-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.
      -- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!
      -- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!
      -- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)
      Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:
      -- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.
      Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.
      I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:
      -- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.
      -- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.
      -- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:
      Балада про мишку,
      що прогнала кота
      Сiреньку мишку -- лихо!
      Спiймав котисько вмить,
      I ось маленька тихо
      Перед котом сидить.
      Не писне, не пiдскочить,
      Не кинеться бiгом, -
      Сидить, уп'явши очi,
      В мучителя свого.
      Гукає кiт: -- Ну, мишкам
      Годиться танцювать.
      Завдай роботу нiжкам,
      Нехай подрiботять!
      I враз на мишенятко
      Напав великий гнiв, -
      У нього, кришенятка,
      Аж нiс почервонiв.
      Слова, давно готовi,
      Вже рвуться iз грудей:
      -- Що? Танцювать котовi?!
      Та краще сто смертей!!
      Поганцям догоджати
      Шукай охочих десь!
      Мене ж вам не зламати -
      Я вмру, зберiгши честь!
      Тремтiла з гнiву мишка...
      Та гляне -- де ж це кiт?
      Тихенько, тихо, знишка
      Утiк -- пропав i слiд!
      Так бiг, заткнувши вушка,
      Аж хутро рвав нове...
      А мишка-одчайдушка
      I досi там живе!
      Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
      -- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
      -- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
      Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
      Ведмiдь та бiлочка
      Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
      Був зовсiм не зухвалець,
      Та примудрився наступить
      Вiн бiлочцi на палець.
      Не мовив, як звичай велить:
      -- Даруй, ласкава панi! -
      Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
      Манери в них поганi.
      Хоч смiйся тут, хоч голоси...
      Та бiлочка: -- Стривай-но!
      Ану вернись i попроси
      Пробачення негайно!
      Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
      Об кучеряву тую
      I до маленької нагнувсь:
      -- Як кажете? Не чую!
      А бiлка, не шукавши слiв,
      Знов голосок пiдносить:
      -- Той, хто на ногу наступив,
      Пробачення хай просить!
      Нехай ти дужий колодiй,
      Мене тобi й не видко, -
      Такi манери, пане мiй, -
      Це, знаєш, просто бридко!
      Отак у лiсi на валу
      Стояла бiлка боса
      I лапку тицяла малу
      Бурмиловi пiд носа.
      Бурмило бiлки не жене,
      Оторопiвши з дива,
      Та як ревне: -- Прости мене,
      Сусiдко милостива!
      А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -
      Вiдказує поважно. -
      Та не забудь -- на другий раз
      Дивись кругом уважно!
      -- Та не забуду! -- їй ведмiдь
      Сказав iз смiхом дружнiм.
      Той i ведмедика навчить,
      Хто вмiє бути мужнiм!
      Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:
      -- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?
      -- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.
      -- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.
      -- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.
      Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.
      Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:
      -- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?
      -- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".
      -- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.
      Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.
      Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.
      По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.
      Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:
      -- Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?
      -- Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.
      Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:
      ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ
      Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.
      Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.
      I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!
      А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.
      Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
      Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.
      А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.
      Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.
      Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.
      Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.
      -- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!
      Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.
      -- Закон є закон, -- зiтхнув король.
      Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:
      -- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!
      Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.
      Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.
      Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.
      -- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...
      -- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.
      -- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.
      -- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?
      -- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.
      -- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?
      -- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
      I я прочитав зi звороту шпалери:
      БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
      Всiм казав король Петринiй
      У далекi давнi днi:
      -- Люди в будь-якiй країнi
      Упадуть до нiг менi.
      Буде влада скрiзь моя,
      Всюди паном буду я!
      А пастух один, бiдаха,
      Нахваляння цi почув.
      -- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!
      Стiй же, я його провчу!
      Чи король, чи хто простий, -
      Зневажати нас не смiй!
      Пастуховi-бо в челяднi
      Розповiли молодцi,
      Що король не день, не два днi
      Носить маску на лицi.
      I пастух:
      -- От, як живу, -
      Маску з нього я зiрву!
      Став вiн лестощiв учитись
      Вiд свiтання й до зорi
      (Не кривiться: не пробитись
      Без облуди при дворi!) -
      Вже державцевi навiк
      Вiн найближчий чоловiк!
      Ось одного разу й каже
      Наш пастух, немов у жарт:
      -- Мiй владарю, все поважне
      Хоч на мить забути варт.
