(Thom Yorke, Harrowdown Hill[1])

Track 1 — Коді (Come on Die Young [2]) 2:10

— У тебе красиві силіконові імплантати.

„Що, бля?” — це були перші думки, які прийшли мені у голову. І тільки після того я обернулася, щоб подивитися на ту людину яка сказала це.

Позаду мене стояла дівчина. Я вже була думала бити прямісінько у пику, але вчасно схаменулася.

Через кілька хвилин виявилася, що вона казала про мої силіконові вставки у портфелі.

Лежати на підлозі та доторкатися до предметів, які мене оточують. Головне — це не те, що ти робиш, а те, як ти робиш це. Мені подобаються речі на дотик. Мені байдуже які вони на вигляд. Хоча я ніколи не відрізнялася правильністю моїх відчуттів, які спрямовують тілесні сенсори з усього тіла.

Коді сидить у кріслі та читає українські народні казки. Читає українські книжки російською, бо мовою оригіналу у тому жлобському ТЦ на Бессарабській площі [3] не знайшлося. Вона сказала, щоб я не переймалася. Вона каже, що знає російську навіть краще за українську.

Я не переймаюся, я гидуюся. Зімбабве — також Росія…

Йду до туалету й тихо плачу. Хоча, ні. Я не плачу. Я пісяю.

І тільки через кілька хвилин я поклала собі до рота жувальну гумка із смаком кавуна, щоб заїсти димну суміш тютюну-цибулі-тіста-картоплі-вареників. Мабуть погано я їх зварила, тому що із кожним рухом щелепи до горла підкочується нудота. Через кілька хвилин випльовую жуйку та повільно перелажу на ліжко.

Коді якось дивно на мене дивиться. Їй не подобається, коли люди довго мовчать. Я ж мовчала дуже довго: коли ходила по квартирі; коли їла. З рота вилазило дуже мало слів.

Байдуже…

Проте я вмію так красномовно мовчати!

Якось так сумно. Після невдалих спроб знайти диск Тома Йорка, чи принаймні М‘юз на худий кінець.

Гімно. Буду спати…

Дивно, але з нашої зустрічі з Коді пройшло менше двох діб, а вона вже живе у мене. Каже, що тимчасово. Поки не поїде до Кракова. Я намагалася зрозуміти, коли вона це зробить, але нічого не дізналася. Як й не змогла зрозуміти, що вона, дитина скандинавських гір, забула в Україні. Просто запитання не були задані мною й роз‘яснені нею. Я знала тільки дві речі про неї: вона тільки недавно повернулася з Московії, де провела півтора місяці.

А що, я не скаржуся: вона готує їсти, прибирає, ще й ходить у крамницю. З кожним днем нам ставало веселіше, ми починали розмовляти (о, Боже! Невже?)

Я не їм м‘яса. Коли вона дізналася, то була здивована. Клала білок до борщу у вигляді квасолі та парила сою у великій каструлі. Її задовольняло усе. Коді ніколи не скаржилася та не злилася. Вона не показувала жодних емоцій та ніколи не виказувала себе. Не заважала, коли я працювала. Вона навіть слухала українську музику.

Здавалося б: no problems — але це починало дратувати.

Зранку я прокинулася із дурним сном у голові. Мені снився київський метрополітен і чомусь одна однокласниця, яку я бачила рідше інших із часу випуску.

Мені наснилося, що ми граємо у собачку морквою із двома биками. Коли біготня кінчалася ми відносили морквину до продавця газет.

Після трьох виграшів ми вийшли з метрополітену й зразу опинилися у засніженому Львові. Біля виходу сиділи люди на асфальті у колі та розмовляли.

Я сів у коло поміж Юлею Міщенко та Поваляєвою. Тут хтось каже: „Дорогі телеглядачі. Останнім часом трапилося дуже багато цікавого. Навіть хтось спробував жити віртуально. Розповіси, Вія?” — і дивиться на мене якось так зіщурливо. Я підводжуся та йду проводжати Міщенко додому.

По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки.

Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”

Я повертаюся та йду, дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.

Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.

Я, як остання дурепа, підходжу.

Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”

Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.

Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”.

Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”

„Ну, добре, — продовжує він, — я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”

Я прокидаюся…

Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…

Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.

Ми сиділи з Коді на підвіконні та пили каву, розмовляючи про усе на світі.

Пройшло ще кілька днів, як ми стали дійсно друзями.

Ми писали на пергаменті вірші, які потім зв‘язували шляречкою та ховали під наші ліжка, бо дуже боялися, що хоч хтось прочитає їх, а ще готували їсти усіляке їдло без м‘яса й сміялися без причини кожного разу, коли хотілися внести щось радісне у наше життя.

Час від часу до нас заходила Мариська, яка завітала до Києва на тиждень. Вона жила у мого ліпшого друга — Юрка.

А знала я її лише по тонісіньким мотузкам листування.

Коли не було чого робити ми усі втрьох влаштовували собі перегляди фільмів, а Юрка не кликали через те, що він завжди скаржився, як багато у нього роботи.

Якщо казати чесно, то можна певно стверджувати, що Юрко кохав Мариську, а Мариська також любила його.

Хоча хто його знає — чужа сім‘я потьомкі.

Якщо бути відвертим до кінця, то нічого вже не стримувало нас від пригод — я вже була хотіла рушити до Польщі разом із Коді.

Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.

Імень стало так багато, що ми почали плутатися.

Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.

Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.

А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.

Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.

Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.

Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.

Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.

Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”

Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.

Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.

Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.

Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.

І тільки після того, як вийшли на Севастопольській площі, згадали, що локшина, мабуть, вже зіпсувалася, а комп‘ютер працює на повну.

— Хоча б у цю повню не було блискавок, — сказала Коді, я про себе прокляла й Юрка й усіх інших людей, які були поруч.

У гамериканських фаст-фудах можна їсти лише морозиво, яке за останні півроку подорожчало на 50 копійок (Мамаміа!). Тож рухатися крізь в‘язницю та багно було не так вже й сумно.

Заблукавши посеред трьох смерек, ми ще довго згадували одна одну не злим тихим словом, аж поки не вийшли на дорогу.

Track 2 — ГеНІЙ 0:42

Мені завжди стає сумно після розмов із тобою. У тебе новий хлопець, а у мене виліз геморой.

ТИ ТРАХАЄШ ЙОГО картаті шорти, поки він миється у душі (фетишизм чи фемінізм?).

Ти не відповіла, коли я із радістю писав, що повернувся із Росії, не брала слухавки, коли я дзвонив.

Зізнайся, гаразд?, що я просто тебе задзьобав. Ти розповідала все про себе. Я не звик розповідати про себе нічого.

Навіть Вії, моїй ліпшій подрузі.

А знаєш, у неї новий приступ альтруїзму (аутизму?). В неї вже живе Коді, руда норвежка, яку я зустрічав одного разу ТАМ. Нажаль нічого про неї сказати не можу.

Я знаю, що тобі набридло слухати про мою творчість, А ЩО МЕНІ РОБИТИ?

Хоча, ні. Що робити нам, двом горе письменника? Пишемо багато й неякісно… Ця хвороба називається графоманство…

Хоча я думаю, що тобі важче: одну книгу не надрукували, іншу порадили не продовжувати, а після третьої зовсім зникли.

Ти впала у депресію, а я поїхав.

Кіліманджаро по-українські…

Where is your thinking? Осінь увірвалася у Київ разом із серпнем.

