Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
      ВСЕ -- ЯК НАСПРАВДI
      Пригодницька казка
      Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
      1
      День народження -- це завжди гарно. А коли тобi до того ж минає десять рокiв -- то й зовсiм пречудово. I що б там не було, а ти цiлий день ходиш якийсь пiднесений i радiсний, до всiх осмiхаєшся, щось насвистуєш i наспiвуєш уголос чи подумки, i все навкруги здається тобi теж пiднесеним i радiсним.
      Саме в такому доброму гуморi i перебував сьогоднi, в недiлю 18 травня, iменинник i третьокласник Сергiй Кудлик.
      Вже зранку почались приємнi несподiванки.
      Тiльки-но Сергiй розплющив очi, як побачив коло лiжка, на стiльцi, чималий пакунок у цупкому синьому паперi, облiплений барвистими iноземними марками. Вiн хутко схопив його, прочитав свою адресу та iм'я i вiдразу впiзнав почерк: посилка була вiд батькiв, з далекої Куби!..
      Ще в сiчнi тата послали працювати на два роки на Кубу, i мама поїхала з ним. А Сергiй, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києвi з бабусею. Та ось-ось рiк закiнчиться, й коли в Сергiя в табелi не буде жодної трiйки, батьки заберуть його до себе! Так пообiцяв йому тато, а коли вiн щось обiцяє, будьте певнi: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергiй дотримає свого: закiнчить третiй клас на самi четвiрки та п'ятiрки...
      У Сергiя з усiх предметiв було нiби нормально, якби не одна прикрiсть -- фiзкультура! Нi-нi, Сергiй був таки досить вправним спортсменом: i бiгав швидко, i стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат мiг вилiзти аж тричi пiдряд, а от плавати... Сергiй, як це не дивно для хлопця його вiку, досi не вмiв плавати, i вчитель фiзкультури сказав, що бiльше трiйки йому нiзащо не поставить. А коли так -- прощавай, мрiя про далеку сонячну Кубу!
      Ви дивуєтесь, напевне, чому ж i справдi Сергiй досi не навчився плавати? Рiч у тiм, що вiн панiчно боявся води, i загнати його глибше, нiж по колiна, не мiг нi тато, нi вчитель фiзкультури, нi навiть кпини його однокласникiв.
      Колись давно, коли Сергiю було тiльки шiсть рокiв, вони з мамою вiдпочивали в селi на Днiпрi. Сергiй грався собi при водi на пiсочку, випiкав з нього коржi та будував фортецi. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку вiн пiдняв, змила Сергiя у воду -- й вiн почав тонути.
      Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але вiдтодi затягти Сергiя у воду було неможливо.
      Щоправда, вiн дав собi найчеснiше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергiй, щиро кажучи, поки що не знав i -- вкотре вже! -- знов i знов на уроках фiзкультури, якi раз на мiсяць проходили в басейнi, сидiв над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрiстю, як там демонструють рiзнi стилi його однокласники, i мовчки вислуховував їхнє глузування.
      Особливо дошкуляла йому Вiтка Птурська.
      -- Гей, ти, сухопутний пацюк! -- кричала вона Сергiю, долаючи другу двадцятип'ятиметрiвку. -- I куди тобi на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стiльки води, як вiдразу дуба врiжеш.
      Саме пiсля цього найдошкульнiшого Вiтчиного жарту Сергiй i поклявся собi: будь-що навчитися плавати i не гiрше за цю капосну Вiтку.
      З отакими не дуже втiшними думками Сергiй заходився розпаковувати посилку вiд батькiв. Спершу вiн обережно вiдклеїв марки -- вiддасть їх Олеговi. Потiм розгорнув папiр i вiдкрив картонну коробку. Тiльки-но вiн зазирнув у неї, як його настрiй вiдразу покращав. Ще б пак! У коробцi лежали два величезних кокосових горiхи, про якi вiн так давно мрiяв.
      Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всi подарунки на свiтi!
      Сергiй довго розглядав горiхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всерединi кокосове молоко? I зважував на руцi: а скiльки потягне? Нарештi вiн досхочу намилувався подарунком i зазирнув на дно коробки. Там вiн помiтив кольорове фото: на могутнiх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглi тато й мама i привiтно йому посмiхалися.
      На зворотi Сергiй прочитав:
      "Любий наш синку!
      Вiтаємо тебе з десятирiччям i зичимо здоров'я, щастя, успiхiв у навчаннi.
      Чекаємо тебе швидше до нас i мрiємо про сiмейне купання в океанi!
      Цiлуємо. Мама, тато".
      "Ну от, i вони натякають на плавання!" -- подумав Сергiй, але вирiшив бiльше не псувати собi святкового настрою i почав хутко одягатись.
      -- Уже встав, сонько? -- зазирнула до кiмнати Сергiєва бабуся. -Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через пiвгодини буде пирiг iз яблуками.
      Цей пирiг -- улюблена страва Сергiя. Тож довго чекати себе вiн не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвiр, навiть не замикаючи за собою дверi. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсi, а магазин -- у їхньому ж будинку!
      Десь хвилин за три Сергiй уже повернувся назад i виклав на стiл перед бабусею пачку вершкового масла.
      -- Тепер марш iз кухнi, не заважай! -- скомандувала бабуся, качаючи тiсто, яке поставила ще звечора. -- Буде готовий -- гукну.
      Сергiй чудово знав: коли бабуся порається з пирогом -- краще їй не потрапляти пiд руку. Вiн покiрно пiшов у свою кiмнату, сiв за письмовий стiл i заглибився в книжку.
      Щойно вiн дочитав сьому сторiнку, як iз кухнi потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергiй аж засовався в крiслi, i в носi йому залоскотало.
      -- А-аа-пчхи! -- пролунало раптом у кiмнатi. -- Апчхи-и!
      Вiд несподiванки Сергiй пiдскочив i злякано витрiщився на своє лiжко.
      Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете -- нi? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собi хлопець -- i все! От i помилилися! Так-то воно так, але ж рiч у тiм, що чхнув якраз не Сергiй i навiть не бабуся. Чхнув хтось зовсiм-зовсiм iнший!
      2
      -- Ач, як пирiжечка закортiло! -- почувся iз кухнi бабусин смiх. -- Аж розiчхався! Ну, нiчого, потерпи ще хвилинки три.
      Сергiй хотiв щось сказати, пояснити, що чхав зовсiм не вiн, але язик наче прилип до пiднебiння i навiть не ворухнувся. А отой, хто чхав, iще трiшки пововтузився пiд Сергiєвим лiжком i затих.
      "А може, менi почулося? -- подумав Сергiй, i вiд цiєї думки йому трохи полегшало. -- Таки справдi, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозумiло -- нiкого! Ану, погляну!"
      Вiн уже зовсiм бадьоро й смiливо пiдiйшов до лiжка, став навколiшки й зазирнув пiд нього.
      Вiд того, що Сергiй побачив, у нього перехопило подих.
      Там, пiд його лiжком, обхопивши руками колiна й пiдтягши їх до пiдборiддя, сидiв малесенький дiдок. Довга сива борода його лежала на пiдлозi, а маленькi зеленавi оченята кольору океанської хвилi -- як на фото з мамою й татом! -- дивилися просто на Сергiя!
      -- Чого витрiщився! -- буркнув раптом дiдок хрипким голосочком. -Нема щоб сказати: "Будьте здоровi", як усi вихованi дiти кажуть, так вiн собi мовчить, ще й очi витрiщає! Фе, який нечема!
      -- Пробачте! -- оговтався нарештi Сергiй, i йому зробилося соромно. -- То я так... з незвички... Будьте здоровi!
      -- Ну от, iнша рiч, -- усмiхнувся дiдок. -- Спасибi тобi, хлопчику!
      -- А... хто ви? -- наважився спитати Сергiй.
      -- Дiма!
      -- Який Дiма?
      -- "Який, який"! -- передражнив дiдок. -- Просто Дiма -- i все!
      -- Але ж _хто_ ви?
      -- Я, по-моєму, сказав цiлком зрозумiло: _звичайний_ _Дiма_!
      -- Ага, ясно: ваше iм'я -- Дiма. А як вас по-батьковi?
      -- От причепився! -- вибухнув раптом дiдок. -- Скiльки ж тобi можна пояснювати: я -- Дiма, затям собi: Дi-ма. Вiд слова "дiм", будинок тобто, бо всi Дiми, мої родичi, живуть у домах.
      -- Так ви домовик! -- ошелешено вигукнув Сергiй.
      -- Ну й телепень! -- уже зовсiм роздратовано кинув дiдок. -- Ти що -- двiєчник? Звичайних речей не розумiєш? I чого тебе в школi вчать! Ач, вигадав таке -- "домовик"! Так-от, щоб ти знав: нiяких домовикiв на свiтi не було, нема та бути не може! А я -- просто Дiма. Зрозумiв нарештi?
      -- Зрозумiв... -- вiдказав тихо Сергiй, хоча, по правдi, нiчого вiн поки що не второпав. -- А як ви сюди потрапили?
      -- Iшов собi повз ваш будинок, бачу -- дверi прочиненi, i так iз них теплом i затишком тягне, що не втримався -- заскочив, -- охоче почав розповiдати Дiма, вже заспокоюючись. -- Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий пiдхопив, от i подумав: ану, заскочу вiдiгрiюся трiшки, а згодом далi почимчикую.
      -- А куди ж ви йдете?
      -- I все тобi знати треба! -- удав дiдок, нiби сердиться на Сергiя за його розпитування. -- У Бровари йду, до свого двоюрiдного брата.
      -- Так вам iще йти та йти! -- вигукнув Сергiй. -- А чого ви автобусом не поїдете?
      -- По-перше, грошей нема, -- вiдказав Дiма, -- а по-друге, щоб такi, як ти, не чiплялися зi своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. I без них життя важке. -- I дiдок жалiбно заохкав.
      -- А чому воно у вас важке? -- знов поцiкавився Сергiй.
      -- А тому, що я, Дiма, лишився вчора без домiвки.
      -- Як -- без домiвки?!
      -- Зламали мою домiвочку, ой, зламали! -- забiдкався, затужив Дiма. -- Жив собi тихесенько, мабуть, рокiв сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру -- i настав кiнець моєму щастю!
      -- Ну то й що? -- здивувався Сергiй. -- Вони поїхали -- i нехай, а ви б i далi там жили.
