Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
      ХОЧУ ЛIТАТИ!
      Казкова повiсть
      Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
      1
      Найкраще у свiтi -- не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама -- пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона -- дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна -- хто ж вам топитиме у травнi! -- Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.
      Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.
      Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його -- i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.
      На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..
      Я мiцно стуляю повiки й шепочу:
      Як легкий травневий вiтер,
      я лечу, лечу над свiтом,
      над розквiтлими садами,
      поруч з теплими зiрками!
      I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...
      I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!
      Лечу!
      Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.
      Так це ж Iгор!
      -- Еге-ге-гей! -- загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:
      -- Еге-гей, привiт!
      Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч.
      Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!
      Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.
      Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."
      I ми пiднiмалися, вище та вище...
      Ми були самi на все небо.
      Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.
      Так що лише зiрки бринiли навколо нас.
      I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!
      -- Здорово! -- пошепки мовив Iгор.
      -- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi.
      Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.
      "Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.
      Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.
      -- З першим польотом тебе! -- привiтався я.
      -- З теплою нiччю! -- додав Iгор.
      -- Ой хлопчики! -- зрадiла Наталка. -- I ви -- теж?
      -- А ти гадала, ми гiршi? -- посмiхнувся Iгор. -- Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи!
      Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа!
      -- Може, сядемо? -- запропонувала Наталка.
      -- Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор. -- Давайте краще до Днiпра.
      -- До Днiпра, до Днiпра! -- вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.
      Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!
      Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.
      Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва".
      Аж ось -- лавра, а попiд нею -- чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори...
      -- Хлопчики, -- озвалася раптом Наталка. -- Час вертати.
      I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!
      Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.
      Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.
      "Не розучився за зиму!" -- подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся -- аж кiстки захрумтiли! -- й вiдразу ж заснув...
      2
      Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi -- чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.
      -- Вставай, валяко! Школу проспиш! -- почув над собою, вiдкрив очi -- i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?
      Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i -- раз! -- хутко скочив на пiдлогу.
      -- Доброго ранку, мамочко!
      -- Ранок! -- засмiялася мама. -- Та вже день скоро -- чверть на дев'яту.
      -- Ой! -- заквапився я. -- Ще спiзнюся! -- I майже скотився вниз по схiдцях -- умиватися.
      Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий -- лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната -- моя власна! -- пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте -- хiба не здорово: окрема кiмната, де ти -- цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.
      Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.
      -- Знов лiтав уночi? -- поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. -- Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?
      -- Нiколи, мамочко! -- Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.
      Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б... Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! -- а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.
      Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:
      -- Еге-гей!
      -- Iду-ду! -- вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг -- i далi ми помчали разом.
      Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!
      -- Заскочимо за Борькою? -- поспитав я на ходу в Iгоря.
      -- I за Наталкою! -- вiдгукнувся вiн.
      Так ми й зробили -- тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми -- Iгор, Наталка, Борис та я -- всюди разом. Навiть живемо в одному провулку -- будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор -- на третiй партi.
      Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма... Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому "поговорили", -- самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, -- хай тiльки перший не лiзе.
      Всi п'ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить -- полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав -- вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, "на хвильку дрiмонути" -- i прокинувся аж уранцi!
      Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний -- товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима. Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копiйок -- от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!
      Пiсля урокiв ми помчали до штабу -- до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.
      Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.
      -- Ех, умiти б лiтати! -- сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово -- лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.
      Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.
      У мене пiсля нашої розмови про лiтання з'явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.
      Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi -- босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! -- i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з'явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.
      Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.
      Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:
      Як легкий травневий вiтер,
      я лечу, лечу над свiтом,
      над розквiтлими садами,
      поруч з теплими зiрками!
      I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!
      Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.
      Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, -- вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами...
      I вiрите чи нi -- а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!
      А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми -- мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.
      3
      Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому. Дошки нам дала Борисова мама, -- вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi -- таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав. Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, -- на липу ж тодi не вилiзеш! -- i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, -- i ви це добре знаєте, -- краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.
      Рiвно о дванадцятiй ночi, як i домовлялися, ми непомiтно повислизали з домiвок i зiбралися в альтанцi. Навiть Борька з'явився вчасно, хоч майже завжди спiзнювався. Воно й зрозумiло: йому страшенно кортiло теж навчитися лiтати!
      -- Ну, то як ви це робите? -- спитав вiдразу ж вiн, тiльки-но ми вмостилися на лавках.
      -- Розумiєш, -- перший почав Iгор, -- треба просто-напросто зняти сандалi чи кеди -- що там у тебе! Потiм стати на зарошену траву i тричi проказати:
      Як легкий травневий вiтер,
      я лечу, лечу над свiтом,
      над розквiтлими садами,
      поруч з теплими зiрками!
      -- I все? -- здивувався Борька.
      -- I все! -- усмiхнувся Iгор. -- Ну, давай!..
      Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, -- це вiн повторював пiсеньку, -- i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.
      -- Щось не так! -- перебила його силкування Наталка. -- Давайте думати, в чому справа.
      Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.
      Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.
      -- Шкарпетки! -- вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли. -- Шкарпетки! -- повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.
      I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.
      Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.
      Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.
      -- Ой! -- тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був...
      -- Годi! -- рiшуче мовив Борис, обтрушуючись. -- На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю...
      -- Хе-хе... -- почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.
      -- А тобi весело, що хтось забився! -- невдоволено зиркнув на мене Борька.
      -- Я й не думаю веселитися! -- здивувався я.
      -- А хто ж це хихоче? -- Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.
      -- Я! -- сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з'явився... мiй Корнелiй.
      Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!
      -- Корнелiй, -- нарештi вичавив я iз себе, -- то це справдi ти?
      -- Я, -- лукаво всмiхнувся кiт, -- а що тут дивного?
      -- Як -- "що"! -- оговтався й Борька. -- Але ж коти не вмiють розмовляти!
      -- Все залежить вiд того, як дивитись на це, -- розважливо мовив Корнелiй. -- Коли котовi чогось дуже хочеться -- вiн може все!
      -- Звiдки ж ти розмовляти навчився? -- поспитав я.
      -- "Звiдки, звiдки", -- передражнив Корнелiй. -- Захотiв -- i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте -- то й лiтайте собi на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: "Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!.."
      I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.
      -- Вибач нас, Корнюсю, -- нахилилась до нього Наталка, -- ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт -- i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?
      -- Правда, -- не дуже впевнено сказали ми хором.
      -- Ну от, бачиш, -- знов нахилилася Наталка, -- вони все зрозумiли, виходь!
      Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.
      -- Ну, от що, -- мовив кiт, -- часу на теревенi нема -- своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати -- лiтайте, але стережiться дiда!
      -- Якого дiда? -- здивовано спитала Наталка.
      Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки -- на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:
      -- Наступної весни у вас буде новий сусiд -- от його й стережiться!
      I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.
      -- Ну й нiчка! -- мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду. -- Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!
      -- А може, все це нам здалося? -- обережно спитав я.
      -- Де там здалося! -- вiдгукнувся Iгор. -- Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, -- мало вухо не вiдiрвав!
      -- Хлопчики, -- перебила нас Наталка, -- а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?
      -- Та нiби нiхто, -- вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ. -- Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!
      4
      Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.
      Влiтку ми, зрозумiло, пороз'їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?
      Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.
      Звичайно, тепер ми лiтали рiдше -- школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи -- спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити "нiчнi польоти" -- так охрестив їх Iгор.
      Ми лiтали до лiсу -- щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом -- вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi -- квiти! I що хочеш роби -- а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!
      Наталчина iдея всiм сподобалась, але... Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.
      Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну -- нашу "русачку", вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша...
      Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.
      Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi -- i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!
      Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!
      Тут ми нарештi оговтались -- i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.
      -- Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! -- верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.
      Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.
      Небавом пiдкотила зима.
      Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна -- знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.
      Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.
      Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця -- коло вiкон -- i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.
      А бувало -- їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс. Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї "на допомогу" -- як казала вона. I допомога наша була -- ого-го! Всi варення -- чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук -- за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.
      Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри...
      Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись. Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли -- не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову "поговорити" з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.
      Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста -- наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п'ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.
      Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.
      Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.
      Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.
      Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик -- i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
      З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.
      -- Чого позбiгалися? -- раптом звернувся вiн до нас. -- Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! -- I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
      Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.
      -- Нiчого собi сусiдчик! -- промовисто виголосив Iгор. -- Бачу, нам здорово пощастило.
      Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.
      -- Дивiться, дивiться! -- вигукнув раптом Iгор. -- А це що вони тягнуть?
      Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.
      -- Може вiн лiкар? -- сказала Наталка.
      -- Скорiше хiмiк-любитель! -- кинув Iгор.
      -- А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?
      Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.
      -- Справдi проблема! -- погодився Iгор.
      -- Треба пiти до сусiда, -- сказала Наталка, -- i попросити дозволу.
      -- А як iз ним говорити? -- поспитав я. -- Ти ж бачила, який вiн!
      -- Та чого там! -- перебив мене Борис. -- Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
      З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались -- урок уже кiнчався.
      Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
      5
      Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
      -- Нащо та фiранка? -- здивувалась Наталка. -- Крiзь неї ж повiтря не проходить.
      -- Дзвони, Толику, ще! -- наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
      -- Чого треба? -- раптово долинуло з вiкна. -- Зачекати не можете?!
      Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
      -- А може, ну його?.. -- поспитав обережно Борька.
      У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
      -- А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..
      Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
      -- Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
      Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
      -- Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
      Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
      -- Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
      -- Анiскiлечки не турбуєте! -- заторохтiв дiдуган. -- Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
      Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...
      -- I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис. -- Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.
      Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:
      -- Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.
      -- Ой, цiкаво! -- вихопилось у Наталки. -- А що ж ви робите?
      -- Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь! -- I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...
      -- Ну, викладайте свою справоньку! -- всiвся нарештi сусiд. -- Я весь такий уважненький!
      Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!
      Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.