Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".
      -- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.
      -- А я тодi -- про рицаря.
      Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.
      Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.
      Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:
      Балада про рицаря Зеленжаха
      Пан Зеленжах на свiтi
      За давнiх жив часiв.
      Любив усiх побити
      I щоб усяк тремтiв.
      Такий геройський рицар, -
      Нема таких тепер, -
      Хто зваживсь подивиться,
      То глянув i помер!
      Коли вiн на турнiрi
      Свiй хист являв панам,
      Тремтiли навiть звiрi, -
      А що ж казать про дам!
      Самого ж не збороло
      Нiщо за сотнi днiв.
      Палав пiд заборолом
      В очах неситий гнiв.
      Та змалечку -- нi слiзки
      В очах отих його.
      Вiн мав куценькi мiзки,
      А силу -- ого-го!
      Крiзь морок i завiю
      Мчав рицар Зеленжах.
      Плекав вiн горду мрiю -
      На всiх наводить жах.
      Та що з тобою, мрiє,
      Трапляється, бува,
      Коли вже постарiє
      Немудра голова!
      Наш рицар, повний злостi,
      На дужчого напав,
      Та так старечi костi
      Безславно в лiсi й склав.
      Безславно свiт покинув,
      А був же гордий -- страх.
      Як жив, так i загинув
      Пан рицар Зеленжах.
      -- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:
      Балада
      про ландскнехта у Фландрiї
      Хоробрий ландскнехт-рубака
      У Фландрiї в давнину
      Ходив i мало не плакав -
      Так шукав, неборак, вiйну.
      Як мир -- ландскнехтовi тiсно:
      Це ж найманий вам вояк;
      Без воєн звитяжних, звiсно,
      Вiн прожити не мiг нiяк.
      Вiйни все нема й не чути...
      Ландскнехт, мов який агент,
      Надумав розвiдать майнути:
      Може, з Брюгге воює Гент?
      I ходить вiн, ходить, ходить,
      Самотнiй, забутий всiма,
      I Фландрiю вже переходить, -
      А вiйни все нема й нема!
      Вже геть стоптав черевики
      I вдяганку всю подер
      Та й заплакав:
      -- Боже великий,
      Що ж я маю робить тепер?
      Аж тут негода настала,
      Завихрився буревiй,
      I на голову паморозь впала -
      Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.
      I враз бiля самого вуха
      "Вiйна!" -- загув йому дзвiн.
      Та ландскнехт уже того не слухав -
      Ледве дибав, сердега, вiн.
      -- Був iз мене ландскнехт хороший, -
      Яке ж iз того пуття?
      Анi честi, нi слави, нi грошей, -
      Змарнував я своє життя!
      Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:
      -- Бiдний ландскнехт!
      -- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.
      За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.
      -- Що це ви робите? -- спитав вiн.
      -- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.
      -- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?
      -- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?
      -- Нi-нi, -- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррi. -- Я прийшов тiльки забрати посуд i сказати вам, щоб довго не сидiли. Та й менi завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.
      -- А все ж таки я хотiв би скласти тобi вiрша, Гаррi. Сiдай отам на канапi. Подушок тут є доволi. Сiдай, сiдай!
      Цього разу дядько Гаррi таки скорився прадiдусевим наполяганням. Вiн бухнувся на подушки.
      -- Отак, -- сказав прадiдусь. -- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому вiршику. Моряковi ми, звiсно, звiршуємо щось про море.
      -- Тiльки щоб там було й про справжнiх чи фальшивих героїв, -додав я. -- У нас тепер така тема.
      -- Балади -- це для дядька Гаррi надто довго, -- сказав прадiдусь. -- Може, звiршуймо щось про дурiсть i про розум. Бо, скажiмо, iнколи так званi героїчнi вчинки -- то насправдi дурiсть та й годi. Наприклад, рибина, що плаває пiд носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.
      -- Ось уже й є два вiршi! -- зрадiв я. -- Один про чайку, а другий -- про кота. Про кота пишу я!
      Прадiдусь засмiявся й сказав:
      -- А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррi?
      Дядько Гаррi мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олiвцями, вже заходилися коло вiршiв.
      Спершу нас трохи бентежила присутнiсть дядька Гаррi, який дещо нетерпляче сидiв на канапi. Та коли написалися першi рядки, то далi все пiшло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррi нагадав нам, що горiшня бабуся чекає посуду, прадiдусь уже закiнчив свого вiрша, а через хвилину i я свого.
