3 хати ми вийшли з матір'ю разом. Вона пішла обкопувати бурякове поле канавками від шкідників, а я до школи, хоч було ще й рано. Та дома самому не хотілося сидіти.

А в школі… В школі нас, школярів чекала сумна звістка.

Після дзвінка на перший урок наш учитель Павло Іванович зайшов у клас явно не в настрої, поклав свої книжки й класний журнал на стіл і звернувся до нас, після паузи, тихо.

– Мені прикро, діти, але я знову приніс вам гірку звістку. Сьогодні ви останній раз одержите свої порції макухи, а з завтрашнього дня на вас будуть одержувати пайок ваші батьки, матері чи інші члени сім'ї безпосередньо в полі. Тобто одержуватимуть ті, хто ходитиме в колгосп на роботу. Так вирішило правління колгоспу. Зрозуміли?

Ми мовчали, приголомшені такою новиною.

– Гаразд, – мовив Павло Іванович. – Про це ще розкажуть вашим рідним у полі бригадири, а вас особисто я дуже прошу: не їжте, будь ласка, всякої зелені, бур'яну, кори молоденької з дерев. Адже не все можна їсти, ви можете отруїтися, захворіти на дизентерію, яка теж призводить до смерті. Бережіть себе, діти. Я розумію, коли хочеться їсти, ви готові втамувати голод будь-чим, але… – Він одвернувся од нас й став пильно дивитись у вікно, немов щось за ним розглядаючи. Потім знову повернувся й доказав: – Не спішіть пхати всього до рота. Дайте мені слово, що не будете цього робити.

– Не будемо! – неголосно, але дружно пообіцяли ми Павлові Івановичу.

Із жалем в очах востаннє роздавала нам на великій перерві тітка Софія порції макухи.

– Спасибі, – дякували ми їй. Теж востаннє. І теж із сумом в очах. Бо оті попередні шматочки хліба, а пізніше невеличкі порційки макухи ніби зв'язували нас із нею, із школою, робили ближчими, ріднішими. Тепер же всьому прийшов кінець, все рушилось, обривалось, болем віддавало в наших серцях.

Коли після перерви зайшли в клас, на черговий урок, я одразу ж поглянув на портрет Сталіна й запитав подумки: «Як же так, товаришу Сталін, що нам у школі вже відмінили й макуху давати? Хіба ви про це не знаєте?»

В який уже раз не вірилось мені, не хотілося вірити, що не знає товариш Сталін про наші біди, про наше голодування, про смерті людські.

«Ну скажіть же, скажіть», – благав я.

Але товариш Сталін уперто мовчав і суворо дивився на мене з портрета. Як завжди.

Кажуть: одна біда йде і другу за собою веде. Після частих, рясних дощів, після шаленого росту бур'янів і буйства зелені, після почастішання людських смертей невідь звідки раптом село наповнилось комарами і жабами.

Це було щось неймовірне. Як у казці. Як у страшному кошмарному сні.

Спершу появилися комарі. Після отих звичайних, маленьких, які завжди появляються з теплом навесні, ці були не просто комарі, а комариська – якісь велетні, довгоногі й крилаті, схожі на чорногузів у мініатюрі. Налітали хмарами і буквально накидалися на людей, впивалися хоботками в тіло й безжалісно висмоктували з них останню кров. Особливо дошкуляли ранками і вечорами, їх носилося в повітрі стільки, що чулося шелестіння крил, що не можна було розкрити рот, аби не похлинутися комарами.

Вони лізли в очі, у вуха, обсідали босі ноги, руки, Жалили, де тільки можна було вжалити. Спершу люди не знали, що робити, як рятуватися від них, аж поки комусь не прийшло в голову – димом. У кожному дворі вранці і особливо ввечері палили якесь сміття, сире гілля, гній. Такі димні багаття жевріли цілими ночами, дими від них, їдкі й давлючі, плавали над селом суцільною запоною. Люди кашляли, чхали, ходили пропахлі димом, з червоними від сліз очима, проклинаючи цю нечисть, яка, як тільки вітерець розвіював дим, одразу ж роєм з'являлася над головою.