      -- Пожив би ти! -- перебив його дiдок. -- Коли вони поїхали, вiдразу приперся бульдозер i -- ррраз! -- одним духом зламав мiй будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, пiд уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму вiцi, сам розумiєш, воно не дуже... Поспав на травичцi -- i, будь ласка, нежить!
      Розповiдаючи про себе, Дiма весь час шморгав носом.
      Сергiй таки справдi переконався, що дiдок застуджений.
      -- Ось, вiзьмiть! -- простяг вiн Дiмi свого носовичка. -- Так легше буде.
      -- Дякую, -- зрадiв Дiма, приймаючи подарунок, -- виручив дiда, а то ж незручно шморгати, некультурно! -- I вiн ретельно витер свого розпухлого носа.
      -- То, може, ви залишитеся в нас? -- нерiшуче запитав Сергiй. -Поки одужаєте.
      -- Та я б не проти, але ж батьки...
      -- Ой, лишайтеся! -- перервав його радiсно Сергiй. -- Ми живемо тiльки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене -- клас! Вона неодмiнно дозволить!
      -- Хе, дозволить! -- усмiхнувся Дiма. -- Та вона й не знатиме, що я тут!
      -- Як -- не знатиме? -- здивувався Сергiй. -- Але ж я повинен їй сказати.
      -- А вона тобi не повiрить!
      -- Повiрить, неодмiнно повiрить!
      -- А от i нi!
      -- Та чому ви так думаєте? -- не розумiв Сергiй дiдка.
      -- А тому, -- вiдказав Дiма, -- що вона мене не побачить!
      -- Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час пiд лiжком сидiти?
      -- Звичайно, не буду, велика радiсть! -- пхикнув Дiма. -- А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише тi, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнiвається, що на свiтi бувають усякi дива, той мене нiзащо не побачить! -- I дiдок задоволене розреготався.
      3
      -- Пирiжечок -- на столi, чекає iменинника! -- весело мовила бабуся, увiходячи до кiмнати. -- А ти що, до виступу готуєшся?
      -- До якого виступу? -- не зрозумiв Сергiй.
      -- Роль якусь учиш?
      -- Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумiю?
      -- А чого ж ти сам iз собою балакаєш?
      -- А!.. -- нарештi дiйшло до Сергiя. -- То я так... вiршi повторював... Бабусю, -- раптом наважився вiн, -- чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, пiд лiжко!
      -- Ти що? -- широко розкрила вона очi. -- Ото я, старезна бабусенцiя, та й пiд лiжко полiзу?! Чого я там не бачила -- шкарпеток твоїх старих, чи що?
      -- Бабусю, я тебе дуже прошу, -- наполягав Сергiй. -- Це для мене страшенно важливо! Врештi-решт я ж iменинник сьогоднi... -- додав вiн, помiтивши, що бабуся завагалася.
      -- Ну, коли так, -- посмiхнулась вона -- то вже зазирну!
      Бабуся, притримуючи спiдницю й фартух, опустилася важкувато на пiдлогу i, крекчучи та ойкаючи, заглянула пiд Сергiєве лiжко.
      -- Ти бач! -- радiсно здивувалась вона. -- Дiма!..
      А Сергiй здивувався ще бiльше: бабуся _бачила_ дiдка!
      Вона пiдвелася, поправила фартух i мовила:
      -- А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя пiд лiжком тримаєш! Ану запрошуй до столу -- на чай з пирогом!..
      -- Спасибi, я вже й сам вилiзу! -- I Дiма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-пiд лiжка.
      Тепер Сергiй розгледiв його як слiд.
      На зрiст Дiма був зовсiм невеличкий -- Сергiєвi до пояса, а от борода в нього сягала пiдлоги. Одягнений Дiма був у товстий сiрий светр, голубi джинси з блискучими мiдними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнiсiнькi кеди, -- щоправда, розмiри на чотири бiльшi, нiж треба.
      -- Ось i я! -- мовив Дiма, обтрушуючи пилюку, якої немало було пiд лiжком. Сергiй побачив це тiльки зараз i вирiшив завтра ж прибрати.
      Дiма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув -- чи то вiд нежитi, чи вiд пилюки -- i старанно заправив кiнчик бороди у задню кишеню джинсiв.
      -- Здрастуйте, хазяєчко! -- бадьоро звернувся вiн до бабусi, коли нарештi впорядкував свiй туалет i хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечi.
      -- Здрастуйте, здрастуйте, Дiмочко! -- привiтно вiдгукнулася бабуся. -- Надовго до нас?
      -- Та як сказати, -- розважливо проказав Дiма. -- Коли не женете, то на пару деньочкiв зостався б. -- I вiн несмiливо кахикнув у долоню.
      -- Та лишайтеся, скiльки хочете! Мiсця вистачить. Я така рада, що ви до Сергiйка завiтали, а то вже було думала -- обминете.
      -- А чому це ти так думала?! -- обурився Сергiй. -- Гадаєш, я гiрший за iнших?
      -- Ну, вже наприндився, -- посмiхнулась лагiдно бабуся. -- Думала, то й думала. Що було -- того нема... А коли по щиростi, то трiшки боялася: а як обмине тебе Дiма?
      -- Мiж iншим, -- поцiкавився Сергiй, -- звiдки ти знаєш, що його Дiмою звуть?
      -- Як -- звiдки? -- здивувалась бабуся. -- Та про нього майже всi дiти знають! Вiн до них хоч раз у життi, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки... -- Тут бабуся мрiйливо звела очi вгору, зiтхнула й додала: -- I до мене вiн теж колись приходив, як малою була.
      -- Чому ж ти менi досi не говорила нiчого? -- образився Сергiй.
      -- Чекала, чи прийде вiн до тебе.
      -- Значить, перевiряла?
      -- Виходить, так... -- сказала трохи винувато бабуся i враз перевела розмову: -- Ну от, ми стоїмо тут, базiкаємо, а гiсть, мабуть, голодний! -- I вже до Дiми: -- Прошу до столу!
      Дiма, як помiтив Сергiй, спершу трохи нiяковiв. Та вiн подолав соромливiсть i швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стiльчику поближче до плити -- мабуть, i досi ще не вiдiгрiвся пiсля своєї ночiвлi -- i заходився смакувати пирогом iз яблуками та чаєм.
      Видно, вiн таки здорово зголоднiв, бiдолаха! За якихось хвилин сiм дiдок ум'яв п'ять чималих куснiв пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергiй тiльки зиркав на нього й дивувався: i куди воно в нього все влазить. А бабуся пiдкладала Дiмi шматок за шматком i пiдливала свiжого чаю.
      Нарештi Дiма задоволено хукнув, перевернув догори денцем порожню чашку, вибрав iз бороди крихти й, укинувши їх до рота, мовив:
      -- От спасибi, нагодували! Не пирiжечок, а смакота!
      -- Рада, що сподобався, -- зашарiлась бабуся. -- То, може, ще шматочок?
      -- Е, нi, -- пiдняв ручку Дiма, -- досить, а то лусну!
      -- Ну, дивiться, як хочете, -- вiдказала бабуся й заходилась прибирати зi столу.
      -- Можна спитати? -- нерiшуче звернувся до Дiми Сергiй.
      -- Питай, чого там! -- поблажливо кинув Дiма, щось муркочучи стиха пiд нiс.
      -- От скажiть, чому ви не боїтеся людей?
      -- А чого ж їх боятися? -- пхикнув дiдок. -- Я ж казав тобi: хто не вiрить у казки, той мене не бачить. А той, хто вiрить, -- поганою людиною бути не може! Тож i кривди вiд нього я нiякої не зазнаю! Зрозумiло?
      -- Зрозумiло! -- радiсно вiдгукнувся Сергiй, бо йому зробилося страшенно приємно, що вони з бабусею таки непоганi люди.
      Бабуся кiнчила прибирати зi столу й мити посуд i запитала у Дiми:
      -- А що це ви дихаєте так важко?
      -- Нежить у мене, -- пояснив Дiма. -- Застудився.
      -- Ну, нежить -- то дрiбницi! -- кинула бабуся. -- Я ваш нежить цибулькою за один день вижену!
      Сергiй, почувши про цибульку, аж пересмикнувся, бо пригадав, як бабуся лiкувала його: натре цибулi, вичавить iз неї сiк, а тодi -- в носа, пiпеткою! Що в таких випадках буває -- не менi вам пояснювати! Очi лiзуть на лоба, в носi й горлi пече, нiби там хтось вогнище розпалив, голова гуде, мов дзвiн, а сльози -- хочеш чи нi -- б'ють фонтаном. I взагалi -- хочеться дертися на стелю або й вище! Зате нежитi через день як i не було!
      Сергiй згадав це, i йому стало трохи боязко за Дiму: вiн такий невеличкий, старенький, ще не витримає!
      Але його сумнiви розiгнав сам Дiма.
      -- Цибулька -- це прекрасно! -- потер вiн задоволено руки. -- Над усi лiки я поважаю саме цибульку!
      -- От я вам перед сном i закапаю, -- зрадiла бабуся. -- А тепер iдiть до Сергiйка, в його кiмнату, влаштовуйтесь. А холодно буде, скажiть -- я електрокамiн поставлю.
      -- Дякую, хазяєчко, за турботу, -- уклонився шляхетно Дiма. -Бачу, ви просто клас, як каже ваш онук!
      -- Ще й який! -- вигукнув Сергiй. -- Моя бабуся -- найкраща в свiтi!
      -- Ну от, iще захвалите! -- бабуся почервонiла, наче дiвчинка. -Добре, ви тут поселяйтесь, а я на базар злiтаю! -- I вона подалася з кухнi.
      4
      -- Таки й справдi в тебе не бабуся, а вищий клас! -- мовив Дiма, вмощуючись у глибокому зручному крiслi. -- А пироги ж пече! -- I вiд згадки про смачний пирiг аж прицмокнув язиком. -- А що це вона сказала -- "злiтаю на базар"? -- поцiкавився трохи згодом Дiма. -- У неї що, лiтак є?
      -- Який там лiтак! -- засмiявся Сергiй. -- Вона в мене сама як лiтак. Ми з батьками навiть називаємо її "летюча бабуся".
      -- Так вона вмiє лiтати?! -- пiдхопився у крiслi Дiма.
      -- Звичайно, нi! -- Питання Дiми знову розсмiшило Сергiя. -Просто вона в нас дуже прудка, i найулюбленiше її слово -- "лiтати". Ходити поволi, як iншi бабусi, вона не може. Ми тiльки й чуємо вiд неї: "злiтаю в магазин", "полечу на базар", "лечу до сусiдiв"! I мчить собi так хутко, що й лiтаки, мабуть, переганяє.