Самовідновлення та деградація (1).

Само руйнація та автофеляція (2).

Петрифікація (3) та мастурбація (4).

Самознищення та авто кастрація (5).

Перверзія в Кіліманджаро.

Перевезення Андруховича.

Дефекація (6) та гібридизація (7).

Полюція (8) та десорбція (9).

etc та хуїнізація.

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 — Щоб вона означало?

Статева анестезія статевим органам та москалефобна мастурбація мізків у мізках.

Санта Марія заповнена Аве-Марією з органу. Оргазму вати на кожному перехресті під враження від…

Окружна по-американські та Тверська по Українські. Знов-таки, КІЛІМАНДЖАРО, ЙОБ ТВОЮ МАТЬ!

Синтаксиси у всіх свої проявах дратував до неможливого!

Кричати й хапати руками за голову…

Три кити, на яких розташовувався мій світ, похитнулися та розплелися по усьому білому світі.

Я їм яблука та направляю усю негативну енергетику у тебе, моя люба. Ти це прекрасно розумієш, лежиш на підлозі й повільно дивишся на мої ноги. Квартира пропахла тютюном, а я загубив свій зміст. Знаєш, таке теж може траплятися час від часу.

Я розминаю у пальцях частинку свого тіла, яке схоже на пом‘ятий шматок дерматину.

На столі лежить потертий том Карпенка-Карого, а на ліжку мій рукопис, який я тобі нещадно читав останні двадцять хвилин.

Я, ти, Вія та Коді лежали зараз на різних ліжках кімнати. На годиннику було трохи більше четвертої години ранку.

Ти підповзла трохи ближче й обняла мене, а потім поцілувала.

Вийшло так, неначе ти прощаєшся зі мною на завжди.

— Я кохаю тебе, Мариська.

Ти нічого не кажеш, а просто засинаєш на моєму плечі.

Коли я прокинуся наступного ранку, ти вже зникнеш.

Track 3 — Santa Maria 1:19

Санта Марія загубила усі свої мрії. Вона сиділа та нажиралася вина. Від алкоголізму рятує лише повільний сон.

Марія стала вже звичайною Мариською та загубила усі свої різнокольорові фломастери, якими вона малювала на папері.

Тож Марія довелося проколювати свої тонкі пальці та малювати червоною фарбою на шклі маршрутної таксівки, яка везла її додому.

За вікном усі барви змішалися із її автопортретом.

Хіромантія на долонях міста.

Санта Марія сиділа та дивилася на свої долоні, намагаючись повитирати із них сльози, які повільно просотувалися через її цноту.

Само пригнічена, вона сиділа вже на сходах Дніпра, ближче до ранку, та повільно спалювала своє серце, запхавши його до шматка паперу.

Санта Марія була вже зовсім не святою.

Вона згадала Юрка та Київ, який запам‘ятався їй лише фрагментами.

Їй було соромно за свої автопортрети.

Вона дмухала на воду та народжувала чоловіків. Їй так здавалося, до насправді із рота вилізали звичайні шмарклі та пара.

Вона торкалася ногами до оголеного тіла та називала його люблячи Борисфен.

Вона кохалася повільно та граціозно із водою, бо знала, що її вже не зрадять.

Мертвий Дніпропетровськ та сонце, яке повільно змішується із дощем.

Плач Єремії.

Плач, Єремія. Плач, Санта Марія.

Спогади…

— Глінтвейн улітку — це вже серйозно.

— Можна полежати на ліжку та просто повтикати у стелю, йоб твою мать!

— Народжувати дітей із вродженими дефектами мозку…

Він повільно цілує її та починає грати.

Кінчай!

КІНЧАЙ!

К І Н Ч А Й!

Сука…

— Більше нема відродження маргіналізації.

— Більше нема нічого.

Вона встає та починає бігти, залазить на найвищу точку свого тіла, а потім стрибає у свого рота, звідки випливає та губиться у вихрах води, які на справді є водограями та виливаються на зовні. Вона повільно тече по ріках свого тіла й, наковтавшись води, починає хаотично розмахувати руками. Коли вона зрозуміла, що вже не може нічого зробити, то просто починає розтікатися по усім океанам світу…вона вилазить із води та одягає картаті шорти Гліба.

Він сідає поруч із нею та обіймає. Вона, дуже холодна й мокра, починає цілувати його у вухо, а він посміхається та дивиться на сонце, яке повільно сходить із-під мосту. Гліб ніколи не скаже їй, що він любить її. Він і сам не знає, що він почуває.

Він навіть не знає, чи потрібна йому Санта Марія.

Він уже нічого не знає та дивиться на сонце.

Спогади…

…уже нічого не знає та дивиться на сонце, яке повільно розцвітає за вікном. Мариська ніжно пригортається до Юрка та дивиться на нього крізь балконні двері. Він належить їй, і вона пригадує, як він сказав останню фразу, перед тим як заснути. Їй одночасно страшно й радісно. І зовсім не хочеться іти, але вона повільно встає, цілує Юрка у вуха й виходить із квартири.

А потім сідає на швидкісний потяг Київ-Дніпропетровськ.

Через кілька годин, коли вони вже були на квартирі Гліба, він сказав їй, що вона дуже сексуальна у його картатих шортах. Санта Марія благально дивиться на Гліба, а той, без особливого бажання, вмикає Radiohead. Вона п‘є каву із філіжанки та дивиться на свої картини, які стоять на трьох мольбертах.

Всі три картини схожі поміж собою, бо останні три роки Санта Марія намагається намалювати саму себе, але у неї нічого не виходить.

Олівці лежать без жодного доторку вже більш ніж місяць, а фарба-гуаш засохла у пластмасових банках.

Санта Марія підводиться із ліжка та починає доторкатися до них, відчуваючи рельєфність свого обличчя та тіла. Вона підносить обличчя до картини та починали вдихати у себе тьмяний запах копійованої плоті.

На першій картині вона сумна. Санта Марія сидить за столом, поклавши голову на свої руки й гірко плаче, намагаючись перекопіювати свої думки.

На іншому мольберті з-під ґрунту виступає її посмішка. Складалося таке враження, що вона забула намалювати все, й тому провела простим олівцем дві криві ліній й безкольоровий силует тіла.

Потім Санта Марія вдивилася на ту картину, до якої боялася підходити вже досить давно, бо почала малювати її першою. На ній намальована вона та десь у куті виступає силует Гліба. Вона бере з столу пензля та починає чарувати.

Вона могла поклястися, що там мав стояти Юрко.

Track 4 — Who ate you? 0:35

Я лежала на траві на Контрактовій площі та дивилася далеко-далеко у гору, неначе вивчала дощові хмари, які повільно текли з північного-сходу на захід. Я це знала певно, бо завжди тримала компас у сумці, який показував тільки туди де, може, ще одна дівчина — така сама, як і я — лежить на траві, посеред головної площі та дивиться на компас.

Десь поруч Має бути Коді, яка п‘є пиво та слухає Esthetic Education. Ще вона уважно дивиться на перехожих хлопців та дівчат, а ще, чомусь бридливо, на зграю свідків Ієгови, які в наглу заштовхують усіх у коло біля пам‘ятника Сковороді.

Телефон вібрує без зупинки, а мені лінь запхати руки до наплічника, бо там страшенний безлад.

