-- Я тобi його розказував рокiв кiлька тому, Хлопчачок. А сьогоднi вiн нам дуже до речi, то я розкажу його ще раз.
      Прадiдусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тодi розповiв напам'ять:
      Балада про мудрого гусака
      Хап лисиця гусака!
      I не встигла сiсти:
      -- Слухай, кумцю, рiч така:
      Мушу тебе з'їсти!
      -- Вже ж не як, уже ж не як! -
      Вiн мов пробудився. -
      Я ж i сам подумав так,
      То й не боронився!
      Нащо сльози, нащо страх?
      Будь, що має бути!
      Тiльки знай, що в гусаках
      Трохи є отрути.
      В нас вона -- в якого де:
      Чи в стегнi, чи в спинцi.
      А буває, попаде,
      Що в самiй печiнцi.
      А отрута -- рiч така,
      Що не пахне жартом!
      То ж бо їсти гусака
      Зопалу не варто.
      Бо отруту проковтнеш -
      То погана штука:
      Так вiдразу i помреш
      У великих муках!
      В мене в шиї, далебi...
      В шиї, ну скажи ти!..
      Ой, боюся, що тобi
      Вже не довго жити!
      Чи тобi не палить лоб?
      Не стрiляє в вусi?..
      (Та воно таки було б,
      Звiсно, й по заслузi!)
      Ну, тут лоба мац кума:
      "Господи! Одначе...
      Щось у мене недарма
      Лоб такий гарячий!
      Та воно це рiч така...
      Ще не пiзно, може?..
      Геть поганця гусака!"
      -- Йди собi, небоже!
      Та й пустила. А гусак,
      Як вiдбiг далеко,
      Закричав до лиски так,
      (Вiдiтхнувши легко):
      -- В нас отрути не бува,
      Я сказав дурницю!
      Мудра в мене голова -
      Обдурив лисицю!
      Коли прадiдусь закiнчив, я засмiявся, але сказав, що гусак, по-моєму, нiякий не герой. Вiн просто рятував своє життя та й годi.
      -- Овва, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь. -- А вiн же виявив гумор стратенця! Бо хто вiч-на-вiч зi смертю не нiмiє з переляку, а лишається мудрим, красномовним i кмiтливим, той таки має чуття гумору. I навiть має в собi дещо героїчне. Героїзм узагалi часто народжується на межi помiж життям i смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужностi, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик iз годинником у старовиннiй жартiвливiй пiсеньцi.
      -- А я її й не знаю, прадiдусю!
      -- Правда, правда! -- сказав старий. -- Ти її не знаєш, її спiвали ще за тих часiв, коли з'явилися першi наручнi годинники. Тодi її спiвали всi, а тепер забули. Я й сам iнодi забуваю, що ти на сiмдесят п'ять рокiв молодший за мене.
      -- Ви менi заспiваєте цю пiсеньку, еге ж, прадiдусю?
      -- Спробую, Хлопчачок.
      Прадiдусь прокашлявся i справдi заспiвав:
      Пiсенька про кабанчика
      з годинником на нiжцi
      Малий кабанчик (ну й дива!
      Ну й дива, ну й дива!)
      Як десь ще, то надiва
      Годинничок наручний.
      Коло рiзницької, бува,
      Як бува, як бува, -
      На свiй годинничок кива:
      Мовляв, вiн дуже зручний!
      Малий кабанчик сам собi,
      Сам собi, сам собi
      В своїй затаєнiй журбi
      Казав: -- Я, певне, згину, -
      Отож годинник при менi,
      При менi, при менi
      Хай буде ночi всi i днi, -
      Щоб знав я ту годину!
      Не марнi страхи тi були,
      Тi були, тi були:
      Його в рiзницю одвезли
      ("Погасять, мов каганчик!").
      Але сказали рiзники,
      Рiзники, рiзники:
      -- Оцей, з годинником, таки
      Панок, а не кабанчик!
      I наш кабанчик (ну й дива!
      Ну й дива, ну й дива!)
      Годинник знову надiва
      Й гуляє по дорiжцi.