      -- А... -- розчаровано мовив Дiма, посовався трохи, вмостився й затих.
      Так вони трiшки посидiли мовчки: Сергiй гадав, що Дiма пiсля снiданку заснув, натомлений дорогою, i не хотiв його турбувати. Та Дiма розклепив оченята:
      -- Ну, розказуй про себе.
      -- Та ви поспiть уже, -- вiдмахнувся Сергiй, -- а я потiм...
      -- Не бiйся, давай зараз, -- заперечив Дiма, -- я можу слухати й дрiмати водночас. Про мене навiть приказка є: спить i курей бачить! Чув, мабуть?
      -- Чув, -- кивнув головою Сергiй, -- але не знав, що це про вас.
      I Сергiй розповiв Дiмi про тата й маму, про далеку сонячну Кубу i навiть -- про плавання...
      -- Пхе, плавання!.. -- розтулив Дiма оченята. -- Та я тебе за хвилину мiг би навчити!
      -- Ой! -- зрадiв Сергiй. -- То навчiть, дуже вас прошу!
      -- Я ж сказав -- "мiг би", але тепер не можу: технiчнi причини...
      -- Що за технiчнi причини? -- здивувався Сергiй.
      -- Розумiєш, -- почав пояснювати Дiма, -- була в мене така книженцiя, ну, нiби чаклунська. У нiй з одного боку записано всякi потрiбнi слова, а з другого -- що станеться, коли слова тi вголос вимовити. Примiром, пробурмотiв собi щось, -- раз! -- i дощ я-ак уперiщить! Так-от, коли зламали мiй будиночок, книга пропала пiд уламками.
      -- Так ходiмте знайдемо її! -- вигукнув Сергiй.
      -- Швидкий дуже! -- сумно мовив Дiма. -- Я й сам, без тебе знайшов би. Але тi уламки вiдразу ж повантажили на самоскид, i куди вiн їх завiз -- хтозна! А з ними й мою книжечку! -- I Дiма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.
      -- I невже ви нiчого не пам'ятаєте з тої книги? -- з надiєю в голосi поспитав Сергiй.
      -- Хе, скажеш! -- зневажливо усмiхнувся Дiма. -- У мене пам'ять -будь здоров! Я навiть мемуари, тобто спогади, пишу! -- Вiн гордо ляснув себе по животi й задер светра.
      Сергiй побачив, що за ремiнцем джинсiв у Дiми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтiй, засмальцьованiй обкладинцi iз написом: "Мемуари Дiми".
      -- А з книги ви, значить, нiчого не пам'ятаєте, -- сумно мовив Сергiй.
      -- Пам'ятаю, але не все, тiльки половину...
      -- Ого! -- зрадiв хлопець. -- Половина -- теж чимало! А є в нiй слова про те, як навчитися плавати?
      -- Звичайно, є! -- кинув Дiма. -- Але рiч у тiм, що я пам'ятаю лiву половину книги, тобто всi чарiвнi слова, а от праву половину, де сказано, якi слова для чого, -- геть начисто забув!
      -- А ви спробуйте, що вийде!
      -- Е, нi, не пiдбивай! -- вiдмахнувся Дiма. -- Скажу отак щось -i квартиру вам затопить. Нi, нiзащо! Не хочу знову без ночiвлi лишитися.
      -- А що, коли нам до лiска гайнути? -- раптом здогадався Сергiй. -- У нас тут поблизу є лiсок iз галявою. Давайте пiдемо туди й спробуємо вашi слова!
      -- Лiсок -- це можна, -- погодився Дiма, -- в лiску та ще й на галявi я спробував би, але ж не зараз. От вилiкую нежить, вiдiгрiюсь, вiдiсплюся гарненько, а завтра зранку, годинi о п'ятiй, i пiдемо.
      -- Ура! -- загукав Сергiй, який згоден був на все, аби навчитися плавати. -- Встаємо о п'ятiй, я будильник заведу.
      -- А тепер я подрiмаю, -- мовив Дiма й вiдразу тихенько засопiв.
      Сергiй нiчого не мав проти: йому треба було ще пiдготуватися до зустрiчi гостей. Неодмiнно ж прийде друг його Олег, та й Вiтка припхатися може.
      При згадцi про Вiтку в Сергiя аж у грудях похололо.
      5
      Вiтка, або Вiкторiя Птурська, як i Олег, була однокласницею Сергiя. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вiтка навпаки -"найкращим" ворогом.
      До всього ж вона була ще й сусiдкою Сергiя по пiд'їзду, тож через неї траплялися всякi неприємностi не лише в школi, а й дома.
      Вiтка ненавидiла Сергiя Кудлика хронiчно. Чим це пояснити, нiхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у бiльшостi рудих i кирпатих, чи то просто злостивим характером -- невiдомо! Але, починаючи з першого класу, Вiтка нiби приросла до Сергiя -- раз i назавжди!
      Звичайно, вiн мiг би надавати їй як слiд, але його з дитинства вчили: дiвчат зачiпати не можна. I вiн терпляче зносив ось уже третiй рiк пiдряд невичерпнi знущання своєї рудої й кирпатої однокласницi й сусiдки.
      Чого тiльки Вiтка не вигадувала, аби дошкулити Сергiєвi! Образи так i сипалися з неї, мов iз дiрявого мiшка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергiй знаходив у себе на партi то канцелярську кнопку, пiдкладену Вiтчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й пiдручника з безжально розмальованими портретами. класикiв. Фантазiя Вiтки, здавалося, не знала меж.
      Зрештою Сергiй так-сяк навчився передбачати бiльшiсть Вiтчиних капостей i жив би собi майже спокiйно, коли б Вiтка рiзко не змiнила тактику.
      Тепер вона пiдстроювала всякi штучки сама собi, а потiм усе звертала на Сергiя.
      Примiром, вiзьме заляпає собi спiдницю маслом -- та й ну галасувати, що це, мовляв, Кудлик пожбурив у неї бутербродом! А то на уроцi сховає свою ручку -- та й ну жалiтися вчительцi, що, мовляв, Кудлик у неї ручку поцупив i їй писати нiчим.
      I витворяла Вiтка хтозна-що не лише в школi, а й дома. В цьому Сергiй пересвiдчився на власнi очi, коли одного разу змушений був вiдвiдати її.
      Птурська захворiла, i їй треба було занести домашнє завдання. I хоч як пручався Сергiй, але вчителька доручила зробити це саме йому, бо вони сусiди. Пiсля урокiв Сергiй, не заходячи навiть додому, аби швидше спекатись ненависного доручення, вiдразу заскочив до Вiтки.
      Птурська лежала на канапi й розглядала стелю.
      -- На, переписуй швидше, я поспiшаю! -- тицьнув їй свого щоденника Кудлик, тiльки-но ввiйшов.
      Поки Вiтка переписувала завдання, Сергiй роззирався навколо, погладжуючи симпатичного песика Птурських. Раптом вiн помiтив над письмовим столом якийсь старанно розлiнований аркуш. "Напевне, режим дня, -- вирiшив Сергiй. -- Ану, цiкаво, як вона живе!.." I вiн пiдсунувся ближче.
      Те, що вiн побачив, вразило його до глибини душi. На аркушi у двi колонки були записанi, немов у ресторанному меню, лiворуч -- слова, праворуч -- цiни. Сергiй знав, як виглядає меню, бо колись iз батьками тиждень обiдав у ресторанi: бабуся гостювала у своєї родички в селi, тож варити було нiкому. Але Вiтчине "меню" виглядало надто незрозумiле й називалося "Тариф". Виглядало воно приблизно так:
      ТАРИФ
      Пiти по хлiб 15 коп.
      Зробити уроки 50 коп.
      Прогуляти собаку 20 коп.
      Прочитати книгу (1 стор.) 5 коп.
      П'ятiрка 1 крб. 50 коп.
      Четвiрка 1 крб.
      Трiйка 50 коп.
      I ще багато iнших дивних речей було записано в цьому "Тарифi".
      Сергiй настiльки здивувався, що навiть забув про свiй намiр не розмовляти з Вiткою, i звернувся до неї:
      -- Що це в тебе за "Тариф"?
      -- Бiзнес! -- реготнула Вiтка.
      -- Що-що? -- не зрозумiв Сергiй.
      -- Бiзнес, кажу! -- презирливо зиркнула Вiтка на нього й поблажливо пояснила: -- Грошики заробляю!
      -- Як же ти їх заробляєш?
      -- От пришелепкуватий! -- шпигонула його Вiтка. -- Доходить, немов до жирафа! "Як, як"! У батькiв, звичайно. Ось просять вони Бурчика на прогулянку вивести -- платiть двадцять копiйок, поведу! Або п'ятiрочку отримаю -- женiть руб п'ятдесят! Правда, поки що не довелося з них злупити стiльки, але я на iнших речах доганяю. Отак, тютя, бiзнес робиться!
      -- Ну й ну! -- тiльки й вимовив Сергiй приголомшено, бо про такий "бiзнес" чув уперше в життi. -- I твої батьки справдi платять тобi?
      -- А то нi! -- гигикнула Вiтка. -- Спробували б не заплатити! Я їм таку навпакинiю влаштую -- тiльки держись: тиждень пiсля неї валiдол ковтатимуть!
      -- Яку навпакинiю? -- не зрозумiв Сергiй.
      -- А ти, я бачу, й справдi трохи дурненький! -- знову хихикнула Вiтка. -- Навпакинiя -- це така лiнiя поведiнки: я починаю все навпаки робити. Скаже мама: "Не ходи по паркету в брудних черевиках", -- так я ще й на килим залiзу! Скаже тато: "Не вмикай телевiзор, менi працювати треба", -- я його так врубаю, аж посуд у сервантi дзеленчить! А батечко в мене дисертацiю пише. Ясна рiч, яка вже там дисертацiя пiсля цього! От i мчать вони за гаманцями та грошенята менi несуть, аби я свою навпакинiю припинила. Бува, не те що по п'ять, а й по десять копiйок за сторiнку платять, щоб я хоч годинку почитала й посидiла тихо!
      На цей раз Сергiй Кудлик не спромiгся навiть i нукнути. Вiн пiдскочив до Вiтки, вихопив у неї свого щоденника -- i тiльки дверi за ним грюкнули та бiдолашний песик Бурчик злякано сховався пiд канапу.