— I’m a soul soldier, — заводить Коді

Я сиджу похмура й майже одна. Поруч мене сидить мій гарний друг, який дав змогу купити себе лише за двадцять гривень.

Він продався мені на все життя і з цієї хвилини я володіла ним.

В обличчя дмухав теплий вересневий вітер, а перед очима безперестанно мерехтів водограй. В руках була тонка книжка Жадана.

Вкотре розумію, що це не має література та хочу закрити книжку. Але помічаю, що у наплічнику немає нічого чим можна зробити закладку. Тому підбираю з асфальтованої доріжки пожовклий листок ідеальної форми та кладу під тиск не стільки сторінок, як думок.

Я почуваюся на диво одинокою у цей воістину день.

Якось дивно, але скоріше за все я почуваюся безсімейною.

У ті хвилини до голови почали лізти різні спогади, які нароїлися там за останні років так -адцять.

Повільно іду та помічаю грозові хмари та борвієві ігри із моїм тілом.

Хмаровиння схожі на м‘які матраци, чи, принаймні, на злежані сінники.

Повітря…

…воно пахне розмаєним сонцем. Здається, що це розмай й тьмяний присмак на устах після глінтвейну.

Тьмавий образ співів Тома у голові починає куйовдитися та перетворюватися на щось зовсім невідоме.

У такі моменти мені завжди стає легко й я відриваю ноги від землі. Я починаю летіти далеко туди, де мала б бути, як би не…

Дощ…

Track 5 — Щось 1:16

У мене у голові грають різні звуки, які я намагаюся поєднати у довгі треки, а потім записати на якийсь оптичний насій аби про них дізналися абсолютно усі.

Треки виходять такі, якими би я хотів, щоб їх написала Заволока, тільки у словесній формі. Я намагаюся записати їх на тонісінькому листочку паперу й підкреслити червоню фарбою найголовніше.

Навпроти мене сяє Щось. Він сидить на верхівці драцени та плюється насінинами на землю. А потім…

…вона пригортається до мене та обіймає її. Вона думає, що я сплю й починає гладити моє волосся. Мені здається, що вона дивиться прямісінько у очі, хоча я можу помилятися. Я відкриваю очі. Вона трішечки лякається та легенько, ледве помітно, тремтить. Я підношу свої вуста до її уст та починаю цілуватися. Увесь цей час ми тривожно дивимося один одному у очі. Її очі чимось схожі на безкрає озеро: такі ж блакитні та такі ж безодні, повні емоцій та почуттів. Безмірові переживання зароджуються десь в середині тіла й повільно просотуються до неї. Її любові належать мені більше ніж їй, і навпаки.

Все навкруги вимащене червоною фарбою, чи то квіточки позливалися на фоні щастя? Я хочу відчувати її повністю. Володіти нею й одночасно віддавати усього себе. Мені починає здаватися, що вона плаче, бо її очі стають вологими.

Її тіло також вогке, коли я відчуваю його тут і зараз, проводячи руками по спині. У такі моменти мені починало здаватися, що по її спині починають бігти електризовані потоки тепла. Більше нічого не було потрібно, а тільки сама вона.

Вона, о Боже, Вона.

Я називаю її тихо на ім‘я подумки, а потім починаю думати, що вона, скоріш за все, робить те саме. Мені знову (неначе це відбувалося протягом усього життя) здалося, що ми сидимо десь на протязі біля балкону й палимо. Ми повільно п‘ємо каву із великих філіжанок, на яких намальовані гори Норвегії. Тоді мені здавалося, що усе наше життя складається із таких маленьких філіжанок, бо більше ми нічого не робили.

Ми…

…просторові уявлення про цей світ почали руйнуватися, коли з неба впала маленька зірочка та покотилася по озерній, майже скляній (бо їй заважав вітер) поверхні, бо тоді майже не стало жодних варіантів, і тільки музика.

О Боже! Музика грала цілу добу безперестанно через гучномовець мобільного телефону, а ми її слухали та всотували, неначе молоко, яке тече з криничок Всесвіту.

Тоді мені здалося, що я знайшов ключ від усього. Універсальний ключ від усіх щілин твого тіла, бо вони усі ведуть до найголовнішої — твоєї душі.

Мене просто заворожують твої очі, бо вони сяють так само яскраво та мають ту саму глибину, що і тоді.

Ти на фотокартці мало чим відрізнялася від тебе живою. Хоча скільки я не пробував відкрити потаємні евакуаційні двері до твоєї душі через неї моїм універсальним ключем, мені ніяк не вдавалося. Виходило лише доторкатися рукою до твоїх очей.

…починає дивитися на мене усією своєю суттю. Я більше не можу ігнорувати Щось та починаю відтворювати самого себе за допомогою такою важливої кнопки „Репіт”. Вона мала знаходитися там само, де знаходилися кнопки першого совєтського термінатора — Карлсона, але ззаду на спині, та навіть попереду, нижче від грудини, не було нічого. Тільки волосся, сало, шкіра й м‘язи. Я навіть не був певен чи є там хоч трохи лімфи, чи крові, бо, кажуть, що у мене немає серця, а що тоді буде їх качати.

Та, ні — щось повільно стукає у грудях, неначе біти з бібліотеки семплів Radiohead.

Я доторкаюся рукою до серця та починаю відчувати таке незвичне гудіння. Гуло, чомусь, зовсім не у грудях, а скоріш у голові.

Джаз починає грати.

Спочатку тонкі звуки саксофону пронизують моє незміцніле тіло, а потім й протяжний, занадто енергетичний, як для мертвих, жіночий вокал.

На підлозі (чомусь підлога стала дуже роковим місцем останнім) часом. Там завше сиділа ти, чи завжди мав лежати хтось. Зараз долівка пустувало, що приносило певні тривоги) лежала червона краватка та безліч старих журналів. Десь мали бути телефонна слухавка та старенький радіоприймач вісімдесятих.

До голови приходять різнокольорові хіпі та крики на всю вулицю: „Піс, мен!” НА вустах відразу з‘являється посмішка.

Щось також посміхається та дивиться на мене своїми очима-альбіносами. Щось домінує наді мною, бо я завжди підтакую йому та роблю усе, щоб задовольнити його примхи.

Щось — це не вигадана істота, а цілком реальна людина. Він (чи вона? Ніколи не міг зрозуміти це через його зовнішність фріка й голосом занадто високим для жінки й занизьким для чоловіка, — чи навпаки?) ніколи не показував своїх емоцій, а просто знаходився завжди поруч, неначе фантом.

Не знаю чому, але Щось ніхто не помічав. Із ним міг спілкуватися тільки я. Він був якийсь дивний, не розмовляв ні з ким та не купував талончики у кондукторів в трамваї. А контролери ніколи не штрафували Щось. Ми…

…повільно пили каву із повільним порушенням циклів. Бо частини нашого спільного оповідання із моїм особистим чомусь сильно перемішалися. Й утворилася каша, схожа на бруд.

Track 6 — The Rush 2:19

Вія лежала на ліжку та повільно дихала. Вона дихала так, неначе була тяжко хвора. Часом навіть здавалося, що вона відпускає душу. Чи, наприклад, просто літає десь дуже високо у хмарах. Вона повільно миготить очами й повільно смакує свої сльози на смак, бо вони тихо скочуються по щоці до кутика рота. У її руці недопалок, а простирадла прорізані наскрізь попелом. Вія не замислюється над тим, що вона робить. Здається, що вона зовсім позбавила себе такою набридливої та такої непотрібної звички.

Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.

У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.

Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.

Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному Заході й була схожа не неї.

І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.

Вона почувалася безсімейною.

Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…

Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.

Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…

Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.

Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.

Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…

„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.

— бо ВОНА дійсно хвора.

Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.

Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.

Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.

Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.

Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині. Наступного ранку її мама вийшла на балкон випити кави із сигареткою й побачила свою любу доцю, причеплену волоссям до мотузки. Пожежники зняли Світланку, а потім порадили мамі лікувати свою доньку. Мама сприйняла їхні слова серйозно. І ось Світланка тут.

Вона продовжувала історію для Вії по цьому загадковому місцю. По огорожі біля них пройшов якийсь огрядний чоловік і впав, не зробивши й кілька кроків. Вія вже була думала підбігти допомогти, коли Світланка спинила її. Виявилося, що цей чоловік колись працював у цирку. Він, разом із дружиною, були канатохідцями. Були відомі на всю Україну виступали майже всюди в СНД. Аж раптом одного разу Антон (а так його звали) не репетирував свій номер і не побачив, як його дружина цілується із факіром десь там у цирку (чи то за лаштунками, чи прямо у залі, — незрозуміло) й упав з тросу. Відтоді Антон не може зробити й кілька кроків, аби не спасти.

— А ще, — каже Світланка, — бачиш оту дівчину, яка сидить на лавці. Так то взагалі унікум! Одного разу Марічка пішла гуляти по Києву із своєю ліпшою подругою. Гуляли вони значить по набережній, сміялися, раділи й тут раптом ліпша подруга Марічки каже: а давай заліземо на верх пішохідного мосту? Марічка, ясен пень, не хотіла показувати свій страх, й тому погодилася. Отже лізуть вони лізуть й нарешті опинилися на самому верху. Почали фотографувати усю красу на мобільний телефон. Врешті-решт, ну розумієш, набридло їм це. Подруга Марічки злізла, а Марічка зрозуміла, шо всьо — канєц… Так і застрягла. Тож і поклали її на першому поверсі, бо там не так високо.

Світланка продовжувала розповіді. Тут у нас є один буйний. Так він у карцері сидить. Просто одного разу надивився мультиків, чи ще якоїсь там фігні, й вирішив, що можна залізти на хмари. Тож одного зимного ранку він узяв драбину й довгу мотузку й приперся на Арсенальну (бо йому здавалося, що там найвище). Спочатку поставив драбину перед метро, заліз на неї та почав кидати мотузку, але після того, як нічого не вийшло вирішив залізти кудись на інше підвищення. Аж раптом біля нього зупинився автобус й він, не довго думаючи, забрався на нього (цікаво, а куди дивилися контролери, водій й кондуктор?). В результаті цілий день прокатався на автобусі із драбиною та мотузкою, поки добрі дяді-міліціонери не зняли його й не відправили до нас. Але, лежачи у палаті № 28, він продовжував свої спроби забратися на небо. Чи через вікно почне кидати мотузку, то просто бігає й голосить, що дайте мені ґвинтокрил й він полетить кататися на хмаринках (а ти не знала, що у нас тут є гелікоптери? Просто до нас кожної неділі рівно о восьмій ранку привозять Бреда Піта — кожен раз із новим обличчям, після пластичної операції — він також у нас лікується!). Тож вирішили посадити його до карцеру, який знаходиться на останньому поверсі.

Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.

— Дивіться, дивіться! — почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.

Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.

— Й насниться ж!

Track 7 — Нотатки 3:07

Я не хочу нічого більше, бо мене задовольняє все те, що я маю. Але все одно блукаю десь по своїх скронях та знаходжу нові, не потрібні мені, бажання. Часом ці бажання перетворюються на звичайні повсякденні манії і тоді починаються схиби, які живуть у голові.

Пошматована голова не потрібно ні кому…

І я не хочу тебе більше

І я не хочу тебе

А потім починає здаватися, що мене оточують різнокольорові речі. Кожна річ має безліч відтінків. Навіть аркуш білого паперу, заплямований кавою, грає райдугою. І мене це задовольняє.

Бо поруч мене є якесь етерне створіння з повітря й попелу, яке допомагає стримувати себе самого від вчинків, про які я міг би пожалкувати. Правдивість завжди перемагає штучність. Не завжди ЗАРАЗ і ніколи ТУТ, але перемагає завжди. Мені так здається… повсякчас…

У голові безліч недопалків, які можливо буде допалити до кінця. А ще, якщо вийти вночі на балкон, то можна побачити, що на міському небі дуже мало зірок, бо закінчився серпень та вони усі попадали десь у низ на асфальт біля мого будинку. Саме вони залишили маленькі вибоїни, які, схоже, перетворилися на великі калюжі після першого дощу. Десь далеко цвіркочуть коники. Маленькі комашки, які навіюють дуже багато спогадів.

Спогади схожі на своїх прототипів та нагадують різноманітні нотатки.

Пригадую тебе.

Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.

Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.

Щоправда, вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права…

…наставав світанок, коли ми спали у сутінкових хмарах.

А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.

Зовсім безмірно…

(Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою — а ким би хтів.)

Світанок проростає крізь очі… Росте, змушує набрякати повітря, що залишилося від ночі.

А ти тихо спиш під це мерехтіння.

Можливо я збрехав, коли став таким категоричним — проте дивлюся на небо і стаю рожевим променем.

Доторкаюся й ховаю його собі за пазуху.

Ти головне не турбуйся — ми зараз розплющимо очі та опинимося там, де хотіли бути кілька сотень років тому. Чи просто мріяли про ті місця на нашій неосяжній планеті, яку ми називаємо з тобою Всесвітом.

А знаєш, що було б найкращим зараз для нас?

Я гадаю — твоє пробудження: ми б разом дивилися на цей схід червоного сонця.

Проте ти спиш. Спиш дитячим сном прямісінько на сходах. Я живу поруч та не можу відірвати погляд. Я ніколи не належав світанку — проте він належить мені зараз… Принаймні його частка.

Це неначе сором, що гніздиться у надрах твого тіла. Сьогодні має відбутися мейоз. Мейоз наших тіл навпіл, а потім на рівні чотири чверті.

Тихо позіхаєш позаду та прокидаєшся, коли по колії починає бігти трамвай, дзвонячи своїми коліщатами. Розтікаємося, потяг розтинає душу навпіл — це вже не я.

Ніч добігає до свого логічного початку. Ніч розпочинається разом із музикою кожного наступного треку. По кімнаті розкидані пляшки та пластмасова тара. Залишаю…

Під нікотинною залежністю завше розуміли паління.

Мені ж просто подобалося сидіти десь біля тебе, коли ти палила справжній, міцний, власноруч вирощений, тютюн із вишнею.

Чи сидіти і їсти симиренки, дивлячись на перехожих, що посміхалися.

Бо якщо людина не посміхається…

Ну просто не вірю, що люди не посміхаються — усміх має жити усюди, але найчастіше обирає серце. Люблю ділитися усмішками та чекати на їх повернення; люблю щастя, що витає у повітрі; люблю сонце; etc.

Сонце — це найбільша радість, яке завжди існуватиме поруч, освітлюючи волосся та обличчя, руки та інше. Сонце завжди змінював місяць, що асоціювався у людей із різними речами.

