«Як? Сам? Мене оставиш? —

Спитався Низа Евріал. —

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду.

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой».

«Пожди і пальцем в лоб торкнися, —

Товаришеві Низ сказав, —

Не все вперед — назад дивися.

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку протерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

От я, nак чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам'ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в'яже,

Уб'ють тебе, вона в гріб ляже,

Живи для неї, я прошу».

«Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинності мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш;

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать».

«Іноси!» — Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

«Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю

На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь — веліте

Нам з Евріалом попитать,

Чкурнем-і поки сонце зійде,

Енея мусим, покидать».

«Яка ж одвага в смутне врем'я!

Так не пропало наше плем'я?» —

Троянці всі тут заревли,

Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати

І красовулю піднесли.

Іул, Енеїв як наслідник,

Похвальну рацію сказав;

І свій палаш, що звавсь побідник,

До боку Низа прив'язав.

Для милого же Евріала

Не пожалів того кинджала,

Що батько у Дідони вкрав.

І посулив за їх услугу

Землі, овець і дать по плугу,

В чиновні вивесть обіщав.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев'ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м'якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матер'ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

«Іул Енейович, не дайте

Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте

І заступайте від вражди.

Од бід, напраснини, нападку;

Ви самі мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю», —

Так мовив чулий Евріал.

«Не бійся, добрий Евріале, —

Іул йому сей дав одвіт, —

Ти служиш нам не за пропало,

На смерть несеш за нас живіт,

Твоїм буть братом не стиджуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу»

І так, одважно наша пара

Пустилася в рутульський стан.

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали, скілько мочі,

Сивуха сну їм піддала!

Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались

Ні од кого ніяка зла.

І часовії, на мушкетах

Поклавшись, спали на заказ;

Хропли всі п'яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час!

Переднюю побивши стражу,

Полізли в стан варити кашу;

Низ тут товаришу сказав:

«Приляж к землі ти для підслуху,

А я задам рутульцям духу;

Гляди, щоб нас хто не спіткав».

Сказавши, першому Раменту

Головку буйную одтяв.

Не дав зробить і тестаменту,

К чортам його навік послав.

Сей на руках знав ворожити,

Кому знав скілько віку жити,

Та не собі він був пророк.

Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуем,

Собі ж шукаєм циганок.

А послі Ремових він воїв

По одному всіх подушив

І блюдолизів, ложкомоїв

В прах, вдребезги перемізжив.

Намацавши ж самого Рема,

Потиснув, мов Хому Ярема,

Що й очі вискочили преч;

Вхвативсь за бороду кудлату

І злому Трої супостату

Макітру одділив од плеч.

Вблизі тут був намет Серрана,

На сього Низ і наскакав:

Він тілько що роздягсь з каптана

І смачно по вечері спав.

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

І Евріал, як Низ возився,

То не гулявши простояв;

Він также к сонним докосився,

Врагів на той світ одправляв.

Колов і різав без розбору,

І як ніхто не мав з ним спору,

То поравсь, мов в кошарі вовк;

І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних,

Хто ні попавсь, того і товк.

Попався Ретус Евріалу,

Сей не зовсім іще заснув;

Приїхавши од Турна з балу,

Пальонки дома ковтонув

І тілько-тілько забувався,

Як Евріал к йому підкрався,

І просто в рот кинджал уткнув,

І проколов його, як квітку,

Що баби колють на намітку,

Тут Ретус душу ізригнув.

Наш Евріал остервенився,

Забув, що на часок зайшов;

В намет к Мезапу був пустився,

Там, може б, смерть собі найшов;

Но повстрічався з другом Низом,

З запальчивим, як сам, харцизом,

Сей Евріала удержав.

«Покиньмо кров врагам пускати,

Пора нам відсіль уплітати», —

Низ Евріалові сказав.

Як вовк овець смиренних душить,

Коли в кошару завіта,

Курчатам тхір головки сушить,

Без крику мізок висмокта.

