Заворушилось у глибинах підсвідомости якесь прадавнє коріння, і Котигорошко не вистрілив. Хоча мав право, бо суперник його, Тит Яблуненко, своєю можливістю стрельнути, цілячись Котигорошкови у серце, не знехтував. Він добре налаштувався і, майже зомліваючи зі страху, натиснув на спусковий гачок… але хто не знає, що Яблуненко найгірший стрілець у їхній чоті. Котигорошкові секунданти зітхнули полегшено, коли куля з Яблуненкового револьвера вп'ялась у сосновий стовбур, з якого розлетілись увсебіч шматки сухої кори. Один гострим краєм черкнув Котигорошка по щоці, зацебеніла кров. Яблуненко, побачивши кров, зблід, а затим і пожовтів, але не гепнувся навзнак, як воно водиться, а стояв і чекав. Чекав, швидше всього, смерти. Але Котигорошко не вистрілив. Він не грав шляхетного лицаря, бо ще хвилину назад увесь був пройнятий бажанням знищити гада… але тепер чомусь завагався. Він витрусив з барабана свого револьвера єдиний, як вимагали умови поєдинку, набій і підійшов до Яблуненка.
      — Ну, що, гниляку, злякався?
      — Чого ти? — пробурмотів Яблуненко.
      — Ось цей набій, Котигорошко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться.
      — Правила цього не дозволяють, — втрутився один із Яблуненкових секундантів — довготелесий Святополк Книш.
      — А я ще раз його викличу! — кинув Котигорошко і, повернувшись до своїх секундантів Святомира Глека і Ярослава
      Ткаченка, сказав весело: — Ходімо в касарні, день же сьогодні не простий.
      Справді, день для цих дуелянтів був неабиякий — сьогодні як випускникам Чернівецького військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів їм мають присвоювати перший старшинський чин — чотар. Все! Кінець чотирирічній галерній каторзі з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками, а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською.
      Сьогодні на Центральному майдані Чернівців за присутности влади і гарно вбраної публіки сам міністр мілітарних справ України генерал-гетьман Жовтовод-Водяник вручатиме їм, свіжоспеченим офіцерам-старшинам, знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало! Їх мають право носити в Україні лише винятково і ексклюзивно офіцери Війська Непереможного Українського. Щоправда, право на блискучі халяви мають також й офіцери Таємної державної поліції, але ті ходять здебільшого в партикулярах, тож не мають такої змоги, як старшини ВНУ, сліпити очі панночкам і старшим паням, дефілюючи проспектами Києва, Львова, Харкова та Царгорода, одночасно викликаючи пекучу заздрість у цивільних, яким ці халяви недоступні.
      Але якби сьогодні вдосвіта на поєдинку Яблуненко вбив Котигорошка, чи навпаки, то один з курсантів ніколи вже не отримав би срібного ромба на погони. Радше не один, а два, бо переможець поєдинку замість блискучих халяв, відзнаки на погони і шаблі з портупеєю дістав би два роки штрафної сотні. Але не заради блиску халяв Котигорошко пошкодував Яблуненка, — щось владне, неусвідомлене і невимовне перешкодило, а вбити гунцвота було за що. На дружній вечірці, яку курсанти першої чоти п'ятої сотні другого куреня інститутського полку влаштували у своїй кімнаті для дозвілля на честь закінчення навчання, Яблуненко випив зайвого. Та навіть це не давало йому права робити якісь паскудні натяки щодо Котигорошкової матері, мовляв, у полі, в зеленому горосі… Тоді Котигорошко розвалив йому голову дерев'яним ослінчиком і вибив два зуби, від чого Яблуненко протверезів, але замість того, аби вибачитись, викликав Котигорошка на дуель.
      Пощастило назагал цього разу обом.
      Вони йшли з університетського парку, де стрілялись дуелянти, в центр міста і поспішали, аби встигнути в касарні до команди «Вставай!»
      — Ти правильно вчинив, Вишнеславе, — підбадьорював Котигорошка його секундант Ткаченко, — по-законослужницьки, але якщо щиро, то мені шкода, що ти його не вбив.