      Вiтка залементувала, вона кричала йому навздогiн щось про обов'язок допомагати хворому однокласниковi, та Сергiй нiчого не чув i нiсся вниз, перестрибуючи через три сходинки, наче тiкав вiд скаженої собацюри.
      А вдома, коли трохи вiдiйшов, Сергiй сiв за стiл i почав малювати на Вiтку карикатуру. Спершу вiн намалював товстого дядька в окулярах, батька Птурської, потiм -- руду й кирпату Вiтку, а коло неї купу цегли. "Вiкторiє, не їж камiння", -- казав батько до Вiтки, а вона, -так намалював її Сергiй, -- накидалася на купу цегли й жадiбно ковтала цеглину за цеглиною.
      Сергiй трохи посидiв, розглядаючи свiй витвiр, а тодi ще пiдписав пiд малюнком вiршик:
      Птурська Вiтка -- навпакитка:
      попрохайте щось у Вiтки -
      зразу зробить залюбки,
      але тiльки -- навпаки!
      Карикатуру вiн узяв до школи, на великiй перервi приколов до дошки й вiдiйшов, даючи дорогу третьокласникам, якi з'юрмилися в нього за спиною.
      Третьокласники голосно реготали, хапаючись за животи, й насмiшкувато зиркали на Вiтку, яка незворушно сидiла за партою, їла яблуко й удавала, наче їй зовсiм байдуже, чого вони там веселяться. Та ось її все-таки здолала цiкавiсть: що ж там такого смiшного утнув цей пришелепкуватий Кудлик? I вона гордою ходою пiдiйшла до дошки.
      Очi її забiгали по малюнку, i коли вона дочитала напис до кiнця, -- вся спалахнула, заверещала, наче кiшка, якiй наступили на хвiст, i кинулась на Сергiя! I, мабуть, таки добряче пошкрябала б його, та однокласники заступили їй дорогу.
      -- Ну, вiршомазе! -- гукнула вона до Сергiя через їхнi голови. -Тепер тремти! Вiйна не на життя, а на смерть!
      Саме пiсля цього випадку й почала вона робити отi дошкульнi капостi Сергiю, про якi ви вже знаєте.
      Отакi складнi стосунки були в Сергiя Кудлика з Вiкторiєю Птурською, однокласницею та сусiдкою.
      6
      Поки Дiма дрiмав, Сергiй устиг зганяти в магазин, купити величезного "Київського" торта i тепер вертався додому.
      Вiн уже був узявся за ручку дверей пiд'їзду, аж раптом за спиною в нього щось просвистiло, гупнуло щосили в спину i ляпнуло на асфальт. Сергiй озирнувся й побачив на тротуарi розiрваний пакет вiд кефiру, що тим часом величезною бiлою плямою поволi розтiкався по Сергiєвiй спинi i всотувався в його нову вельветову куртку.
      Сергiй хутко зиркнув угору i встиг помiтити, як зачинилися балконнi дверi Вiтчиної квартири.
      Першою думкою Сергiя було вхопити каменюку й пожбурити Вiтцi у вiкно. Вiн навiть рвучко нахилився до землi, але уявив собi, скiльки здiйметься галасу, i, спересердя плюнувши, побрiв додому.
      "Чорт iз нею, -- вирiшив Сергiй, -- не псуватиму собi день народження. Але помщусь обов'язково -- iншим разом".
      Дверi йому вiдчинила бабуся: вона вже повернулася з базару й готувала обiд. Тiльки-но Сергiй зiбрався повiдати їй про Вiтчину пiдступнiсть, як бабуся замахала на нього руками й приклала до рота палець.
      -- Тсс! -- прошепотiла вона. -- Тихенько, Дiма ще спить.
      Сергiй навшпиньки пройшов за бабусею на кухню i вже там розказав про Вiтку.
      -- Не звертай уваги, -- заспокоїла його бабуся. -- Знiмай швиденько куртку, я зараз вiдмию! -- I вона з курточкою в руках поспiшила до ванної.
      Тут хтось подзвонив у дверi, i Сергiй кинувся вiдчиняти.
      На порозi стояв Олег.
      -- Тсс! -- просичав до нього Сергiй так само, як i бабуся. -Проходь на кухню, тiльки тихо.
      Вони вмостилися за кухонним столом, Олег вручив друговi свiй подарунок -- прекрасно видану книгу казок -- i поцiкавився:
      -- А чого ви шепочете всi, хто там у вас?
      -- Ходiм, побачиш, -- запропонував Сергiй, i вони тихцем заглянули до нього в кiмнату.
      Там у крiслi безтурботно спав Дiма. Олег вiдразу побачив його, -це страшенно порадувало Сергiя!
      -- Непогана лялька! Мабуть, закордонна.
      -- Сам ти лялька! -- образився за Дiму Сергiй. -- Вiн справжнiй.
      -- Кажи! -- не повiрив Олег, i не встиг Сергiй перепинити його, як той пiдскочив до крiсла i смикнув Дiму за бороду.
      -- Ой! -- вереснув дiдок i, мов на пружинах, пiдлетiв у крiслi, сонно лупаючи своїми зеленавими оченятами. -- Ти чого причепився? Зараз я-ак врiжу! -- I вiн замахнувся на Олега своїм маленьким, сухим кулачком.
      Олег аж за боки схопився.
      -- Оце так штука. Диви, навiть стрибає й говорити може! -- Вiн намiрився був удруге шарпонути Дiму за бороду, але дiдок щосили ляснув його по руцi.
      -- Ой! -- зойкнув на цей раз уже не Дiма, а Олег i вiд несподiванки сiв на пiдлогу. -- Таки, здається, справжнiй!
      -- "Справжнiй, справжнiй"! --перекривив його Дiма. -- А то ж який iще?! От лясну ще разочок, знатимеш тодi, хулiган!
      -- Вiн зовсiм не хулiган! -- заступився Сергiй за друга. -- Це вiн так, вiд несподiванки. А взагалi вiн дуже хороший. Навiть вас бачить. А ви ж самi казали, що поганi люди вас не бачать, лише хорошi!
      -- А може, вiн -- виключення? -- Дiма тицьнув пальцем в Олега, який розгублено сидiв на тому ж мiсцi, де сiв, i лише клiпав очима.
      -- Вибачте його, будь ласка! -- пробелькотiв Сергiй. -- Вiн справдi хороший.
      -- Гаразд уже, -- полагiднiшав Дiма, -- вибачаю!
      Вiн злiз iз крiсла й пiдiйшов до Олега.
      -- Давай знайомитись: Дiма!
      -- Олег!.. -- вiдказав той, ледь приходячи до тями. -- Олег Пчiлка! -- повторив вiн i ще тремтячою рукою потис ручку Дiми.
      -- От i все, -- зрадiв Сергiй, -- мир i дружба!
      -- Ох, i здорово, що ви завiтали до нас! -- вигукнув Олег, коли Сергiй розповiв йому все про Дiму. -- А можна й менi завтра з вами до лiсу? -- несмiливо поспитав вiн.
      -- Як устанеш о п'ятiй -- можна! -- поблажливо згодився Дiма.
      -- Ура! -- зрадiв Олег. -- Обов'язково встану! Я тата попрошу -вiн розбудить.
      -- Їсти ще не схотiлося? -- зазирнула до кiмнати весела бабуся. -Обiд, мiж iншим, уже готовий! Так що вперед! Та й курточка твоя, онучку, -- знов як новенька!
      Бабуся хотiла ще щось проказати, та тут знову хтось подзвонив. "Невже Вiтка? -- скривився Сергiй. -- Невже ця нахаба пiсля всього насмiлиться припертися?!"
      На превеликий жаль, Сергiй не помилився: на порозi стояла Птурська власною персоною i єхидно шкiрила зуби.
      -- Здрасть, iменинничку! -- солодким голосочком проспiвала вона, нiби годину тому хтось iнший, а не третьокласниця Птурська пожбурила з четвертого поверху пакет кефiру в Сергiя. -- З днем народження, вiдмiнничок майбутнiй! А от i подарунок.
      I Вiтка простягла отетерiлому Сергiю якусь поiржавiлу залiзяку.
      -- Що це? -- здивувався Кудлик.
      -- А хто його зна! -- хихикнула Вiтка. -- Я у дворi знайшла. А ти бери, як дають. Головне -- увага, а не подарунок, нечемо!
      Сергiй неохоче взяв iз рук Вiтки "подарунок" i запросив її до кiмнати. Вiн, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком i не мiг лишити гостя на порозi, ким би той не був!
      -- О, дружечок-пирiжечок уже тут! -- пирснула Вiтка на Олега, заходячи в кiмнату. -- Моє вiтаннячко!..
      Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом i гордо посунула до крiсла, де мовчки сидiв Дiма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вiтка його не бачила!
      Вона хотiла вже гепнутись у крiсло, та Олег одним стрибком пiдскочив до неї i вiдштовхнув геть.
      -- Не сiдай! -- скрикнув вiн. -- Крiсло поламане!
      -- Подумаєш! -- скривила губи Вiтка. -- Я взагалi не збираюся з вами сидiти, моя мiсiя закiнчена! -- посмiхнулась вона й докинула: -Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрiй йому зiпсувати! Отак!
      Вона показала сторопiлому Олеговi язика, крутнулася на мiсцi й, задерши носа, попрямувала до дверей.
      -- Чао, iменинничку, чемпiончик iз плавання, -- кинула вона Сергiєвi i, вже вийшовши на схiдцi, додала: -- Попий за моє здоров'ячко кефiрчику, дурникам дуже корисно! -- I її сандалi зацокотiли по сходинках.
      -- Ну й дiвчисько! -- пробурмотiв Дiма, який мовчки спостерiгав за всiєю сценою. -- Та начхай ти на неї, чого носа повiсив?
      -- Неприємно все-таки, -- з досадою зiтхнув Сергiй.
      Тут у кiмнату знов заглянула бабуся:
      -- То ви передумали обiдати?
      -- Нi в якому разi! -- заметушився Дiма, мабуть, боячись зостатися без обiду. -- Ми вже йдемо!
      Що й казати -- обiд був знаменитий! На столi парувала тушкована капуста з м'ясом, лоскотав нiздрi духмяний запах борщу, свiтилася тонко нарiзана шинка, смажена качка так i танула в ротi, а пирiжки з картоплею були наче пух! Всi пили лимонад, виголошували тости на честь iменинника й багато смiялися. I все було так чудово, що Сергiй i думати забув про вреднючу Вiтку.