Як, добре врем'я угодивши

І сіркою хлів накуривши,

Без крику крадуть слимаки

Гусей, качок, курей, індиків

У гевалів і амаликів,

Що роблять часто і дяки,

Так наші смілії вояки

Тут мовча проливали кров;

Од ней краснілися, мов раки,

За честь і к князю за любов.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь-алтин, а смерть-копійка,

Там рицар-всякий парубійка.

Козак там чортові не брат.

Так порався Низ з Евріалом,

Дали рутульцям накарпас;

Земля взялась од крові калом,

Поляк піднявся б по сам пас,

Но наші по крові бродили,

Мов на торгу музик водили,

І убирались на просторе

Щоб швидше поспішить к Енею

Похвастать храбростю своєю

І Турнів розказать задор.

Уже із лагеря щасливо

Убрались наші смільчаки;

Раділо серце не трусливо,

Жвяхтіли мокрі личаки.

Із хмари місяць показався.

І од землі туман піднявся,

Все віщовало добрий путь.

Як ось Волсент гульк із долини

З полком латинської дружини.

Біда! Як нашим увильнуть?

Дали якраз до лісу тягу,

Бистрійше бігли од хортів;

Спасались бідні на одвагу

Від супостатів, ворогів.

Так пара горличок невинних

Летять спастись в лісах обширних

Од злого кібчика когтей.

Но зло, назначене судьбою,

Слідитиме скрізь за тобою

Не утечеш за сто морей.

Латинці до лісу слідили

Одважних наших розбишак

І часовими окружили,

Що з лісу не шмигнеш ніяк;

А часть, розсипавшись по лісу,

Піймали одного зарізу,

То Евріала-молодця.

Тогді Низ на вербу збирався,

Як Евріал врагам попався,

Мов між вовків плоха вівця.

Низ глядь ї бачить Евріала,

Що тішаться ним вороги;

Важка печаль на серце пала,

Кричить к Зевесу: «Помоги!»

Коп'є булатне направляє,

В латинців просто посилає,

Сульмону серце пробива;

Як сніп, на землю повалився,

Не вспів і охнуть, а скривився,

В послідній раз Сульмон зіва.

Вслід за коп'єм стрілу пускає

І просто Тагові в висок;

Душа із тіла вилітає,

На жовтий пада труп пісок,

Волсент утратив воїв пару,

Кленеть невидимую кару

І в ярості, як віл, реве:

«За кров Сульмонову і Тага

Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала,

І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили:

«Пеккатум робиш, фратер милий

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро, розбишака,

Неквіссімус і гайдамака;

Постій! Невинную кров ллєш».

Но, замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка — мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста каральні посиніли,

Рум'яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів.

Як блискавка проходить тучу.

Він так пробіг врагів між кучу

І ді Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою.

Волсент і духу тут пустивсь.

Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада:

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім'яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славнії услуги

На вічность пам'яті своєй

Латинці зараз ізробили

Абияк мари із дрючків;

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м'яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла,

То Турн тогді уже наївся,

Оп'ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпості сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові,

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить,

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб'ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула.

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розплаталась,

Кричала, гедзалась, качалась,

Кувікала, мов порося.

І диким голосом завила:

«О сину! Світ моїх очей!

Чи я ж тебе на ге родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене — стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда,

Мене од всіх ти боронив.

Тепер до кого прихилюся,

Хто злую долю облегчить?

Куди в біді я притулюся?

Слабу ніхто не приглядить!

Тепер прощайте всі поклони,

Що долучала во дні они

Од вдов, дівчат і молодиць;

За дивні брови соболині,

За очі ясні соколині,

Що здатний був до вечерниць,

Коли б мені твій труп достати,

І тіло білеє обмить,

І з похороном поховати,

До ями з миром проводить.

О боги! Як ви допустили,

Щоб і одинчика убили

І настромили на віху

Його козацькую головку;

Десь світ вертиться сей без толку,

Що тут дають і добрим тьху.

А ви, що Евруся згубили,

Щоб ваш пропав собачий рід!

Щоб ваші ж діти вас побили,

Щоб з потрухом погиб ваш плід!

Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою.

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать».

Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканїй більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять,

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий.

Як кажуть, хоть винось святих.

Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати.

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива.

Але од старості сварлива;

Прости! Я, може, досадив.

І в самій речі проступився —

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Не женихавсь, не жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Тур, з ярості дрижав і пінив,

Кричить: «Дружненько, козаки!»

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мук.

Пускали колоддя, каміння

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б'ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в'юни, пищать,

Велів везти зо всіх олійниць.

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидше тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: «Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь».

Троянці нап'яли всі жили

Та вмить пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не посовались,

А Турн не знав, що і робить.

Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик.

Сим двом безділля-всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж — голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

Так Геленор з червоним Ликом,

Роздягтися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тічок;

Рутульців добре тасовали

І од рутульців получали

Квитанцію в своїх долгах.

Лик тілько тим і одличився,

Що як до Турна примостився,

То з'їздив добре по зубах.

Но Турн і сам був розбишака

І Лика сплющив в один мах;

Із носа бризнула кабака,

У Турна околів в ногах.

А также пану Геленору

Смертельного дали затьору,

І сей без духа тут оставсь.

Рутульців се возвеселило

І так їх серце ободрило,

Що і негідний скрізь совавсь.

Натиснули і напустились,

Рутульці кинулись на вал,

Троянці, як чорти, озлились,

Рутульців били наповал.

Тріщали кості, ребра, боки.

Летіли зуби, пухли щоки,

З носів і уст юшила кров:

Хто рачки ліз, а хто просгягся,

Хто був шкереберть, хто качався

Хто бив, хто різав, хто колов.

Завзятость всіх опановала,

Тут всякий пінив і яривсь;

Тут лютость всіми управляла

І всякий до надсаду бивсь.

Лигар ударом макогона

Дух випустив із Емфіона

І сам навіки зуби стяв.

Лутецій б'є Іліонея,

Ціней Арефа, сей Цінея,

Один другого тасовав.

Ремул рутульської породи,

Троюрідний був Турну сват,

Хвастун і дурень од природи,

Що він робив, то все невлад;

І тут начав щосил кричати,

Троянців лаять, укоряти,

Себе і Турна величать:

«Ага! проклятії поганці,

Недогарки троянські, ланці!

Тепер прийшлось вам погибать.

Ми вас одучим, супостати,

Морити вдов, дурить дівок,

Чужії землі однімати

І шкодити чужий садок.

Давайте вашого гульвісу,

Я вмить його одправлю к бісу.

І вас подавимо, як мух;

Чого прийшли ви, голодрабці?

Лигать латинськії потапці?

Пождіть, — ваш витісним ми дух!»

Іул Енейович, дочувшись

До безтолкових сих річей,

Як шкурка на огні надувшись,

Злость запалала із очей.

Вхопив камінчик, — прицілився,

Зажмурив око, — приложився

І Ремула по лобу хвись!

Хвастун бездушний повалився,

Іул сердечно взвеселився,

А у троян дух ожививсь.

Пішли кулачні накарпаси,

В виски і в зуби стусани;

Полізли тельбухи, ковбаси,

Всі пінили, як кабани.

Всі роз'ярились через міру.

По-сербськи величали віру,

Хто чим попав, то тим локшив.

Піднявся писк; стогнання, охи.

Враг на врага скакав, мов блохи,

Кусався, гриз, щипав, душив.

Служили у троян два брати,

Із них був всякий Голіаф;

Широкоплечий і мордатий,

І по вівці цілком глитав.

Один дражнився Битіасом,

Із Кочубейським він Тарасом

Коли б заввишки не рівнявсь;

Другий же брат Пандаром звався

І вищий од верстви здавався,

Та в'ялий, мов верблюд, тинявсь.

Два брати, грізні ісполини,

В бою стояли у ворот,

Дрючки держали з берестини

І боронили в кріпость вход.

Вони к землі поприсідали,

Троянці ж в город одступали,

К собі манили рутулян.