      Ми тут-таки й прочитали їх дядьковi Гаррi. Спочатку -- прадiдусь. Вiн, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого вiршика:
      Пiсенька про чайок
      Як угледять чайку дiти -
      Ну стрибати, ну радiти!
      А рибинки -- навпаки -
      Так i порснуть навтiки.
      Дiти кажуть:
      -- От смiхота!
      Ну й дурненька ця дрiбнота! -
      Але рибки цi дрiбнi,
      Їй-же богу, не дурнi!
      Дiтям втiха, не печалi,
      А макрелям i так далi
      Анiтрохи не до втiх -
      Чайка з'їсти може їх!
      Дядько Гаррi, що слухав вiршик, трохи розтуливши рота, сказав:
      -- Авжеж, макрелi розумно роблять. Гарний вiршик. Змiстовний.
      -- Дякую за лаври, Гаррi! -- засмiявся прадiдусь. -- А тепер послухаймо, що там звiршував Хлопчачок.
      I тодi прочитав свого вiрша я:
      Пiсенька про кота й сардину
      Котовi якось мовила сардина,
      Коли на мол прийшов котюга цей:
      -- Я все в водi, лиха моя година,
      А як би я ловила тих мишей!
      Ти знаєш що, котусю? Помiняймось:
      Ти в воду, я з води бодай на мить.
      Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,
      Лови сардин, i хай тобi щастить!
      Та кiт, сардину змiрявши очима,
      Нiчого не сказав їй, тiльки: "Няв!"
      Ще облизався, ще повiв плечима,
      Крутнувся й геть iз молу почвалав.
      Дядько Гаррi пiдвiвся, похитав головою i сказав:
      -- Ну таке ж розумне! Аж не вiриться! I просто вмить тобi! Але тепер я вже справдi пiду, вiднесу посуд. На добранiч вам!
      Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:
      -- Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!
      Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.
      -- Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, i вкладатися спати, -- сказав прадiдусь. -- За перший день нашого дослiдження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрiсть -- ще не героїзм i що навiть сотня трупiв -ще не доказ геройства. Знаємо також, що iнодi героєм є той, хто змiг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.
      Менi спати не хотiлося анi ось стiлечки, а старого наше вiршування помiтно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допомiг прадiдусевi спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелi й вишукував у "Моряцьких щорiчниках" надрукованi там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррi, що ночував у моїй кiмнатчинi, заснув, я навiть склав баладу й записав її на зворотi обкладинки одного з "Моряцьких щорiчникiв". I, радесенький, миттю запав у сон.
      ВIВТОРОК -
      день, коли ми з прадiдусем перебираємося
      до кiмнатки з вiкном на пiвдень,
      розмiрковуємо про салонний героїзм,
      громадянську мужнiсть i про хитрощi
      й одну оповiдку задля науки переказуємо двiчi;
      з'ясовуємо, як важливо дивитися у вiчi небезпецi,
      й показуємо першого свого справжнього героя,
      а я несамохiть пiдслуховую,
      як двi бабусi читають одну баладу;
      закiнчується цей день трохи сумно.
      Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)
      Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв-напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.
      "Моряцький щорiчник" iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.
      -- Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.
      Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:
      -- Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.
      Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:
      -- Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?
      Я сказав:
      -- Гаразд.
      I прочитав свого вiрша з обкладинки "Моряцького щорiчника":
      Балада про Генрi
      та вiсiмнадцять тiток
      Генрi мав їх вiсiмнадцять.
      -- Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!
      Через те було, признаться,
      Дуже Генрi сумно жить.
      Ледве сонце зайнялось:
      "Генрi! Генрi!" -- Й почалось.
      Генрi вранцi йде до школи -
      I тiтки за ним рядком.
      Вийде грати у футбола -
      Всi тiтки бiжать слiдком.
      Влучать Генрi по ногах -
      Всi тiтки вереснуть: -- Ах!
      Мiг би Генрi їздить скачки,
      Мати коней вороних,
      Бо тiтки його багачки, -
      Та втомився вiн од них.
      (Ще й купили наперед
      Сто один велосипед!)
      Так проживши вiсiмнадцять,
      Генрi взяв i з дому втiк.
      Час настав тiткам дiзнаться,
      То зчинили гвалт i крик.
      Пролили такого слiз -
      З головою б Генрi влiз!
      -- I чого вiн нас покинув
      Та й подався, де не слiд!
      Пiд таку лиху годину,
      Без пальта i без чобiт!
