У розбите від дороги вікно нам було видно, як слідчий з міліціонером заглядали в піч, під піч, під піл і лави, як дивились щось у горшках, нишпорили скрізь.

Затим усі вийшли в хатні двері, і невдовзі їхня розмова почулася на хаті, під трухлявою солом'яною покрівлею.

Ми переглянулись між собою.

– Що вони там шукають? – прошепотів поруч мене Іван Крупка.

– Я чув, Вірка й Михайло на хаті убивали людей, – так же тихо пояснив йому Микола Царик, кутчанин Давиденків.

– Тю, дурний! – обурився хтось із гурту. – Це ж треба людину туди стягти, щоб убити. Таке мелеш…

– Я не мелю, а кажу те, що чув, – огризнувся Микола.

– Тихо, ви! – обізвався хтось до них позаду. – Он уже йдуть.

З сінешніх дверей хати справді вийшли Задорожний, товстий міліціонер, слідчий з Параскою і останнім – Грицько Стовбун. В руках у нього були коротенькі дошки, схоже, – клепки з діжки, і молоток. Він підійшов з ними до розбитого вікна й наглухо забив його тими дошками. Потім замкнув хату висячим замком, віддав ключ Задорожному, всі сіли на підводу й поїхали назад, до сільради.

Ми побігли слідом. Худющі й голодні, а побігли, бо хотіли все знати, все нас цікавило, навіть найстрашніше.

І ось ми знову біля сільради. Стоїмо навпроти дверей, кроків, може, за тридцять. Захекані, хапаємо ротами вечірнє повітря. Чекаємо. Дивні, наївні. Чого ми чекали? Щоб побачити, як міліція забиратиме Давиденків? Цієї найнеприємнішої і найогиднішої у нашому житті картини?

Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.

І діждалися.

їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.

– Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.

Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.

Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?

Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.

Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.

Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.

– І мені, – прошепотів він.

На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.

Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.

– А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.

– Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.

Зв'язавши Вірку й Михайла вірьовкою, молодий міліціонер по-хазяйськи перевірив вузол, чи міцно затягнутий, і в одну мить скочив на свого коня, що стояв поряд із возом біля тину.

Майже водночас спритно стрибнув на воза, ближче до кучера, і міліціонер-товстун, злегка штовхнувши його рукою в плече.

Кучер мовчки торкнув коней віжками, й ті одразу ж рвонули з місця риссю.

Так же рвучко зірвався за ними й кінь молодого міліціонера.

– Значить, слідчий залишиться у нас, – тихо мовив Іван.

Я мовчки кивнув йому на знак згоди головою: напевне, що так.

Мовчки дивилися услід підводі і вершнику голова сільради Задорожний, голова колгоспу Муляренко й дядько Грицько Стовбун. Навіть Параска, стоячи поруч з ними, не вимовила жодного злого слова услід своїм кривдникам – Вірці й Михайлу.

Все відбулося в суворій тиші теплого травневого вечора.

І лише тоді, коли ні міліцейського воза, ні міліціонера-вершника не стало видно за вигином вулиці, за нашими з Іваном спинами хтось зітхнув і проказав:

– Не бачити їм більше свого села.

Сказано було так, що я не міг розібрати, – із співчуттям сказав чоловік чи з осудом.

Оглянувся. Кроків за два від нас стояв зіщулений, зарослий густою сивою щетиною поштар дядько Пантелій із старою, напівпорожньою сумкою через плече, в якій носив листи й газети.

Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.

– Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу. – й пішов у сільраду, куди знову вернулися голови сільради й колгоспу та Грицько Стовбун з Параскою.

Іван співчутливо поглянув на мене:

– Листа від батька ждеш?

– Та, – відказав я. – Чомусь довго не пише.

Як і дядько Пантелій, товариш заспокоїв мене:

– Напише, жди.

…А пізно ввечері, коли стомлена вкрай мати вернулася з буряків, до нас прийшла Параска і розповіла нам усе, що з нею трапилось у Давиденків.

Розповідь її була сумною і страшною водночас.

Коли вона після розмови зі мною прибігла до Давиденків, Вірка в хаті була одна.

– Здрастуй.

– Здрастуй, – одказала Вірка, і Параска одразу помітила – у Вірчиних очах стояв переляк. Вона винувато забігала ними по хаті, й погляд її зупинився на білій ситцевій хустці, що лежала недбало кинута на припічку.

Параска теж кинула свій погляд на ту хустку, і серце її немов хто проштрикнув голкою: Гальчина хустка. Власне, не Гальчина, а її, Параски. А носили вони ту хустку навперемінки, хто якого дня перший запне.