      — А мені, думаєш, не шкода, — зітхнув Котигорошко, — сам не знаю, чому так сталося. Звичайно, треба було застрілити цього шакала.
      — А може, ти у той момент про штрафну сотню згадав, — негарно усміхнувшись, кинув ще один Котигорошків секундант Глек.
      — У той момент?! Я?! — обурився Котигорошко. — Ображаєш, брате.
      — Пробач, брате, — примирливо сказав Глек, — я, мабуть, щось не так ляпнув.
      У касарню вони прибули вчасно і майже гуртом, тобто дуелянти та їхні секунданти, причому всі між собою майже дружньо розмовляли, лише Котигорошко і Яблуненко уникали дивитись один на одного.
      Після команди «Вставай!» курсанти не схопились, як чотири роки поспіль, і не побігли на спортмайданчик, а, не кваплячись, вишикувались у чергу до комірки, де бунчужний Хованко видавав їм офіцерську уніформу. Звичайно, ці строї курсанти вже міряли-переміряли, попідганяли-попідшивали, де треба, але сьогодні вони отримують їх для повноцінного і законного носіння. Чорні мундири зі срібними тризубами в петлицях, вигнуті «качкою» кашкети (теж чорні і теж зі срібним тризубом), білі сорочки, чорні краватки, галіфе, чорні пояси з портупеями і — мрії таки збуваються, хлопці! — м'які зручні чоботи з високими блискучими, як їхні майбутні офіцерські кар'єри, халявами.
      — Офіцери України! — почав свою промову, звернену не стільки до випускників інституту, скільки до численних телевізійних камер, з розрахунку, що сьогоднішні новини дивиться сам Президент, міністр мілітарних справ, він же начальник Генерального штабу ВНУ чотиритризубний генерал Жовтовод-Водяник. Він говорив довго і барвисто. Здебільшого — про найпочеснішу на землі місію — захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні, на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах — скрізь Ненька вимагає від новопосталих старшин мужности, звитяги, самопожертви і т. д.
      — Курсант Котигорошко! — пролунала команда міністра.
      —Я!
      — До мене!
      — Гаразд! — зі строю вийшов стрункий, кароокий, чорновусий красень.
      — Пане генерале-гетьмане, курсант Котигорошко за вашим наказом прибув! — відрапортував він міністрови, приклавши три стулені пальці до дашка кашкета.
      — Від імени Президента і народу України вручаю тобі, синку, ці атрибути українського офіцера, — розчулено промовив міністр, простягаючи Котигорошкови темно-синю оксамитову подушечку, на якій лежали шабля з малиновою портупеєю, аксельбанти, срібні ромби чотара і нарукавна червона пов'язка з чорним тризубом у білому колі.
      — Служу Україні! — вигукнув Котигорошко і, карбуючи крок, помарширував до своєї чоти.
      Після того, як усіх курсантів було переведено в старшини, ректор інституту генерал-хорунжий Пенько зачитав наказ, з якого молоді офіцери дізналися, кого куди розподілено.
      Чотареви Вишнеславови Котигорошку випало — на Кавказ. Про що він і мріяв чотири роки, бо хотів бути там, де найважче.
      Після святкового обіду, за яким молоді старшини випили по сто грамів горілки з перцем, їм належало звільнення в місто. Що прикметно — без звільнюючої картки і без обмежувального терміну. Офіцери ж бо!
      За традиційним ритуалом цього дня молодим офіцерам належало зробити три речі: міцно напитися, побитися із цивільними і провести ніч у борделі. Котигорошко зі своїми друзями Глеком і Ткаченком вирішили зламати цю традицію і виконати лише одну складову легендарної тріади. Як учасники дуелі, які щойно вдосвіта дивились у вічі смерті, вони потрактували як примітивний несмак банально битись із якимись ледачими парубійками, що шукають пригод на свою голову у міському парку імени поета Варфоломія Нестеренка, тому цей пункт вирішили пропустити. Також жодного сенсу не вбачали вони у відвідуванні борделю, бо кожен уже давно мав собі більш-менш постійну подружку і не був неофітом у сексі. А ось добре випити, то це якраз те, що треба. Тим більше після світанкового потрясіння. Почати вирішили з кельтського пабу «Стоунгендж», що розмістився на розі вулиць 28-го Червня і Червневого пленуму ЦК Панукраїнської партії.