      Вже, мабуть, десь там охрип!
      Принесе додому грип!
      Але Генрi не вертався, -
      Там чи грип уже, чи два.
      Пiдбiгав, спiвав, смiявся,
      Хоч болiла голова.
      Ще й гукав, як тiльки мiг:
      -- Слава богу, слава богу -
      Я таки позбувся їх!
      Тiльки-но я скiнчив читати, як за дверима щось начебто... та нi, таки справдi! -- кахикнуло. I зараз же пiсля цього до кiмнатки зайшла горiшня бабуся.
      -- Я не хотiла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вiрша пiд дверима, -- сказала вона. -- Якщо, може, це натяк i ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої працi, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю лiжка й...
      Аж тут прадiдусь урвав її.
      -- Отямся, Маргарето! -- сказав вiн з докором. -- Хiба ж можна рiвняти твоє пiклування про нас iз нерозумною любов'ю цих вiсiмнадцяти тiток. Вони ж були тягарем у Генрi на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.
      -- У вас -- крила! -- пробурчала горiшня бабуся. -- Не смiшiть людей!
      Пiдкидаючи в грубку вугiлля, вона через плече спитала:
      -- I до чого цей ваш вiрш?
      -- У нас мова про героїв, Маргарето.
      -- Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрi -- ще й герой?
      -- У тому, що пещений Генрi промiняв усi вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вiльне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всi мости й пiти в незвiдане -- це таки героїчний вчинок.
      -- Я iнакше уявляю собi героїзм, -- сказала горiшня бабуся, захряснувши дверцята грубки. -- Родина є родина! З неї не тiкають!
      Виголосивши це, вона пiшла з кiмнатки.
      -- Жiнки завжди мiцно держаться землi, коли наш брат поривається злетiти пiд хмари, -- зiтхнувши, сказав прадiдусь. -- А все ж таки добре, що вони є на свiтi.
      -- Хоч би вже через смажену камбалу, -- пiдхопив я, бо я її найдужче любив, а горiшня бабуся найкраще її готувала. -- Читайте, прадiдусю, тепер ви свiй вiрш.
      -- Згодом, згодом, -- замахав руками прадiдусь. -- У мене зараз крутиться на думцi одна казочка, вона менi згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрi. Я чув її вiд одного капiтана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогоднi нам до речi. Та чого там, вона нам дуже до речi. Ото тiльки, що герой цiєї казки не герой.
      -- Як-як?
      -- Я сказав, Хлопчачок, що герой цiєї казки -- не герой.
      -- Однаково я не розумiю, прадiдусю.
      -- То я спершу розповiм тобi її, а тодi поясню. Прадiдусь знов добре затягся з люльки, а тодi, потроху пускаючи дим, почав розповiдати.
      КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПIНГВIНА
      Бiлий ведмiдь на iм'я Балдуїн, який разом iз своїм двоюрiдним братом Робертом нещодавно перебрався з рiдного Пiвнiчного на Пiвденний полюс, сидiв з тюленем Рiкардо на крижинi й бубонiв:
      -- На Пiвденному полюсi так рiдко бувають свята. Добре, що пiнгвiни влаштовують вечiр.
      -- Туди ж треба йти у фраку! -- прогавкав тюлень. -- А в тебе вiн є?
      -- Нє-е-е! -- прогув бiлий ведмiдь.
      -- Ну то нiхто тебе й не запросить.
      Балдуїн мерщiй подався до свого двоюрiдного брата Роберта. Той був перукарем у салонi для бiлих ведмедиць i знався на свiтських тонкощах.
      -- Чи ти б не допомiг менi роздобути фрак? -- запитав Балдуїн. -На вечiр до пiнгвiнiв треба йти у фраку.
      -- Пардон, мон шер, -- вiдповiв Роберт, що навчився закидати по-французькому вiд своїх витончених клiєнток -- бiлих ведмедиць, -де ти бачив ведмедя у фраку?
      Тодi Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обiзнаної iз свiтським життям вищого полярного кола.
      -- Мiй любий Балдуїнчику, -- всмiхнулася вхожа у вищi кола Пiвденного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою, -- ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?
      -- Як схочу, то зможу, -- гарикнув ведмiдь. -- А я будь-що хочу пiти до пiнгвiнiв на вечiр. Тут, на Пiвденному полюсi, так рiдко бувають свята.
