Джеймс КРЮС
      МIЙ ПРАДIДУСЬ, ГЕРОЇ I Я
      Короткий посiбник з героєзнавства
      з вiршами i розмаїтими оповiдками,
      що його створили на горищi ми вдвох iз прадiдусем,
      переписав на чистовик задля розваги i в науку
      дiтям та їхнiм батькам iз матерями Джеймс Крюс,
      а художник для наочностi оздобив численними малюнками
      ______________________________________________________________________
      Автор цих двох повiстей -- видатний дитячий письменник iз ФРН, лауреат Мiжнародної премiї iм. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прiзвисько Хлопчак, спiлкуючись iз прадiдусем, пiзнає багатство i складнiсть навколишнього свiту. ______________________________________________________________________
      Переклад з нiмецької Горевої Євгенiї Антонiвни
      ЗМIСТ
      ПОНЕДIЛОК
      Оповiдка про Яна Янсена та прекрасну ледi Вайолiт
      Балада про Геракла в пiдземному царствi
      Балада про рицаря Зеленжаха
      Балада про ландскнехта у Фландрiї
      Пiсенька про чайок
      Пiсенька про кота й сардину
      ВIВТОРОК
      Балада про Генрi та вiсiмнадцять тiток
      Казка про ведмедя та пiнгвiна
      Казка про пiнгвiна та ведмедя
      Баладка про мишенят
      Балада про мишку, що прогнала кота
      Ведмiдь та бiлочка
      Оповiдка про короля та блоху
      Балада про короля та пастуха
      Балада про Геракла та амазонок
      СЕРЕДА
      Балада про Мартiна Мойрера
      Оповiдка про непереможного рицаря Пампушота
      Оповiдка про Пепе, клоуна
      Балада про Геракла та Авгiєвi стайнi
      Пiсня розбiйника-стратенця
      Пiсня крiпака пiд шибеницею
      Балада про мудрого гусака
      Пiсенька про кабанчика з годинником на нiжцi
      ЧЕТВЕР
      Балада про Геракла та вогнедишних коней
      Оповiдка про круто зваренi яйця
      Пiсня про бравого солдата
      Рiздвяна ялинка на нейтральнiй територiї,
      або Справжнiй герой
      Рiздвяна ялинка на нейтральнiй територiї,
      або Одержимий кондитер
      Собаче життя
      Ведмiдь i мурашки
      Величальна горiшнiй бабусi
      П'ЯТНИЦЯ
      Епiтафiя можновладцевi
      Епiтафiя маляревi
      Балада про короля та дiвчинку
      Балада про герцога Оскара Великого
      Балада про Геракла та двох сестер
      Iсторiя каменя спотикання
      Як дика льоха здобула право на пам'ятник
      Монета з головою Нерона
      Дзвонар i генерал
      Рiзник i три пари няньок
      СУБОТА
      Казка про обдуреного Лускуна
      Розповiдь Гаспара Ленцеро
      Вiллi-Тримайсь. Балада
      Балада про Геракла й лань
      Оповiдка дядька Гаррi
      НЕДIЛЯ
      Меч Зiгфрiда
      Юний Зiгфрiд
      Балада про Геракла та райськi яблука
      Оповiдка про старенького омара
      Оповiдка про хлопчика ______________________________________________________________________
      ПОНЕДIЛОК,
      у який я, скалiчiвши на одну ногу, перебираюся
      до свого скалiчiлого на обидвi ноги прадiдуся;
      цього дня згадано про любий господиням
      хатнiй лад i про поетичний нелад;
      розказано про те, як боязкий Ян Янсен
      зумiв повестися героїчно;
      доведено на прикладi одного рицаря,
      що й сотня трупiв ще не є свiдченням героїзму,
      показано, як добре можна використати
      зворотний бiк шпалер.
      Коли менi було чотирнадцять рокiв, прадiдусевi минуло вiсiмдесят дев'ять. Та вiн був ще мiцний тiлом i бадьорий духом. Улiтку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонiв там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сiтi або вирiзував поплавцi до линв, на яких спускають у море вершi -- ловити омарiв.