Змінюючи свої округлі форми кожні тридцять діб він існував визначеним у житті тільки три дні… зі сталою періодичністю, що заворожувала у вихорі підсвідомого абсолютизму досконалості людини.

П’янкий аромат узбережжя Києва…

П’янкий аромат твоїх парфумів…

Вони трохи схожі…

Насправді мене нічого не тримає. Я можу стати великим метеликом та полетіти туди, де вічно сяятиме сонце. Хоча краще стану Маленьким Принцом Сент-Екзюпері. Й відповідатиму за тебе.

Коли наступає ніч, ми відкриваємо свої душі.

Засмоктані у невідоме, де шукаємо прозорі зорі. І знаємо, що нічого не знайдемо, але продовжуємо нишпорити. Знову зустрічаємо тих, хто не байдужий нам, проте намагаємося стримувати свої почуття, що квітнуть у нас колючим бур’яном.

All is full of love… [4]

Намагаємося рухатися так, як рухаємося зазвичай, проте нічого не вдається оскільки із усіх щілин грає музика, яка змушує танцювати у скажених вирах.

Закидаємо руки за голову та скрегочемо, неначе цвіркуни.

Все навкруги стихає, а тиша породжує вже сама себе.

Голова рухається навкруги шиї, очі — навкруги орбіт.

Сонце заходить за обрій, та ми подоважуємо рухатися.

Вія повільно входить до цього світу і починає віддаватися цим прекрасним, чудодійним рухам.

Генії прокидайтесь зі свого сну та починайте рухатися навкруги нас, бо зараз саме ми — найкраще, що є у Всесвіті…

Розум покинув моє тіло.

Ілюмінація, навкруги мене втрачає забарвлення, а ти втрачаєш свої форми.

Зупинися іритувати мене!

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!

Намагаюся вхопитися за тебе, проте ці кляті закони фізики, які діють і тут, віддаляють мене від тебе, призводячи до колових думок.

Падаємо…

…а завтра почнеться сезон, коли дощі розмиють усі дороги та змиють усі машкари з обличчя. Саме час вийти з-за лаштунків та відкрити душу тим, хто збереже твою таємницю. Запарюю мате з м’ятою та сідаю вдивлятися у прохолодну осінню душу, яка ще не заполонила Київ. Намагаюсь пригадати все…

З самого ранку Київ буде пахкотіти спаленим листям. Цей аромат витатиме усюди — починаючи від квартир, та закінчуючи тихими кав’ярнями посередині Подолу.

Життя прекрасне, особливо якщо підійматися до Хреста Бажань на Андріївському узвозі по сходам, де подекуди немає до 4 сходинок.

І нарешті багно-Київ-спаплюжені пагорби-розмови…

А потім маршрутне таксі, пропахле цигарковим димом, думки про майбутнє, оригінальні ідеї, які не висвітлені на усі боки…

До речі, „є місця, які містять негативну енергетику та занурюють до депресій” — це щира правда. Таке місце для мене — це мій дім, де я гублю усю енергію…

А ще сьогодні зняв останню маску перед тобою: тепер ти знаєш, ДЕ мене шукати…

Навіщо я це зробив?

Ще заполонять моє місце, де повітря найсвіжіше, небо найясніше, а думки найпрекрасніші…

Я ніколи не знав скільки тобі років.

Інколи ти казала, що старше мене на два роки, інколи — на п’ять, проте я був певен, що ти була старше мене на ціле життя.

Але зараз ти залишалася такою самою маленькою дівчинкою, якою була в дитинстві.

Ти так само, як і тоді, вставала під тінь кремезних дерев та дивилася вгору, шукаючи сонце. До того ж ставала так, щоб затінок від дерева, закривав твою тінь.

Ти так могла триматися годинами, дивитися вгору, коли на тебе оглядають тисячі перехожих та намагаються схопити твій погляд.

Найбільш яскравим періодом твого життя було дитинство. Тоді ти любила природу.

Плакала, коли баба труїла колорадських жуків…

Але з часом ти росла і сучасність робила твоє серце все більш безжальним. І ти стала любити тільки себе.

Твій егоїзм інколи вбиває мене…

На жаль…

А тим часом, стара добра муза, імені якої я не знаю, сиділа на березі річки та дивилася у води та посилала до моєї голови різнокольорові уявлення про цей світ. Вона мені диктувала свої правила та пояснювала, чому зникла на такий довгий проміжок часу. Відповідь виявилася доволі лаконічною: у тебе з’явилися нові ідеали.

І дійсно: коли тебе сповнює щастя ти намагаєшся стримувати його у середині себе, аби нікому не дісталося жодної її краплі. Коли тебе сповнює горе, то ти намагаєшся вилляти його на папір, виганяючи його з тіла.

У неї було гарне брунатне волосся та прекрасні блакитні очі. Коли вона посміхалася мені хотілося начхати на увесь світ. Але чомусь ця муза виявлялася таким самим замком із піску та диму, як і ти.

Хотілося підвестися з ліжка, перестати думати про усе, а потім сісти на набережній, як сиділа вона, та пропустити ноги через грати. Хотілося дивитися на воду, яка паплюжила твоє обличчя, а в результаті відкривала внутрішню красу. Хотілося співати пісні, які я писав протягом усього мого життя. Хотілося співати своїм нехарактерним голосом, який ненавиділи всі.

І я лягаю у ліжку та засинаю…

Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно…

Стає просто дивно: я почуваюся спустошеним.

І навіть боюся залишитися одним у цій величезній однокімнатній квартирі.

Твої валізи стоять біля виходу — ти посміхаєшся та сідаєш у таксі.

Вія посміхається та зникає у пітьмі сутінок.

Ви обидві використали мене у різній мірі та поїхали.

Я залишився самим.

Тепер усе здавалося перманентним, а не ефемерним.

Ефемерним залишився тільки я сам, бо продовжував розчинятися у усьому, що нагадувало мені про цих двох жінок: у їхніх запахах, випадкових речах та випадкових думках.

І знову настає наступний день…

Track 8 — Янголи… посміхаються? 1:18

У неї було порушене дихання у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона казала, живуть янголи із чорними крилами.

Їхні крила були чорним, бо, коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідали кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю.

Великий чорний собака бігав за своїм хвостом. Санта Марія ставала сумною, коли бачила це. Бо здавалося, що це не пес, а її життя бігає за цих кудлатим кінцем. Вона повільно малювала чорної ручкою на шматку паперу у клітинку. Повільно виводила очі надто сонної дівчинки. Паралельно із цим, слухала Надто Сонну.

У неї страшенно боліло праве плече, а на очах висковзували сльози. Її не хотілося сидіти разом із Глібом на асфальті посеред якогось покинутого парку. Хотілося бути поруч із Юрком.

Спогади…

На вулиці стояв травень. Самий його початок. Вона іде під руку із хлопцем, коли над ним нависають рожеві сакури.

— Ми ніколи не повернемося додому. Ми завжди будемо блукати. Блукати у житті, поглинаючи все навкруг. Ми будемо шукати!

О Господи, ШУКАЙ ВЖЕ!

Ми вже давно змарнували все навкруги та попсували свою карму до пиздеців. А потім ми б могли лежати на ліжку та скиглити: „Чому в мене болить живіт???”.