      А змiнiм для смiху роль:
      Ви -- пастух, а я -- король.
      В першу мить вiд жарту того
      Геть король позеленiв,
      Ну а потiм -- нi, нiчого -
      Обернув на ласку гнiв.
      Зуби блиснули дрiбнi:
      -- Помiняймось, чом би й нi?
      Мов дитя в цiкаву казку,
      Поринає в гру король,
      Золоту скидає маску
      I корону й каже: -- Зволь! -
      Перебрались -- раз та два.
      Тут i сталися дива.
      Як гукне пастух до варти:
      -- Гей, хапайте чужака! -
      Ну, оце-то вже не жарти,
      Анi забавка яка...
      Наш король заголосив
      (Знав би -- маски не носив!)
      Вже за мурами темницi
      Пiд замком король сидить,
      А в палацi -- подивiться! -
      З пастухом iде обiд.
      Коли враз (i так бува!)
      З себе маску вiн зрива!
      -- Придивiться-но, -- гукає, -
      Не король я зовсiм, нi!
      Я пастух, що тiльки й має
      Сонце, степ, зiрки яснi.
      Ваша варта -- ой-ля-ля! -
      Посадила короля.
      Я науку дав, тирану.
      Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
      Бiльш не хочу я обману
      I пiду собi звiдсiль,
      Ви ж приймiть це все за сон
      Знов садiть його на трон.
      Та народ гукнув: -- Не треба
      Нам тирана королем!
      Раз ти любиш сонце й небо,
      Ми тебе собi берем!
      Надягай же маску знов,
      Нами прав i будь здоров!
      Та пастух вiдмовив: --Люди!
      Ось вам вiдповiдь моя:
      Коли править вами буду,
      То без маски буду я! -
      Знявся гомiн мiж людьми:
      -- Слава, слава, згоднi ми!
      Утiшались бiднi люди,
      Що король у них -- пастух,
      Бо скiнчився дух облуди
      I повiяв правди дух.
      То зривай же й ти в життi
      Маски простi й золотi!
      Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:
      -- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.
      Та вiд цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.
      -- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.
      -- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?
      -- Здебiльшого так.
      Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.
      -- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.
      Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: "Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"
      I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.
      Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.
      Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.
      Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
      -- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
      I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:
      Балада про Геракла та амазонок
      Геракл у днi старовини,
      Як з мiфiв нам вiдомо,
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      От якось мусив вiн пiти
      До амазонок, дiти,
      Щоб звiдти пояс принести
      Царицi Iпполiти.
      Отож i вирушив, сумний,
      З вояцьким легiоном
      Туди, де мешкали вони, -
      До царства амазонок.
      Чого ж вiн був сумний такий? -
      Спитаєте ви, дiти.
      Бо там жили самi жiнки,
      В тiм царствi Iпполiти.
      Герою ж анi воякам
      (Немає що й казати!)
      Нiтрохи не хотiлось там
      З жiнками воювати.
      Та вже сумуй чи не сумуй -
      В палацi лиш освоївсь, -
      Сказав: -- Царице, подаруй
      Менi свiй срiбний пояс!
      Цариця випнула губу:
      -- Що, пояс? Я не знаю...
      Хiба пiду, -- ти тут побудь, -
      Фельдмаршалки спитаю!
      Коли богиня Гера -- блись
      В царицi бiля трону
      I їй тихенько: -- Бережись:
      Прийшов вiн по корону!
      Тут Iпполiта як гукне,
      Труснувши головою:
      -- А, ти прийшов дурить мене?
      Готуйся йти до бою!
      I не оглянулись, коли
      Кругом заклекотiло,
      I амазонки, як орли,
      Летiли в битву смiло.
      Герой же кроку не ступив -
      Вагався до останку,
      А потiм спритно захопив
      Фельдмаршалку за бранку.
      На скелю вiн її вiднiс,
      Де лиш орли гнiздились,
      Пiдняв i позирає вниз,
      Де амазонки бились.
      -- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -
      Почулось ту ж хвилину.
      -- Вiддайте пояса менi,
      I я її не кину!
      -- Фельдмаршалка потрiбна нам!
      Гукнула Iпполiта, -
      Верни її в палац мiй сам
      I пояса вiзьми там!
