Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.

Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.

Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.

Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.

Звертаюся до матері:

– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!

Мати прихиляє мене до свого плеча.

– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.

Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»

На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.

Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.

В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.

– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.

– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.

Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».

Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.

– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.

Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.

– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.

У матері опустилися руки:

– Помер? Та як же це?

Параска схлипує, витирає сльози з очей.

– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.

– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.

Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.

За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.

Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.

А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?

От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.

За страхом приходить жаль, бере мене в свої обійми й поволі-поволі стискує всього. Я опираюсь, я пручаюсь, щоб вирватись, але жаль робить своє. Від його міцних обіймів у мене дере в горлі, поколює в носі, а на очі напливають сльози. Ще мить – і я б заплакав.

Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив. Мало не заплакав. Багато у мені жалю зібралося. І за те, що «Кобзаря» вашого не читав – вибачте. Так сталося. Іншим разом неодмінно почитаю.

Поки я подумки говорив з мовчазним Шевченком, виливав йому свої болі й жалі, хату наповнювали вечорові сутінки і повагом умощувалися по кутках на ночівлю. Вони й навіяли на мене сон, я задрімав.

Як довго спав – не знаю, але прокинувся від скрипу сінешніх дверей, і в хату зайшла мати.

– Плаче Галька? – запитав я її.

– Аякже, всі плачуть, – відказала мати, скидаючи з себе мокру хустку й сачок. – Завтра ховатимуть. Хоч би дав Бог дощ перестав.

Більше ми про це не говорили. І ні про що не говорили. Так мовчки й полягали спати під шум дощу за вікнами.

Передрімавши, я, мабуть, далеко відігнав від себе сон і тому довго не міг заснути. Лежав з розплющеними очима й дивився в стелю, чорну як ніч за хатніми вікнами. Потім заплющував їх і лягав боком. Спершу на лівий, потім на правий. Крутився, а сон не брав мене.

Чого ти там крутишся? – обізвалася крізь сон мати – Спи вже, давно пора.

Я й сам знав, що пора, але нічого з собою вдіяти не міг. Не спалося, хоч очі виколи.

Проте виколювати очей не довелося. Я таки заснув. Незчувся, як і коли. На якому боці й о котрій годині. І заснув міцно. Мати ледве добудилася мене вранці. Просто звела на постелі, притулила до комина й ну піднімати мою голову рукою за підборіддя, звертаючись:

– Синок, розплющуй же нарешті очі та подивись, хто в нас у хаті!

«Хто б це міг так рано до нас прийти? – кволо-кволо ворушиться в моїй голові сонна думка. – І чому я маю на нього дивитися?»

А слідом за цією думкою – інша: «А чого це раптом мати так ніби радо каже: подивися, хто в нас у хаті!»

Очі ж ще не розплющуються – сонні. Намагаюся розплющити, а повіки немов посклеювані чимось.

Нарешті таки пересилюю себе, підводжу голову, розплющую очі і… не вірю побаченому. Біля припічка стоїть худий, зарослий рудою щетиною, у драній, мокрій і брудній куфайці, з такою ж мокрою і брудною шапкою в руці – батько. Мій рідний батько! Стоїть і дивиться на мене добрими сіро-синіми очима, кволо, ледве-ледве всміхаючись кутиками уст.

– Та-а-а-тку-у! – кричу я з усієї сили, стрибаю з печі і висну в нього на шиї. – Ти прийшов? – й цілую, Цілую його колючі щоки, очі, лоб, стрижену голову.

Від батька пахне дощем і махоркою, кінським потом весняною землею. І ще чимось незбагненно приємним, тільки йому властивим, батьківським.

– Та-ат-ку-у… – міцно-міцно тулюся до нього і не вірю – він це чи не він, наяву це чи уві сні.

– Синок, синочок, – гаряче шепоче мені у вухо батько, цілує мене холодними губами і гладить, гладить по плечах, по спині худими, зашкарублими руками. З його очей рясно котяться сльози.

Плачу і я. Від радості.

Плаче і мати, обійнявши нас обох.

Плачемо ми всі троє. Плачемо, мов діти, не соромлячись одне одного.