      Та невдовзi пiсля того як йому минуло вiсiмдесят дев'ять (народився прадiдусь у жовтнi), з ним стався удар -- як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадiдуся (наш старий був, нiвроку, мiцненький), проте на два мiсяцi прикував до лiжка. А коли прадiдусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.
      Через те йому купили крiсло на колесах.
      Спочатку прадiдусь на чiм свiт лаяв те "трикляте покотьоло", однак iз часом воно дедалi дужче припадало йому до смаку. Незабаром вiн уже ганяв у своєму крiслi на колесах по всьому помешканню.
      Та це зовсiм не припало до смаку моїй бабусi, в якої вiн жив. Тому вона взяла собi до помочi мене, -- сказати б, як гамiвний засiб для "цього колiщатого дiдугана". Бо я був, по-перше, прадiдусiв улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтвi розповiдi й вiршування.
      Крiм того, в мене саме тодi наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тiснi черевики), я не ходив до школи й мiг цiлком присвятити себе прадiдусевi.
      Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорi, на скелястiй частинi Гельголанду. Тому її ми прозвали горiшньою бабусею. А другу, ту, що жила пiд горою, в долинi, прозивали, звiсно, долiшньою бабусею.
      Я перебрався до горiшньої бабусi в груднi. Днiв за два перед тим вона прийшла до нас i сказала моїй матерi, що Великий Хлопчак iз своїм крiслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далi, то ще, гляди, доведеться чiпляти по всьому помешканню дорожнi знаки.
      -- Пошлiть-но ви йому Малого Хлопчака, -- сказала вона наостанку. -- Тодi вони собi вдвох вiршуватимуть, i в господi знов настане спокiй.
      (Великий Хлопчак -- то був не хто iнший, як прадiдусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, -- я. Так нас прозивали.)
      Тож однiєї ясної холодної недiлi я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й вiн, вiтаючись, змовницьки пiдморгнув до мене.
      -- Жiнотi хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повiршували, -сказав вiн. -- То що, зробимо їм таку приємнiсть?
      -- Звичайно, -- вiдповiв я.
      -- А коли це ми востаннє вiршували й придумували оповiдки?
      -- Та ми ж часто вiршуємо, прадiдусю!
      -- Нi, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє вiршували по-справжньому?
      -- Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.
      -- А, так, так.
      Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:
      -- Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.
      -- Обидвi кiмнатки на горищi? -- вигукнула горiшня бабуся. -- А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?
      -- Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми вiршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.
      -- Тут унизу? -- обурилась горiшня бабуся. -- Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.
      -- Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак. -Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.
      -- Анiяк! -- пiдхопив я.
      -- Усi чоловiки однаковi! -- промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.
      Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.
      Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.
      А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:
      -- Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.
      Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крiсла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, -- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кiнець кiнцем i ця колiсниця поета опинилась нагорi, й прадiдусь негайно у неї вмостився.
      Горище просто не те стало! Посерединi, там, де звичайно чiпляли бiлизну, й далi, де сушили рибу, на пiдлозi лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Вiн прослався вiд дверей моєї кiмнатчини, що виходила вiкном на пiвнiч, аж до дверей прадiдусевої, що дивилась на пiвдень.
      -- Отже, поетiв таки визнали, -- промовив Великий Хлопчак. -- їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчостi нашi покої ще не зовсiм добрi. Доведеться, мабуть, зробити тут необхiдний нам лiричний нелад.
      Прадiдусь, як завжди, казав дiло. Обидвi кiмнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблiв. На столах i на комодах красувались плетенi серветки, на невеликих вiкнах висiли ряснi гардини, заслоняючи вiд нас i так скупеньке свiтло й краєвид, а на канапах i на крiслах лежало такого подушок, немов тобi в гаремi, ще й попiдбиванi так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезiї, це "Моряцькi щорiчники", рiвнiсiнько поскладанi стосиком у кожнiй iз кiмнат. Та на таку кiмнату тiльки глянь -- i в тебе зразу вiдпаде охота вiршувати!