      Веселу пiсеньку спiва,
      Все спiва, все спiва, -
      Там про кабанчика слова
      З годинником на нiжцi.
      Слова, що в пiсеньцi повторювались, -- мабуть, їх колись приспiвував хор, -- я з другої строфи спiвав разом iз прадiдусем, i, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспiвали, я щосили забив у долонi, -- аж раптом хтось заплескав у долонi за дверима. Ми з прадiдусем здивовано повернули до дверей голови.
      До кiмнатчини зайшла горiшня бабуся.
      -- I я знаю цю пiсеньку, -- сказала вона. -- Ви так гарно її заспiвали, тату! Ви молодший, нiж я собi думала. -- I несподiвано додала: -- Але з героями ця пiсенька нiчого спiльного не має, так?
      -- Отож-то, що має! -- вигукнув Великий Хлопчак. -- У тiм-то й рiч! Подумай сама:. кабанчик з годинником на нiжцi! Хто, опинившись у такому безнадiйному становищi, як цей кабанчик у рiзницькiй, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.
      Бiльше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослiдники героїзму, анiтрiшечки не героїчно пошкандибали слiдам за горiшньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повнi тарiлки.
      А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадiдусь сказав, мов сам до себе:
      -- По сутi, героїчний вчинок, мабуть-таки, рiч поважна. Стратенецький гумор -- це просто приборканий страх. Смiх, що дає полегкiсть, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповiдають про пережиту пригоду. Так знаходить вихiд напруження: в смiховi.
      За вечерею горiшня бабуся була така ласкава та уважна до прадiдуся, аж менi знову згадалися вiдвiдини лiкаря, що їх приховували вiд мене.
      Уже в постелi я подумав: прадiдусь, мабуть, тому й складав такi веселi вiршi й оповiдки, що хотiв приховати вiд мене, як у нього все кепсько насправдi. I я незчувся, як почав молитись, чого досi нiколи не робив:
      -- Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тiльки збережи менi прадiдуся ще хоч на кiлька рокiв. Амiнь.
      ЧЕТВЕР,
      у який менi оперують п'яту.
      Цього дня мовиться про тиранiв
      та їхнiх пiдданих,
      а також про круто i м'яко зваренi яйця;
      одного героя показано тут двiчi,
      але в рiзному освiтленнi;
      крiм того, зображене так зване собаче життя
      й показано, як мурахи перемогли ведмедя;
      закiнчується день
      величальною горiшнiй бабусi.
      Коли я вранцi прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горiшня бабуся цього року вирiшила завчасу понапiкати всячини до рiздва. Запах свiжих анiсових коржикiв лоскотав нiздрi. Отож я миттю пiдхопився, сподiваючись, що покуштую цих ласощiв уже на снiдання.
      I сподiванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анiсових коржикiв, що їх ми смачно заходилися хрумкати.
      Та, на жаль, нам не дали спокiйно доснiдати раннi вiдвiдини: прийшов лiкар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало вiд страху. Проте цього разу вiн поцiкавився прадiдусевим здоров'ям лише побiжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож вiн оглянув її й сказав бабусi принести гарячої води з милом.
      Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи вiдм'якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi "зiрочки" й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.
      -- Отак, -- бадьоро сказав вiн наостанку. -- Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.
      Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.
      -- А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, -- додав вiн. -- Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.
      Я покiрно послухався його ради, бо в п'ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.
      На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п'яти й полетiли далеко-далеко -- в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей -- я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi" [3], або "Найвизначнiшi пам'ятники свiту" i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам'ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. ------[3] Пам'ятники свiту (лат.). ------
      З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам'ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам'ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома -- мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.
      Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.
      На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:
      -- Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!
      -- Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! -- гукнув я їй у вiдповiдь. -- Прадiдусь за мною нагляне.
      -- Вiн i за собою не годен наглянути! -- почулося знизу. -- А ти собi не слухайся, не бережися -- то й побачиш, чим воно скiнчиться!
      I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:
      -- Чого це вона знов там розкричалася?
      -- Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.
      -- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.
      Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.
      Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам'ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.
      -- Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! -- додав я.
