[89] Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоть не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

[90] За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

[91] Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

[92] А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квітчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

[93] Еней там бачив щось немало

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

[94] Но се були все осужденні,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другім загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

[95] Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі походжали,

Все думали та все гадали,

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

[96] Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати —

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

[97] Сутяга толковав укази,

І що то значить наш Статут,

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут.

Мудрець же фізику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

[98] Суддя там признавався сміло,

Що з гудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.

[99] Ласощохлисти походжали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашому вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Що трохи слави учинили,

Не всіх на світі подурили,

Не всім успіли морду втерть.

[100] Моти, картьожники, п’янюги

І весь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і скороход,

Побравшись за руки, ходили

І все о плутнях говорили,

Які робили, як жили,

Як паней і панів дурили,

Як по шинках вночі ходили

І як з кишень платки тягли.

[101] Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

Тут їх заклекотіла путь;

Баби тут більш не ворожили

І простодушних не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не вважали

І не хотіли їм годить.

[102] Еней уздрів свою Дідону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому закону

Пред нею шапочку ізняв:

«Здорова! – глянь… де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карфагена аж сюда?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.

[103] Така смачная молодиця,

І глянь! умерла залюбки…

Рум’яна, повна, білолиця,

Хто гляне, то лизне губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я, далебі, в тім не виною,

Що так роз’їхався з тобою,

Мені приказано втекти.

[104] Тепер же, коли хоч, злигаймось

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Не розлучаймось ніколи;

Ходи, тебе я помилую,

Прижму до серця – поцілую…»

Йому ж Дідона наодріз

Сказала: «К чорту убирайся,

На мене більш не женихайся…

Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»

[105] Сказавши, чортзна-де пропала,

Еней не знав, що і робить,

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може б, там і застоявся

І, може, той пори дождався,

Щоб хто і ребра полічив:

Щоб з вдовами не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

Жінок любов’ю не морив.

[106] Еней з Сівіллою попхався

В пекельную подалі глуш;

Як на дорозі повстрічався

З громадою знакомих душ.

Тут всі з Енеєм обнімались,

Чоломкались і ціловались,

Побачивши князька свого;

Тут всяк сміявся, реготався,

Еней до всіх їх доглядався,

Знайшов з троянців ось кого:

[107] Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Їська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

[108] Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє,

І сам Еней тут розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоть ізійшлися і раненько,

Та пан Еней наш опізнивсь.

[109] Сівіллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

Уже і о світі не знавсь;

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці также всі здригнули

І врозтіч, хто куди, махнули,

Еней за бабою пустивсь.

[110] Ішли, і як би не збрехати,

Трохи не з пару добрих гін,

Як ось побачили і хати,

І ввесь Плутонів царський дім.

Сівілла пальцем указала

І так Енеєві сказала:

«Ось тут і пан Плутон живе

Із Прозерпіною своєю,

До їх-то на поклон з гіллею

Тепер я поведу тебе».

[111] І тілько що прийшли к воротам

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка, криворота:

«Хто йде?» – їх стала окликать.

Мерзенне чудо се стояло

І било під двором в клепало,

Як в панських водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися клубками

На голові і на плечах.

[112] Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.

[113] Еней, бідняжка, ізлякався

І ввесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все розказала

Так, як сама здорова знала,

Що в пеклі є суддя Еак;

Хоть він на смерть не осуждає,

Та мучити повеліває,

І як звелить – і мучать так.

[114] Ворота сами одчинились,

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сівіллою пустились,

Щоб Прозерпіні честь оддать;

І піднесли їй на болячку

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к ній Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били,

Бо хиріла їх госпожа.

[115] А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гариля пилинки,

Було все чисто, як зоря;

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.

[116] Еней з ягою розглядали

Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли

І очі на лоби п’яли;

Проміж собою все зглядались —

Всьому дивились, осміхались,

Еней то цмокав, то свистав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.

[117] Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

[118] І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав’яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терн, глід, полуниці,

Крутії яйця з сирівцем;

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

[119] Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов’я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь – так і дадуть палаш.

[120] Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже, щоб не догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався,

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

[121] Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодніх як святках;

Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось,

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були?

[122] «Не думай, щоб були чиновні, —

Сівілла сей дала одвіт, —

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать «і паки»,

Не ті, що в золотих шапках.

[123] Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорождені,

З яких був людський глум і сміх;

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах,

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроводжали

В потилицю і по плечах.

[124] Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні,

Яким спідниці не дуло;

Се що без родичів остались…

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

[125] Тут также старшина правдива,

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили».

[126] «Скажи ж, моя голубко сиза, —

Іще Еней яги спитав. —

Чом батька я свого Анхіза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куди його щоб засадить?»

«Він божої, – сказала, – крові,

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить».

[127] Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли оддихать,

І, попотівши саме впору,

Тут прийнялися розглядать,

Анхіза щоб не прогуляти,

Обридло-бо і так шукати;

Анхіз же був тогді внизу,

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

[128] Як глядь на гору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто – боком

І ввесь од радості згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

По-батьківській поціловати,

Його почути голосок.

[129] «Здоров, синашу, ма дитятко! —

Анхіз Енеєві сказав. —

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Та поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать».

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мертвця поціловать.

[130] Анхіз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину —

Та ба! уже не в ту попав;

Прийнявсь його щоб научати

І тайності йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким-то хлопцям буде дід.

[131] Тогді-то в пеклі вечорниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте:

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

[132] Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках;

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам.

[133] Сюди привів Анхіз Енея

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Прийнять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.

[134] Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити,

То так якраз і додала.

[135] Призвідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику,

Йому шепнула біля уха

І завела з ним річ таку:

«Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю,

І вже ніколи не збрешу».

[136] І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних-всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила водою

Погожею, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

[137] Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на жар,

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхіз.

[138] Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дужче клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

[139] І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола…

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла».

[140] Сього Анхізу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком.

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ.

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими обливались —

Анхіз кричав, як в марті кіт.

[141] Еней з Сівіллою старою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.