      В пабі було малолюдно, бо чернівецькі плейбої ще не взяли собі моду пити цей міцний, але шляхетний напій під назвою «віскі», в їх колах найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах.
      Сіли за шинквас і замовили по подвійній порції віскі. Корчмар, рудий носатий кельт, задоволений тим, що в його заклад завітали такі блискучі молоді лицарі, вкинув у склянки з товстим дном по дві кульки льоду і налив трохи більше половини жовтого напою.
      — На здоров'я, панове.
      Коли через півгодини «панове лицарі» замовили ще по подвійній порції, корчмар підсунув до них дві тарілки зі смаженими горішками та солоним печивом і миску з маленькими цілими маринованими цибулинами.
      — Дозвольте спитати, панове старшини, — чемно звернувся корчмар до офіцерів, — де панове збираються бити цивільних, якщо у «Стоунгенджі», то я би попросив не розбивати вікна, дзеркала і люстру. По можливості, звичайно, — додав він, ніяково посміхнувшись.
      — Заспокойтеся, пане корчмарю, — розчарував його чотар Котигорошко, — ми не будемо сьогодні ні з ким битися. Досить уже на сьогодні крови. — Він скорботно глипнув на себе у дзеркало за прилавками і стурбовано помацав смужку свіжозапеченої крови на щоці — слід від соснової кори.
      — Хіба що якісь цивільні самі на нас нападуть, — додав чотар Глек.
      — Ну, це хіба якісь або суїцидники, — розсміявся корчмар, — або каліки з ослабленим інстинктом самозбереження. Самим чіплятись до старшин ВНУ! Це абсурд, панове, — у день випуску!!! Ха-ха-ха! Я вам подам смажене м'ясо зі спаржею.
      — Це якісь там яблуненки, книші та подібні до них будуть битися, — розвивав далі тему чотар Ткаченко, — побити беззахисних цивілів для них найвища звитяга. І єдино їм доступна.
      — Що ж, побажаємо їм нарватись на майстрів рукопашного бою, — підняв склянку Котигорошко і ковтнув холодного напою, — на якихось адептів Сварги.
      — Ні, краще майстрів бойового гопака, — засміявся Глек, — сваргники вирубають миттєво, а гопакісти дуже дошкульно калічать.
      — Хай буде, я не проти, — теж засміявся Котигорошко, — а якщо після того ще зможуть дійти до борделю, то я маю їм ще одне побажання.
      — Потрапити у кігті до садисток! — здогадався Ткаченко.
      — Це не обов'язково, — сказав Котигорошко, — а ось якби у Яблуненка порвався презерватив і він підхопив би собі гонорею, то це так, цього я йому бажаю…
      Того вечора вони не побилися з цивільними, не зустрілись зі своїми подружками, як планували, і навіть не напились, як збиралися, до зелених елементерчиків, а просто тихо, спокійно і навіть сумовито проговорили до глибокої ночі, попиваючи, але не п'яніючи, то віскі, то пиво, то каву.
      Адже завтра вони розлучались і кожен відбував для подальшого проходження служби у не найтихіші місця. Глек — на військову базу на Гібралтар, якій постійно дошкуляли атлантидські диверсанти, Ткаченко — на Північний Схід, нести службу в санітарному поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони, Котигорошко — на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами.

      Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів. Тактика у цих морських розбійників була з професійного боку напрочуд грамотною — вони нападали на прибережні міста і селища у найнесподіваніших місцях, причому постійно міняючи засоби пересування, — то вони висаджувались із швидкісних катерів, то з'являлися з-під води у водолазному спорядженні, то десантувалися з підводних човнів, то викидалися десантом у самому центрі Дербента на парашутах з літаків без знаків розрізнення, то вторгались у Грозний десятком гелікоптерних ескадрилей… Пірати ці були озброєні найсучаснішими зразками звичайної зброї, але ніхто не міг заручитись від того, що вони таємно вже не володіють геофізичною та психотронною зброєю, або ще гірше — чи не протиставлять вони себе усьому цивілізованому людству і не підірвуть десь із дурного розуму атомну бомбу. Адже вони не є суб'єктом міжнародного права і не підписували Універсал про категоричну заборону ядерного озброєння у будь-яких модифікаціях, який провідні країни світу уклали зі страху після спустошення однієї сьомої частини суші на північ від Китаю і на схід від Балтики.