      Отак скiнчилася вiйна
      (Герой зробив це тонко!).
      О Iпполiто чарiвна,
      Прегорда амазонко!..
      Уже ти з трону устаєш
      I, не зронивши й звуку,
      Герою пояс подаєш,
      А вiн цiлує руку
      I каже: -- Дяка щира вам! -
      Вклоняється їй чемно,
      Дає чолом усiм жiнкам -
      I в путь, поки не темно...
      Тому-то у старих книжках
      Натрапить, хто охочий:
      Геракл на їхнiх сторiнках -
      Приборкувач жiночий!
      Коли прадiдусь згорнув зошита, я засмiявся i сказав:
      -- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселi подвиги чи нi, прадiдусю?
      -- Та скiльки завгодно! Знаєш що? Поговорiмо про це докладнiше завтра, Хлопчачок! Сьогоднi ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що iнодi ступити на незнану землю, спалити за собою всi мости -- справжнiй геройський подвиг. Ти показав це у вiршi про Генрi та його вiсiмнадцятьох тiток. А можна було б показати це й на прикладi Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужнiсть, людська гiднiсть перед лицем можновладцiв -- то героїзм. Правда, герої можуть бути i такi, як твiй пастух, i такi, як пiнгвiн.
      -- I те, що не всяке гусарство -- це геройство, прадiдусю.
      -- Так, Хлопчачок. А завтра помiркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок -- смертельно поважна справа, чи бувають i веселi героїчнi вчинки. Сам я хотiв би про це помiркувати просто зараз. А ти пiди вниз та пограй з горiшньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.
      -- Та вона ж махлює! -- вигукнув я. -- Вона обмахлює будь-кого на островi!
      -- Тодi махлюй i ти, Хлопчачок! Але стережися! Горiшня бабуся страх сердиться, коли помiтить, що хтось махлює.
      Я, зiтхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горiшньою бабусею в лото. Та цього разу навiть не дiйшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальнi. Там два дуже менi знайомi голоси, здавалося, читали по черзi якийсь вiрш.
      Тодi я стиха пiдкрався до дверей їдальнi й прислухався, хоча в коридорi стояв добрячий холод.
      Не хто iнший, як двi мої бабусi розказували напам'ять Шiллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз пiдхоплювала друга. Вони проказували вiрша так палко, наче перебрали яєчного лiкеру. Аж ось долiшня бабуся пiднесено закiнчила:
      Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:
      -- Не потребую ваших подяк. -
      I покинув її ту ж хвилину.
      Пiсля цього обидвi старенькi дами заплескали самi собi в долонi, похвалили одна одну й заходились гомонiти... про героїв.
      А що я сьогоднi наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотiв був чкурнути звiдти, та розмова несподiвано звернула на iнше.
      -- Мабуть, наш старий не проживе, -- сказала горiшня бабуся. -Хвороба його тяжча, нiж вiн думає. Хлопчачковi я про це сказати не можу. Завтра прийде лiкар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тiстечками, Анно.
      -- Що це ти, Маргарето! -- почув я голос долiшньої бабусi. -- У нього ж болить нога!
      -- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!
      Менi зразу вiдхотiлося слухати далi. Я тихо пошкутильгав на другий поверх i залiз у постiль.
      Тiєї ночi я не мав бажання нi читати, нi писати i заснути нiяк не мiг, бо менi все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене бiльше не буде прадiдуся.
      СЕРЕДА,
      в яку ми смiємося, бо нам сумно.
      Отож цього дня мовиться про веселих героїв.
      Мiж iншим виявлено, що долiшня бабуся
      марить фальшивими героями,
      з'ясовано, що тi, чиїм фахом є
      смiшити iнших, часто невеселi люди;
      показано, що Геракл був героїчний трудiвник
      i що кабанчик з годинником на ратичцi -
      не просто химерник знiчев'я.
      Закiнчується день цiлком несподiвано -
      молитвою.
      Добре напуганого -- в зимовому пальтi, шапцi-вушанцi, з товстим шарфом на шиї -- вирядили мене другого дня вранцi до долiшньої бабусi.