      -- Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.
      Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.
      -- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий. -- З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.
      -- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!
      -- На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.
      Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:
      -- Можна починати.
      -- Нiсенiтниця! -- буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi. -Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати! -- знову сказав вiн. -По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!
      -- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!
      Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.
      Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.
      Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.
      Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:
      -- Є, Хлопчачок!
      -- Що є? -- спантеличено запитав я.
      -- Iдея, Хлопчачок! I здається, навiть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру -- складали оповiдки й вiршi про мову?
      Я кивнув головою.
      -- А тепер пiдемо далi: поговоримо з тобою про поважнiше -- про свiт, про життя, про те, якi бувають люди.
      -- Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один нiс, двоє очей, двоє вух, один рот i четверо прадiдусiв.
      -- I дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творiв, -- докинув прадiдусь. -- Мова в нас iтиме про героїв.
      -- По-моєму, герої нуднi, -- пробурчав я. -- Я не люблю всiх отих пригод Зiгфрiда.
      -- I я не люблю, -- засмiявся прадiдусь. -- Як на мене, то Зiгфрiд взагалi не герой.
      Отепер уже я зацiкавився.
      -- Як-то -- Зiгфрiд не герой? -- вихопилося в мене.
      -- От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя iдея ось яка: ми складатимемо оповiдки й вiршi, в яких спробуємо показати, що воно таке -- герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цiлий вiк, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Менi, примiром, здається, що наш Ян Янсен один раз у життi зумiв повестися героїчно.
      Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому островi гуляли анекдоти. I менi здалося страшенно кумедним, що прадiдусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.
      -- Залюбки все тобi поясню, Хлопчачок, -- вiдповiв старий. -- Але це довго. Власне, це буде оповiдка. Коли в тебе стане терпцю...
      -- Стане, стане, -- перебив я: менi дуже кортiло довiдатись, як це Ян Янсен зробився героєм...
      -- Ну, то слухай...
      Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi, присунув до себе попiльничку, що стояла на столi, ще раз затягся з люльки й почав розповiдати:
      ОПОВIДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА
      ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДI ВАЙОЛIТ
      Ян Янсен був свого часу, в серединi дев'ятнадцятого сторiччя, вiщуном погоди на островi Гельголандi. Нiколи не налетiв на острiв шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегiдь, нiколи не вдарила посуха, якої б вiн не провiстив людям наперед. Вiн збагнув закони неба й моря i вiдчував їхнiй настрiй. Моряки, перше нiж вирушити в плавання, iшли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедцiв минали острiв або коли омари несподiвано кидали рифи, на яких жили десятки рокiв.
      Ян Янсен був собi низенький на зрiст чоловiчок i такий полохливий, що це увiйшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало вiдваги щось зробити, всi казали:
      -- Не будь такий, як Ян Янсен!
      Ян однаково боявся i собак, i котiв, i мишей; боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.
      Зовсiм не така була вродлива ледi Вайолiт iз Лондона, сестра англiйського намiсника, що жила на островi у свого брата. Ян Янсен у душi захоплювався нею, бо вона була надiлена саме тим, чого йому бракувало: смiливiстю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя i левине серце.
      Одного разу Ян побачив зi скелястого горiшнього Гельголанду, що ледi Вайолiт запливла човном далеко в море, хоча на щоглi причалу вже давненько з'явилася чорна куля -- знак близького шторму. Яновi Янсену не треба було нiяких застережних знакiв -- наближення шторму вiн давно вже вичитав по хмарах i водi, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як ледi Вайолiт пливе все далi й далi у широке море. Вiн навiть замахав руками, сподiваючись, що ледi його помiтить i послухається остороги. Проте вона не помiчала Янового махання. Мiцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далi й далi в море.
      -- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мiдяка, -- промурмотiв Ян. -- Добра з цього не буде.
      I вiн, зiтхнувши, подався додому випити чашку чаю.
      Та за годину знову був на березi, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з ледi Вайолiт. Тепер її човен дрiбною цяточкою мрiв далеко в морi, а шторм, -- Ян добре бачив, -- був уже ось-ось. Щоправда, в бiнокль Яновi Янсеновi пощастило додивитися, що ледi Вайолiт уже повернула човна й пливе до берега.