      А пiсля обiду всi, трохи розморенi, перейшли в Сергiєву кiмнату. Сергiй вручив Олеговi марки з батькiвської посилки й показав кокосовi горiхи. Олег вiд щастя не знав навiть, на що спершу дивитися: на марки чи на горiхи! I тут Дiма запропонував усiм прочитати роздiл з його мемуарiв. Звичайно, всi з радiстю погодились, повмощувалися де хто, а Дiма полiз на крiсло й... раптом пiдскочив, немов ужалений!
      -- Де?! -- несамовито зойкнув вiн, обмацуючи себе й своє крiсло. -- Де _вони_?! Куди вони подiлися?
      -- Хто? -- не зрозумiв Олег.
      -- Мої мемуари! Я поклав їх отут, -- Дiма ляснув по крiслу, -- а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!
      -- Не бiдкайтесь так, -- спробувала заспокоїти його бабуся. -Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi?
      I всi заходились нишпорити по кутках i закутках.
      Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком злизала.
      -- Здається, я здогадуюсь, де вони! -- раптом ляснув себе по лобi Дiма. -- їх поцупило оте руде дiвчисько!
      -- Точно! -- пiдтримав Дiму Олег. -- Вона така...
      -- Що ж, -- кинув Дiма з погрозою в голосi, -- коли так -- я вiдправлю її у країну Навпакинiю!
      -- Куди?! -- вихопилося в Сергiя.
      -- У країну Навпакинiю, от куди! -- повторив Дiма сердито й пояснив: -- Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Дiми, засилаємо туди найвреднючих дiтей. Я не так давно кiлькох послав, тому потрiбнi чарiвнi слова ще добре пам'ятаю.
      Бабуся, Олег та Сергiй з недовiрою дивилися на Дiму.
      -- Не вiрите? -- ображено кинув той. -- I не треба...
      I раптом Дiма почав зникати.
      Вiн прозорiшав просто на очах -- нiби танув у повiтрi.
      -- Ой, -- перелякався Сергiй, -- що з вами?!
      -- Нiчого, -- буркнув Дiма. -- Просто для тих, хто менi не вiрить, я зникаю -- назавжди!
      -- Ми вiримо вам! -- вигукнули всi хором. -- Вiримо! Тiльки не зникайте, будь ласка!
      -- Тодi iнша рiч, -- посмiхнувся задоволене Дiма i вiдразу ж набув попереднього вигляду. -- А тепер приступимо!
      Дiма приставив до рота долонi, наче рупор, i вигукнув у стелю:
      Гей, країно, краща в свiтi,
      Забирай-но Птурську Вiту!
      Кара-мара-бара-блюмс!
      Та iще -- маленький плюмс!..
      -- Все, вона -- там! -- упевнено сказав Дiма. -- Тепер i вiдпочити можна. -- I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.
      -- Ой, що це?! -- у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.
      -- Мемуари! -- здивувався Сергiй.
      -- Вони, рiднесенькi! -- зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця. -- Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.
      -- А як же Птурська? -- перебив його раптом Сергiй. -- Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?
      -- Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма. -- Вона й так заслужила.
      -- Але ж батьки збожеволiють! -- сплеснула руками бабуся. -- Треба її негайно повернути!
      -- Нiчого з батьками не станеться! -- пхикнув Дiма. -- Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте! -- Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!
      На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!
      -- Неймовiрно! -- вигукнула захоплено бабуся. -- Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?
      Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:
      -- Наукове вiдрядження.
      Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...
      Тому Сергiй i собi вигукнув:
      -- Неймовiрно!
      Дiма гордо всмiхнувся й мовив:
      -- Ну, коли вам подобається, то завтра я ще роздiл прочитаю: про мене та про Робiнзона Крузо!
      -- Про кого?! -- аж пiдскочив Олег.
      -- Про Робiнзона Крузо! -- кинув Дiма. -- Невже не зрозумiло?..
      Всi знову ледь не розреготалися, але стримались. I тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:
      -- Та вже десята година! Ану, швиденько спати!
      Олег з усiма попрощався й пообiцяв, що завтра о п'ятiй заскочить.
      Коли вiн пiшов, бабуся, як обiцяла, натерла цибулi, вичавила з неї сiк i закапала Дiмi в носа. Вiн увесь час совався, голосно смiявся й вигукував:
      -- Ой, не можу! Ой, лоскотно!
      На цьому недiльний день 18 травня закiнчився, i всi полягали спати.
      7
      Кажуть, понедiлок -- день важкий. Це вповнi вiдчув на собi Сергiй Кудлик.
      Рiвно о п'ятiй ранку голосно задзвенiв у його кiмнатi будильник, i майже водночас iз ким у дверi подзвонив Олег.
      Сергiй, ще сонний, сiв на лiжку й почав терти очi, якi так не хотiли розтулятися.
      -- Давай, давай! -- почув вiн раптом i побачив Дiму, який у довжелезних трусах з квiточками пiдскакував на одному мiсцi, закинувши бороду за плече. -- Зарядочку -- раз-раз! -- i де той сон!
      Сергiй нарештi переборов себе, зiскочив з лiжка, покрутив перед собою руками, кiлька разiв присiв -- i помчав вiдчиняти Олеговi.
      Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснiдали, бабуся, яка вже була в курсi справи, сказала:
      -- Ви ж дивiться, не довго, щоб у школу не спiзнилися!
      -- Не спiзнимось! -- вiдказав Сергiй, i вони утрьох вискочили за дверi.
      -- Ану, хто перший! -- гукнув Олег i зiрвався з мiсця.
      За ним помчав Сергiй, а позаду всiх залопотiв, голосно посапуючи, Дiма.
      Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозi до лiска бiгли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не вiдстаючи анiтрохи, котився, мов колобок, малесенький дiдуганчик, дзвiнко ляскаючи по стежцi величезними кедами!
      Ранок тiльки-но займався. Сонячнi променi ледь торкали верхiвки дерев, на травi ще поблискувала нiчна роса, але птахи вже зняли дзвiнкоголосий щебет.
      Небавом трiйця вибiгла на лiсову галяву.
      Пiсля недiлi вона мала жалюгiдний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожнi бляшанки вiд консервiв, битi пляшки, шмаття газетного паперу, якiсь недоїдки.
      -- От так-так! -- похитав головою Дiма, уважно роздивившись навколо. -- Руки б за те поодбивати!
      Хлопцi погодилися з ним i вирiшили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!
      Коли вони знесли смiття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергiй звернувся до Дiми:
      -- То як, спробуємо?
      -- Ну що ж, -- не дуже охоче згодився Дiма, -- коли вже прийшли. -- Вiн сiв посеред галяви, попросив хлопчакiв вiдiйти подалi -- про всяк випадок! -- i почав, щось бурмотiти собi пiд носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.
      Сергiй з Олегом стояли осторонь i з нетерпiнням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижi?
      Раптом невiдомо звiдки -- адже був такий тихий, сонячний ранок -налетiв дужий вiтер, i за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.
      Дiма пiдвiвся з трави:
      -- Не виходить! Бачите, он i сонце вже закрив, а слiв про плавання нiяк не згадаю. Ну, спробую, останнiй раз! -- попередив вiн, вигукнув щось зовсiм незрозумiле й замахав руками на хмару.
      I тут iз хмари вдарила довжелезна слiпуча блискавка, за нею пролунав такий грiм, що аж земля задвигтiла пiд ногами, й вiдразу ж уперiщила злива!
      -- Тiкайте! -- зойкнув Дiма i перший кинувся геть.
      Хлопцi, не менш наляканi, помчали слiдом! Вони бiгли назад утричi швидше, нiж до лiсу, i вже за кiлька хвилин, ущент мокрi й захеканi, дзвонили у дверi квартири Кудликiв.
      -- Вимокли, експериментатори! -- зустрiла їх бабуся. -- Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось i вам, -- простягла бабуся свою кофту Дiмi. -- Ще ж тiльки вчора нежить був.
      -- Я сам винуватий, -- промимрив Дiма, знiмаючи мокру одежину i влазячи в бабусину кофту, що дiставала йому до п'ят.
      -- Чому ви? -- здивувалася бабуся. -- Вчора в останнiх вiстях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речi, уже все й кiнчилося! -- I бабуся кивнула за вiкно, де й справдi знову сяяло сонце.
      -- До чого тут останнi вiстi! -- знизав плечима Сергiй. -- Це Дiма грозу зробив!
      -- Он воно що! -- усмiхнулась бабуся. -- Ну, тодi iнша рiч. А тепер давайте гаряченького чайку -- i до школи.
      Перевдягнений Сергiй, Дiма у бабусинiй кофтинi та Олег в Сергiєвих штанцях i сорочцi посiдали до столу.
      -- А знаєш, -- раптом звернувся до Сергiя Дiма, -- я таки пригадав потрiбнi слова.
      -- Та ну! -- ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергiй.
      -- Плавання у вас сьогоднi? -- хитрувато усмiхнувся Дiма.
      -- Так!
      -- Ну от, -- пояснив Дiма, -- коли зайдеш у басейн, -- тiльки спершу заходь, де неглибоко! -- лягай вiдразу на воду й пливи! Але при цьому весь час повторюй подумки:
      Гей, працюйте, ноги й руки!
      Я пливу, неначе щука!
      -- I все? -- здивувався Сергiй.
      -- I все, -- кивнув Дiма.
      -- Неодмiнно так i зроблю! -- радiсно засяяв Сергiй. -- Величезне вам спасибi!
      -- Нема за що, -- кинув Дiма, -- дрiбницi.
      Хлопцi хутко поковтали чай, Сергiй вихопив iз холодильника торт для класу -- й вони заспiшили до школи: адже по дорозi треба було ще заскочити до Олега за його портфелем.
      А Дiма подякував бабусi за чай, повернувся в кiмнату, зручно вмостився в крiслi й заглибився у читання своїх мемуарiв.
      У клас хлопцi заскочили майже водночас iз дзвоником.
      Ледь перевiвши дух, Сергiй вiдразу помiтив порожнє мiсце Птурської, i серце його покотилося десь аж у п'яти.
      "Як же я забув! -- iз розпачем подумав вiн. -- Та й Дiма не згадав. А обiцяв сьогоднi повернути її!"
      I вiн вiдчув, як це не дивно, що йому страшенно не вистачає Вiтки з усiма її жартами, шпильками й стусанами.
      Пiсля третього уроку до Сергiя пiдiйшла вчителька i спитала:
      -- Кудлик, ти, часом, не знаєш, чому Птурської сьогоднi немає у школi?
      Сергiєвi аж дух перехопило, Але зрештою вiн якось пересилив себе й вичавив:
      -- Мабуть, захворiла... Вона вчора, здається, кашляла.
