Годинник показує прозаїчний час: 21-15. Маршрутна таксівка їде звідти. Я притуляю свою голову до шкла та бачу, що там залишився масний відтиск мого тіла, якого можна використати для ляльки-вуду. (Ляльки Будди?)

Я йду по снігу, залишаючи астральні візерунки на ньому.

…but the home is nowhere… [5]

Вдома було похмуро та незатишно. Здавалося, що квартира заповнена звуками з іншого світу. Зникало відчуття її тіла та запаху.

Вона десь далеко, а я десь тут. Зовсім не поруч…

Страждання, які переживала Вія, коли зрозуміла свою помилку, було дуже важко описати. Їй почало здаватися, що вона — мати, яка народжувала своїх дітей, створюючи їх зі шматків свого тіла та душі, а потім добровільно віддала о сиротинця. Вона була одночасно налякана та пригнічена. Маленька, ледве помітна лінія, яку вона ледве не переступила, знаходилася вже далеко, але це все не полишало її голову й думок, що розривали її тіло на дві рівні частини.

Червоне вино, яким вона запивала думки, було занадто кислим на смак та зовсім не давало змоги витравити почуття. ВСЕ ЦЕ БІЛЬШЕ походило на істерику, яка триває кілька діб. Вона сиділа, лежала, палила та, врешті-решт, відчувала огиду: огиду до себе. Вона перекреслювала всі свої емоції та надавала тілу одного беззмістовного положення. З колонок музичного центра співає якийсь депресивний звук. Вія прислухалася до нього та робила вигляд, що це вона плаче по той бік оптичного носія…

…вона була рікою та розносила частини свого багатостраждального тіла по всьому світу. Вія намагалася вхопитися руками за пологі скелі, чи за проміння вже-штучного сонця. ЧАСТИНА її тіла виллялася на берег та почала стікати медузами та водоростями. Таких, як вона, тут було мільйони мільярдів… Вія намагалася зробити кілька кроків, але це виявилося занадто складно. Кожен рух відбивався нестерпним болем та відбувався раз на сто років. Її коріння напивалося солоною водою, яка текла десь униз, а квітка зав‘яла. Залишилося лише чисте небо, а Північне Сяйво згасло ще опівночі. Залишився лише п‘янкий аромат країни… Терпкий запах гльоку, що змушував Вію бігти по гарячому, майже розпеченому, піску, залишаючи п’ятипальцеві відбитки. Вія бігла слідом за днем, який мав початися дуже скоро. Кремезні руки ледве трималися за землю, а ноги ковзали по льоду. Груди Вії боліли, бо вона мала нагодувати своїм молоком увесь бездомний Всесвіт. І тільки після того вона розправила свої крила та потекла донизу, відносячи шматки свого багатостраждального тіла по всьому світу…

Голова боліла, коли вона швидко підвелася з крісла та, одягнувшись на швидку руку, почала бігти по вулиці, а зупинилася тільки перед озером, закарбованим у бетон, де почала голосно кричати та розуміти, що як тільки вона перестане писати — вона перестане жити.

Дощ крапав на її волосся, а вона стояла та сміялася, ловлячи краплі ротом. У ніс бив запах натхнення, а вуха закладало від її емоцій, що стікали на землю разом із небом.

Короткі рухи під холодним осіннім дощем приносили Вії найбільшу радість у її житті, після її повного перенародження…

Вія ще довго раділа новому дню, проте ця радість зникла, коли небо розверзлося навпіл після чергового переконання себе у тому, що це не Коді зпіхварила чотири штуки баксів, відкладені на Норвегію, що це не вона вкрала її намисто, яке їй подарувала бабця. І що Коді скоро повернеться додому і вони разом будуть сумувати за країною Опівночі та слухати Yeah yeah yeah’s, щоб підняти настрій, а потім підуть в „Black Orange”, де будуть довго сидіти та розмовляти з випадковим перехожими.

Але пройшов день, другий… Коді все не було. Вія засумувала та лягла спати. Коли вона снила, то бачила дивний сон. Що вона йде по вулиці якимись нетрищами. Що у грудні так тепло, що розквітає кущ троянди. Їй це дуже сподобалося, а коли вона прокинулася, то зрозуміла, що в неї залишилося найцінніше.

Весняний Київ надзвичайний.

Санта Марія вкрала з серця Гліба все, що можна було вкрасти.

Їй це було непотрібно, проте вона раділа тому, що два чоловіки дуже кохають її. Знаючи це, вона дуже сильно боролася з собою, що продати свої всі сто тридцять три країни та поїхати до Києва.

Вона посміхалася та сідала на хмари, що летіли на Північний Захід.

— тобі подобається сидіти на сходах до неба?

— так, дуже.

— знаєш, яка моя заповітна мрія?

— сісти у машину і поїхати швидко-швидко по нічному місту.

— щоб потім розбитися?

— саме так.