      -- А чого ж, Хлопчачок, -- сказав старий. -- То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?
      -- Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.
      -- Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'ятi.
      Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.
      -- Ага, ось ця пригода, -- сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.
      Тодi поправив окуляри й прочитав:
      Балада про Геракла
      та вогнедишних коней
      Геракл у днi старовини
      (Як з мiфiв нам вiдомо)
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      Тодi до Фракiї не йшли
      Нiяк чужостороннi:
      Усiм їм пострахом були
      Шаленi царськi конi.
      Чи хто пiдносив щедрий дар,
      Чи лестив словом пишним, -
      Однаково всiх кидав цар
      Тим коням вогнедишним.
      Мiльйон зубiв у вороних,
      Вогонь шугає з пащi, -
      Уже як хто попав до них,
      То знав, що вiн пропащий.
      Отож герой про це почув
      I з превеликим гнiвом
      Сам на побачення майнув
      З тим вогнедишним дивом.
      Як увiйшов вiн до царя
      Й зiрвав корону з маху,
      Загвалтувала вся двiрня
      Та й утекла зi страху.
      -- То он який вiн, нелюд цей!
      А схожий на людину!
      То он яку ти для гостей
      Придумав тут гостину!
      Хто гостя зневажав свого,
      Глумився дико з нього,
      Той заслужив, щоб i його
      Зневажили самого.
      Зву в свiдки небо голубе,
      Клянусь на цiй коронi,
      Що покараю я тебе,
      Негiдника на тронi!
      Цар Дiомед пiд трон залiз,
      Зробився геть непишним!
      Герой дiстав його й понiс
      Потворам вогнедишним.
      I просто в ясла кинув їм
      Прелютого їх пана.
      I дверi гримнули, мов грiм, -
      Покинув там тирана.
      Коли ж на кiлька голосiв
      У стайнi заiржало,
      Герой над яслами присiв -
      Кружало де лежало!
      А вогнедишнi воронi,
      Що схрумали тирана,
      Стоять сумирнi та ручнi,
      Хоч прикладай до рани!
      Зате ж якi вони були -
      Летiли, наче птицi! -
      Коли, запряженi, везли
      Героя в колiсницi.
      Минуло стiльки сотень лiт,
      А слава нездоланна:
      Геракл був перший на весь свiт,
      Хто покарав тирана!
      Прадiдусь згорнув зошита, кинув його на комод i сказав:
      -- По сутi, дивно, що я схвалюю цей Гераклiв подвиг: це ж убивство.
      -- Але стiлькох урятувало це вбивство вiд смертi! -- вигукнув я. -- Убивство тирана -- це майже завжди добрий вчинок. I завжди подвиг.
      -- Пiд цим я пiдпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна мiркувати й так i сяк. Адже навiть тирани не всi однаковi.
      -- I чим же вони не однаковi, цi людськi кати, прадiдусю?
      -- Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажiмо, за часiв Геракла тиран був просто жорстокий. Вiн змушував убивати всiх, хто йому не подобався, i коли одного чудового дня вбили його самого, увесь свiт вважав це справедливим. Тирановi корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що вiн не любить правди й справедливостi. Нинi тирани поводяться хитрiше, витонченiше. Вони забезпечують собi офiцiйний дозвiл на кожне вбивство.
      -- Цього я не розумiю, прадiдусю, -- сказав я.
      -- Уяви собi, примiром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Вiн уже не може просто собi наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скорiш вiн за великi грошi пiдкупить якогось професора, аби той науково довiв, що в усiх веснянкуватих людей погана вдача. Потiм з цього створюють учення -- про чисту й нечисту шкiру. А на пiдставi цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкiрою. I цим законом виправдовують кривавi вироки, що вiддають усiх веснянкуватих громадян країни до рук катовi.
      -- Та це ж мерзота, прадiдусю! По-моєму, це куди гiрше, нiж тиранiя часiв Геракла.
      -- I таки справдi гiрше, Хлопчачок, бо несправедливiсть виступає тут у шатах права, а сваволя -- в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Менi оце спала на думку одна iсторiя, в якiй тиран мiсцевого масштабу -- один мiський голова -- отруював дух громадян. Слухай лишень.