      Його вiдповiдь нiби задовольнила вчительку. В усякому разi, вона бiльше нi про що не розпитувала, тiльки попрохала Сергiя знову занести Птурськiй домашнє завдання.
      -- А я пiсля урокiв сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, -- додала вчителька й пiшла собi.
      А Кудлик так i вкляк на мiсцi! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане вiдомо: i те, що Вiтки не було в школi, й те, що й у бабусi вона не ночувала.
      У повному розпачi вiдсидiв Сергiй так-сяк до кiнця урокiв. На щастя, його не викликали.
      Та лише скiнчився четвертий урок i клас почав збиратись у басейн, як Сергiй згадав Дiмину пораду й почав повторювати про себе чарiвнi слова.
      I що ви думаєте! Вiн таки поплив!
      Коли всi третьокласники перевдяглися в купальнi костюми i вчитель фiзкультури дав команду: "У воду!" -- Сергiй Кудлик чи не найпершим стрибнув у басейн. Вiн вiдразу ж зашепотiв: "Гей, працюйте, ноги й руки! Я пливу, неначе щука!" -- i смiливо вiдштовхнувся ногами вiд дна.
      -- Молодчина! -- поплескав його по мокрiй спинi вчитель, коли Сергiй, натомлений, але вкрай щасливий -- вiн проплив аж десять метрiв! -- вибрався з води. -- Коли так i далi пiде, я й п'ятiрки не пошкодую!
      Всi однокласники теж поздоровляли Сергiя, ляскали кого по спинi, яка аж червоною зробилася, та казали, що тепер для нього й океан не страшний!
      -- Ну, олiмпiєць, -- пiдiйшов до нього Олег, -- бачиш, допомiг-таки Дiмин вiршик! От жаль лише, що Птурська не бачила.
      Олеговi слова знов нагадали Сергiєвi, що Дiма й досi не повернув Птурську додому, i Кудлик заходився швиденько перевдягатися.
      -- Я помчав додому, -- кинув уже вдягнений Сергiй Олеговi. Вiн летiв, мов на крилах, -- так не терпiлося йому подiлитися радiстю з бабусею.
      -- Я вмiю плавати! -- крикнув вiн вiдразу на весь будинок, тiльки-но бабуся вiдкрила дверi.
      -- Нарештi! -- сплеснула в долонi щаслива бабуся, -- Ну, заходь швиденько, порадуй Дiму.
      -- Я вже чув, -- вийшов назустрiч дiдок. -- От бачиш, головне -повiрити в себе й нiчого не боятися!
      -- Але ж коли б не вашi слова... -- почав був Сергiй, та Дiма перебив його:
      -- До чого тут слова! Їх я просто вигадав, бо справжнi чарiвнi слова забув.
      -- Як -- вигадали?! -- ошелешено глянув на нього Сергiй. -Виходить, цей вiршик -- не чарiвний? А коли б я потонув?!
      -- Ну, перелякався! -- засмiялася бабуся. -- Ти не мiг потонути, бо дуже хотiв навчитися плавати.
      -- Не розумiю, -- заклiпав очима Сергiй.
      -- Згодом зрозумiєш, -- обняла його бабуся. -- А зараз мий руки та їстимемо.
      Вже за обiдом Сергiй звернувся до дiдка:
      -- А чому ви досi не повернули назад Вiтку? Ви ж обiцяли...
      -- Склероз! -- ляснув себе Дiма по лобi. -- Забув начисто. Ну, нiчого, зараз доїм i поверну.
      Вони хутко дообiдали й перейшли в Сергiєву кiмнату.
      -- Так, так, так, -- заходив iз кутка в куток Дiма, заклавши ручки за спину. -- Як же там говориться в таких випадках? -- Видно було, що вiн силкується пригадати потрiбнi слова. -- Слухай, -- звернувся раптом Дiма до хлопця, -- може, нехай вона ще трохи там побуде? Їй тiльки на користь.
      -- Ой, що ви! -- злякався Сергiй. -- Вона там уже й так майже добу. А коли з нею щось трапиться?!
      -- З такими нiчого не трапляється, -- невдоволено буркнув Дiма. -Ну, добре, помовч -- я ще подумаю. -- I знову закрокував по кiмнатi.
      -- Нi! -- спинився нарештi вiн. -- Хоч убий -- не можу пригадати!
      -- Що ж робити?! -- не на жарт переполошився Сергiй. -- Може, вiдправте й мене в Навпакинiю? Я розшукаю там Птурську, а вдвох якось уже порятуємось.
      -- Нiзащо в свiтi! -- вiдмахнувся вiд хлопця Дiма. -- Ще чого не вистачало! А що бабуся твоя скаже? Нi, i не проси!
      I тут хтось подзвонив у дверi. На порозi стояв Олег.
      -- Чого в тебе такий вигляд, наче топитися зiбрався? -поцiкавився вiн, глянувши на друга.
      -- Майже вгадав... -- похнюплено вiдказав Сергiй i розповiв Олеговi про Дiмину промашку.
      -- Отакої! -- вигукнув Олег. -- Та я б за оту капосну Птурську й волосинки не дав, а ти визволяти її поспiшаєш.
      Вiн хотiв був додати щось iще, але зиркнув на Сергiя -- i замовк: друг дивився на нього сумними очима.
      -- Стривай, я знаю, що робити! Треба негайно бiгти до мого батька -- вiн неодмiнно допоможе!
      Рiч у тiм, що Олегiв батько, лейтенант Пчiлка, працював слiдчим: розплутувати всякi загадки та розшукувати всiлякi пропажi було його професiєю. Зрозумiло, що вiдшукати якесь там дiвчисько для нього було раз чхнути!
      8
      А що ж насправдi сталося з Вiткою?..
      Тiльки-но вона вийшла зi свого будинку, -- а був уже початок на сьому вечора! -- як раптом їй в обличчя дмухнув рiзкий вiтер. Вiкторiя зiщулилась, а коли знов розплющила очi -- тiльки ойкнула: вона була в якомусь незнайомому мiсцi!
      Вiтка стояла на широкому проспектi, якого досi нiколи в життi не бачила. Та найбiльше вразило її те, що дiялось навколо.
      Всi машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед свiтлофором тодi, коли на ньому спалахувало зелене свiтло, i зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавiруючи мiж машинами, перебiгали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, мiлiцiонер не звертав на порушникiв нiякої уваги!
      "Чи не сплю я?" -- подумала Вiтка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозумiла, що не спить!
      "Спитаю у мiлiцiонера, що це за проспект!" -- вирiшила Птурська й побiгла до переходу. Та тiльки вона ступила на бiлi смуги, намальованi по асфальту, як пролунав мiлiцейський свисток. Вiтка озирнулася -кому це вiн? -- але побачила, що люди, як i ранiше, перебiгають через дорогу де завгодно, а мiлiцiонер махав рукою їй: iди, мовляв, сюди.
      Вона пiдiйшла до постового й вiдразу напосiлася на нього:
      -- Не маєте права! Я переходом iшла! Он їх краще ловiть! -- I показала на iнших перехожих.
      -- Ен юiмузор! -- вiдповiв мiлiцiонер i додав: -- Мав -- фартш!
      Вiтка аж присiла на мiсцi! На якiй мовi вiн говорить? Невже вона опинилася в якiйсь iноземнiй країнi?!
      -- Ун, ешдивш! -- невдоволено мовив постовий i полiз у свою планшетку.
      I раптом Вiтка догадалася: та вiн же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.
      I Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як i вiн... А щоб вам далi було легше слiдкувати за розмовами у країнi Навпакинiї, я буду переписувати їхнi слова правильно...
      -- Я нiчого не порушувала, -- пояснила Вiкторiя. -- Я йшла через перехiд!
      -- Хе, -- зрозумiв її тепер постовий, -- оце й є порушення! Вам -штраф!
      Вiн витяг iз планшетки плитку шоколаду й простяг здивованiй Вiтцi.
      -- Що це? -- не зрозумiла вона.
      -- Штраф!
      -- Як -- штраф?
      -- Ви повиннi тут же, на мiсцi, з'їсти цей шоколад!
      -- Нiчого не розумiю.., -- прошепотiла вражена Птурська, але вхопила шоколад i вп'ялася в нього зубами.
      Та тiльки вона вiдкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гiркий, наче справжнiй перець, а то й гiркiший!
      Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:
      -- Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
      -- Шоколад! -- кивнув головою постовий. -- I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! -- I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.
      "Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!" -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:
      -- Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!
      I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
      Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:
      -- Де... я?..
      -- В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї! -- вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.
      Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...
      Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.
      А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.
      Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. "Як у нас, -- подумала Вiтка, -- в години пiк!" Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна -- i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!
      "Ну й країнка!" -- весело подумала Птурська й пiшла далi...
      Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.
      На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!
      "Зараз тобi, голубчику, буде!" -- зловтiшне подумала Вiтка.
      Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко -- може, вчитель фiзкультури -- й весело гукнув:
      -- Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!
      Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.
      Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.
      -- Е-ее! -- показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.
      -- Ви чого? -- злякалася вона не на жарт.
      -- Не чого, а хто! -- знову показав язика дядечко. -- Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?
      -- А що я? -- вiдказала вкрай здивована Вiтка.
      -- "Що, що"! -- передражнив директор. -- Чого ходиш тихенько?
      -- Так уроки ж...
      -- Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!
      -- Щось я вас не розумiю!..
      -- А, -- здогадався нарештi директор. -- Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.
      Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.
      -- Оце мiй кабiнет! -- гордо проказав Полiкарп Полiкарпович. -Прошу сiдати!
      -- Куди?! -- озирнулася кругом Вiтка.
      -- Зрозумiло, сюди, -- плюхнувся директор просто на пiдлогу.
      Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.
      -- Ти як потрапила до нас? -- поцiкавився директор.
      -- Навiть не знаю, -- зiтхнула Вiтка. -- Заплющила-розплюшила очi -- i вже тут!
      -- Ага, -- кивнув директор, -- значить, тебе Дiма прислав.
      -- Який Дiма?
      -- Байдуже, -- махнув рукою Полiкарп Полiкарпович i почав розповiдати Птурськiй про навпакинськi школи.
      Виявляється, i в школах тут усе було навпаки.
      Вчилися учнi лише раз на тиждень, як сьогоднi, а всi iншi шiсть днiв тижня були вихiднi. Урок тривав десять хвилин, зате перерва -сорок п'ять!