      -- Та яке з того пуття? -- промимрив вiн. -- Буря вже ось-ось-ось, а ледi Вайолiт аж де!
      Вiн ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вiтер, а незабаром упали першi краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-двi зiрветься така буря, якої ще не переживали гельголандцi. Вiн побiг додому, взув гумовi чоботи, вбрався в брезентовi штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремiнець пiд пiдборiддям i подався до причалу.
      Спускаючись сходами, що вели в долiшню частину острова, вiн мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вiтрюган валяв iз нiг. Дощ посипав ряснiший, понад морем спалахнули першi блискавицi.
      Коли Ян нарештi пiдiйшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен i рибалки саме кидають монету -кому доведеться пливти.
      "Це ж божевiлля! -- подумав Ян. -- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жiнку, у якої й човен куди кращий, та й спритнiстю вона перевершить усiх шiстьох разом!"
      Полохливiсть, що увiйшла в приказку, не давала Яновi Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнiв. Ян пiдiйшов до гурту чоловiкiв, -- вони стояли в холодному лiтньому музичному павiльйонi, -- й, не стримуючись бiльше, сказав:
      -- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопцi! Шторм iде такий, який буває один раз на сотню рокiв, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевiлля зараз вирушати в море!
      -- Ми повиннi зробити все, що можна, тату, -- вiдповiв Янiв син Бродер. -- Ми зобов'язанi принаймнi спробувати її врятувати.
      -- Нiхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тiльки ще початок! Якщо бурею потопить човен ледi, загине одна людина, а як ваш -- то шестеро!
      Але один з рибалок просто вiдiпхнув Яна Янсена набiк.
      -- Геть, старий! Це не твого розуму дiло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.
      I тодi Ян Янсен нiби не той став. Вiн ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокiйно, тiльки побiлiв, як мрець:
      -- Ти неповнолiтнiй. Я забороняю тобi вирушати в море. У мене тiльки один син.
      -- Коли так, то я бiльше не син вам, -- сказав Бродер.
      -- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тiльки зостанься живий! -- вимовив Ян. -- Перед усiма оцими людьми я забороняю тобi вирушати в море. Закон на моєму боцi.
      Вiн пустив хлопця й вийшов пiд дощ i вiтер на причал.
      Чоловiки в павiльйонi перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усi побачили на власнi очi, який з нього боягуз, -- i все ж таки чимсь вiн викликав у них повагу. Замiсть Бродера в рятувальному човнi поплив iнший рибалка, а хлопець, затамувавши в серцi гнiв на батька, мусив залишитися на березi.
      На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.
      А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.
      I враз усi, як одна душа, гукнули:
      -- Пливуть!
      Човен несподiвано показався недалечке вiд причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потiм вiн знов пропав.
      -- Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальнi пояси! -вигукнув хтось.
      Тiєї ж таки митi на гребенi хвилi знову замрiв човен -- невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледiти. Здавалося, тепер до нього дiстанеш рукою -- та раптом його рвучко пiдхопило й нестримно помчало вкупi з пiною на затоплений берег. I перше нiж хвиля, вiдступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, -- це всi добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.
      Двоє чоловiкiв зважилися кинутись у воду i вже були б схопили потерпiлого, коли це нова грiзна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, i цим разом чоловiкам пощастило її пiдхопити, перше нiж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бiдолаху врятували й винесли на сухе. То була ледi Вайолiт.
      Шiстьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кiлька днiв їхнi тiла прибило поодинцi до берегiв Пiвнiчного моря.
      Через тиждень пiсля того, як сталося лихо, шiстьох морякiв ховали на малому кладовищi острова. Ледi Вайолiт була на похоронi. Вiд iменi свого брата-намiсника, що був тодi в Лондонi, вона виголосила надмогильну промову.