      Пірати ці були невловимими ще й тому, що ніхто не знав, де знаходяться їхні основні бази. Іран і Туран категорично заперечували будь-яку можливість базування розбійників на їх території, мовляв, самі потерпають від їхніх наскоків не менш, ніж Україна. Тоді де їх барлоги?
      Чотар Котигорошко теж не відмовився би це дізнатися. Мало того, він мав амбіцію колись розгадати цю загадку, бо ж сказано у Бронзовій книзі Буття: «Нічого нема у цьому світі під Третім Місяцем таємного, аби не стало явним».
      Весь цивілізований світ підозрював, що каспійські пірати — це креатура Атлантиди, але цинічні атлантські вожді лише знущально насміхалися з цих натяків, мовляв, доведіть. Так минали роки, пірати все нахабніше плюндрували узбережжя Каспію по всьому периметру і щезали десь у центрі моря. Численні експедиції надводних і підводних військових флотів України, Ірану і Турану не знаходили жодних слідів піратських баз — ні плаваючих, ні підводних.
      Одного вечора чотар Котигорошко сидів у своєму командирському бліндажі і думав думу, яка не покидала його останні півроку: де ж все-таки переховуються каспійські пірати? Водночас він упівока спостерігав за футболом по телевізору. Транслювався вирішальний матч чемпіонату України — грали «Динамо» Київ і «Софія» Цар город. Ось софіївський нападник вийшов сам на сам з динамівським брамкарем, замах ногою… Ф-і-і-в! Суддівський свисток, який будь-кого може довести до імпотенції, зупинив атаку. Поза грою! А щоб тебе горе побило! Удар від воріт. Гра триває…
      А чому поза грою, подумав Котигорошко, чому, переступаючи певну грань, футболіст раптово перестає бути дійовою особою ігрового дійства? Та все дуже просто, супротивники йому організовують таке становище. Просто захисники залишають противника за своїми спинами у зоні, яка автоматично стає для нього мертвою. І він уже не є загрозою для їхніх воріт.
      А може, командувач піратів адмірал Веслоу теж грає з нами у подібну гру, несподівано осяяло Котигорошка. Ясно, що база піратів — це підводний авіаносець атлантського виробництва, а інакше бути й не може, ясно, що якби вдалося цей об'єкт зафіксувати, то кількома десятками глибинних бомб піратству у Каспійському морі можна покласти край, але чому цей об'єкт невловимий? А якщо піратський адмірал Веслоу сам собі влаштовує положення «поза грою»? Вирушає ескадра шукати піратів, скажімо, 3 Бакинського порту, а Веслоу вже там, за спинами туранських кораблів, відсиджується, хто здогадається шукати пірата на своїй же військовій базі? І так само він відсиджується у Астрахані, у Святослав-юрті, у Бендер-шаху, у Синьожовтоводську і т. д., коли відповідно з цих портів вирушають мисливці на піратів.
      Це з'ясували. А тепер треба подумати, звідки пірат, а правильніше — капер Атлантиди адмірал Веслоу дізнається, коли і хто збирається на нього полювати. Перше, найголовніше пояснення: він може мати шпигунів. А позаяк впіймати піратів не можуть ні українські, ні іранські, ні туранські моряки, то слід припустити, що шпигунів він має в усіх трьох штабах ВМФ. І то не простих, а ефективних розвідників, що мають доступ до надтаємної інформації. Можна таке припустити? — спитав сам себе Котигорошко і сам собі відповів: теоретично можливо, практично — ні.
      Тоді — що? Та що тут думати, розсміявся сам до себе Котигорошко, адмірал Веслоу — телепат. Він швидко знайшов у своєму комп'ютері файл «Телепатія» і відкрив його.
