Розділ дванадцятий. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Нарешті колгосп обсіявся, трохи вивільнилися коні, і колгоспне начальство дозволило людям орати городи. В першу чергу давали коней тим, хто всю посівну ходив у поле і взагалі працював у колгоспі. Потрапила в число перших і мати. Повернулася якось з поля додому і каже нам із батьком:

– Завтра нам дають коней город орати. Що будемо робити, хазяїни? Чим засіємо і що посадимо?

А в самої сльози на очах.

Справді, у нашій хаті на той день не було ні зернини, ні картопляної лушпинини.

Як завжди, батько не поспішав з відповіддю. Помовчав, подумав, потер лоба пальцями правої руки. Нарешті важко зітхнув:

– Не виорати, щоб бур'яном заріс, соромно від людей буде. Отож – виоремо, а тоді думатимемо, що і як. Може, й придумаємо щось.

Він завжди був розсудливим, мій батько, я щиро заздрив йому, вчився у нього, і часто, коли мене в житті підстерігала якась скрута, здавалось – безвихідь, я щоразу питав себе: а як би він вчинив на моєму місці?

Город ми виорали вдвох із матір'ю. Батькові не дозволили орати, хоч він і поривався. Я водив коней, а мати була за плугатаря. Не орали, а мучились. Худющі, виснажені колгоспною сівбою коні ледве тягали маленького плугарачка, часто зупинялися в борозні, важко водячи запалими ребристими боками. Обоє жалібно дивилися на мене великими заслізеними очима, немов кажучи ними: куди ж ти, хлопче, поганяєш нас, хіба не бачиш, які ми нужденні? Я стояв перед ними з батогом у лівій руці, правою тримався за повід і не знав, що робити. Бачив, що не здужають вони тягнути плуга, але виорати город треба було, бо завтра ними мав орати хтось інший. Підгодувати б коней чимось. А чим, коли в дворі голо – ні сінинки, ні соломинки.

– Нехай постоять! – гукнув від хати батько. – Дайте їм відпочити!

Він сидів під хатою на сухому пеньку й слідкував за нашою з матір'ю оранкою, іноді щось підказуючи мені, коли ми повертали плуга біля нього: не забігай наперед коней, попусти повід, коні самі знають, куди їм іти, самі найдуть борозну.

Потім батько не витримав наших частих зупинок, пішов у порожню, занедбану повітку над дорогою й, поки ми з горем пополам обійшли гони туди й назад, виніс із неї оберемок соломи. Я здивувався: де він її узяв?

Батько ж поклав солому на тому місці подвір'я, де ми повертали коней, і, дочекавшись нас, махнув мені рукою: завертай сюди! Аж тоді я догадався: це ж він насмикав кульової соломи для коней з покрівлі повітки.

Добрий, сердечний мій батько! Сам голодний, він не міг більше дивитися на бідних конячин і вирішив хоч чимось зарадити, підгодувати їх.

«А як не їстимуть? – майнула у мене думка. – Солома ж суха, напівтрухла».

Проте не встиг я підвести коней до соломи, як вони одразу жадібно накинулись на неї, аж захрумтіла на зубах.

– От і добре, – сказав батько. – Нехай поїдять і відпочинуть, я ще потім наскубу.

– Бідні, бідні коні, – підступила до нас від плуга мати, – такі голодні, що, мабуть, і гілля з доров їли б.

А в самої теж смага від голоду на губах. Аж чорна.

Ми стояли перед кіньми, поки вони не визбирали перед собою до соломинки. Потім мати напоїла їх водою, й знову поїхали орати, а батько пішов у повітку ще наскубти соломи.

Орали ми город до вечора, ще разів зо три підгодовували коней. Стомлених, з мокрими боками, одвів я їх на кашу бригаду.