      -- Тодi я дам тобi одну пораду: спитай у лосося Людвiга. Вiн саме тепер прибув у нашi краї. Людвiг багато подорожував, i взагалi, це великий мудрець.
      Отож ведмiдь Балдуїн подався шукати лосося Людвiга. Де тiльки мiг, вiн, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвiга. Але так нiде й не побачив.
      Аж на другий день у салонi-перукарнi свого двоюрiдного брата Роберта дiзнався Балдуїн, де можна знайти Людвiга. (В жiночiй перукарнi можна дiзнатися майже про все.) Правда, порозумiтися з лососем Людвiгом було не так просто, бо той погано знав говiрку Пiвденного полюса. Проте вiн таки дав Балдуїновi пораду:
      -- Великий каракатиця робить свiй канiкуль на Пiвденний полюс, -сказав вiн бiлому ведмедевi. -- Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.
      -- Чудова iдея! -- ревнув бiлий ведмiдь. -- А де вона, та каракатиця?
      -- Найчасто пiвдень вiд Тюленячий острiв... у один малий пiдводний житло в скелi, що зветься "Тиха ущелина".
      Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пiрнув, знайшов у скелi ущелину й попросив каракатицю, що там сидiла, випливти на поверхню для важливої розмови.
      Каракатиця, що була страшенно до всього цiкава, не забарилася i справдi випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз бiля крижини, на якiй сидiв навпочiпки ведмiдь.
      -- Сцо сталося, ведмедю? -- спитала вона. -- Яка там у тебе до мене важлива розмова?
      -- Пiнгвiни влаштовують вечiр, -- вiдповiв Балдуїн. -- Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає. Менi ж так би хотiлось туди пiти! Адже на Пiвденному полюсi дуже рiдко бувають свята.
      -- А в мене сцо -- повна комора фракiв? -- прошепеляла каракатиця. (Каракатицi всi шепеляють.)
      -- Зате в тебе є чорнило, i ти можеш так пофарбувати моє хутро, що на менi наче буде фрак. Ну, що скажеш?
      -- Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона менi до вподоби. Лягай лисень отут на кризинi. Я споцатку пофарбую тобi один бiк, тодi спину, а тодi другий бiк.
      Доклавши страшенно багато працi й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе вiн справдi вдягнувся у фрак.
      -- Найглибша дяка тобi, каракатице! -- вигукнув вiн. -- Отепер-то вже я хоч раз та пiду на свято!
      -- Та гляди з не скоц у воду, -- вже навздогiн йому прошепеляла каракатиця. -- Бо змиється цорнило!
      -- Добре, я глядiтимуся! -- озирнувшись, кивнув головою ведмiдь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, вiн подався до свого двоюрiдного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пiнгвiнячому святi.
      Вiдбувалося воно увечерi. Пiнгвiни навмисне загадали всiм прийти у фраках, бо волiли розважатись у товариствi самих своїх. Ведмедiв i тюленiв вони вважали вульгарними.
      Пiнгвiни й пiнгвiнки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат iз маленьких, вигадливо розставлених крижаних вазочок, були трохи збентеженi, коли на їхнє свято з'явився бiлий ведмiдь у бездоганно припасованому фраку.
      Не прийняти його було неможливо, бо вбраний вiн був як годиться, але й прийняти не хотiлося, бо ведмiдь у фраку однаково ведмiдь. Отож його просто не помiчали.
      Коли Балдуїн пiдходив до котрогось iз гурткiв i казав, -- достоту так, як навчив його Роберт: "Добрий вечiр, шановнi панi! Добрий вечiр, шановнi панове!" -- гурток умить розпадався i пiнгвiни поодинцi приставали до iнших гурткiв.
      Кiнець кiнцем Балдуїн опинився сам-самiсiнький. Здоровенний i зневажений, стояв вiн посеред пiнгвiнячого свята, господарi якого тепер особливо жваво, можна сказати, шалено, гомонiли мiж собою.
      Отодi-то Балдуїн, який палко чекав цього свята, розлютився.
      -- Оце такi тут звичаї? -- визвiрився вiн на найближчого пiнгвiна. -- Оце так тут приймають гостей?! Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!
      -- Я ще не мав честi почути вiд вас привiтання, -- сказав пiнгвiн. -- Та залюбки привiтаюсь перший. Добрий вечiр!
      -- Добрий вечiр! -- спантеличено буркнув ведмiдь. Пiнгвiн люб'язно кивнув йому головою i тут-таки приєднався до гуртка своїх одноплемiнцiв, захоплених розмовою.