      Я нiчим не виказав, що знаю про недугу прадiдуся й про те, що має прийти лiкар. Прадiдусевi я сказав якомога веселiше:
      -- Знаєте, наша долiшня бабуся також цiкавиться героями. Як спитає про щось таке, розповiм їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогоднi й так i так говоритимемо про веселi подвиги.
      -- Авжеж, Хлопчачок, -- вiдловiв прадiдусь. -- А тим часом i я тут помiркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповiдку. А пiсля обiду розповiм її тобi.
      -- Згода, прадiдусю!
      Ми розлучилися смiючись, хоча обидва знали, що сьогоднiшнiй лiкарський огляд -- рiч дуже поважна.
      I все ж таки дорогою в долину, -- п'ята в мене болiла, i я, замiсть шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунiкулером, -- поки я в добрячий мороз i вiтер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселi долiшньої бабусi, яка так любила смiятися, менi на думку, попри весь страх за прадiдуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тiльки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку пiд двома каштанами, мене, як завжди, привiтав, мало не збивши з нiг, старенький сенбернар Уракс.
      -- Дорогою в мене почав складатися вiршик, -- оговтавшись, сказав я долiшнiй бабусi: -- Можна менi пiти на горище й там придумати кiнець?
      -- Тiльки щоб потiм прочитав його менi, Хлопчачок, добре? I дай слово честi, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.
      -- Слово честi, бабусю! -- врочисто пообiцяв я. -- Нiяких великих думок у мене в головi немає. Я просто бавлюся.
      -- Ну то роздягайся, повiсь усе на вiшалку й гайда на горище. Ураксе, геть на мiсце!
      Старенький пес жалiбно поглянувши на мене, потюпав у вiдчиненi дверi до Пташиної кiмнати, де були розставленi пiд склом опудала пташок i де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарештi в малiй кiмнатчинi пiд дахом, витяг з кишенi теслярського олiвця, якого прихопив iз дому, й заходився писати вiрша на бiлiй стiнi, бо в долiшньої бабусi менi було вiльно робити що заманеться. Крiм того, я ще придумав одну оповiдку й записав її на зворотi велетенського плаката, який запрошував на перегони вiтрильникiв, що вiдбувалися тридцять рокiв тому, -- плакат, скручений сувоєм, лежав на канапi.
      Десь о другiй на горище вибралася моя долiшня бабуся. Уракс, ще й досi з повними жалю очима, дрiботiв за нею.
      -- Що це з Ураксом? -- спитав я. -- Чого вiн на мене дивиться з таким докором?
      -- Бо ти ж колись i його брав на горище вiршувати, -- пояснила долiшня бабуся. -- А тепер вiн, мабуть, здається тобi дуже старим, от йому й гiрко.
      -- Стривайте, бабусю! -- скрикнув я. -- Ви ж самi прогнали його в будку! А я його нiколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають вiршувати!
      На це вона цiлком несподiвано сказала:
      -- То тобi не до душi старi собаки?
      -- Отакої! -- обурився я. -- Уракса я люблю так само, як i любив. I потiм -- менi куди краще бавитися з прадiдусем, нiж iз своїм товаришем Джоннi-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчаковi вiсiмдесят дев'ять, а Джоннi-Свистуну чотирнадцять!
      -- Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсiм iнша рiч. То що ти там звiршував?
      -- Про героя, бабусю. Оно на стiнi.
      Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:
      -- Ви, поети, що рiк то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вiршi на стiнах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярiв.
      Тодi я став навколiшки бiля Уракса й, гладячи його по довгiй шерстi, щоб помиритися, прочитав:
      Балада про Мартiна Мойрера
      З героїв вiн герой був
      Та ще й шукач пригод.
      -- Наш славний Мартiн Мойрер! -
      Гукав народ.
      На рингу нездоланний,
      Невтомний на авто:
      Нiколи не здогнав би
      Його нiхто.
      Вiн був стрiлець умiлий:
      У птаха, що летiв,
      I в скроню б легко вцiлив,
      Якби схотiв.
      Пiдводник, i сапер вiн,
      Й пiлот -- i все один.
      А треба, то й шпалер вам
      Наклеїть вiн.
      А грає! А готує!
      Ну просто... просто ох!
      Танцює i жартує,
      Немов сам бог.