– Хоч упорали, на завтра не залишили? – запитав дядько Денис, приймаючи від мене коней. – Покласти б їм щось на ніч, але ж де взять. І пастись ще гаразд немає на чому. Пропадуть коники на цій клятій роботі, уже ж половини немає. Ехе-хе, – пошкріб рукою потилицю. – Мруть люди, дохнуть коні…

Мені стало не по собі від цих дядькових слів: «Мруть люди, дохнуть коні…» І пригадалося оте давнє: «Що буде далі?», і, мов снігом, сипнуло поза шкірою.

Щоб якось заспокоїти дядька, я сказав йому, що ми підгодовували коней кульовою соломою з повітки.

Дядько Денис розчулився.

– О, я знаю, Іван Васильович не обідить коненят, любить їх. Як він там, одужує потроху?

– Одужує, – відказав я.

– От і добре. Передай за коней спасибі. Може, й завтра якась добра душа чимось підгодує, а там скоро на пашу, дивись, і виживуть. – Й повів коней у стайню, на відпочинок.

Той, хто не знає, що таке бути погоничем на оранці – чи то городів, чи в полі, тому скажу – нелегка це робота. Перш за все – ти цілісінький день на ногах, які до вечора у тебе не просто болять, а гудуть від утоми, бо за день ти пройдеш не один кілометр і весь час у напрузі, щоб не відстати від коней. Друге. Ти цілісінький день однією рукою поганяєш коней батогом, а другою, тримаючись за повід, керуєш ними на поворотах, виводиш з борозни й заводиш у нову борозну, і так напоганяєшся та накрутишся до вечора, що і руки в тебе болять не менше від ніг.

А ти ж до того ще й голодний-голодний.

– Отож повертався я того вечора з бригади додому до знемоги втомлений, не відчуваючи ні рук ні ніг. Та ще й живота до спини притягло, під ложечкою аж пекло від голоду. Я весь аж тремтів, немов перемерз на холоді.

Тільки доплентався до своєї хати, як до неї під'їжджає з вигона на своїй худющій коболі наш бригадир Петро Басанський. Біля хвіртки ми опинилися разом.

– Бачу, впорали город? – чую над собою дядьків голос.

– Упорали, – кажу нехотя, бо й говорити мені важко.

– І слава Богу, – знову гуде наді мною дядько Петро. – А батько дома?

– Дома, – киваю головою. – Де ж йому бути?

Дядько Петро незворушно сидить на заїждженій ним же кобилі, теж худющий, як і вона, зарослий чорною бородою, сам чорний від засмаги й вітряної куряви, тільки очі блищать.

– Ну, міг піти кудись, – дивиться на свої виношені, зашкарублі на сонці чоботи з поруділими халявами.

Мене це починає дратувати. Що йому треба від мого батька, цьому дядькові? Чого він до нас приїхав?

– Батько нікуди не ходить, нездужає, – відказую настовбурчено.

На дядька Петра моє роздратування ніскілечки не впливає, він на нього не звертає уваги, повагом злазить з кобили, крекчучи, прив'язує її поводом до кілка з тину й каже:

– От і добре, що твій батько дома, мені з ним поговорити треба. – Й першим заходить у незачинену хвіртку.

Я йду за ним. Незважаючи на теплі дні, дядько Петро в старому-престарому піджаку з домотканого сукна, правда, на розпашку, і в такій же древній шапці з ягнячого смушку, геть облізлого від негоди. І штани в дядька старі, полотняні, на колінах полатані. В правій руці коротенький батіжок із сириці, з коротеньким вишневим пужалном.

У хату заходимо разом. Батько сидить на полу, обіпершись об нього обома руками, а мати порається біля печі при світлі каганчика на прикоминку. По кутках хати – чорна волохата темінь.

Дядько Петро вітається, проходить до столу й статечно сідає біля нього на лаві немов господар. Шапку й батіжок поклав біля себе.

Я сідаю поруч батька на полу й чекаю, що ж має сказати батькові бригадир, яка в нього повинна відбутися з ним розмова.

Мабуть, чекали цього й батько з матір'ю, бо деякий час у хаті тривала мовчанка.

Нарешті дядько Петро заворушився на лаві, прокашляйся, немов у нього задерло після перцю в горлі, й звернувся до батька хриплим, ніби надтріснутим голосом:

– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;

Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра:

– А він не сказав, яким способом мені швидше видужати, щоб піти на роботу?