А коли виплакались, перехвилювались від радісної зустрічі, мати розповіла, як знайшла батька. Так, саме знайшла. Він не прийшов сам у хату. Вона не зустріла його ні на подвір'ї, ні на сінешньому порозі. А знайшла на нашому ще невиораному і непосадженому городі.

Вранці, напнувшись від дощу стареньким мішком, вийшла з відром по воду. Дивиться, а на городі стоїть худа-худюща сіра конячина, опустивши низько до землі голову, немов розглядає щось на ній. Аж воно справді так: перед кобилою, немов складений удвоє, лежить чоловік. У матері серце так і кольнуло: невже мертвий? Хто він і як опинився на нашому городі? Поставила відро під стріху – і мерщій по грязюці до того чоловіка. І мало не вмерла, коли побачила, що то наш батько. Вона до нього, давай будити. А він спить. Ледве розбудила, звела під руки і ну вести до хати. Не йшов, а ледве ноги переставляв, так закоцюб.

Батько потер руки, вони в нього немов дерев'яні, винувато всміхнувся.

– Цілу ніч на кобилі їхав. До вас поспішав. Зі сну геть вибився і як упав з неї на городі – не пам'ятаю.

Мати витирає мокрі від сліз щоки, повертається до ікон у кутку хати й хреститься:

– Спасибі тобі, Господи! Спасибі тобі, Матір Божа! Я розумію її, це вона дякує нашим святим, Ісусу Христу й Божій Матері за те, що повернули нам батька, зберегли йому життя, не дали загинути.

Потім мати підступає до скрині, відчиняє віко, дістає з неї батькові одяг і велить йому хутко лізти на піч і переодягнутись.

За кілька хвилин ми сидимо всі троє на печі, батько ще й обіпнутий рядном, і мати просить його:

– Розкажи ж нам тепер про себе, як воно сталося,

що ти вернувся. Ми ж до тебе скоро збиралися прийти, а ти, бач, нас випередив.

Батько помовчав якусь мить, мабуть, роздумуючи, з чого почати, й нарешті заговорив:

– Я й досі не вірю, що дома, що сиджу з вами на печі, що бачу вас. – Голос у батька грубий, з хрипотою, від простуди, мабуть. – Дуже скрутно мені там було. Так скрутно, що й згадувати страшно. Колонія переповнена, в бараках тіснота, бруднота, воші та клопи поїдом їдять. їсти давали раз у день, в обід. Порція супу з буряків і капусти й пайка хліба – сто п'ятдесят грам. А вранці й увечері – чай. Брали нас на роботу в Прилуки, в села возили. Рови копали, цеглу сортували. Що найважче. Восени багато вмерло. Від дезинтерії, запалення легенів, інших хвороб. А зимою та навесні – ще й з голоду. Мене зимою взяли в столярну майстерню, в бригаду, яка робила кінні вози. Працювали там і вільнонаймані від якоїсь артілі. Іноді приносили нам, засудженим, то картоплину, то буряк, то кусень макухи якоїсь, а то й просто жменю насіння. Хто що мав і хто що міг. Та пробув я там недовго. Приїхало якесь начальство і закрило ту майстерню. Знову я в колонії. Двірником призначили. Робота ніби не важка, а день як находишся з мітлою, увечері ніг під собою не чуєш. А з їжею все гірше й гірше ставало. Хліба зменшили до ста грамів, а супи стали варити з гнилої риби. І почало валяти людей. В санчастині не вистачало місць, лежали прямо в бараках, на своїх нарах. Там і вмирали. За день по п'ять-сім чоловік. Зробили з нас, двірників, похоронну команду, ми збирали трупи по бараках і возили ховати.

– Господи, – перехрестилася мати, – сохрани й помилуй.

А у мене морозом сипнуло поза шкірою.

Батько ж розповідав далі:

– Ховали в одній великій ямі. Накидали трупів повну і вже тоді засипали землею. Я довго тримався, але теж нарешті зліг. Заболів шлунок, запекло в животі. Потрапив в санчастину і думав, що назад звідти не вийду, одвезуть і мене до ями. Та третього дня заходить до нас, хворих, сам начальник колонії. З ним лікар і ще двоє з канцелярії. Обійшов усіх, поцікавився, хто скільки лежить, як себе почуває. А потім до всіх нас звертається: «Хто з вас дійде зараз самостійно додому, підніміть руку».