      Якщо учня викликали на уроцi й вiн анiчогiсiнько не знав, йому ставили п'ятiрку. А коли раптом хоч щось вiдповiдав, то вiдразу схоплював двiйку, й до школи викликали його батькiв: хай слiдкують дома, щоб нiчого не вчив!..
      На уроках учнi кричали, штовхалися, плювались i взагалi робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, i Полiкарп Полiкарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!
      Спали та харчувалися учнi тут же, у школi.
      Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. I тiльки-но директор закiнчив розповiдати, як вона схопилася з пiдлоги й вигукнула:
      -- Я хочу зостатись у вас!
      -- Ти певна в цьому? -- пильно глянув на неї директор.
      -- Абсолютно!
      -- Що ж, лишайся. Пiдеш у третiй "Б".
      Вiтка крутнулася, мов дзи?а, i стрiмголов кинулась шукати свiй новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкiш. Поживу тут, погуляю досхочу!"
      Нарештi вона знайшла 3-Б i смiливо штовхнула дверi.
      9
      Лейтенант Пчiлка сидiв у своєму службовому кабiнетi за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матерiали останньої справи про крадiжку бузкового куща зi скверика на розi вулиць Толстого й Горького. Ось вiн дочитав останню, сiмсот двадцять третю сторiнку вiсiмнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув -- чи то вiд приємної згадки про те, як вiн лише за якихось чотири мiсяцi розплутав цю, на думку начальства, безнадiйну справу, чи то вiд куряви, яка вилетiла густою хмаркою з-помiж сторiнок фолiанта.
      У ту ж саму мить дверi кабiнету розчинилися, й на порозi виструнчився сержант Сухоручко:
      -- Дозвольте доповiсти, товаришу лейтенант!
      -- Доповiдайте!-- кинув трохи невдоволено слiдчий, бо його вiдiрвали вiд приємних спогадiв.
      -- До вас в особистiй справi громадяни Кудлик i Пчiлка!
      -- Просiть! -- кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.
      -- Заходьте! -- гукнув у дверi сержант Сухоручко i пропустив до кабiнету обох друзiв.
      -- Що сталося? -- вiдразу перейшов до справи слiдчий пiсля того, як мiцно потис руки Сергiєвi та своєму синовi.
      -- Розумiєте!.. -- в один голос почали друзi.
      -- Не розумiю! -- перебив їх лейтенант Пчiлка. -- Коли будете говорити удвох -- не розумiю. Давайте хтось один. Ось ти, примiром, -тицьнув пальцем в Олега, -- ти вмiєш говорити коротко й по сутi, а в мене кожна хвилина на рахунку.
      Сергiй зовсiм не образився на слiдчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справдi вмiє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергiй розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.
      Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закiнчив свою розповiдь про Вiтку, Дiму та Навпакинiю.
      Лейтенант Пчiлка уважно вислухав сина i тiльки похитав головою:
      -- Ох, i любите ж ви, хлопцi, казками голови забивати!
      -- Це не казки, -- заперечив Сергiй.
      -- Ну, добре, добре, я подумаю, -- заспокоїв його лейтенант i хотiв щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустiть!" -- "Не пущу!" -- i раптом дверi з гуркотом розчинилися, й на килим, що вiв до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко i -- хто б ви думали? -- батько Вiтки!
      -- Це що таке?! -- громовим голосом запитав лейтенант.
      Сержант Сухоручко хутко пiдскочив, обсмикнув форму i злякано вiдказав:
      -- Ось... громадянин... Я кажу: "Не можна, зайнятi", а вiн: "Все одно пройду!"
      -- Ви що, порядку не знаєте? -- грiзно глянув лейтенант Пчiлка на Птурського, який теж уже встав i поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упiзнав батька Олегової однокласницi.
      -- Я все знаю! -- злякано пробубонiв Птурський. -- Але в мене трагедiя! Рятуйте!.. -- I вiн важко впав на стiлець, який своєчасно встиг пiдставити сержант Сухоручко.
      -- Бережiть нерви! -- холодно кинув йому лейтенант. -- I спокiйно розкажiть, що сталося.
      -- Моя дочка зникла! -- ледь вичавив iз себе Птурський i раптом знепритомнiв.
      Сергiй та Олег знiтилися на своїх стiльцях, а лейтенант Пчiлка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успiшного вступу на юридичний факультет, i простяг її Птурському:
      -- Ось, випийте й розповiдайте нарештi!
      Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:
      -- Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi -- матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв! -- I Птурський схопився за серце.
      -- Спокiйно! -- зупинив його лейтенант. -- Не варто хвилюватися. Це для нас -- дрiбниця!
      -- Для вас, може, й дрiбниця, -- аж пiдскочив Птурський, -- а для мене -- _дочка_!
      -- Ви мене не зрозумiли, -- зауважив слiдчий. -- Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.
      -- То ви її знайдiть, благаю вас! -- знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.
      -- Додому! -- наказав вiн Птурському. -- Чекайте!
      "Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю? -- подумав слiдчий, повертаючись до свого столу. -- Доведеться перевiрити!"
      Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув:
      -- Мою машину!
      Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:
      -- Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!
      -- А ви у казки вiрите? -- обережно спитав його Сергiй.
      -- Зрозумiло, нi! -- усмiхнувся слiдчий. -- Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.
      -- Так ви ж тодi не побачите Дiму!
      -- Побачу! -- впевнено вiдказав лейтенант. -- У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.
      I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.
      Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.
      I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!
      -- То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, -- а самi й забули, як її повернути?
      -- Старiсть... -- тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму. -- Склероз...
      -- Не годиться так, громадянине Дiмо! -- похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: -- А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки... -- I вже голосно додав: -- Але ми її знайдемо, обов'язково!
      Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:
      -- Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!
      -- Кажiть! -- коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.
      -- Зараз, щоб точно... -- наморщив лоба Дiма. -- Ага! Ось: переїхати мiсточок -- та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка -- по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!
      Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.
      -- Все ясно! -- сказав вiн, коли Дiма скiнчив. -- "Мiсточок на той бережечок" -- це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" -- це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє -- "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже -- в дорогу!
      Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:
      -- А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
      -- В цьому щось є! -- погодився лейтенант Пчiлка. -- Ходiмте!
      I вони вчотирьох -- слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй -- вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
      -- Геть з дороги! -- владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.
      Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:
      -- Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
      -- Непогана думка, -- погодився слiдчий, -- нехай лишається. Вперед!
      Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...
      10
      Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б -- й остовпiла на порозi!
      В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:
      -- Нове-е-енька-а!
      I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.
      -- Новенька? -- спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.
      -- Еге ж, -- кивнула Вiтка.
      -- Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, -- наказала вчителька i знов вiдвернулася до вiкна, щось мугикаючи собi пiд нiс.
      А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.
      Її сусiдом виявився товстий здоровань. Вiн щось жував i водночас гамселив чималим кулаком по лавi, не звертаючи на Птурську нiякої уваги. Це трохи образило її, i вона лiктем стусонула пузаня.
      -- Гей, ти! Давай знайомитись!
      Хлопець скоса глянув на Вiтку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зi свого портфеля пiвметрову лiнiйку, розмахнувся -- i з усiєї сили ляснув Птурську по лобi.
      -- Вова Бабинець, -- сказав вiн ошелешенiй Вiтцi, яка обома руками трималася за лоба й вiдчувала, як у неї пiд пальцями росте величезна ?уля.
      Звiдки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замiсть того, щоб потиснути руку, в Навпакинiї правила хорошої поведiнки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звiсно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
      -- Рятуйте! Вбивають!
      Але нiхто, навiть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках i треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготiти... Поверещавши даремно ще трохи, Вiтка замовкла.
      -- Ага! -- тої ж митi пiдскочила до неї вчителька. -- Хулiганиш? Марш до директора!
      Цього тiльки й треба було Вiтцi! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетiла за дверi й помчала в директорський кабiнет.
      -- Мене вигнали з класу! -- гордо й радiсно повiдомила Птурська Полiкарповi Полiкарповичу. -- Давайте морозиво!
      Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повiв її в сусiдню кiмнату. Там вiн вiдчинив холодильник i поставив перед дiвчинкою лiтрову банку з морозивом:
      -- Їж!
      -- А ложка? -- спитала Вiтка.
      -- Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
      -- А де їх можна помити? -- не дуже здивувалася Вiтка, бо вдома не раз їла сама руками.
      -- Ану, покажи? -- директор глянув на її бруднющi руки, -- пiд партою пiдлогу не мили, мабуть, рiк, -- i зареготав: -- Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! -- I вiн показав Птурськiй на табличку, що висiла над холодильником.
      Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими лiтерами написано:
      НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖI!
      -- Зрозумiла? -- спитав директор в ошелешеної Вiтки.
      -- Зрозумiла...
      -- Тодi -- їж!
      -- Не хочу!-- аж здригнулася вiд огиди Вiтка.
      -- Що-о?! -- розсердився раптом директор. -- Ану, їж негайно!
      Вiтка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот... Але, ковтнувши, зойкнула i ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окрiп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад i пожалкувала, що поспiшила накинутись на морозиво.
      -- Не можу!.. -- благальне глянула вона на директора.
      -- Мусиш!
      I директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.
      -- Все... -- нарештi хрипко просичала вона, ковтаючи останнiй шматок i вiдчуваючи, ще в неї наскрiзь просолилися i язик, i живiт.
      -- Тепер -- на уроки! -- наказав директор i повернувся у свiй кабiнет.
      Вiтка, весь час спльовуючи, посунула до класу. Тепер вона вирiшила галасувати без угаву: досить з неї того клятого морозива! Але язик у неї так розпух, що ледь ворушився в ротi. Тодi вона руками й ногами почала грюкати по партi й по пiдлозi i до кiнця урокiв так вибилась iз сил, що ледь виповзла з-пiд парти, коли пролунав останнiй дзвоник.
      -- Снiдати! Снiдати! -- заверещали її новi однокласники, хоч за вiкнами вже спускалася нiч, i щодуху помчали до їдальнi.
      На цей раз Птурська, хоч i зголоднiла вкрай, вирiшила бiльше нiчого не їсти в цiй ненормальнiй країнi.
      "Краще голодною бути!" -- подумала вона й пiшла до спальнi.
      Але у спальнi не було жодного лiжка: сама гола пiдлога, а замiсть подушок черговий видавав кожному учневi грубезну дубову колоду...
      "Збожеволiти можна! -- жахнулася Птурська. -- Треба до завтра якось перетерпiти. А завтра, казав директор, почнуться аж шiсть вихiдних. Ото вже погуляю!"