      -- Ви вирушили в море через мене, -- звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. -- Я необачно важила своїм життям i не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живi, -- ледi обернулась до скорботної громади, -- вам, живi, я скажу, що це був не героїзм, а божевiлля -- вирушати в море. В таку бурю й у такому човнi нiхто не мiг повернутися назад. Лише один iз вас, малий Ян Янсен, мав мужнiсть протистояти цьому божевiллю. Вiн знав обидва човни, знав i веслярiв. Вiн бачив, що в мене бiльше надiї на порятунок, нiж у моїх шiстьох рятувальникiв. Вiн слушно сказав, що шестеро життiв за одне -- це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалi вас спонукає до дiї не слiпа, а розумна вiдвага. А тепер помолiмося за душi загиблих.
      Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної ледi Вайолiт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очi, аж поки скiнчився скорботний обряд.
      Тимчасом як дiдусь розповiдав, у кiмнатчинi на горищi поволi стемнiло. Тому я клацнув вимикачем, i ми обоє на мить заплющилися вiд яскравого свiтла.
      -- Ну, -- сказав старий, -- як тобi наш Ян Янсен?
      -- По-моєму, прадiдусю, тих шестеро чоловiкiв, що попливли рятувати ледi Вайолiт, таки були герої. Вони й самi знали, як це небезпечно. I все-таки попливли рятувати людину.
      -- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадiйне дiло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними вiдчайдухами. А вiдчайдушнiсть i нерозважливiсть -- то ще не героїзм.
      Я хотiв був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось iде сходами на горище. Прадiдусь i собi повернув голову, дослухаючись, а тодi сказав:
      -- Сховай мерщiй шпалери пiд канапу, Хлопчачок! Та вiдiмкни тихесенько дверi! Та спусти гардини!
      Як я мiг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горiшня бабуся ввiйшла до наших покоїв, ми зустрiли її невинними усмiшками. Гардини висiли на вiкнах, як улиплi, шпалер наче й не бувало.
      Горiшня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.
      -- Годi вже вам вiршувати, -- сказала вона, повiвши очима довкола, так мовби чогось шукала. -- У вас що -- й паперу немає? -- недовiрливо запитала вона. -- Чи ви знов пишете вiршi на дошках, як ото тодi, чотири роки тому?
      -- Ми пишемо в повiтрi, Маргарето, -- усмiхнувся прадiдусь. -- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собi для цього знайдемо.
      Горiшня бабуся видимо хотiла сказати щось дуже насмiшкувате, коли раптом помiтила, що я сиджу на всiх подушках зразу.
      -- П'ятеро жiнок провiтрювали цi подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, -- мовила вона. -- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?
      -- Ложе поетiв, -- засмiявся прадiдусь. -- Хiба ж це не гарно чи не зручно?
      -- Я не таким собi уявляю гарне й зручне, -- вiдрубала горiшня бабуся й ущипливе стиснула вуста.
      Потiм вона знов зникла вкупi з кишеньковим лiхтариком, без якого на горище поночi не втрапив би: на сходах не було лампочки.
      За вечерею ми з прадiдусем повели далi свою чоловiчу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян i навiть презирства свого сина, непохитною розважливiстю врятував йому життя.
      -- Перемогти себе самого, свою вдачу -- на це потрiбен справжнiй героїзм, -- сказав мiй прадiдусь. -- Оце мене, наприклад, i приваблює в грецькому героєвi й напiвбоговi Гераклi. Вiн, щоправда, надто величався своєю силою, але всi свої подвиги вчинив не з гордостi, а з вiдданостi верховному боговi Зевсу.
      -- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадiдусю?
      -- Гiрше, Хлопчачок: з наказу Зевса вiн мусив служити нiкчемному, боягузливому, кволому царевi Єврисфеєвi. Оцей-то молодець вигадував Геракловi чимраз небезпечнiшi завдання.
      -- I Геракл їх завжди виконував?
      -- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навiть колись описав був Геракловi подвиги у вiршах. Вони в мене в отому зошитi в цератовiй обкладинцi. Вiн тут, на горищi, в скринi отамо, лiворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти лiхтарика.