А потім ми могли б піти гуляти по місту, вже забувши про свої попередні проблеми. Просто гуляти по Львову та відчувати Галичину, бо, о Боже, це як медитативний подих цивілізації у наші макітри — нам ніколи не зрозуміти. Мені не намалювати жодної картини, а йому не послухати музики та не скласти наступний звіт. Нам взагалі не варто бути поруч. Ми сліпнемо…

Стоїмо на роздоріжжі — де всі мірки — це секс із особою своєї статті.

Потім бути все життя вільним, не мати багато грошей, але мати улюблену професію. БУТИ РЕЖИСЕРОМ.

Чи піти туди, куди нас забгають батьки, одружитися, народити двійню й тихо помирати від депресії. Ми повільно будемо кричати у своїй голові та матюкатися, бо матюки найяскравіше передають емоції.

І помремо ми в один день, але з різними коханцями. Через десять років подружжя ми будемо зраджувати — ми зраджуватимемо самі собі зі своїми руками, які ми будемо поміщати до рота.

Десь…

Я знаю, як відчаятися остаточно…

(кричить)

А ще мені потрібен дощ…

Тут все смердить сексом. Сексом та нею. Хоча запах Санта Марії відчувається сильніше. Вона (засмучена?) сидить на пiдвiконi та палить. Періодично дивиться на Будду та думає.

Він їй каже голосом Гліба:

„Я граю у дурнуваті ігри на шахівниці, які колись склав для тебе. Паралельно із цим слухаю Катю Чіллі та граю в боулінг. Дивлюся на сходи до неба. Колись одна із сходинок зламається й всі почнуть падати додолу, співаючи солодко-гірку пісню, яку написав хтось впавши. Дивлюся на долоні міста — бачу на них стигмати. На моїх долонях ростуть дві бородавки, як нещасна згадка про все погане. Міксоматозом й не пахне — в мене інші психічні розлади…

Я був занадто втомлений, щоб просуватися далі. Мені захотілося впасти десь посеред тієї клятої площі, дістати подушку із моєї сумки та просто заснути непробудним сном хоча б на сто тридцять три хвилини. Потім можна було б підвестися та почати просуватися далі, але нажаль нічого не вийшло…

Сонце…

Я намагаюся дивитися на нього та вбирати в себе. Останнім часом я тільки й роблю те, що спостерігаю за всіма, а відтак здається, що інстинктивне відображення дійсності, що має жити десь усередині мене, згасає.

Відтепер буду егоїстичним стервом, хоча ця риса й так вже присутня усередині мене.

Сповзаю униз — по дорозі, по сходах, по ескалаторах… Передчасна зміна позицій, так казала мені Мариська, змішується з багном.

Останній три хвилин намагаюся уявити собі сходинки до твоєї голови, щоб залізати туди знов і знов. Останнім часом, вже нічого не потрібно для того, щоб вдавати з себе збоченця. Просто всі навколо до такої міри збочені, що всі мої перверзії стають схожими на дитячу гру.

Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”

Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.

Track 9 — крик 2:47

Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.

Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон — але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.

Курили занадто багато, як на нас, кидали недопалки у смітник, який стояв навпроти…

Вія сказала:

— У мене з‘явилася геніальна ідея!

Ми всі почали сміятися, бо, здавалося, що всі ідеї Вії були геніальними у той чи іншій мірі.

— Я хочу провести перформанс! Значить так, являйте! На сцені у півколі сидить десять осіб. Перша та остання людина мають бути дівчатами. Так от, значить, дістає одна яблуко та відкушує. А потім передає його по колу. Остання людина, якій дістався огризок, кидає його в залу. Те саме відбувається й з другим яблуком. Потім на сцену виносять старий шиплячий радянський телевізор, вентилятор та два мікрофони на стійках. Одна дівчина підходить до вентилятора, а друга до мікрофона, і починають, відповідно, кидати пелюстки на вітер та волати без зупинки blah-blah-blah в мікрофон. Тут, значить, на сцену виходжу я та заладжу на телевізор. Стою спиною до зала. Читаю вірш. Перший раз дуже швидко та нерозбірливо, майже істерично, перекрикуючи blah-blah-blah. Другий раз повільніше, але не менш емоційно. І втретє, повільно голосно та виразно. Коли я закінчу, то хтось має витягти шнур з розгалуджувача. Функція інших восьми осіб дуже важлива, але невизначена.

Ми всі сміємося та починаємо розповідати безліч безглуздих історій та співати.Ми співали зажди одне й те саме — чи то Фактично Самих, чи то Крихітку Цахес, рідше — Рlacebo та Radiohead. Нам було весело разом і, здавалося, світ обертається навколо нас.

Посмішка залишає місце у грудях.

Вія стоїть та плаче. Просто вона сьогодні випустила на свободу одного свого гарного друга. Вітька.

Вона всім про нього довго та протяжно розповідала та показувала баночку із павутиною та маленьким павуком. Вона ловила мушок та комарів, а потім клала їх до банки. Але з часом стала помічати, що Вітьок не подає жодних при знаків активності й вирішила відправити його до природи, аби вилікувати його від депресії.

Вія стоїть плаче із вже пустою півлітровою банкою. Ми всі граємося у хвилину мовчання.

— Біжи! Біжи мій вільний Вітьок! Я тебе відпускаю! Повертайся у піхву природи!

Звичайно, можна було б пустити скупу чоловічу сльозу, щоб підтримати Вію та розвіяти істеричний сміх Коді, але того робити не хотілося.

Вже хвилин через п‘ять про Вітька ніхто не пам‘ятає, а ми їмо гот-доги у шаурмі.

Для підсилення настрою хтось намагається співати Біллі Голідей. Я перекрикую її Жільберто.

Джаз у наших серцях…

Мене все інтригувало тоді. Я просто сидів десь та міг втикати в одну точку, але продовжував радіти життю. Воно надавало енергію не гірше (а найчастіше й краще) за алкоголь чи наркотики. Ніщо не зрівняється з життям.

Я цілуюся із повітрям, яке ковзає поруч та намагаюся розчинятися у ньому частіше. Повітря — це те саме море, яке оповиває наше тіло живильною (вологою?).

Ми можемо радіти життя завжди. Бо ми маємо радіти життю завжди. Ми радіємо життю завжди?

Один знайомий загубив свою ліпшу подругу — хвилина і вона летить у невідоме. Зі стріхи… Вона дарує себе повітрю…

Ми ніколи не помремо. Ми не вміємо цього робити.

Анімалістичні картини на стінах здавалися облупленими копіями анімалістичних картин в будинку для старих. Ми допомагали там колись, пам‘ятаєш? Варили каша та розносили ліки, ввечері розповідали бабусям та дідусям короткі новелки з нашого життя та сміялися, коли нам відповідь простягали цукерки із майбутнього.

Так от, ці анімалістичні картинки, які висіли на стінах в твоєму будинку нагадували мені дуже багато. Часом навіть здавалося, що я переношуся кудись на машині часу, яка повільно тягне мене за руки, ноги, очі та шиї на потойбічний світ на пару хвилин, щоб оновити свої спогади, свої думки.

Коли дивитися на тебе, сидячи у кріслі, то можна побачити великі бліки від великої настільної лампи. Світло відбивалося від твоїх очей та вуст.

У колонках музичного центру повільно співали різні музиканти. Ми навіть не могли згадати їхні імена. Все це знову-таки пробуджувало спогади. Я згадував клуб „Майдан”, де ми сиділи та слухали музику, потягуючи смачні думки з оточуючих людей, гралися у енергетичних вампірів. Ти ще посміхалася хлопцю навпроти… Зараз ти не посміхаєшся, а здається просто замислилися над чимось своїм.