Старі, набожні баби розпускали по селу чутки: це не перед добром, це не що інше, як знамення Боже, за яким на землю прийде суд страшний і невмолимий. Надто цим залякували дітей, не пускали до школи, і в ті дні у нашому класі сиділо по п'ять – сім учнів. Одні хлопці. Павло Іванович пояснював нам появу такої сили комарів надмірною сирістю і заболоченістю місцевості. Просто цьому сприяли природні і погодні умови. Проте, попередив він, комарів цих слід боятися, від них можна захворіти малярією. Отож треба й далі вести з ними боротьбу: обкурювати подвір'я, хати, закутувати обличчя, ноги, руки, менше вештатися надворі. Тижнів через два комарі повинні зникнути.

– Передайте це й своїм рідним, – звелів нам.

Звідки це було відомо йому – ми не знали, а запитати не насмілились, проте я особисто повірив учителеві одразу і, звичайно, розповів, повернувшись зі школи, спершу Гальці, а потім, увечері, матері.

Мати ж зреагувала на це по-своєму: хто його знає, що воно та як у тій природі діється, а тільки чомусь усе погане нам, бідним людям, дістається. Холод, голод, комарі, хвороби.

Сказала так, щоб не обідити ні Бога, ні Павла Івановича.

І немов наврочила.

Чи то справді Бог так дав, чи навколишня наша природа так розпорядилася, а через кілька днів після нападу на село комарів з'явилася в ньому ще одна напасть – сила-силенна жаб. За одну ніч. Ніби вони впали з неба чи народила їх стільки водночас земля. Вийшла мати вранці з хати, а їх повні сіни, дверей сінешніх не можна відчинити.

– Ой лишенько! – закричала з ляку. – Та де ж вас стільки взялося, окаянних! Свят, свят!

Я прочинив хатні двері, що там, мовляв, трапилось, а вона мене відсторонила, хутко назад ускочила й каже:

– Зачиняй, зачиняй, щоб у хату не налізли.

– Хто? – питаю здивовано.

– Жаби! – вигукнула.

У мене по тілу полізли мурашки. Від бридливості.

Стали ми з матір'ю міркувати, звідки їм узятися? Не приніс же їх нам хтось цілий мішок та не висипав у сінях.

Думали-гадали, але так нічого й не відгадали. Треба було щось робити, щоб вийти з хати надвір.

Мати взяла під піччю віника й звеліла мені хутко відчинити хатні двері, пояснивши:

– Щоб видно було розмести їх і відчинити сіни, а там щось придумаємо.

Так і зробили. Коли ж мати відчинила сінешні двері, нам стало все зрозуміло: жаби налізли в щілину між порогом і дверима, якої ми не побачили з хати, бо її затулила знадвору, на порозі, ціла купа товстих, сірих жаб, які просто не пролізли в ту щілину.

– Святий Боже, сохрани й помилуй, – перехрестилася мати. – Яка ж нечиста сила нам їх стільки наслала? Це не інакше, як перед кінцем світу.

А жаб було повно не тільки в сінях і біля порога, а й на подвір'ї, на городі, на вулиці. Різних. Сірих, рябих, жовтих, зелених. Всі вони ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима.

Хоч ми з матір'ю й не боялися жаб, але стояти посеред них, дивитись, як ворушиться ця сіро-зелена драглиста маса, було гидко.

Мати відмела їх трохи від порога віником й звеліла мені йти в хату за другим віником і порожнім відром. Треба було спершу вигребти й винести жаб із сіней, а тоді воювати з ними на подвір'ї, розігнати хоч зі стежки до хвіртки.

Тільки із сходом сонця, коли воно стало припікати, жаби трохи розлізлися по калюжах, канавах і кущах, ховаючись у холодку.

А в селі знявся справжній переполох. Голосили жінки, плакали з ляку малі діти, боячись вийти з подвір'я на вулицю, скрізь було повно жаб.

І тоді, мабуть, порадившись, сільське начальство послало в усі кінці села бригадирів та об'їждчиків на конях сказати людям, що робити, як рятуватися від жаб. А зробити треба було ось що: повідкривати погреби і старі ями, викопати, де тільки можна, глибокі нові ями, куди мали падати жаби й там гинути. Окрім цього, ще треба продовжувати палити скрізь маленькі багаття з гною. Жаби також, як і комарі, не переносять їдкого диму.

Того дня всім, хто працював у полі, було дозволено залишитись дома і зробити все, що їм радили.

Але передавалися від хати до хати й інші розмови про нашестя жаб.

Не встиг я зібратися до школи, як до нас прибігла Галька.