Вхопила хустку в руки, розгорнула. Вона, їхня хустка. І серце немов хто вдруге проколов голкою, ще з більшою силою.

Параска до Вірки:

– Де Галька?

Та злякано відступила од неї на крок. Тремтить уся, хитає головою:

– Не-е зна-а-а-ю…

– А хустка! Хустка чого у вас? – тиче до неї хусткою Параска.

Вірка тим же тремтячим голосом стала пояснювати, що Галька була у них позавчора й пішла, а хустку забула. Нехай вона, Параска, забере її.

Говорить, а сама пильно дивиться мимо Параски на хатні двері.

Параска вловила у цьому її погляді щось недобре, й ту ж мить оглянулась, бо стояла спиною до дверей.

На порозі хати, широко розставивши ноги, стояв з молотком у руці старший Вірчин брат Михайло. Чорні очі його дивилися на Параску незрушно й хижо, від чого у неї стало одразу холодно й порожньо у душі, а поза шкірою на спині поповзли мурахи.

Вона зрозуміла – живцем їй звідси не вийти, тут її смерть. Отже, Гальку вони теж убили. Але за віщо? Не заради ж хустки!

– І, повірте, тітко Тетяно, така мене злість узяла, така ненависть, – гаряче розповідала Параска, – що я подумала: буду битися з ними до останнього, скільки вистачить сили. Вірки я не боялася, вона слабша від мене, боялася Михайла. Адже він з молотком. Ударить раз по голові, й немає мене. Може, вони й Гальку так убили, молотком?

Й вирішила Параска блискавично, не чекаючи нападу на неї Михайла з Віркою, самій напасти на них – першою, щоб вискочити з хати надвір. А там вони з нею нічого не зроблять, бо кричати почне.

Вигукнувши «Ах ви ж убивці прокляті!», вона, зібравши всю свою силу, яка ще була в ній, кинулась на Михайла. Щоб збити його ударом всього тіла з ніг, вибігти в сіни, а з сіней на вулицю.

Проте задум її вдався не повністю. Збити його з ніг Параска збила, Михайло упав, але ж він устиг взяти хатні двері на защіпку. Параска, не помітивши з гарячки цього, одвернула завертку, бухнула всім тілом у двері, а вони не відчиняються. Тільки простягнула руку до защіпки, як Михайло схопився на ноги й замахнувся на Параску молотком.

«Ну все, прощай, білий світе», – майнуло в Паращиній голові. А як же хотілося жити! Дарма що голод, злидні. І вона інстинктивно викинула вперед ліву руку, перехопила його руку, а правою встигла вирвати молоток, обеззброївши Михайла, який аж ревів од злості.

Тепер би їй ударити нападника молотком, і прийшов би порятунок. Не посміла, не зважилася. Жбурнула молоток у передпічне вікно. Брязнула шибка, і він опинився надворі.

Однак загроза смерті після цього для Параски не минула. З дикою люттю накинувся на неї Михайло, вчепірився обома руками в горло й почав душити.

Чорні кола попливли в неї перед очима, забракло повітря.

– Я відчула, – розповідала далі Параска, – як тіло моє ніби налилося водою і я стала осідати додолу.

Отямилась Параска уже в темних сінях від якоїсь шарпанини.

«Що вони зі мною роблять? – подумала. – Куди тягнуть?»

А тягли недодушену Параску брат і сестра Давиденки по драбині на горище хати. Михайло уже вліз у квадратний отвір і, перехилившись звідти, тяг Параску за праву руку, а Вірка підпирала її плечима й переставляла із щабля на щабель кволі ноги.

Допоки Параска не усвідомлювала своєї трагічної долі, доти піддавалася їхньому насильству і лізла по драбині. Та коли свідомість її раптом пробудилась і вона зрозуміла, що з нею буде, коли опиниться на горищі під солом'яним дахом, у неї знову на повну силу спрацював інстинкт самозахисту.

– Не знаю, де в мене взялася та сила, – дивувалася Параска, – але, як тільки-но я відчула її в собі, знову напружилася, вирвала руку з Михайлової руки і всім тілом звалилася на Вірку. Падаючи, ми звалили собою драбину, яка простягнулася до щілинистих сінешніх дверей і підперла їх.

– Вірко, хапай її за горло й души! – гукнув сестрі з горища Михайло. – Чуєш?