Я дивлюся тобі просто у вічі та також продовжую мовчати, тримаючи у руках паленого Джима Біма з місцевого міні-маркету. Десь на вулиці, здавалося, вже почалася північ. Повний місяць грався із нами у хованки, а ми складали з нього мозаїки на власних же очах і твоїх різнокольорових лінзах.

Занадто багато параноїків зібралося у цій кімнаті одночасно: займаються бозна-чим, ще й п‘яні в дупу. Але я був щасливим. Здається, найщасливішим за останні кілька місяців. Коли ти гуляєш сам містом Києвом, натираючи гульки на ногах, із улюбленими звуками у голові, тобі немає кому подзвонити, написати, чи піти — треба просто піти туди, куди хочеться та помедитувати.

Внутрішня медитація допомогла мені дуже кілька днів тому, бо, здавалося, саме це було потрібно для досягнення значного консенсусу із самим собою.

Здається, моє обличчя зараз також позбавлене думок — я починаю повільно засинати та снити, мріючи. Міряючи години хвилинами, я почав посміхатися всьому: картинам, тобі, місяцю, спогаду, дідусям, думкам, бабцям, кріслам та своєму віддзеркаленню у шклі.

Вія приймала антидепресанти і не переймалася з того, що їй не можна пити пиво та вина, їсти рибу та квашену капусту — вона сиділа у арт-клубах та повільно смоктала світлий ель, а дома діставала з холодильника сушених та в‘ялених карасів, та чистила їх із натхнення, дивлячись усілякі фільми для домогосподарок, душевно хворих, підлітків та розумово відсталих.

Вона взагалі робила усе не так, як треба, бо вважала, що тільки так вона зможе вилікуватися від депресії. Та вона й не вважала її за хвороба — просто настрій поганий: ну та й що, що каже лікар, чи Юрко, наприклад. Вона сама все прекрасно знає й незгірше за інших.

Повільна музика з конок комп‘ютера роз‘їдає її шкіру все швидше й швидше, залишаючи лише самі оголені кістки та трохи нервів, щоб можна було миготіти очима у повній темряві, дивлячись за світломузикою.

Вона гралася із Коді у слова, роблячи вигляд, що все знає. Вони все рідше розмовляли: Вія проводила все більше часу з Юрком, а Коді — з новими друзями, яких знаходила по всьому місту. Здавалося, що вона знає всіх, це було видно на концерті Neversmile, коли Коді підходила до різних людей та здоровкалася із усіма. Юрко повільно сидів за стійкою дивлячись, як Вія п‘є з великого стакану заборонено пиво, й час від часу повільно палив, кидаючи недопалки під стійку.

Тільки потім Вія помітить, що Коді весь вечір свариться з Юрком, а потім вони будуть клястися та божитися, що між ними все було гаразд. Тільки друзі Коді скажуть, що Вія зовсім непривітна до них та кидає на них погані погляди.

Вія зніяковіє та скаже, що то все антидепресанти, хоча, насправді, вона просто велика сука і так відноситься з усіма. З собою в першу чергу.

Інтерес до всього повільно висмоктується з пальця та не приносить нічого цікавого. Вія продовжує вчитися у університеті, розуміючи, що грошей на власну квартиру десь на набережній Дніпра вона не заробить до кінця своїх днів, що їй потрібно більше місця, що люди починають дратувати її.

Вона зрозуміє, що прийшов час відпочити від усіх. Так вона і зробить найближчої суботи. Вона просто візьме великий термос гарячої кави та почне гуляти місто. Вона не забуде зайти до улюблених воронів на Рейтарській, пройтися стежками Парку Слави, походити улюбленим Подолом, де буде радіти, як дитина. А головне, не забуде посидіти на майдані навпроти пам‘ятника Магдебурзькому праву, де повітря найчистіше, а думки найсвіжіші. Вія просто ляже на асфальт та прикладе вухо до рейок, щоб почути як десь їде майже пустий трамвай. А потім Вія встане та посміхнеться, вже після того як зробить великий ковток кави із термоса.

Кава буде ще тепла.

Вона не забуде нічого…

А зараз вона лежить на ліжку та повільно дивиться у стелю. Вона бачить у розмитій стелі великих драконів, янголів та маленьких ельфів, що танцюють, рухаючи свої тонкі риси. Вона буде думати, що бачить великі букви. Вія починає читати свої думки та пророкувати майбутнє. Вона вже відразу зрозуміє, що треба робити, а що, можливо, тільки нашкодить. Їй допомагає повільна музика, яка грає у її вухах.

До світанку ще зовсім далеко, хоча вже ранок. У кріслі сидить Юрко із кахлем з Джимом Бімом. Коді ще не повернулася. А Вія сидить та милується сходом сонця: вона пригадує різні речі, які трапилися із нею.

Вона просто розуміє життя.

Вія пригадала, як не дуже давно вона гуляла містом з нею. Як вони сміялися, бо ледве познайомилися та заполоняли незручні хвилини тиші сміхом. Як вони шукали підвищення — мало бути десь високо у Києві, — щоб вона могла скинути на підлогу пелюстки рум’янків, щоб вони полетіли.

Вона була нелюдської породи. Вона сміялася та казала, що вона Кукс і більше нічого. Ні тварина, ні рибина. Вія нічого не розуміла тому тільки й посміхалася, смокчучи думки разом із солодкими шоколадними карамельками.

Очі світилися так, як це буває тільки у людей хворих на самих себе та на весь цілий світ.

Вія пригадала, яке для неї мав значення її талант, її рак легень, який неодмінно буде, та друзі, яких вона такими не визнавала. Вона взагалі вважала, що у неї немає друзів, а тільки Том, який сидить поруч та співатиме для неї протягом усього її життя.

Вія повільно встала з ліжка, але мислила занадто швидко. Вона мала швидко зібрати речі та піти пішки.

І ось вона вже йде… Шоста година ранку та холодні, вже осінні, околиці Києва.

Ось так непомітно й нас для нас усіх падолист…

Track 10 -… 1:21

Температура тіла підбігала приблизно до 35 градусів по Цельсію. Всі казали, що у мене просто занепад сил.

Занепад… це вже точно…

Я заспівав із самим собою дурну пісню, яку щойно придумала моя хвороблива фантазія. Я співаю про тебе, люба. Бо мені вже здається, що я ніколи тебе не побачу. А тільки буду уявляти.

Бо, виявилося, що уява працює найбільш красиво. Найкрасивіше… за все на світі. Ніхто вже нікого не зрадить на очах. Ми будемо просто мовчати та витирати свої долоні об наші спітнілі тіла. Ти схожа на примару з минулого, бо майбутнє ще занадто невідкрите, що для мене, що для тебе. Мабуть, цікава була б у нас сімейка: ти б сиділа малювала, а я б лежав та повільно курив у стелю, час від часу доповзаючи до друкарської машинки та залишаючи там по одному слову. Ми б упивалися від своєї геніальності. Бо навіть моя нездарність та твоя неспроможність нам здавалися б красивішими витворами мистецтва. А потім ми б пішли на Андріївський узвіз, де б виставили твої малюнки та продавали їх за 25 копійок. Я можу продавати свою посмішку, вона — це все, що я маю.