      А Балдуїн, уже втративши надiю взяти участь у пiнгвiнячому святi, шубовснув у воду з берега непривiтного Острова Пiнгвiнiв, -- вода миттю зробилася чорна, -- i поплив, сам-один, без фрака, як завжди ведмiдь ведмедем, -- до рiдної спальної крижини.
      Коли другого дня моржиха запитала, як йому тулялося на вечорi в пiнгвiнiв, вiн тiльки й сказав:
      -- Ведмiдь -- це не пiнгвiн!
      -- Та вже ж! -- усмiхнулася моржиха. -- Ведмiдь -- це ведмiдь, у фраку вiн чи без фрака.
      I попливла до Робертового салону для бiлих ведмедиць, щоб докладно розповiсти, як Балдуїн ходив на вечiр до пiнгвiнiв.
      Прадiдусь знов закурив люльку, що встигла погаснути, й спитав:
      -- Тепер ти розумiєш, Хлопчачок, чому герой цiєї iсторiї -- не герой?
      -- Герой цiєї iсторiї -- ведмiдь. Але на святi вiн же не був нiяким героєм, прадiдусю.
      -- Щира правда. Ведмiдь на святi в пiнгвiнiв поводився аж нiяк не героїчно. А ось хто був там героєм, ти знатимеш, коли я розповiм тобi цю iсторiю вдруге.
      -- Цю саму казочку розповiсте ще раз?
      -- Авжеж, Хлопчачок, тiльки по-iншому. Ось слухай. Вiн, своїм звичаєм, затягся з люльки, а тодi неквапливо почав розповiдати.
      КАЗКА ПРО ПIНГВIНА ТА ВЕДМЕДЯ
      Пiнгвiн Педро, як завжди, в бездоганно припасованому фраку, стояв i розмовляв з пiнгвiнкою Есмеральдою.
      -- Тепер у нас на Пiвденному полюсi дуже рiдко бувають вечори з запросинами, -- сказав вiн мiж iншим. -- Свiтське життя нинi зовсiм не те, що колись.
      -- I не кажiть! -- загомонiла Есмеральда. -- Але я знаю, чого воно так. Я зрозумiла, в чому рiч.
      -- Тодi дозвольте запитати вас: у чому ж? Пояснiть, доньє Есмеральдо!
      (Пiнгвiни полюбляють iспанський придворний етикет, через те в них узвичаєнi iспанськi титули та iмена.)
      I Есмеральда сказала:
      -- Коли ми, пiнгвiни, влаштовуємо свої вечори, то на них приходить хто завгодно. Через нашу безмежну ввiчливiсть, любий доне Педро, завжди можна сподiватися до себе на вечiр першого-лiпшого моржа, морського слона, чайку й навiть бiлого ведмедя, -- одне слово, дуже непевних гостей! Отож i нашi вечори щоразу обертаються на казна-що! Напевне, колонiя з часом муситиме вiдмовитись вiд будь-яких свят. (Пiд колонiєю донья Есмеральда розумiла крижаний Острiв Пiнгвiнiв, уважаючи його серцем Всесвiту.)
      -- Ми ж можемо влаштувати вечiр для самих лише пiнгвiнiв! -обурився дон Педро.
      -- Це було б украй нечемно, любий доне Педро!
      -- Тодi треба зробити так, щоб не порушувати правил чемностi! Оголосiмо, що всi мають з'явитися на наш вечiр у фраках: адже фраки носимо тут, на Пiвденному полюсi, тiльки ми, пiнгвiни!
      Есмеральда дивилася на Педро, розтуливши дзьоба вiд захвату.
      -- Це генiальний вихiд! -- вигукнула вона. -- На вечiр до пiнгвiнiв кожен має з'явитись у фраку! Iстинно генiальна iдея, любий доне Педро! Я негайно скажу про це всiм нашим дамам i панам!
      Вона перевальцем побiгла, раз у раз спурхуючи (або, може, запурхала, раз у раз пiдбiгаючи перевальцем) до своїх i все гукала кожнiй зустрiчнiй пiнгвiнцi:
      -- Ми влаштовуємо вечiр! Всi мають прийти у фраках! Що ви на це скажете?
      Потiм вона оббiгала всiх знайомих пiнгвiнiв i кожному, багатозначно пiдморгуючи, повiдомила:
      -- На найближчий наш вечiр неодмiнно слiд прийти у фраках! Що, хiба не генiальна це iдея?
