Розділ перший. «СІЛЛЮ ГОЛОДУ НЕ ВГАМУЄШ»

Я в хаті сам-один. Сиджу на холодній лаві біля застільного вікна й дивлюся в маленьку каламутну шибку на грязьку вулицю. Спершу вона стала грязькою од талого снігу, а потім пройшли рясні дощі, й тепер нею ні проїхати, ні пройти, не вулиця – болото.

А якраз навпроти нашої хати ще й величезна, глибока калюжа. Щоб обминути її, треба йти попід самісінькою хатньою стіною, по глиняній призьбі, яка, на диво, ще не розкисла від сирості й не обвалилася.

Мені цікаво дивитись, як ідуть мимо вікна люди. Хто на вигін, до крамниці, хто в сільраду чи контору колгоспу, хто ще кудись.

Потім вони вертаються назад. Одні щось несуть під пахвою чи просто в руках, інші без нічого. Всі заклопотані, з опущеними плечима, забрьохані. Я їх усіх знаю. І вони мене знають. Деякі навіть кивають мені головою, щось кажуть. Що – я не розбираю, не чути, але теж хитаю їм у відповідь головою. І мені веселіше від того, що я бачу людей, бо одному в хаті нудно. Та ще й у поганенько протопленій, уже немає гаразд чим – все топливо за зиму піч проковтнула. Морози були люті. Отож унесла мати вранці трішки якогось сирого сміття, продиміла ним посеред печі, аби вважалося, що топила, та й усе.

Є й ще одна причина, яка змушує мене сидіти біля вікна та дивитися, хто куди пройшов попід хатою. Мені дуже хочеться їсти. Так дуже, що передати важко. А на столі ні крихти хліба, і в печі ніякісінької страви в горнятку. Як посьорбали вранці з матір'ю ріденької юшки з картопляного лушпиння та макухи, то й досі, хоч уже день хилиться до вечора. Отож, щоб забутися про їжу, я й знайшов собі заняття – спостерігати за вулицею, відволікатись.

А коли довго ніхто не йде мимо хати й мені на думку знову приходить їжа, я слиню пальця, вмокаю його в солянку на столі і облизую. В роті аж пече від солі, але я ковтаю її і жду, що мені трохи полегшає, утамується голод.

І ще я чекаю з роботи матір, вона з жінками перевіває віялкою в гамазеї зерно на посів і, може, принесе в кишені хоч жменьку, хоч півжменьки гороху чи пшениці, як пощастить узяти, і зварить на вечерю хоч ріденької юшки. А може, ще принесе й макухи, їм іноді виписують з колгоспної комори. Правда, макуха, рижієва чи з кользи, гірка й противна, але згризеш – і вже терпіти можна, недарма ж кажуть: байдуже, що з'їсти: хоч і вовна, аби кишка повна.

Гай-гай, я вже й не пам'ятаю, коли в мене була повною та кишка. Третій рік, мабуть, уже. Відтоді, як у нашому селі став колгосп, а мої батько й мати – колгоспниками.

З того часу й почали ми жити надголодь. Бо треба було здавати колгоспові зерно на сівбу, і батько з матір'ю набирали мішок жита, півмішка ячменю й відвозили в колгоспну комору.

Потім їздили попід дворами на підводах якісь люди, казали – з району, й вимагали здати лишки хліба, бо десь його не вистачає. Батько знову набирав мішок жита – давав.

І стала мати рідше пекти чистий хліб, а підмішувала в нього картоплю та висівки. Взагалі ми стали менше їсти хліба, більше налягали на борщ та квасоляну кашу. Ото лежить почата хлібина на столі, хочеться мені їсти, але без дозволу матері не можна відрізати бодай трішечки, тільки до обіду та вечері. Сама одріже по скибці – й досить.

Так було ще торік, ще зимою. А нині у хаті ні крихти хліба, ні картоплини, ні буряка. Живемо з матір'ю одним днем. Що дістане вона десь – те и наше. Правда, я під'їдаю в школі, на великій перерві нам дають по чашці ледь-ледь солоденького чаю і тонесенькій скибці хліба. А мати…

Воно у нас ще трохи б малося з чого спекти якусь там хлібинку раз на тиждень, може б, до зелені дотягли, якби не приїхали та не забрали все до зернини.