      Великий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, а я зручнiше вмостився на кучугурi подушок i почав слухати.
      ОПОВIДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНI ЯЙЦЯ
      Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така немiцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долi. Родина Жоффток-Камiнських, -- недарма вони мали таке прiзвище, -- вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутiше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердiшiй брукiвцi -- пiшки чи в колясцi, навiть не вимощенiй пiр'ям, -- її звичайно вiз пiвень.
      Жоффток-Камiнськi продавали капелюхи з яєчної шкаралупки -рiзноманiтних форм, кольорiв i розмiрiв, -- капелюхи для курячих, качиних, чаїних i навiть страусових яєць. Торгiвля йшла жваво. Iнколи до крамницi навiдувались навiть помiдор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднiшого крою.
      А мешкали Жоффток-Камiнськi в мiстi Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було мiсто сирих i м'яко зварених яєць, що мусили просуватися в життi обережненько та обачненько, як тiльки й має просуватися кожне сире чи м'яко зварене яйце. I це дуже їх псувало.
      Отож, коли Альфред Жовтянiцлер, таке собi сире яйце, став у Старому Яйцеградi мiським головою, в усiх розмовах про крутi яйця забринiли якiсь дивнi в'їдливi нотки. Рiч у тiм, що мiський голова, яйце вельми куцого розуму, був непохитно певний, що все лихо в свiтi -- вiд поганої вдачi крутих. Коли хто, скажiмо, нарiкав, що в мiстi високi цiни, вiн казав:
      -- Це крутi змовилися мiж собою, щоб нагнати такi цiни!
      Коли хто скаржився на безробiття, вiн гарикав:
      -- Зате крутим добре: всi грошi пливуть до їхнiх рук!
      Писар мiського голови, дiряве зозуляче яйце без роду й племенi, що далi то дужче пiдбурював свого начальника проти круто зварених (у писаря й розум, звiсно, був дiрявий).
      Отож цей сердега якось спитав свого начальника мiського голову:
      -- Що є серце яйця, ваша вельможнiсть?
      -- Жовток, -- вiдповiв Жовтянiцлер.
      -- Щира правда, ваша вельможносте! Але якщо в кого жовток твердий, то хiба ж це не серце в нього зачерствiло? I хiба ж не вiд твердосердих усе лихо в свiтi?
      -- Глибока думка й чудово висловлена, дорогий писарю! -- похвалив мiський голова. -- Ви це запишiть, мiй любий, а я накажу надрукувати й розповсюдити: нехай увесь свiт знає, що таке нашi крутi.
      I справдi, цю суцiльну нiсенiтницю, цю вигадку яйця з дiрявим розумом незабаром надрукували i широко розповсюдили.
      Тепер, якщо кому треба було взяти в магiстратi бланк чи довiдку з печаткою, йому неодмiнно тицяли до рук листiвку, де розтлумачувалося, чому крутi є винуватцями всiх лих, якi спiткали мiсто.
      Розумнiшi смiялися й казали:
      -- Наш голова без клепки в головi. Чи з крутим, чи з рiдким жовтком, а яйце однаково яйце!
      Зате на дурнiших папiрець справив велике враження. Вони зашепотiлися помiж собою:
      -- Щось воно та є! Ви ж погляньте на цих крутих! Вони всi багатi! Роз'їлися нашим коштом!
      Родини крутих були здебiльшого таки заможнi, бо приїхали до Старого Яйцеграда з чужини й мусили, щоб досягти добробуту, працювати стараннiше, анiж корiннi мешканцi, що завжди могли мати допомогу вiд своїх.
      Та про це старояйцеградцi не думали. Вони бачили тiльки багатство крутих i через те не довiряли їм, заздрили й навiть лютилися на них.
      Ненависть до крутих назбирувалася, як теплота в трухлiй деревинi. Розумнiшi почали боятись: тепер досить малої iскри, щоб спалахнула пожежа.