Будинок наш був би схожий на помешкання якихсь уродів французького бомонду. Ми б ходили з тобою по обгорілій Шулявці та сміялися з різних пришпильних капелюшків по п‘ять гривень. Ми мали змогу жити від заробітку до заробітку. Але так і не використали її, сум.

Мій сум № 2. Чий копірайт? Вже й не згадати…

…Він сидів за барною стійкою та палив. У нього були його очі. Здавалося, що такі очі має тільки він. Здавалося, що він завжди знаходиться під кайфом. Його очі випромінювали якісь дивні почуття. Я не міг зрозуміти, що він мав на увазі, коли зустрічав його.

Він пив пиво та палив свої сигарети. Разом із кожним запалом з нього висмоктувалася душа — на її місце вставлявся якийсь невідомий фрагмент з життя геніальних поетів. Він мовчав. Не промовляв жодного слова та робив вигляд, що йому начхати на усіх.

Його вірші ніколи не чіпляли мій розумі, ба більше — я їх навіть не намагався зрозуміти. Плутаючи літери у його імені, мені завжди ставало соромно, але я приховував свій сором завеликим ковтками кави. Повільно висмоктує з нього думки. Вони не мають смак, а його образ стає все меншим та меншим у моїй голові.

Проте мізки починають підспівувати Мольваеру. На підвіконні моє квартири вже скупчився перший сніг падолиста. Я його спробував на смак та відчув присмак морського піску. Долоні виявилися занадто теплими для того, щоб зліпити кульку. Чудово дивитися на те, як його жене вітер проти сірого світла ліхтарного сонця.

Він повільно встає, протягаю руку та йде геть. Я сиджу та допиваю каву, яка має присмак першого снігу падолиста.

Пожовкле листя, яке приховалося під моїми пальцями, стає схожим на відмерлі спогади до яких не хочеться повертатися. Теплий шарм, яким укутана вся моя голова, починає душити груди, а з них виривається якийсь нерозбірливий крик, схожий на крик божевільного. Дуже багато нецензурної лексики та занадто багато нецензурних думок. Мій власний цензор Щось починає гратися у покер із Зіно Давідоффом. Я займаюся коханням із Астрід Джілберто.

Годинник показує прозаїчний час: 21-15. Маршрутна таксівка їде звідти. Я притуляю свою голову до шкла та бачу, що там залишився масний відтиск мого тіла, якого можна використати для ляльки-вуду. (Ляльки Будди?)

Я йду по снігу, залишаючи астральні візерунки на ньому.

…but the home is nowhere… [5]

Вдома було похмуро та незатишно. Здавалося, що квартира заповнена звуками з іншого світу. Зникало відчуття її тіла та запаху.

Вона десь далеко, а я десь тут. Зовсім не поруч…

Страждання, які переживала Вія, коли зрозуміла свою помилку, було дуже важко описати. Їй почало здаватися, що вона — мати, яка народжувала своїх дітей, створюючи їх зі шматків свого тіла та душі, а потім добровільно віддала о сиротинця. Вона була одночасно налякана та пригнічена. Маленька, ледве помітна лінія, яку вона ледве не переступила, знаходилася вже далеко, але це все не полишало її голову й думок, що розривали її тіло на дві рівні частини.

Червоне вино, яким вона запивала думки, було занадто кислим на смак та зовсім не давало змоги витравити почуття. ВСЕ ЦЕ БІЛЬШЕ походило на істерику, яка триває кілька діб. Вона сиділа, лежала, палила та, врешті-решт, відчувала огиду: огиду до себе. Вона перекреслювала всі свої емоції та надавала тілу одного беззмістовного положення. З колонок музичного центра співає якийсь депресивний звук. Вія прислухалася до нього та робила вигляд, що це вона плаче по той бік оптичного носія…

…вона була рікою та розносила частини свого багатостраждального тіла по всьому світу. Вія намагалася вхопитися руками за пологі скелі, чи за проміння вже-штучного сонця. ЧАСТИНА її тіла виллялася на берег та почала стікати медузами та водоростями. Таких, як вона, тут було мільйони мільярдів… Вія намагалася зробити кілька кроків, але це виявилося занадто складно. Кожен рух відбивався нестерпним болем та відбувався раз на сто років. Її коріння напивалося солоною водою, яка текла десь униз, а квітка зав‘яла. Залишилося лише чисте небо, а Північне Сяйво згасло ще опівночі. Залишився лише п‘янкий аромат країни… Терпкий запах гльоку, що змушував Вію бігти по гарячому, майже розпеченому, піску, залишаючи п’ятипальцеві відбитки. Вія бігла слідом за днем, який мав початися дуже скоро. Кремезні руки ледве трималися за землю, а ноги ковзали по льоду. Груди Вії боліли, бо вона мала нагодувати своїм молоком увесь бездомний Всесвіт. І тільки після того вона розправила свої крила та потекла донизу, відносячи шматки свого багатостраждального тіла по всьому світу…

Голова боліла, коли вона швидко підвелася з крісла та, одягнувшись на швидку руку, почала бігти по вулиці, а зупинилася тільки перед озером, закарбованим у бетон, де почала голосно кричати та розуміти, що як тільки вона перестане писати — вона перестане жити.

Дощ крапав на її волосся, а вона стояла та сміялася, ловлячи краплі ротом. У ніс бив запах натхнення, а вуха закладало від її емоцій, що стікали на землю разом із небом.

Короткі рухи під холодним осіннім дощем приносили Вії найбільшу радість у її житті, після її повного перенародження…

Вія ще довго раділа новому дню, проте ця радість зникла, коли небо розверзлося навпіл після чергового переконання себе у тому, що це не Коді зпіхварила чотири штуки баксів, відкладені на Норвегію, що це не вона вкрала її намисто, яке їй подарувала бабця. І що Коді скоро повернеться додому і вони разом будуть сумувати за країною Опівночі та слухати Yeah yeah yeah’s, щоб підняти настрій, а потім підуть в „Black Orange”, де будуть довго сидіти та розмовляти з випадковим перехожими.

Але пройшов день, другий… Коді все не було. Вія засумувала та лягла спати. Коли вона снила, то бачила дивний сон. Що вона йде по вулиці якимись нетрищами. Що у грудні так тепло, що розквітає кущ троянди. Їй це дуже сподобалося, а коли вона прокинулася, то зрозуміла, що в неї залишилося найцінніше.

Весняний Київ надзвичайний.

Санта Марія вкрала з серця Гліба все, що можна було вкрасти.

Їй це було непотрібно, проте вона раділа тому, що два чоловіки дуже кохають її. Знаючи це, вона дуже сильно боролася з собою, що продати свої всі сто тридцять три країни та поїхати до Києва.

Вона посміхалася та сідала на хмари, що летіли на Північний Захід.

— тобі подобається сидіти на сходах до неба?

— так, дуже.

— знаєш, яка моя заповітна мрія?

— сісти у машину і поїхати швидко-швидко по нічному місту.

— щоб потім розбитися?

— саме так.

[1] Ми думаємо про одне й те саме в один й той самий час. (англ. з. творчості Тома Йорка)

[2] Живи швидко, помри молодим (англійська приказка)

[3] Любі аналогії — випадковість.

[4] Все сповнене любов‘ю (англ. з тв. Bjork)

[5] але дому немає ні де. (англ. з тв. AFI)