      Його любили дiти,
      I мавпи, й свiт увесь,
      I, нiде правди дiти,
      Ще й власний пес:
      Зубиська -- грiзна зброя,
      А сам -- пекельний змiй!
      Смiшило це героя:
      -- Страшненький мiй!
      Не однiї пригоди,
      I слави, i тривог,
      Знегоди й невигоди
      Зазнали вдвох.
      Дивитись вибiгали
      Усi:
      -- Герой iде! -
      Та зроду не здибали
      Його нiде.
      I ти не мрiй: "Ось Мартiн
      Iде i пса несе!" -
      Бо вигадав їх автор,
      Оце й усе.
      Коли я скiнчив, сенбернар Уракс був видимо втiшений баладою i вже не поглядав на мене з докором. Зате долiшню бабусю мiй вiрш нiтрохи не тiшив.
      -- Як ти смiєш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалi не буває на свiтi? -- обурювалася вона. -- Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но вiдважних рицарiв! Згадай благородного Зiгфрiда!
      -- А прадiдусь каже, що Зiгфрiд зовсiм не герой, -- швиденько сказав я. -- I по-моєму, це смiх -- герой за фахом! Я ось на цьому плакатi написав маленьку оповiдку про одного кумедного рицаря... Хочте послухати?
      Проти цього долiшня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покiрно бухнулась у крiсло -- благеньке крiсло-гойдалку -- й зiтхнула:
      -- За цими поетами усе в господi йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.
      Тодi й я сiв на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене бiля нiг, i став читати:
      ОПОВIДКА ПРО
      НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА
      Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що вiн, скажiмо, куди дужче любив спiвати пiсень або грати на арфi, йому доводилось навчатися мистецтва турнiрного бою -- верхи на конi й зi списом у руках. А пiснi нехай спiвають мандрiвнi спiваки -- мiннезiнгери.
      Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Вiн змалечку був пухкенький i вайлуватий, та таким лишився й на цiлий вiк. I цiлий вiк полюбляв вiн їсти всiлякi ласощi та спiвати пiсень i складати вiршi. А рицарство його ну аж нiяк не вабило.
      Та, на жаль, був вiн сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стрiляти з лука та всякого iншого марного рицарського дiла. Пампушот часто думав собi: "Нiж учитися такого безплiдного ремесла, то краще вже спiвати й вiршувати!" Одначе Пампушотiв батько був немилосердний. Вiн посилав сина на соколинi лови й полювання на оленiв, раз у раз змушував битися на списах задля майбутнiх турнiрiв. Лише вечорами Пампушотовi дозволено було бренькати на гiтарi, стоячи пiд балконом у високородних дам, таких само гладких, як i дурних, i виливати в жалюгiдних вiршах своє вигадане кохання до них.
      Аж ось Пампушот дiйшов тих лiт, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що вiн був до цього анiтрохи не готовий, бо доклав надто мало працi до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато вiршував.
      Та чи то випадком, чи з велiння долi, вiн за кiлька днiв до вирiшального турнiру дав своєму коневi, -- дуже, мiж iншим, смирнiй тваринi, -- повний кiвш солодкого сиропу -- у винагороду за довгу подорож. I Пампушотовi впало в око, як жадiбно й ласо допався до того почастунку кiнь. Отодi Пампушотовi й набiгла дивовижна, зовсiм не рицарська думка.
      -- Якщо конi так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у свiтi!
      Щоб здiйснити цей задум, треба було заздалегiдь пiдготуватися. Насамперед Пампушот замовив собi обладунок, такий страховинний, як нi в кого з рицарiв далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собi такий спис iз невиданим закарлюченим вiстрям, що наганяв на супротивника великий страх i трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, вiн дещо втнув iз хвостом свого коня. Але що саме, того вiн нiкому з рицарiв не розповiв, поки й жив.
      У день турнiру, що мав вирiшати, чи буде Пампушот рицарем, вiн справив величезне враження на всiх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.
      -- Хоч вiн трохи й тiлистенький, -- шепотiли вони на вухо одна однiй, затуляючи вуста руками в рукавичках, -- а проте здається справжнiм смiливцем i героєм!
      Рицарi ж дивилися на Пампушота недовiрливо й трохи сердито, бо вiн був не такий, як усi вони.