– Ой, і у вас повно жаб? – заторохтіла ще з порога. – Я своїх прямо лопатою вигрібала з двору. А на вулиці – просто жах, ступити не можна, всі колії ними забиті. Як ти йтимеш у школу? – до мене.

– Дійду якось, – відказав я.

Але бачив, що не за тим прибігла Галька, щоб запитати, як я дійду до школи через жаб. На язиці в неї трималося щось інше, й вона, нарешті, не витримала, похвалилася:

– Баба Хима (їхні хати поряд, а наша через дорогу) сказала нам з Параскою, що це на людей кара Божа за церкву, за колгосп. Спершу Бог голод послав, а тепер нечистю всякою карає. Після комарів і жаб гадюки поповзуть, потім черви. І всі потроху кусатимуть, гризтимуть, труїтимуть, точитимуть нас, поки нікого не залишиться.

– Свят, свят, що ти таке говориш, – перехрестилася мати на ікони.

– Це ж не я, тітко Тетяно, – заперечила Галька. -

Це баба Хима.

Всі на нашому кутку добре знали бабу Химу, маленьку, худеньку, дуже набожну. В неї у хаті повно ікон, а перед тими, що в кутку, на покуті, завжди горить лампадка. Щоранку й щовечора баба Хима б'є перед іконами поклони, читає молитви. Мати якось розказувала, що то вона замолює перед Богом свій гріх за сліпого сина, Івана Йосиповича, який донедавна приходив до нас вечорами на співанку. Ще немовлям вона поклала його на городі в сповиточку проти сонечка, а сама стала картоплю полоти. А того дня було якесь релігійне свято. Поле собі, та й поле. Довідається до немовляти – спить. Вона й далі полоти. Та й допололася. Чи то гаряче літнє сонце, чи сира земля забрали в хлопчика зір – осліп. Відтоді й вірить баба Хима в силу Божу, в те, що це він покарав її за гріх, що всіх людей він карає за вчинені ними гріхи. Тільки я ніяк не міг збагнути: при чому тут були ми. Мати, я, Галька, інші наші сусіди й односельчани. Не ми ж організовували в селі колгосп! І церкву не наші люди закривали! Нехай Бог, якщо він є, покарає тих, хто це зробив! Та й звідки йому взятися, тому Богові. Бо коли б він був, то що-що, а закрити церкву не дав би нікому. Якщо він всесильний і всемогутній.

– Дурниці то все! – заперечив я Гальці. – Менше бабу Химу слухай, та зробіть з Параскою те, що бригадир сказав.

– Оце ж я й прийшла до вас заступа попросити, бо в нашому держак поламався.

Того дня я йшов до школи довше, ніж ходив раніше. Боявся наступити на жаб, які запрудили стежку й не хотіли мені її звільняти. Тоді я виламав гілку з бузини над канавою і, йдучи, розмітав ці бридкі створіння поперед себе, звільняючи собі в такий спосіб дорогу.

Було повно жаб і на подвір'ї школи та попід самою школою, й тітка Софія, запаливши кілька багать навколо неї, відмітала їх з-під стін великою березовою мітлою.

До дзвінка на урок ми товклися в коридорі, чхаючи й кашляючи від диму, і тільки й розмовляли про жаб. Хто боїться їх, хто ні, хто бачив найбільшу, а хто зовсім маленьку, мало не таку, як блоха, – фантазували. Незважаючи на порожні шлунки, стиха кепкували один над одним, стримано посміхалися. Іван Крупка розповів мені, що в них на Окопі жаб чи не найбільше, все болото кишить ними, повні човни поналазило, а чорногузи ходять з одвислими волами й навіть не дивляться собі під ноги – понаїдалися.

А коли ми зайшли в клас, Павло Іванович, не чекаючи наших запитань, одразу ж пояснив нам, що поява такої кількості жаб це майже подібна історія з комарами, їх теж розвелося багато у зв'язку з частими дощами, з вологістю. Але була, на його думку, й інша причина. Вони могли просто переселятися з одного місця в інше, з непридатного в придатніше, десь, можливо, люди примінили проти них якісь засоби, от вони й вирушили шукати собі іншого пристанища. Днів через Два-три жаби зникнуть, тому не треба нічого проти них вживати, панікувати й прислухатись до шкідливих чуток.

– Павле Івановичу, а можна вас запитати? – підняв раптом руку єдиний на весь наш клас рудочубий Василько Перепелиця з першої парти.

