтонька Юлiя погодилася з цим.
      -- Колись вiн навiть тримав замiсть Атласа земну кулю!-- додала вона.
      Їй, певне, кортiло ще погомонiти про Геракла, та, поглянувши на свiй годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмiнно треба йти додому, сказала тiтонька. Бо буде сварка з Пiщанком, а сварок вона не зносить.
      -- Дивовижно, -- промурмотiв прадiдусь. -- Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.
      Тiтонька Юлiя, що вже вдяглася в пальто, сказала:
      -- То дарма. Однаково подвиги Геракла -- тема невичерпна.
      -- Оце-то правда, тiтонько Юлiє! -- засмiявся Старенький Хлопчак.
      Потiм я провiв тiтоньку Юлiю наниз -- нога в мене вже не болiла.