Бригадир засовався на лаві, немов сидів на їжакових колючках, і, не поспішаючи, цілком серйозно відказав:

– Я по-понімаю тебе, Іван Васильович… Тільки н-на е-ету тему… н-не било у нас разговору…

– А ти б спитав, перш ніж іти до мене з таким дорученням, – батько йому.

В розмову втрутилася мати:

– Хай би допомогу якусь дав, з харчів щось виписав, щоб здоровля підправити, а не голодному до роботи приступати. Доробився он у тюрмі, що ледве ноги приволік.

Дядько Петро повернувся до неї.

– Не вмєшувайся, Тетяно, в наш мужской разговор, А ти, Іван Васильович, – до батька, – поймі меня правильно, я ісполняю те,.що мне сказано. Можеть, пойді к нему сам і поговори. Об'яснись. Сам знаєш, з начальством об'ясняться надо, воно ето любить.

– Та-а знаю, – згодився з ним батько. – Перекажи голові, що хворію я поки що, як тільки вичуняю – обов'язково на роботу вийду. Ти мене знаєш, я не ледар, – наголосив на останньому слові.

Бригадир знову заворушився на лаві, потягнувся рукою до шапки, взяв батіг.

– Та знаю, знаю, – важко встав із лави. – Мужик ти трудящий. – Повагом рушив до порога. Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…

Батько пообіцяв:

– Кажу ж, при нагоді побалакаю.

Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:

– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.

Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.

Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.

Стали з нетерпінням чекати повернення батька.

Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?

Зиркнув кілька разів на Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.

Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.

– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.

Батько мляво махнув рукою:

– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.

«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».

Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.

Ми помовчали трохи, послухали цвіркуна під піччю.

Тоді мати знову до батька:

– Може, справді сходити тобі в колгосп до голови? Поговорити з ним, хай побачить тебе, переконається, який ти ще слабий до роботи.

На змарнілому батьковому обличчі майнула гірка усмішка:

– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.

Мати забідкалась.

– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.

– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.

Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.

Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА

Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!

Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.

Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:

– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.

І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.

Вона звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.

Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.

Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.

– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.

Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.

– А я щось знаю! – похвалилася.

– Кажи! – став я перед нею.

– Угадай!

Починаю вгадувати.

– Знаєш, де взяти хліба?

– Ні!

– Муки?

– Ні!

– Крупів?

– Ні!

– Картоплі?

– Ні!

– Макухи?

– Ні!

– Тоді не мороч мені голови! – кажу я невдоволено й хочу обминути Гальку, щоб іти додому.

Але Галька заступає мені дорогу й просить:

– Повгадуй ще! Хіба тобі важко?

– Я ж не циганка, – починаю сердитись, бо завжди ця Галька щось вигадує.

Вона нарешті поступається:

– Гаразд, пожалію вже тебе… – И розповідає мені таке: поки я був у школі, її завело на опустіле обійстя Стовбунів (розкуркуленої на нашій вулиці сім'ї) подивитись, чи не червоніють у них за клунею ранні шовковиці, щоб не прозівати. Шовковиці ще тільки почали з'являтися, проте їй упало в очі друге: солом'яна покрівля клуні кишіла горобцями. Вони зграями залітали у дверний пройом (двері давно хтось зняв) і хутко зникали в гніздах, викублених ними в покрівлі.

– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?

Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:

– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.

– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!

Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.

– Значить, ти хочеш, щоб ми пішли… – почав було я.

– А що? – задерикувато глянула на мене Галька. – Надаремно ціле решето яєць, і самі наїмося, й нашій, буде…

Я ніколи не драв пташиних гнізд, і мені наперед стало жаль горобців.

Сказав про це Гальці.

– Вони собі ще нанесуть! – рішуче махнула рукою. – А нам як, голодним? Та й вредні вони, горобці! Неси хутко свою шаньку додому, а я побіжу по решето, та й підемо!