– Запитуй, – дозволив учитель.

– Мій дід каже, – підвівся за партою Васько, – Що жаби їдять комарів. От Бог і послав нам так багато жаб, щоб вони знищили комарів.

Павло Іванович, як завжди, витримав паузу й відповів:

– Так, жаби справді живляться комарами, але досі я не чув і ніде не читав, щоб вони у якійсь місцевості повністю виловили комарів. Про Бога ж твій дід сказав просто по старості своїй, наші старі люди вірять у якусь надприродну силу. Чи є ще в когось запитання? – обвів усіх нас поглядом.

Запитань ніхто не мав, і тоді Павло Іванович сказав нам:

– А тепер ідіть додому, допомагайте батькам.

Ми, звичайно, не закричали «Ура!», якби це, скажімо, було рік тому, але залишилися вдячні вчителеві за таке його рішення й охоче пішли по домівках.

…Справді, як і казав Павло Іванович, через кілька днів основна маса жаб зникла з села, хоч немало їх ще й залишилося по ямах і канавах, у норах і калюжах. Люди полегшено зітхнули, можна було хоч вільно вулицею пройти.

Проте на цьому жаб'яча історія не закінчилась, навпаки – продовжилась новим видом жаб, зеленими, скрекотливими, або, як їх у нас прозвали, – летючими.

Це були дивні, рідкісні жаби. Таких, казала наша сусідка баба Хима, вона ніколи за своє життя не бачила, не кажучи вже про мою матір. Побачивши таку жабу вперше, мати, як вона це робила часто, сплеснула з подиву руками й вимовила: «Хай Бог милує, таке гарне!»

Жабки ці й справді приваблювали своєю красою. Кажу «жабки», бо були вони такими маленькими, немов іграшковими, схожими на модні колись брошки жабок, які продавалися в нашій крамниці і їх любили носити дівчата. Спинки ці жабки мали світло-зеленого кольору або скоріше – салатного. Гладенькі, блискучі, немов щойно пофарбовані. Животики білі, лапки – жовто-червоні чи, навпаки – червоно-жовті. А ще правильніше – немов золотисті. Голівки в райдужному обідку, і дві маленькі зернинки жовтих очиць. Очі нерухомі, немов скляні. Цяцька, та й годі. І не лазить, і не стрибає ця жабка по землі, а прилипло сидить на зеленому листі низькорослих дерев, на широкому листі бур'янів, горобини. Цих новоявлених жабок, не придивившись пильно, важко було побачити, зате легко почути. Вони несамовито скрекотіли вечорами й ранками, від їхнього скрекоту аж у вухах лящало.

Коли вони немов змагалися між собою в скрекотінні, до них можна було підійти дуже близько, жабки, мабуть, не чули або, зайняті своїм скрекотом, не звертали на близькість людей уваги. Я не раз спостерігав їх за цим заняттям з цікавості. Перед тим як кричати, жабка-зеленка дивно надувала воло, яке ставало у неї мов горобине яйце, потім розкривала свій маленький ротик і немов видихала із себе дивний, деренчливий звук. Воло під горлом поволі зменшувалось, і водночас тихішим ставав скрекіт. Потім все повторювалось знову.

Якщо ж жабка помічала мою присутність, одразу ж перестрибувала з того листка чи стебла, на якому сиділа, на інший. Стрибала далеко й точно. За те й називали їх летючими, хоч крилець, звичайно, вони не мали.

Цих жабок з'явилось теж дуже багато, але, на щастя, вони жили тільки над водою, у берегах, в садах і на городах. І активно живилися мошкою та комарами, прямо-таки знищували їх. Робили це переважно вдень, коли мошкара і комарня причаювалася під листям у затишку. Тому ці жабки удень і не кричали, були зайняті полюванням.

Надто ж голосно скрекотіли вони, передчуваючи Дощ.

Як до всього швидко звикає людина, так швидко звикли всі у селі й до зелених симпатичних лобок І, звісно, не боялися їх. Особливо ми, дітлахи, не боялися взяти в руку жабу, мишу, їжака, покласти собі за пазуху вужа. І нічого нам від того не ставалося, все минало немов так і треба.