Ми спершу розгубилися, думали – жартує начальник. А він удруге звертається: «Чого мовчите? Повторюю, всіх, хто відчуває в собі силу доїхати додому, завтра відпущу. Бо повмираєте тут до чортової матері, возись мені з вами, набридло вже. Отож видамо довідки і їдьте. Ось ти, звідки?» – показав на мене рукою.

Я відповів.

«Так чого ж ти мовчиш? – закричав він на мене. – Живе під колонією і не хоче додому йти! Як прізвище?»

Я назвав.

«За що строк маєш?» – питає.

Розповів.

«І судили тебе задарма. Запиши, – до одного з канцеляристів. – І готуй документи».

– Хай йому Бог здоров'я дасть, доброму чоловікові, – побажала мати й поклала на себе хрест.

Батько ж повів розповідь далі:

– На другий день, після обіду, мене викликали в канцелярію, видали довідку про дострокове звільнення, у зв'язку з тяжкою хворобою, пайку хліба і випустили за ворота. Вийшов я, і не віриться, що вільний, що можу йти додому. А на ногах ледве стою, тремтять вони в мене. Не від радості, від слабості. Проте вирішив іти, повзти, боком котитися, а додому дістатися, вас побачити…

Від колонії до Прилук доїхав попутньою підводою, взяв добрий чоловік, а від Прилук пішов пішки. Вирішив – йтиму і вночі, адже дорогу знаю. Хай і дощ, і грязь, а йтиму.

За Прилуками почало темніти, аж неподалік від дороги я ще побачив на озимині конячину, паслась. Мені й подумалось: а що як зловити та й доїхати нею додому. Добейкався до неї, а вона, як і я, немічна, худюща-прехудюща. Не тікає. Взяв її за гриву, погладив по шиї та й кажу: «Одвези мене, конячко, хоч до села». А вона тільки сумно дивиться на мене скоса. З великим трудом виліз на неї, спрямував на дорогу, і повезла вона мене, раба Божого, до рідного дому. Єдине, чого боявся, це щоб конячина не спіткнулася і я не впав з неї, бо вдруге уже б не сів, сили не вистачило. Але вона, спасибі, витримала, привезла майже до самої хати, де я й здав. Звалився знесилений і сонний, не пам'ятаю як.

Закінчив батько свою сумну розповідь, і в хаті запанувала цвинтарна тиша. Тільки чути було, як надворі йшов дощ.

Коли я зібрався йти до школи, батько попросив мене:

– Ти ж там не хвалися поки що нікому, що я вернувся. Щоб не йшли провідувати та розпитувати. Бо, бачиш, я який. Хоч одіспатись треба, відлежатись. Лише Павлові Івановичу можна сказати, потихеньку. І вітання йому моє передай.

Важко, ой, якби тільки хто знав, як важко було мені приховувати свою радість, не похвалитися хлопцям у школі, що повернувся батько. Але я мужньо витримав. Лише Павлові Івановичу сказав, і то після уроків. Наздогнав його біля самої квартири і сказав.

– От і добре, що вернувся, – задоволено мовив Павло Іванович. – Передай і йому вітання від мене. Хай одужує.

Радий поспішав я зі школи додому. Гадаю – кожен би радів на моєму місці. Якже – вернувся додому батько, і тепер я щодня бачитиму його, говоритиму з ним, зможу притулитися до нього плечем й просто посидіти мовчки.

І ще була в мене одна потреба поспішати додому: у пазусі, загорнуту в тряпочку, я ніс батькові скибочку черствого ячного хліба, свою шкільну порцію до чаю. Я вирішив віддавати йому свій хліб кожного дня, щоб скоріше видужав, швидше відновилася в нього сила.

Навіщо заховав хліб у пазуху?

Щоб не намок. Адже й того дня ішов дощ. Без перепочинку. То припускав, то стишувався. Але йшов.