      «Т. — психічне явище, пояснення якого не має чіткого наукового обгрунтування, ознаками його є так зване екстрасенсорне сприйняття — приймання інформації людиною, не пов'язане з функціонуванням відомих науці органів відчуття. Поряд з такими явищами, як телестезія, телекінез та іншими парапсихологічними феноменами, є постійним об'єктом дослідження специфічних наукових установ, як Інститут мозку в Посейдонії, Академія «псі» у Києві, Центр дослідження біологічної енергії у Пекіні, Школа людини у Делі тощо…»
      Ну, це для профанів, засміявся Котигорошко і відкрив ще один файл «Телепатія», але вже не із загальнодоступної Мережі, а з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ.
      «Т. — психічне явище, яке поряд з іншими подібними феноменами — телестезією, телекінезом та іншими парапсихологічними ефектами після відкриття та кодифікації українськими та паралельно з ними атлантськими вченими елементарних частинок — аксіонів, психонів і мікролептонів, а також солетонних та торсіонних полів, лягло в основу технології виробництва психотронної зброї…»
      Це вже щось, — задоволено подумав Котигорошко і читав далі.
      «Після досягнення всесвітнього консенсусу із тотальної заборони ядерної зброї психотронні генератори поряд із геофізичними мінами стали основними засобами стримування…»
      — Ну, це ми й без вас знаємо, — вже вголос подумав Котигорошко і спитав ще раз сам себе: — Чому ніхто не хоче припустити, що піратський адмірал Веслоу — телепат?
      — А навіщо? — відповів сам же собі. — Навіщо шукати просте і логічне пояснення, коли власні невдачі у боротьбі з піратством можна списувати на більш екзотичні чинники, як-то: пірати навчилися переміщуватись у часі, і коли їх шукають сьогодні, вони вже грабують місто у завтрашньому дні, чи — пірати навчилися вигинати простір, і коли ми їх шукаємо у дельті Волги, вони вже біля берегів Ірану, і навпаки, чи ще — пірати мають генератори де— і рематеріялізації і вміють ставати невидимими, аж до екстравагантного — пірати викопали тунель від Махачкали до Посейдонії і під час облав на них просто відсиджуються у своїх патронів в Атлантиді.
      А він всього-на-всього телепат, цей адмірал каспійських корсарів!
      Котигорошко вирішив знищити піратську підводну базу. Насамперед він склав диспозицію. Позаяк Веслоу час від часу сканує мислений простір військово-морських штабів, то чотар Котигорошко змушений буде не доповідати командуванню про свої дії, а діяти на власний розсуд, мало того, він не має права повідомляти про свої дії нікому зі своїх підлеглих, ба, навіть — думати про це треба якнайменше.
      Просто треба приготуватись і чекати найближчої виправи на піратів.
      Кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази, аж поки не знайшов нарешті те, на що чекав. Після кількох зухвалих піратських нападів на північне узбережжя Каспію Астраханська ескадра під орудою адмірала Гарбузенка отримала наказ вирушити у черговий рейд з пошуку морських розбійників. Отже, підводний авіаносець адмірала Веслоу десь біля Астрахані, подумав Котигорошко і відразу відкинув цю думку (аби клятий пірат не прочитав).
      До Котигорошкового блок-поста було прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу. (Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом «Шлях Сагайдачного»).
      Чотар Котигорошко викликав свого не стільки підлеглого, скільки колегу, чотар-лейтенанта Яромира Дерев'янського і, ввімкнувши усю електроніку, яка лише була в бліндажі (аби адміралови Веслоу фонило), дав йому короткий наказ: оснастити катер повним боєкомплектом глибинних бомб, запастися пальним і вночі тихенько, так, аби не знала ні піхота, ні гелікоптерники, йти в Астрахань.
      Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий.
      Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню.
      Ага, подумав Котигорошко, зараз почнеться, якщо це авіаносець піратів, то, очевидно, буде бій, бо так просто вони не здадуться, якщо це підводний човен когось із сусідів, то, вважай, я розпочав війну, україно-іранську або україно-туранську, якщо ж це наша якась секретна техніка, то гаплик тобі, Вишнеславе, — трибунал і розстріл перед строєм!