Але Параска легко відкинула від себе перелякану Вірку й миттєво збагнула: підперті драбиною і засунуті на залізний засув сінешні двері їй швидко не відчинити, поки возитиметься біля них, з хати зіскочить Михайло. Отже – єдиний вихід: ввірватись у хату, двері на защіпку, а там вибити з рамою вікно – й на вулиці.

Так і зробила, відбивши другий напад Вірки. Защіпнула двері, вхопила біля столу табуретку й пожбурила у вікно від дороги. Брязнули шибки, посипалось скло. За другим ударом вилетіло перехрестя рами. Незчулась, як вискочила пробкою надвір сама. Прямо на бите скло. І, о щастя! Вулицею з поля йшов Грицько Стовбун.

Не чуючи з переляку власного голосу, гукнула щосили:

– Дядьку Грицько! Рятуйте!

Той зупинився, глянув у її бік.

А вона знову:

– Рятуйте, дядечку, рятуйте! – І руками до нього обома махає, до себе кличе.

– Бо сили не було в ногах з місця зрушити, – пояснила нам з матір'ю Параска.

Підбіг до неї дядько Грицько.

– Що з тобою? Чого кричиш?

– Вони там, – показала рукою на хату Параска. – Хотіли вбити мене! Гальку вбили, і мене хотіли!

Грицько Стовбун уже знав про те, що невідомо де поділася Галька, і тому не став більше нічого питати в Параски, а миттю кинувся до сінешніх дверей, взяв їх на защіпку для висячого замка, ще й патичком її заткнув, щоб не зсунулася, коли смикатимуть двері зсередини.

– Тепер гайда в хату, будеш помагати мені! – скомандував Парасці і першою підсадив її у розбите вікно.

За нею вліз сам.

В хаті побачив на долівці Гальчину білу хустку, розірвав її навпіл і сунув обидві половинки в кишені.

А в сінях чулася розмова. Михайло обзивав сестру найбруднішими словами, сипав погрозами. Вірка оправдовувалась і теж лаялась.

Грицько Стовбун навпшиньках підійшов до дверей, звелівши Парасці триматися біля нього, в одну мить скинув з гачка защіпку й рішуче відчинив їх у сіни.

Двері вдарили по висячих ногах Михайла, що злазив з хати, й він, зойкнувши від болю, тут же впав додолу.

Як потім Параска зрозуміла, Михайло просив Вірку поставити драбину, щоб по ній злізти, але Вірка не здужала цього зробити, драбина була важкою. Тоді він вирішив злізти з хати по дверях, але тут нагодилися вони з дядьком Грицьком.

– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.

Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.

І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.

– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.

Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:

– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!

Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.

– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?

Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:

– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.

– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.

– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!

А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.

– Не треба самосуду, їх суд покарає по закону, – пояснив їй.

А далі…

Далі відбулося непередбачене…

На крик Параски про допомогу прибігли ближні сусідки-жінки Давиденків, кілька хлопчиків і дівчаток, і коли Грицько Стовбун з Параскою вивели надвір зв'язаних (ще й злиганих віжками, які польовод найшов у сінях) Вірку й Михайла, щоб одвести в сільраду, жінки кинулися до них:

– За що ви їх? Що вони зробили? Чого ти, Параско, кричала?

Параска й розказала їм у гніві.

Тут і почалося. З прокляттями та лайками накинулися жінки на Вірку й Михайла. Стали бити, дряпати, тягати за волосся.

Підігріта їхньою злістю, накинулася на своїх кривдників і Параска. Хлопці почали кидати на них груддя.

Почався самосуд, від якого Грицько Стовбун став захищати злочинців. Він хутко прив'язав їх до тину, десь ухопив лозину й не підпускав розлючених жінок близько, погрожуючи, а далі попросив двох хлопців побігти в сільраду й розповісти про це голові Задорожному, та хай негайно йде чи їде сюди.

А тим часом із ближніх хат хтось приніс жінкам рогачі, й вони діставали ними Михайла та Вірку, а хлопці продовжували кидати на них груддя, і Грицько Стовбун нічого не міг проти них удіяти, тільки просив не робити цього.

Та до його слів ніхто не хотів прислухатися, жінки з Параскою сипали прокльонами на Михайла й Вірку, норовили дістати всім, хто що тримав у руках. А дна хлопці підкралися до них із-за хати й вилили на голови відро води.

Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.

Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.

Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.

– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.

Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.

Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.

Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.

Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.

– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.

– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.

На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.

– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?

– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.

Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:

– Господи, сохрани й помилуй!

У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:

– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…

Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.

Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.