Рутульці зрять — навстяж ворота,

Прожогом в кріпость вся піхота

Спішить насісти на троян.

Но хто лиш в город показався.

Того в яєшню і поб'ють;

Битіас з братом управлявся,

Безщадно кров рутульську ллють.

Рутульці з криком в город пруться,

Як од серпа колосся жнуться.

Як над пашней хурчать ціпи,

Так ісполинськії дрючини

Мозчили голови і спини

І всіх молотять, мов снопи.

Побачив Турн таку проруху,

Од злості ввесь осатанів;

Здригнувсь, мов випив чепуруху,

К своїм на поміч полетів.

Як тілько в кріпость протаскався,

Тузити зараз і прийнявся,

Хто тілько під руку попавсь:

Убив він з Афідном Мерона

І зо всього побіг розгона,

Де Битіас в крові купавсь.

З наскоку тріснув булавою

По в язах, великан упав,

Об землю вдаривсь головою

І кріпость всю поколихав.

Реветь, і душу іспускаєть,

І воздух грімом наповняєть;

На всіх напав великий страх!

Не спас ні рост, ні сила многа,

Пропав Битіас, мов стонога;

І ісполин єсть черв і прах.

Пандар погибель бачив брата.

Злякався, звомпив, замішавсь

І од рутульська стратилата

Якмога швидше убиравсь.

Проміж оселею хилявся,

Тини переступав, ховався,

І щоб од Турна увильнуть,

Ворота зачинив у брами

І завалив їх колоддями,

Хотів од бою оддохнуть.

Но як же сильно удивився,

Як Турна в кріпості уздрів;

Тогді із нужди прибодрився

І злостію ввесь закипів.

«Ага! ти, шибеник, попався,

Без зву к нам в гості нав'язався, —

Пандар до Турна закричав. —

Пожди, от зараз почастую,

Із тебе виб'ю душу злую,

До сього часу храбровав!»

«Ану прилізь! — Турн одвічає. —

Келебердянськая верства!

Як б'ю я-брат твій теє знає,

Ходи, тобі вкручу хвоста».

Тут Пандар камінь піднімає

І в Турна зо всіх жил пускає,

Нирнув би Турн навіки в ад!

Но де Юнона не взялася

І перед Турном розп'ялася,

Попав богиню камнем влад.

Незриму чує Турн заслону,

Бодриться, скачеть на врага.

На поміч призива Юнону,

Пандара по лобу стьога,

І вовся з ніг його зшибає.

До мізку череп розбиває;

Пропав і другий великан!

Така потеря устрашила

І серце бодреє смутила

І самих храбрійших троян.

Удачею Турн ободрився,

По всіх усюдах смерть носив;

Як кнур свиріпий, роз'ярився

І без пощади всіх косив.

Розсік надвоє Філаріса.

В яєшню розтоптав Галіса,

Кріфею голову одтяв,

Щолкав в виски, штурхав під боки

І самії кулачні доки

Ховались, хто куди попав.

Троянці злеє умишляють,

Щоб преч із кріпості втікать;

Своє лахміття забирають,

Куди удасться тягу дать.

Но їх Обозний Генеральний

Над всіма остававсь начальний,

Серест вельможний обізвавсь:

«Куди? — Вам сорому немає!

Хто чув? Троянець утікає!

Чого наш славний рід доживсь!

Один паливода ярує,

А вас тут стілько, боїтесь;

В господі вашій вередує

Рутульський шолудивий пес!

Що скаже світ про нас, трояне?

Що ми шатерники-цигане,

Що ми трусливійші жидів!

А князь наш бідний що помислить?

Адже ж за воїнів нас числить,

За внуків славнійших дідів.

Зберіться, Турна окружіте,

Не сто раз можна умирать;

Гуртом, гуртом його напріте,

Від вас він мусить пропадать».

Агу! Троянці схаменулись,

Та всі до Турна і сунулись;

Пан Турн тут на слизьку попав!

Виляв, хитрив і увивався

І тілько к Тібру що добрався,

То в воду стриб, — пустився вплав.