Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)

      Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого -- випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.
      Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.
      -- Що ви зi мною зробите? -- перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.
      -- Завтра ж вiдправимо додому, -- вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
      -- Тiльки не це, благаю вас! -- аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.
      Яким Якович усмiхнувся й кинув:
      -- Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз -- за мною, на вокзал!
      I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним -- агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...
      Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.
      -- Це що за опудало? -- здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.
      -- Один iз тих, хто обiкрав магазин! -- виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.
      В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:
      -- Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!
      -- Я бачив! -- посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.
      Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.
      -- Ну й богатирi! -- похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.
      З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...
      Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
      А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.
      -- Доповiдає лейтенант Євдокименко! -- вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.
      -- Не знаю такого! -- несподiвано мовила трубка.
      -- Як це?! -- отетерiв лейтенант.
      -- А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -- нi!
      Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, -- i вуха його почервонiли вiд задоволення.
      -- Пробачте, -- отямився вiн нарештi, -- доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
      -- Ну от, iнша рiч! -- весело мовила трубка й додала: -- Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
      Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
      -- Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
      -- От i чудово, -- зрадiла трубка. -- Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...
      За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже -- колишнiй...
      I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
      -- Не спиш? -- вибачливо зiтхнув тато.
      -- Не спиться, -- i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.
      -- Ти не сердься на нас, -- присiла мама до нього на лiжко. -- Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.
      -- Я допоможу обладнати її як слiд, -- пообiцяв тато.
      -- Правда?! -- пiдскочив на лiжку Христофор.
      -- Правда, синку, правда! -- нiжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! -- Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.
      А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!
      Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.