      Вiтка забилася в якийсь темний закапелок пiд сходами, скулилась на купi ганчiр'я, що валялося там, i заснула.
      Тiльки-но першi променi сонця зазирнули до вiкон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ?улю на лобi не можна було торкнути, але Вiтка почувала себе досить бадьорою.
      Сподiваючись на шестиденний вiдпочинок, вона вибралася зi своєї схованки в коридор i пiшла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопцiв iз чорними пов'язками на руках -- напевне, черговi.
      -- Ти куди зiбралася? -- єхидно поцiкавився старший.
      -- Як -- куди? -- здивувалася Птурська. -- Гуляти! Вiдсьогоднi ж -- вихiднi.
      -- О-хо-хо! -- зареготали черговi. -- Ой, держiть, бо луснемо зо смiху!
      -- Ач, яка спритна! -- нарештi вгамувався старший. -- Гуляти, щоб ти знала, можна тiльки у днi урокiв, а у вихiднi треба сидiти в школi.
      -- Новенька, мабуть! -- презирливо хмикнув молодший. Вони пiдхопили Вiтку пiд руки i, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабiнету.
      -- Ось, -- мовив старший Полiкарповi Полiкарповичу, вказуючи на Птурську, -- гуляти надумала: вихiднi, бачте!
      Директор теж розреготався, а тодi наказав черговим:
      -- Посадiть її в комiрчину зi старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.
      За хвилину Вiтка вже сидiла в тiснiй комiрчинi, захаращенiй уламками парт i якимось iншим непотребом. З жахом позирала вона на вологi бруднi стiни, де виплiтали мудре павутиння здоровецькi бридкi павуки.
      Майже пiд стелею було невеличке незасклене вiконечко, а в ньому даленiв голубий шматочок дзвiнкого травневого неба.
      I зробилося Птурськiй так боляче й гiрко на душi, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласникiв, тата й маму, песика Бурчика. Потiм згадала, як дошкуляла Сергiєвi, як знущалася з батькiв... Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вiтка дала собi слово бiльше нiколи в життi не завдавати нiкому прикрощiв, -- аби тiльки вибратись iз цiєї страшнючої Навпакинiї!
      Вона пiдхопилася на рiвнi ноги й вирiшила спробувати вилiзти крiзь вiконечко. Але дiстатися до нього було не так i просто. Вiтка побудувала з уламкiв парт пiрамiду й почала дертися на неї. Та пiрамiда раптом захиталася -- i зi страшним гуркотом розвалилась!
      Вiтка ледь вилiзла з-пiд уламкiв. Руки й ноги її були геть подряпанi, пiд оком свiтився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчiрки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати пiрамiду -i нарештi добулася до вiкна...
      За хвилину Вiтка вже була надворi. Вона глянула навкруг, помiтила неподалiк вiд школи лiсок -- i щодуху побiгла до нього. Коли б хто засiк час, за який Птурська подолала чималу вiдстань до лiска, то, напевне, в таблицю свiтових рекордiв з бiгу треба було б занести поправку. Та Вiтка про рекорди не думала, а радiла, що нiхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присiвши на траву, а тодi знову, боячись погонi, побiгла далi, у глибину лiсу.
      Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.
      11
      В цей час машина лейтенанта Пчiлки звернула з Броварського шосе в лiс. Вона пiдскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкостi. Ось машина вискочила на узлiсся, i тiльки-но переднi колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбiк, i вона завмерла на мiсцi.
      -- Колесо! -- розпачливо скрикнув шофер, i всi повистрибували з машини.
      Таки справдi, лiве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осiло.
      -- Хвилин двадцять згаємо, -- невдоволено пробурмотiв шофер i заходився поратися з iнструментом.
      Всi посiдали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помiтивши якусь живнiсть, погнався за нею в гущавину.
      -- Може, поки мiняють колесо, -- озвався Дiма, -- я мемуари вам почитаю?
      -- А чого, -- пiдтримав його лейтенант, -- почитайте! Швидше час промайне.
      Дiма вiдразу витяг свого зошита, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi й урочисто проказав:
      -- Роздiл сьомий: Робiнзон Крузо та я! -- Трохи покахикав у кулачок i продовжував: -- Це було у 1704 роцi. Я зi своїм другом, капiтаном Томасом Страдлiнгом, мандрував на кораблi "П'ять портiв" через океан до Пiвденної Америки. Мандрiвки -- моя давня пристрасть, а в океанi я ще не був, от i скористався нагодою. Коли ми вже пiдходили до континенту, у нас кiнчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.
      Поки моряки поралися на островi, я куняв собi з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скiльки я проспав -- невiдомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув iз сундучка й побачив, що вiн стоїть на березi острова, а берегом понад водою бiгає штурман, несамовито кричить i вимахує руками. Наш корабель "П'ять портiв" на повних парусах вiддалявся вiд острова.
      Як я довiдався згодом, капiтан i штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що бiльше не ступить на корабель, i капiтан висадив його, вивантажив речi -- разом iз сундучком! -- i покинув на безлюдному островi.
      Скiльки пригод трапилося зi мною та штурманом Селькирком, я оповiдати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому островi чимало рокiв? поки нарештi одного дня нас не зняв з нього iнший корабель.
      Дорогою додому, минаючи Англiю, я вирiшив навiдалися до свого давнього приятеля -- письменника Данiеля Дефо. Ми провели з ним кiлька веселих днiв, i я розповiв йому про свої пригоди на островi. Данiель так захопився ними, що захотiв написати про них книгу.
      -- Що ж, -- погодився я, -- пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!
      I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".
      Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.
      Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..
      Дiдок закiнчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремiнець.
      -- Блискуче! -- захоплено вигукнув слiдчий, а Сергiй з Олегом щосили зааплодували.
      Дiма зашарiвся вiд такого щирого захоплення слухачiв i пробурмотiв:
      -- Це -- що! Це так, дрiбничка. От послухайте ще, як я пiратiв перемiг, -- i розгорнув був зошит iзнову, та в цю мить шофер гукнув вiд машини:
      -- Товаришу лейтенант! Можна рушати!
      -- По конях! -- скомандував лейтенант Пчiлка -- i всi побiгли до машини. Та раптом iз лiсу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всi навiть i думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.
      -- Чого тобi? -- здивувався слiдчий. -- Злякав хто?
      Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!
      -- За мною! -- скомандував лейтенант Пчiлка. -- Вперед! -- i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.
      Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ -- i заскавчав.
      Там, на пружному зеленому моховi, лежала обiдрана, розпатлана й украй знесилена Вiкторiя Птурська!
      -- Вiто! -- перший кинувся до неї Сергiй. -- Що з тобою?!
      Вiтка повiльно розтулила очi й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посмiхнулась:
      -- Я вдома!..
      Лейтенант Пчiлка пiдняв слабеньку Вiту на руки й вiднiс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Вiта зовсiм оговталася, спитав:
      -- Як ти сюди потрапила?
      Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усiм тiлом, розповiла їм про свої пригоди.
      Слухаючи її, Дiма винувато клiпав очима й голосно шморгав носом, хоч вiд його нежитю не зосталося й слiду. А коли Вiта скiнчила, вiн зiтхнув i промовив:
      -- Вибач менi, це я вiдправив тебе в Навпакинiю...
      Вiта звела на нього великi очi, здивовано оглянула маленького дiдка, якого досi не помiчала, i раптом усмiхнулась:
      -- Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсiм-зовсiм iнша!
      Олеговi й Сергiю подих перехопило вiд подиву: Вiтка _бачила_ Дiму! I взагалi, як вiдзначив для себе Сергiй, вона й справдi стала зовсiм iншою: тихою, лагiдною, усмiхненою. А ще вiн помiтив, що Вiта зовсiм не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправдi страшенно симпатичний i що в неї такi великi й синi-синi очi!
      -- Ну, хлопцi, час додому! -- звелiв лейтенант Пчiлка. Машина розвернулася й помчала назад.
      Коли виїхали на шосе, Дiма чомусь почав крутити навсiбiч головою, соватись на мiсцi й раптом попросив зупинитися.
      -- Для чого? -- здивувався лейтенант.
      -- Розумiєте, -- пояснив Дiма, -- я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!
      -- Як?! -- вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.
      -- Треба, -- винувато хитнув головою дiдок. -- Я й так уже затримався у вас.
      Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.
      -- Бувайте! -- простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.
      -- Прощавайте! -- ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi. -Повертайтеся до нас!
      -- Постараюсь, -- пообiцяв Дiма. -- Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.
      Вiн помахав усiм на прощання ручкою -- i закрокував по узбiччю шосе.
      -- Дiмо! -- раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй. -- А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..
      -- Iншим разом! -- крикнув у вiдповiдь Дiма. -- Я обов'язково повернусь до вас!
      I його маленька постать зникла за поворотом.
      Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.
      Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!
      -- Донечко, рiднесенька! -- повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини. -- Жива, голубонько моя! -- Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.
      -- Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню! -- оговтався нарештi Птурський.
      -- Пусте, -- вiдмахнувся лейтенант. -- Я тiльки виконав свiй службовий обов'язок!
      Вiн потиснув руку щасливому батьковi i скочив у машину, яка тут же зiрвалася з мiсця.
      -- Можна, я забiжу до тебе, коли вмиюся й трохи вiдпочину? -- тихо спитала в Сергiя Вiта.
      -- Звичайно, можна! -- зрадiв Кудлик. -- Чого питаєш! Заходь, я чекатиму...
      -- Ну от, -- усмiхнувся Олег, -- почалося!..
      Що вiн мав на увазi, Сергiй не зрозумiв, але вiдчув: таки й справдi сьогоднi для нього почалося щось зовсiм-зовсiм нове i дуже-дуже приємне!
      -- А Дiма де? -- здивувалася бабуся, коли побачила Сергiя самого.
      -- Привiт передавав тобi, кланявся, -- сумно зiтхнув Сергiй. -Вiн пiшов до брата.
      -- Ну, не сумуй, -- погладила його бабуся по головi. -- Може, вiн iще повернеться.
      -- Обiцяв! -- з надiєю сказав Сергiй i пiшов до себе в кiмнату.
      Там вiн сiв за стiл i, щоб якось розвiятись вiд безлiчi думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, i почав читати.
      Коли Сергiй перегорнув останню сторiнку, хтось подзвонив у дверi. "Все -- як насправдi! " -- подумав Кудлик про казки i рвучко пiдхопився з мiсця, бо серце пiдказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусiдка Вiкторiя Птурська -- найкраща дiвчинка в свiтi!