Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.
      — Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.
      — Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.
      — Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.
      Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.
      — Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.
      — Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.
      — Це як? — здивувався Котигорошко.
      — А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!
      — Але ж… — завагався Котигорошко.
      — Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…
      — Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.
      — Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…
      — Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.
      — Що? — не зрозумів ареопаг.
      — Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.
      — А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…
      — Що?! — закричав Котигорошко, як у кращі роки. — Що ти мелеш, словоблуде фальшивий?! Яку благу вість? Я що — Телесій Новоявлений?
      Котигорошко нарешті збагнув, що цей підлий ареопаг уже має його за вередливого здитинілого маразматика і забавляє пустими забавками, аби не наробив дурниць. Владу, реальну владу, ховають від нього, як сірники від нерозумного дитинчати, та, очевидно, він їм ще потрібен, якщо не відправили ще його маршрутом історичного президента Трипільського. Потрібен як — хай слабкий, але — запобіжник від скаженої міжусобної гризні.
      — Та ви! Та ви!.. — кричав Котигорошко, але несподівано зів'яв, зіщулився і тихо промовив:
      — А може, ви мене на пенсію відпустите, га, хлопці?
      — Не губи, батьку! — залементував ареопаг.
      Це не ареопаг, це — кліка, здогадався Котигорошко, а вголос сказав:
      — Панове достойники, я вже немолодий, сили вже не ті, час уже би й про відпочинок подумати. А ви виберіть з-поміж себе собі ватажка, я з охотою передам йому усі державні клейноди, титули і решта. Про владу доречно наразі говорити, але владу я теж передам.
      Кліка насторожено переглянулася поміж собою і ще раз залементувала:
      — Не губи, батьку! Без Тебе все пропаде! Без Тебе України не буде!
      Справді, подумав Котигорошко, без мене все пропаде, але лише для неї, для цієї жадібної, хижої, жорстокої кліки. Перегризуться же ж!
      — Йдіть до дідька! — махнув головою Котигорошко. — Йдіть геть, я відпускаю вас. Не буде ні війни, ні параду, ні мітингу. Йдіть, йдіть. Усе залишається так, як є!
      Проте все так, як є, не залишилося. В Україні почалися бунти. Поки подекуди спалахували то податкові (проти високих податків), то алкогольні (проти підвищення цін на спиртне), то грошові (проти конфіскаційної грошової реформи) заворушення, Котигорошко на них особливої уваги не звертав. Просто поліція і внутрішні війська, підпорядковані ТАДЕПО, без особливих зусиль розпорошували ворохобників. Були вбиті і покалічені, але як без цього? Народ терпів. Тим більше, що усі ці силові акції чинились іменем генерал-президента богорівного Котигорошка (Героя, Батька, Рятівника і решта). Але коли почались хлібні бунти (з голоду), Котигорошкови це дуже не сподобалося, проте він уже нічого не міг вдіяти.
      Він довго думав над своєю долею і однієї очі додумався до того, як йому вийти з цієї халепи. Все дуже просто: треба очолити черговий народний бунт, знести кліку і встановити в Україні більш-менш справедливий людяний режим. На чолі… Гм. Ти ж збирався на пенсію, старий. А, там видно буде. Головне — здолати кліку.
      Котигорошко чекав чергового бунту. Такого невеликого, але дуже галасливого.
      Сталось. Бунтівники окупували центр Києва і вимагали роботи і хліба. Більше нічого.
      Пора, вирішив Котигорошко. Він одягнув свій старенький бойовий камуфляж, машинально причепив кобуру з автоматичним пістолетом і, провівши хитромудру операцію із введення в оману персональної охорони, пробрався зі своєї резиденції на вулицю. Без перешкод пройшов численні кордони поліції і внутрішніх військ на вулиці Банковій (його не впізнавали, бачили, що йде собі якийсь літній генерал, хай іде) і почав спускатися по Інститутській вниз до Хрещатика. Бунтівники мітингували на Майдані Незалежности. їх заводії виголошували підбурюючі промови із трибуни Монумента. Котигорошко почав пробиратися крізь натовп з метою вилізти на трибуну і сказати людям, що, мовляв, він, їх президент, сам Котигорошко, з ними — проти кліки олігархів, відповідно — за народ, за Україну! Та він не дійшов. Тут уже його впізнали.
      — Та це ж сам Котигорошко! — зарепетував один із заколотників, худий чоловічина з тижневим заростом.
      — Так, це я, ваш президент, — радісно підтвердив Котигорошко.
      — Бийте його, люди! Це він винен! — заволав неголений і замахнувся на свого президента шматком сталевої труби.
      Все, подумав Котигорошко, але несподівано сам для себе вихопив пістолет і вистрілив у груди нападника. Той залився кров'ю. Натовп з жахом розступився, але за хвилину почав загрозливо стискатися довкола Котигорошка.
      Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.
      До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.
      — Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.
      — Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…
      Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…
      Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…