      Лiхтарика я не забув, знайшов зошита й принiс Старому Хлопчаковi. Вiн тут-таки почав його гортати.
      -- Ну ось, примiром, вiрш про те, як Геракл здобув Кербера, пса пiдземного царства, -- мовив вiн трохи згодом. -- Геракловi довелося для цього спуститися в пiдземний свiт. Напiвбог, що народився й жив нагорi, в царствi дня, звичайно, вiдчував до цiєї роботи величезну нехiть. Та Єврисфей звелiв йому принести пiдземного пса -- i той принiс. Хочеш послухати?
      -- Авжеж, прадiдусю!
      -- Ну то ось! -- Старий начепив на носа окуляри, пiдняв зошита ближче до лампи й прочитав:
      Балада про Геракла
      в пiдземному царствi
      Геракл у днi старовини,
      Як з мiфiв нам вiдомо,
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      Одного разу, ледь зоря
      (Нагадую таке я:
      Геракл служив тодi в царя
      Лихого Єврисфея),
      Героя раптом цар гукнув
      I закричав iз серця:
      -- Ми волимо, щоб ти здобув
      Нам Кербера-пiдземця!
      Бував герой наш по свiтах,
      Зазнав уже чимало, -
      А вiрите? -- по тих словах
      Йому аж лячно стало.
      Бо Кербер, триголовий пес,
      В Аїдi жив -- країнi,
      Де цар, цариця й люд увесь -
      То тiльки мертвi тiнi!
      Нi зiр, нi мiсяця вгорi
      На тiм глибиннiм свiтi
      Анiже-нi, ще й лiхтарi
      На вулицях не свiтять.
      Та не Геракловi тремтiть!
      Уже Тенар-горою
      Зiйшов вiн у пiдземний свiт -
      Умить, як слiд герою.
      Приплив через рiки глибiнь
      В човнi з Хароном-дiдом,
      Де цар-тiнь i цариця-тiнь,
      Що правлять тим Аїдом.
      Ясне подружжя тiней тих
      Геракла привiтало:
      Чого прийшов герой до них,
      Воно вже добре знало.
      -- Iди ж i Кербера вiзьми, -
      Промовили обоє, -
      Але не бий, благаєм ми,
      Собачки булавою.
      А в пiтьмi страховинний пес,
      Роздерши всi три писки,
      Так гавкав, наче били десь
      В сто три бляшанi миски!
      I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!
      Кусає й жалить люто
      Жалом змiїним. Та герой
      Уже почвару спутав:
      Скоренько, не ловивши гав,
      Схопив її, мов клунок,
      I навхрест замотузував,
      Немов який пакунок.
      Пiдземний цар сказав:
      -- Ну ось.
      Ти ж пошануй корону:
      Гляди собачку та принось
      Хутчiй до мого трону.
      -- Аякже! -- вiдповiв Геракл,
      Чемненько уклонившись.
      А далi -- Кербера за карк
      I в путь, не забарившись.
      Харон в човнi куняв якраз,
      Старечу мавши звичку, -
      Вiн Кербера й героя враз
      Поправив через рiчку.
      А там уже й Тенар-гора,
      I свiт, i днина бiла!
      -- Герой iз Кербером! Ура! -
      Скрiзь слава полетiла.
      Мiста i села вiн минав -
      Усяк тiкав вiд жаху,
      Лиш де-не-де хтось визирав
      З-за рогу чи там з даху.
      Цар Єврисфей, забрiвши в сад,
      Побачив пса крiзь грати.
      -- Ой лишенько! Неси назад!
      Вiн може покусати!
      -- Назад, назад його! Ой-ой! -
      Придворнi пiдхопили.
      Зареготався наш герой
      I в путь, як повелiли.
      В далеку до Аїду путь...
      Пливуть, пливуть столiття,
      А й досi ще Геракла звуть:
      Приборкувач Страхiття.
      Прадiдусь згорнув зошита й сказав:
      -- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.
      -- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.
      -- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?
      -- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.
      -- Розумна гадка, Хлопчачок!
      Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:
      -- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.