Я вагався. Я не знав, що робити. Відмовити Гальці чи згодитись. Мені таки було шкода горобців. Хоч їх і лають люди за те, що випивають просо, викльовують соняхи на людських городах, стріхи на хатах і в клунях псують, мостячи в них гнізда, але ж вони й корисні. Знищують комах, шкідників. А скільки їх самих гине взимку у великі морози. Хіба ж можна їх зобижати? Як руйнувати їхні гнізда-оселі, з таким трудом ними вимощені?

Я дивився на Гальку, а Галька на мене. Вона дивилась так довірливо, з таким проханням у погляді, що мені стало шкода її. Адже я знав – вона завжди хоче їсти дужче від мене.

– Біжи! – нарешті згоджуюсь я. – Бери своє решето! – І сам швидко йду до хати.

Невдовзі ми з Галькою були у великій Стовбуновій клуні. В ній пахло пусткою, цвіллю і гороб'ячим пір'ям. А солом'яна її покрівля справді кишіла горобцями і немов ворушилася від них. Ворушилася й пищала.

Стали ми думати і гадати, як же дістатися до тих гороб'ячих гнізд та як забрати з них яйця. Адже в клуні було порожньо-порожнісінько – ні драбини, ні жердини ніякої, ні дошки чи пенька, з допомогою яких можна б якось дістатися бодай до перших лат, щоб ухопитися за них, підтягнутися на руках і стати, нарешті, на краєчок стіни ногами. Так, тримаючись однією рукою за лати, напіввисячи, можна було шарити другою по гніздах, вимощених майже в кожному солом'яному кулі.

Якби та росли в роті гриби, то й у ліс ходити б не треба, – чув я не раз таке прислів'я від дорослих.

Так і нам було… якби… та… було б…

– Що будемо робити? – питаю Гальку. Дивиться на мене розгублено:

– Не знаю.

– Без драбини у нас нічого не вийде, – кажу.

– Давай з дому принесемо, – пропонує Галька. І тут же зауважує: – Тільки у нас важка, не донесемо.

– І у нас важка, – радую її. Й також додаю: – А хоч би й не важка, але побачить хтось: куди з драбиною? Чого?

Галька погоджується:

– Справді.

Стоїмо, міркуємо, що та як, а я не зводжу очей з Гальки, дивлюсь на її худі, немічні плечі, взагалі на неї всю, і думаю: витримає чи не витримає вона цю весну?

Нарешті мені пригадалося, як ми робили з хлопцями, коли нам треба було кудись залізти чи заглянути. Один із нас нагинався, другий ставав йому на плечі, і той розгинався, піднімаючи товариша.

Питаю Гальку:

– Піднімеш мене на плечах?

– Підніму! – без найменшого вагання запевнила Галька.

Вона бачила не раз ці наші хлоп'ячі вправи і зрозуміла мене одразу.

І підняла, й вистояла, поки я вхопився однією рукою за одну лату, а другою за другу, поки знайшов зручне місце на стіні однією ногою, потім другою.

– Ну, як? – звела голову на мене Галька, розтираючи свої плечі. – Міцно тримаєшся?

– Та тримаюсь! – глянув на неї згори, хоч триматись було дуже незручно, я буквально висів похило до покрівлі клуні.

Щоб залізти однією рукою до гнізда, другу мені треба було обов'язково засунути по лікоть за лату, стати ніби боком, від чого могла не втриматись на стелі друга нога.

Нарешті я таки прилаштувався й став нишпорити очима над собою, де найближче гніздо, щоб першим опорожнити його. Побачив дірки в кулях і праворуч, і ліворуч, і прямісінько перед своїм носом. В яку ж дірку спершу шилити руку? Було таки шкода обкрадати горобців, котрі цвірінькали в клуні так голосно й тривожно, що ставало не по собі. Вони, мабуть, бачили в мені свого руйнителя, а правильніше – ворога.

– Шукай уже, чого ти там висиш? – гукнула мені з нетерплячки Галька з решетом у руках.

– Е-ех, – зітхнув я й послав руку в перше ж гніздо, що зяяло на мене невеличким чорним очком.