      Приїжджi з iнших мiст -- там помiдори, айва, цибуля чи картопля -дивувалися, що на крутих така напасть: на свiже око це здавалось безпiдставним. Загальномiська "Томатна газета" навiть вирядила до Старого Яйцеграда свого спецiального кореспондента з метою глибшого вивчення становища в цьому мiстi.
      Цей кореспондент повiдомляв: "Громадська думка в мiстi отруєна, внутрiшнiй лад порушено щонайглибше. Як гадають iноземнi спостерiгачi, дальший розвиток ситуацiї в цьому ж напрямку, розпалювання найбiльш ницих iнстинктiв мешканцiв може призвести до заворушень".
      Родина Жоффток-Камiнських, що спочатку просто не зважала на всiлякi балачки, не могла тепер не помiтити, до чого йдеться. Майже нiхто вже не купував у них капелюхiв, хiба що нечисленнi друзi та приїжджi. Торгiвля занепадала, й багато сусiдiв з ними не вiталися.
      Отодi вони почали думати про самозахист i запросили всiх крутих до себе на пораду. Тож якось уночi в господi Жоффток-Камiнських зiбралися всi крутi з родинами, -- декотрi доти не були навiть знайомi одне з одним. Вiкна в будинку щiльно позавiшували.
      Штарралупкенберги -- тi, що виготовляли старовиннi годинники у формi яйця, -- радили виїхати зi Старого Яйцеграда. Люстермаєри, оптовi торгiвцi келишками для яйця, наполягали на тому, щоб подати до парламенту скаргу на Жовтянiцлера. Сковзiтцлiхи, великi торговцi сiллю, пропонували поговорити з одним мiським радником, з яким були в дружнiх стосунках.
      Але Жоффток-Камiнськi мали певнi заперечення проти кожної з цих пропозицiй.
      -- Виїхати з мiста означало б визнати, що всi цi злiснi вигадки -правда, -- казали вони. -- Скарга до парламенту лише роздмухає дрiбнi жарини недовiри до нас у справжнє полум'я вiдвертого цькування. I якщо ми й залучимо на свiй бiк одного мiського радника, то це далеко не весь магiстрат.
      -- То що ж нам робити? -- зiтхали Штарралупкенберги. -- За яких чверть року ми вщент розоримося... А якщо цей Жовтянiцлер не покине свого, то одного чудового дня достойнi спiвгромадяни пiдпалять нашi будинки й переб'ють нас усiх нашими ж таки чайними ложками.
      Аж опiвночi щось надумали хоч бiльш-менш розумне.
      -- Хiба кожному яйцю заборонено зваритися накруто? -- спитав добродiй Жоффток-Камiнський. -- Зробiмо величезну яйцеварню й умовмо всiх мешканцiв мiста поваритися накруто. Хто сам зварений круто, той не збиватиме бучi проти iнших крутих.
      -- Ви забуваєте, -- нагадав добродiй, Штарралупкенберг, -- що бути звареним накруто нинi вважається ганебним. Хто ж це вам добровiльно накликатиме на себе ганьбу?
      Усi знов безпорадно замовкли.
      Нарештi панi Люстермаєр сказала:
      -- Це добра думка -- умовити всiх поваритися накруто. Тiльки зробити це треба цiлком таємно. Кожен iз нас ще має в мiстi бодай кiлькох приятелiв. Пояснiмо їм, наскiльки простiше жити, якщо ти зварений накруто. Переконаймо їх поваритися круто i будемо сподiватись, що й iншi вчинять за їхнiм прикладом.
      Цю пропозицiю схвалили, i другого ж таки дня всi крутi поїхали з вiзитами до тих своїх небагатьох друзiв, якi зосталися в них серед сирих i м'яко зварених яєць.
      Добрячий то був шмат роботи -- пiд лихий час цькування всiх крутих умовляти iнших зваритись накруто. Але оскiльки Жоффток-Камiнськi, Штарралупкенберги та всi iншi крутi урочисто пообiцяли мовчати, як мертвi, про таємне варiння накруто, за два тижнi справдi чималенько яєць потайки стали крутими, а тодi вже, радi власнiй щойно здобутiй твердостi, пiдмовили своїх приятелiв, щоб тi й собi потайки поварилися накруто. Невдовзi гурт громадян, якi стали крутими, щоб краще протистояти ударам чайної ложки долi, помiтно зрiс.