Проте зелені жабки виявились зовсім не такими, як ми про них думали, і змусили нас невдовзі остерігатися їх, обходити стороною. У мене довго стояла перед очима перелякана дівчинка із сусідньої вулиці з зеленою симпатичною жабкою на руці, між ліктем і зап'ястям. Ішла вона погуляти до Гальки, побачила на листях бузини над нашою канавою кілька цих жабок, і закортіло їй чи то погладити одну, чи просто тільки торкнутися (така вона була гарна), а та жабка візьми та й стриб на голу руку. Ошелешена дівчина хотіла скинути її, тряхнула рукою, але де там, жабка вп'ялася в тіло кігтями усіх своїх чотирьох лапок.

Йде дівчинка мимо нашого двору, протягнувши поперед себе руку, й плаче,

– Що таке, Олю? – гукнув я до неї від хати. – Тебе хтось набив?

– Н-ні, – зупинилася вона біля хвіртки. – Ось! – і показує мені свою витягнуту руку.

Я не зрозумів того її жесту, підійшов ближче і не повірив побаченому: жабка на руці. Сидить і дивиться на мене нерухомими скляними очима. Як вона там опинилася і чому не втікає?

Зрозумів, коли Оля розповіла мені, як усе сталося.

Певна річ, я розгубився, не знав, що робити, як зарадити Олі. І спитати ні в кого. Мати на роботі, сусідів біля нас поруч немає. І Галька десь завіялась. Нарешті згадав: а баба Хима через дорогу, вона завжди дома.

Беру Олю за ліву руку, веду до баби Хими.

Баба Хима, як побачила і одразу ж: це її Бог покарав.

Оля в плач:

– Я не грішниця!

На нашу розмову з хати вийшов дід Йосип, високий, кремезний, з короткою щетинистою бородою і великими чорними кулаками.

– Що тут у вас? – поцікавився. А коли довідався, сказав: – Чудеса, та й годі! – Далі кивнув мені: – Веди її до баби Насті на Окіп. Вона зарадить. Знаєш, де живе?

– Знаю, – відказав, адже недавно був у неї з рукою.

Вийшли з Олею на вулицю, аж тут і Галька немов З під землі вродилася. Я розказав їй усе, й повели ми заплакану Олю на Окіп до баби Насті. І дивно, поки ми ходили до баби Хими, поки йшли на Окіп до баби Насті, проклята жаба не подала ніяких ознак життя: не поворухнулася, не кліпнула, не подала ні звуку з небезпеки. Сиділа на Олиній руці мов закам'яніла.

– Це знову ви, дітки? – впізнала нас із Галькою, придивившись засльозеними очима, баба Настя. – Знову щось накоїли? – Була вона уже геть немічна.

Пояснили їй, чого прийшли, показали Олю.

Похитала баба маленькою головою в чорній хустці, поплямкала зібраними в гармошечку сухими губами й звеліла нам з Галькою вийти з хати, а Олю залишила.

Не було її довгенько. Нарешті вийшла. На очах сльози від радості, скупо всміхається, показує нам руку. Жабки на руці не було. Виднілися лише малесенькі проколинки від її кігтів, немов хто голкою поштрикав руку в чотирьох місцях.

– А де ж вона, жабка? – запитали ми з Галькою водночас.

Оля махнула рукою на бабину старезну, як і сама баба, хату.

– Там у баби.

– А забрала вона її як? – питаємо.

– Я не бачила, – стенула плечима Оля. – Баба звеліла мені заплющити очі й відвернутись, я тільки чула, як вона щось шепотіла і по черзі підставляла під жабчину лапку кінчик ножа. Підставить, пошепоче щось, і мені чутно, як жабка витягує з руки кігтики лапки. Так чотири рази підряд. А далі я не знаю, як було, де поділася жабка, що з нею зробила баба Настя. Звеліла розплющити очі й повернутись, перехрестила мене й сказала: «Іди, дитинко, з Богом».

Дивина, та й годі, не баба, а справжній чаклун.

Аж ось і вона вийшла з макітеркою в кістлявих руках. Макітерка накрита старенькою полотняною хустиною.

Ми – до неї. Дякуємо. А я потім наважся та й запитай: як ви, мовляв, ту жабку з Олиної руки забрали?

Баба Настя постояла, помовчала, а потім:

– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла хустку з макітри й витрусила з неї на лапате листя Олину зелену жабку: – Гуляй собі. – А тоді до нас: – І ви йдіть, дітки, з Богом додому й не чіпайте більше тих жабок, у них теж серце є.

Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.

А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.

І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.

Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.

…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.

– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.

– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.

Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.