І в цей час, коли я, ну зовсім трішечки, повернувся всім тілом до покрівлі, лата, за яку я буквально був зачеплений по лікоть правою рукою, раптом затріщала, переламалася, і в одну долю секунди я вже лежав на твердому току, біля Гальчиних ніг. Відламана лата валялася поряд. У мене ж дзвеніло в голові, нудило під серцем і гостро боліло праве плече. «От і надрали яєць, – перше, про що подумав я, й лишився задоволеним, хоч не знав ще, чим моє падіння закінчиться.

Мов тінь, схилилася наді мною Галька.

– Забився? Дуже? – дихнула мені в лице. її ж обличчя було бліде, в очах – переляк.

– Та ні, зовсім трохи, – став заспокоювати, а сам думаю: встану чи ні?

Спробував звестися, обіперся на праву руку й тут же упав. Нестерпно боліла рука, пекло в плечі.

«Значить, щось із плечем», – догадався й вирішив на праву руку не опиратись, а тільки на ліву.

Галька підтримала мене під плечі. Звівся, сів.

– От бачиш, – кивнув їй. – Все гаразд. Плече, правда, трохи праве болить, але… пройде.

Однак Галька не повірила, пильно подивилася на мене й сказала:

– Не бреши! Ти он блідий який! Якби трохи – не кривився б так! Ану дай мені руку!

Я хотів простягнути Гальці свою правицю, а вона не простягається, висить мов нежива.

Галька поторкала її своїми тоненькими пальцями аж до плеча й визначила:

– Вивих у плечі. У мене таке було, як я торік упала з воза. Баба Настя Вороб'їха з Окопу наставила. Посидь трохи, оклигай, підемо до неї, попросимо, вона й тобі наставить.

Посиділи кілька хвилин на холодному току, мені справді трохи полегшало, принаймні не паморочилась голова, і я з допомогою Гальки звівся на ноги, пройшовся клунею. Ніби все гаразд, крім руки.

Галька теж ходила поруч зі мною й каялась, що підбила мене на цю дурницю з гороб'ячими яєчками, просила пробачення.

– Та годі тобі, – сказав я. – Просто так вийшло, лата вже стара, потрухла, от і не витримала.

– Ні, таки я винна, я підбила тебе, – стояла на своєму Галька. – Я й батькам твоїм це скажу.

Ми пішли з нею на Окіп, знайшли бабу Настю Вороб'їху, стару-стару й немічну. Одна шкіра та кістки.

Ще й недочувала.

Галька розказала їй на вухо, чиї ми і чого до неї прийшли.

– Ага, добре, – покивала бабця маленькою головою з довгим гострим носом. – Поможу вам, дітки, як подужаю. Охляла геть з голоду. – І звеліла мені скинути сорочку.

Коли я став перед нею по пояс голий, баба оглянула мене заслізенимй, в зморшках, вузенькими очицями й мовила тихо:

– І ти охляв, внучку. Але дай тобі Бог подолати скруту.

Далі вона, як і Галька в клуні, обмацала мою руку від пальців до плеча, подавила пальцями саме плече, від чого я стримано поморщився, пошепотіла щось пересохлими, аж чорними, губами і взяла руку своїми обома, сухими й кістлявими. Повертіла, підняла легенько тричі вгору й опустила. А потім… Потім так рвучко сіпнула її донизу, що в плечі аж хруснуло щось, а в очах у мене замерехтіли іскри.

– От і все, – прошамкотіла тихенько баба. – Ходіть з Богом, дітки. Тільки побережися, внучку, – до мене, – -не махай рукою, не бери нічого важкого. І поноси руку на пов'язці, хоч днів зо три.

Ми подякували бабі Насті й пішли з двору.

На вулиці Галька зняла з голови хустку, скрутила її і, зав'язавши кінчиками вгорі, одягла мені через голову.

– Давай сюди руку, – звеліла, обережно поклала її в пов'язку. – Ось так і ходи. Чув, що баба казала? – звела на мене очі.