      Отак мешканцi Старого Яйцеграда один за одним вислизали з тенет Жовтянiцлера. Вiн i сам це помiтив, та тiльки став ще гострiший на язик. Коли його повiдомили про таємнi збори крутих, вiн наказав скрiзь поширити чутку, що покидьки яєчного свiту -- крутi -- ночами поїдають своїх власних дiтей. На засiданнi магiстрату (половина членiв якого вже були крутi) вiн верещав:
      -- Панове радники! Вiд iменi всiх чистокровних яєць я вимагаю усунути всiх нечистокровних -- круто зварених -- з усiх державних посад, громадських органiзацiй i з торгiвлi! Я вимагаю прийняти закон про чистоту жовтка! Геть круто зварених!
      Пiсля цiєї промови радники вперше виразно розiйшлися в поглядах. На жах собi, Жовтянiцлер переконався, що на його боцi -- менш як половина радникiв, i тодi вiн надумав вийти на площу.
      Мiський голова мав у мiстi ще цiлу купу послiдовникiв, а це не дрiбничка. Все то були зiпсутi яйця, що з дурного розуму шукали причини своїх власних лiнощiв i недотепностi не в собi, а в комусь iншому. Оцих-то молодцiв i зiбрав Жовтянiцлер якось у недiлю на ратушнiй площi. Вони на всю горлянку вигукували заклики, що їх пiдсунув їм Жовтянiцлер:
      Всiм крутим зробiмо край -
      Заженiмо їх у рай!
      Бешкетники так розходилися на площi, аж страшно ставало, що вони кожної митi можуть удертися в перший-лiпший з найближчих будинкiв крутих яєць i стовкти всiх його мешканцiв на порошок.
      I тодi в подiї на площi втрутився начальник полiцiї -- вельми розважливе сире яйце, надiлене почуттям справедливостi.
      Вiн узяв i просто легенько пхнув мiського голову, що стояв, зiпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. I Альфред Жовтянiцлер, нiкчемне сире яйце, не встиг навiть зойкнути вiд несподiванки -ляпнувся на камiнь брукiвки, просто перед очима зiпсованих, якi з жахом розскочились на всi боки. I тодi кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камiннi, був чорний.
      Цю мить загального переляку, коли всi довкола неначе заклякли, використав начальник полiцiї. Вiн гримнув як грiм:
      -- Оголошую манiфестацiю розпущеною! Пропоную розiйтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої пiдлеглi пристрелять кожного, хто вчинить опiр!
      Останнє було чистiсiнькою вигадкою. Його пiдлеглi були так само розгубленi, як i решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зiпсованi, вiдомi страхополохи, зоставшися без свого призвiдцi, повтiкали хто куди.
      Подальшi подiї в мiстi Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов'язки мiського голови виконував начальник полiцiї, а згодом було обрано новий склад магiстрату, i очолював його не хто iнший, як добродiй Жоффток-Камiнський, обраний бiльшiстю голосiв. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтянiцлер, новий мiський голова оголосив:
      -- Усi яйця -- сирi, м'яко чи круто зваренi -- мають рiвнi права й обов'язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на iнших, буде покарано сiмома ударами великої мiської ложки i вислано з мiста. Цей закон одноголосне прийнято всiм яйцеградським магiстратом.
      Добродiйка Жоффток-Камiнська, тепер панi головиха, увечерi цього дня сказала своєму чоловiковi:
      -- Кiнець кiнцем, завжди перемагають крутi!
      -- Нi, люба моя! -- виправив її мiський голова. -- Ти повторюєш Жовтянiцлерову помилку. Той вважав крутих найгiршими, а ти вважаєш їх найкращими. I те й те -- хибне. Не забувай, що Жовтянiцлера зiпхнуло з балкона сире яйце. Не крутi перемогли, люба моя, а добрий розум i терпiння.
      I це найкращi слова з усiх, якими можна закiнчити оповiдку.