      За малу часину вся колонiя вже знала й захоплено обговорювала блискучу iдею дона Педро. Її негайно було втiлено в життя. На свiй вечiр пiнгвiни люб'язно запросили всiх мешканцiв Пiвденного полюса, однак усi запрошенi повиннi були прийти на вечiр у фраках.
      Отак i правил чемностi дотримували, i жодному мешканцевi Пiвденного полюса, крiм пiнгвiнiв, побувати на вечорi не давали змоги.
      Свято, заздалегiдь обмiрковане й чудово пiдготоване, з самого початку мало успiх. Дона Педро, якому набiгла така щаслива iдея, всi вiтали як героя вечора.
      Аж зненацька у розпалi веселощiв серед пiнгвiнiв, на жах усiм, з'явився неотеса бiлий ведмiдь Балдуїн.
      Та ще й одягнений у бездоганний фрак!
      -- Ну це вже занадто! -- в один голос прошепотiли всi панi пiнгвiнки.
      -- Нечувано! -- просичали усi панове пiнгвiни.
      Лише дон Педро й тепер не розгубився.
      -- Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте мiж собою, на ведмедя не зважайте, -- порядкував вiн. -- Переказуйте iншим!
      Йому всi скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмiдь потикався, всюди гурточки пiнгвiнiв жваво розмовляли мiж собою i зовсiм його не помiчали.
      А що в багатьох серця пiд фраками заходились вiд страху, таке Балдуїновi й на думку не спадало.
      Та мало не кожний пiнгвiн нишком затремтiв вiд жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:
      -- Оце така у пiнгвiнiв чемнiсть?!
      Завмираючи вiд переляку, пiнгвiни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямiсiнько до дона Педро, й раптом усi здригнулися вiд звуку ведмежого голосу:
      -- Оце так у вас приймають гостей?! -- ревнув вiн. -- Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!
      Пiнгвiни й дух притаїли. Серця в усiх калатали, мов несамовитi. I лише дон Педро був видимо спокiйний.
      -- Я ще не мав честi чути вiд вас привiтання, -- бадьоро вiдповiв вiн. -- Але я залюбки привiтаюся з вами перший. Добрий вечiр!
      Коли ведмiдь, -- вiд несподiванки майже нечутно, -- прогув "Добрий вечiр!", дон Педро ввiчливо всмiхнувся i тут-таки знову пристав до одного з гомiнких гурткiв своїх одноплемiнцiв.
      -- Розмовляйте! Розмовляйте! -- прошепотiв вiн.
      I тодi, пiдбадьоренi мужньою поведiнкою дона Педро, пiнгвiни знов вiдчули себе хазяями на своєму святi.
      Побачивши, що ведмiдь розгубився, вони заторохтiли скiльки духу, раз у раз заходячись iз реготу, й навiть не здивувалися, коли непроханий гiсть, гнiвний i набурмосений, посунув геть.
      -- Ну ж i втер йому носа дон Педро! -- у захватi загукали пiнгвiнки.
      А всi панове пiнгвiни вiдтодi почали величати дона Педро -"кабальєро", що в пiнгвiнiв є найвищим почесним званням.
      Та зараз славний пiнгвiн недбалим помахом лiвого крильцяти припинив усю шану й хвалу.
      -- З цими нечемами просто треба вмiти поводитися, -- проникливе зауважив вiн. -- Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!
      Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.
      -- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.
      -- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.
      -- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!
      Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:
      Той, хто за мудрих, за найкращих
      Себе вважає та своїх,
      У кого всi чужi -- ледащо,
      Хто за нещасних має їх, -
      Хай не витає в небесах -
      Полуда в нього на очах!
      -- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.
      -- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?
      -- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.
      Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:
      Баладка про мишенят
      -- Мишенята-мишенятка! -
      Знай годинник цокотить. -
      Лихо! Там, де ваша хатка,
      Мурдiбурдi-кiт сидить!
      Мишенята-мишенятка, -
      Бачу вуса бiлi я!..
      Лихо! Вискочило з хатки
      Мишеня Цецiлiя!
      Мишенятко, мишенятко
      Ухопив котисько наш!
      Заспiвали по бiднятку
      Мишачий жалобний марш.
      Мишенята-мишенятка,
      Кiт i вас пiймає теж!
      Стрiмголов летiти з хатки -
      Це геройством не назвеш!
      Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:
      -- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
      -- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...
      Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
      -- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!
      -- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?
      Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.
      -- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.
      -- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.