– Чув, – кивнув я у відповідь головою. Мені було приємно від її турботи.

Ішли Окопом, а по обидва боки роз'їждженої возами, закалюженої вулиці – бідненькі хатки за похиленими тинами і просто так, необгороджені, такі ж повіточки, з обсмиканими стріхами, зажурні колодязні журавлі над дерев'яними зрубами, і ніде ні звуку. В жодному дворі нікого не видно, не загавкає собака, не заґелґочуть гуси, не закудкудакає курка. І гомону та галасу дитячого не чути. Хай дорослі в колгоспі на роботі, школярі – старшокласники в школі, а менші де? Таких, як ми з Галькою, і старих людей не видно. Ніби вимерла вулиця чи заснуло все на ній. Убогість і пустота. Аж сумно стало мені, аж ніби мурахи по тілу забігали.

– Може, зайдемо до Івана Крупки? – звернувся до Гальки. Він жив хат через десять від баби Насті – в тому ж ряду.

Але Галька не захотіла.

Навіщо він мені, твій Іван? Тобі полежати треба, а не швендяти десь.

Лише в кінці вулиці ми побачили в кількох дворах жінку з дитиною, діда з бабою, хлопчика й дівчинку. Всі в убогій одежі, худі й кволі, робили щось, байдужісінькі до всього на світі, навіть до ясного сонечка.

Дивлячись на все це, мені раптом прийшли в голову рядки:

Де я їх чув? Звідки знав? Немов про наше село написано.

Та ось ми вже й наприкінці вулиці, з останньою хатою у вербах над невеличким ставочком, а там далі гребля й за греблею інший куток – Бідивщина.

Минаємо хату, а з неї у вікна й двері виривається голосіння жіноче – відчайдушно-пронизливе.

– Умер хтось, – сіпнула мене за сорочку Галька.

Не змовляючись, ми пришвидшуємо кроки й поспішаємо на греблю, подалі від того роздираючого душу плачу, від горя людського. Тепер не минає й дня, щоб у селі обійшлося без смерті.

Нарешті ми на своїй вулиці, біля нашої хати. Галька велить мені полежати, а вона збігає за решетом, яке брала на яйця й заховала під Стовбуновою клунею, коли ми пішли до баби Насті, і вернеться.

Я погодився, бо справді втомився, ходячи, і боліло не стільки в плечі, а й спина та голова, про що я не признався ні Гальці, ні бабі Насті.

Доки Галька ходила за своїм решетом і ще десь, я встиг навіть задрімати скраєчку на полу. А потім вона мене розбудила, і ми проговорили з нею до вечора, до, повернення з поля моїх батька й матері.

Галька вирішила дочекатися їх, щоб попросити не сварити і не карати мене за те, що трапилося, бо в усьому, мовляв, її вина.

І тільки вони переступили поріг хати, як вона їм назустріч, все розказала, все пояснила, взяла всю вину на себе й поклялася за нас обох, що більше такого ми не зробимо, будемо слухняні й обачні.

– Добре, тіточко Тетяно? Добре, дядечку_ Іване? – водила благально очима від матері до батька і від батька до матері.

– Та добре, добре, – згодився першим батько. – Нехай це буде вам уроком. Як ти? – до матері.

– А що з ними робити? – зітхнула втомлено мати. – Не маленькі вже, хай думають перед тим, як щось зробити.

Багато над чим випало тоді на нашу долю думати.

Розділ чотирнадцятий. ЛІРНИК ДІД ПРОКІП

Як і пообіцяли Гальці, батьки мене й не сварили, й не покарали, а звеліли не йти другого дня до школи.

– Побудь дома, – сказав батько, – треба поберегти руку, щоб не штовхнув ніхто, та й сам щоб не зачепив десь, бо то не жарти.

Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.

Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.

– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.

Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.

На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.

– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.

– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.

– Бо ми грішники великі, – відказує.

Я сміюся:

– Та ніякого ж Бога немає!

Галька супить брови:

– Багато ти знаєш! Бог є!

– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.

– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…

Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.

– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.

Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.

– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.

Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!