      Поки прадiдусь розповiдав, у кiмнатцi зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й пiдкинути в грубку вугiлля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотiв скористатися з паузи, та прадiдусь не дав.
      -- Лежи, Хлопчачок, -- сказав вiн. -- Я сам пiдкину в грубку, просто з крiсла. У мене вже є певний досвiд.
      Вiн i справдi пiд'їхав до грубки й, пiдводячись iз крiсла, пiдсипав вугiлля. Тодi обтрусив руки, знову пiд'їхав до столу й запитав:
      -- То ти знайшов героя в цiй яєчнiй оповiдцi?
      -- Мабуть, начальник полiцiї? Бо вiн скинув Жовтянiцлера з балкона, еге ж, прадiдусю?
      -- Вiн таки зумiв скористатися зi слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що вiн побачив, як багато прихильникiв стало в крутих? По сутi, всi крутi поводилися добре -- не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитнiсть -- героїчна риса.
      -- А добре чи нi, що цього Жовтянiцлера вбили, прадiдусю? Хоч вiн нiбито просто яйце... Але ж насправдi це вбивство.
      -- Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженiмо їх у рай!", то в них i на язицi й на думцi було вбивство. Якби Жовтянiцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.
      -- А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?
      -- Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор -- я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.
      -- То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?
      -- Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?
      -- Авжеж!
      Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам'ять:
      Пiсня про бравого солдата
      Як був собi солдат -
      Простацька голова.
      Вiн мав рушницю i мундир
      I крокував -- раз-два!
      З вiйною той солдат
      Проходив хтозна й де:
      В Угорщинi, Iталiї,
      Голландiї й те де.
      Майорових чобiт
      Вiн доглядав як слiд
      В Тiролi, Польщi, Данiї, -
      Хiба маленький свiт?
      У Францiї стояв
      Солдатик наш, одначе
      Вiн чистив, чистив чоботи,
      Вiн Францiї не бачив.
      Бувало, дiставав
      Солдат, немов на смiх,
      В обличчя тими чобiтьми,
      Що то так чистив їх.
      Тодi ставав солдат
      У струнку й бубонiв:
      -- Так точно, ваша милосте!
      Змiнiть на ласку гнiв!..
      ...А дiвчина одна,
      Чорнява й чарiвна:
      -- Давай сховаю я тебе,
      Поки гримить вiйна.
      Але сказав солдат
      Дiвчинi -- макiв цвiт:
      -- Та я б раднiший, тiльки хто ж
      Догляне тих чобiт?
      I доглядав солдат,
      I все була вiйна, -
      Аж поки влучила його
      Десь куля навiсна.
      Упав, упав солдат,
      Промовив: -- Ось i край!
      Iз волi божої тепер,
      Солдате, помирай!
      Умер, умер солдат,
      А був би жив сто лiт, -
      Якби так палко не любив
      Майорових чобiт.
      Коли прадiдусь замовк, я спитав:
      -- Хiба не почесно померти за батькiвщину?
      -- О господи, звiдки ти набрався такої мудростi? -- спитав прадiдусь. -- За яку це батькiвщину тобi хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острiв довгенько належав Данiї? А чи вiдомо тобi те, що згодом вiн рокiв понад сто належав Англiї i лише кiлька десяткiв рокiв як став нiмецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вiтчизною? Га, Хлопчачок? Нинi я нiмецький пiдданий, але народився англiйським. Твої прапрапрадiдусь iз прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батькiвщин ти хочеш почесно вмерти?
      Я побачив, що мiй прадiдусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. I я помiтив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посинiли.
      -- У нас у хрестоматiї є роздiл про вiйну, -- сказав я. -- I там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батькiвщину.
      -- Авжеж, це куди простiше, нiж жити для батькiвщини, -пробубонiв Старий Хлопчак. I, заспокоївшись, додав: -- Звiсно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батькiвщину вiд тирана або захистити вiд ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батькiвщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, -- хоч би там за що доводилося помирати, -- то це я дозволю собi взяти пiд сумнiв. А якi ж оповiдання вмiщено у твоїй хрестоматiї пiд цим девiзом?