      Цього разу Котигорошко помилився кругом. Так, це були пірати, і їхню плавучу базу Котигорошко підбив, але вони хотіли саме просто так здаватись, бо ж не знали, що їх впіймали лише десять легко озброєних катерів, а не всі три каспійські військові флоти. Тим більше, що їхній підводний авіаносець був суттєво пошкоджений: піднятися на поверхню він ще якось зміг, але знову зануритися чи якось маневрувати — вже ні.
      Коли стало зрозуміло, що це таки пірати, Котигорошко доповів усе своєму начальству і викликав термінову підмогу.
      Поки пірати зорієнтувались, що їх перемогло всього десять легких катерів, пробувати підбивати есмінці, крейсери та сторожовики усіх трьох флотів і розпочинати бойові дії з їх боку ставало цілком абсурдним.
      Адмірал Веслоу, низькорослий міцний п'ятдесятирічний веселун з рудою на сажень бородою, довго сміявся сам із себе і нарешті вистрілив собі у вишкірений рот. Решта корсарів самогубством не займались, а охоче йшли в полон, бо знали, що за морським каспійським кодексом вішають лише піратського капітана, а матросів перевербовують для непрестижної служби — на мінних тральниках, наприклад.
      Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.
      Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.
      Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.
      У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.

      Київ журналістський працював з Героєм. Котигорошко, за леґендою — поранений у боях Герой Нації, змушений був лежати в елітному військовому шпиталі і по десятку разів денно приймати різноманітних візитерів.
      Його відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет. Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторови органу цека — газеті «Народний каламар», настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди і ставили такі ж несерйозні запитання.
      — Чи жонатий пан хорунжий і герой Котигорошко?
      — Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.
      — А скільки вам років, що ви такий молодий?
      — Ще навіть двадцяти чотирьох нема.
      — А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?
      — З русалкою, а… а… як?
      — Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.
      — Чи є у пана хорунжого-героя родина?
      — Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.
      — А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.
      — З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.
      — А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?
      — Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.
      — Ух ти!
      Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.
      — Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.
      — Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!
      Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.
      — Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.
      На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась:
      — Ярина Савойська, телеканал КГБ.
      — Вишнеслав Котигорошко, хорунжий ВНУ.
      Обоє не зрозуміло чому засміялись.
      Вже давно, відколи світ, відомо, що такі смішки добром не закінчуються. Хіба, можливо, хтось вважає добром шлюб. Але між кінцем і початком є чимало часу, наповненого надзвичайно приємними подіями.
      — Пане Котигорошку…
      Ярина почала розпитувати його, спочатку — про банальне, а потім перейшла на різні вельми розумні речі, мовляв, чи усвідомлював він свою екзистенцію в пограничній ситуації під час здійснення подвигу, чи не відчував він підсвідомої протестної реакції інстинкту збереження виду, коли вбивав собі подібного, хай ворога, але — теж людину, чи не з'являлось у такі моменти надмірне сексуальне збудження як компенсаторна відповідь на виклик небуття у формі смерти, чи не викликало перебування на війні гіпертрофованого потягу до Бога як сублімації…
      Ярина Савойська була філософом.
      Котигорошко спочатку з'ясував, як до неї звертатись — «пані» чи «панна», а коли виявилось, що — панна, дуже завзято давав відповіді на її хитромудрі запитання.
      Він щось говорив, навіть вживав вчені слова з її лексикону, але мало вникав у зміст розмови, більше роздивлявся свою співрозмовницю. Зачіска вміло змодельована під недбалий інтелектуальний стиль, чорно-зелені свої очиська часто примружує, мабуть, багато читає лежачи, обличчя з впадинами під вилицями, кажуть, що це свідчить про аристократичність, «перчик» має на щоці, що би це означало?
      — А чи дуже важкою є ваша рана, пане Котигорошку?
      — Рана?!
      Він мало не видав їй цю страшну військову таємницю про своє «героїчне поранення», але вчасно схаменувся — як-не-як він розмовляє з журналісткою, до того ж телеканалу, який має репутацію опозиційного.