Десь одразу після Нового року це було. Мело надворі, хурделило, світу білого не видно. Ми з матір'ю сиділи на печі, під комином, я голосно читав вірша з читанки, вчив напам'ять, як у сінях затупотіло ногами, почулася розмова, і в хату зайшли якісь люди.

– Є хто дома? – обізвався від порога хриплий чоловічий голос.

– Є, – відказала мати, виглядаючи із-за комина.

Я ж тим часом скочив з печі на припічок, щоб і собі подивитись, хто ж то до нас прийшов.

Ix було двоє. Два чоловіки. В нових кожушках, з відкоченими комірами, в шапках-ушанках, битих валянках і кожушаних рукавицях. Обидва молоді, з морозу та вітру червонощокі. І військові не військові, й на цивільних немов не схожі. І не наші, не сільські, звичайно. Це я одразу визначив.

Прибульці пройшлися по хаті, прощупали очима скрізь, потім усілися на лаві біля столу, звеліли матері злізти з печі і пояснили: вони уповноважені з району, приїхали в наше село заготовляти хліб державі. Нам належить здати п'ять пудів зерна.

– Та у нас усього якщо п'ять пудів набереться, то й добре, – одразу ж затурбувалася мати. – А зима велика, чи й самим вистачить.

– Переб'єтесь, – сказав один. – На картоплі, на буряках і капусті, а в містах робочим зовсім нічого їсти.

– Показуйте, де ваше зерно, бо нам ніколи! – звелів другий суворо.

Мати в плач, стала просити: помилуйте. Та уповноважені й слухати не хотіли: п'ять пудів, і ніяких розмов, згідно з рознарядкою сільради, – й один із них помахав перед матір'ю списком.

З мішечок жита було у нас в хатині в закромчику. Забрали, вигребли до зернини. Помагали уповноваженим два наших сільських активісти, що стояли в сінях. Це вони й привели їх до нас, а самі не зайшли в хату.

Мати плакала тоді до самого вечора. Я теж плакав. «Як будемо жити без хліба?» – думав.

Так і жили, перебивалися, як сказав уповноважений, картоплею, буряками та квашеною капустою. А потім і цього не стало. Навіть насіння соняшникове та гарбузове, яке мати тримала у торбинках за сволоком, щоб посадити навесні на городі, й те полузали.

Тепер я тільки згадую, який запашний хліб пекла мати на капустяному листі, які смачні борщі варила з м'ясом і квасолею.

Ковтаю слину й дивлюсь у вікно. Щойно хтось пройшов мимо, але я не впізнав, відволікся, поринувши у спогади.

А за вікном сірий, похмурий день. Небо затягнуте волохатою ковдрою хмар, які і вдень і вночі пливуть собі й пливуть із заходу на схід, часто сіючи дощем. І що воно за весна така дощова! Хай би хоч сонце світило, земля швидше просихала, щоб не сидіти мені в хаті, а вештатись надворі, може, про голод не так би думалось.

Поглядаю на солянку: лизнути ще солі чи не треба. Ех, коли б це замість солі та цукор був! І тут же задумуюсь: чому воно так, сіль і цукор майже схожі між собою, але одне солоне, а друге солодке. Від солі аж гірко в роті і ніякої користі, а від цукру одразу б їсти перехотілося.

А колись же був у нас і цукор, повнісінька полотняна торба стояла на печі, щоб не одсирів, і я міг будь-коли розв'язати ту торбу й нализатися його досхочу. Тільки тоді чомусь у мене рідко з'являлося таке бажання.

Нарешті мені набридає сидіти на лаві, та й босі ноги померзли, і я по тій же лаві переходжу на піл, а з полу на піч. Застелена товстими ряднами, вона ще ледь-ледь зберігає тепло, й на ній можна погрітися. Вирішую трохи полежати, щоб ноги відійшли, і потім піти в гамазей до матері, може, якось пощастить вхопити жменьку пшениці чи гороху та зжувати. Якщо гамазейщик дядько Степан десь на хвилину одвернеться, бо ганяє він нас, дітлахів, мов горобців, кричить і лається: «Холери на вас немає! Через вас у тюрму сяду!» Я був уже там не раз, прямо зі школи заходив, так він мене й на поріг гамазею не пустив, мітлою нахвалявся почастувати. І звідки воно у нього, таке зло? Наш же чоловік, сільський, у самого аж троє дітей. Мені це незрозуміло.

Вмощуюсь під комином, на своє улюблене місце, прикутую ноги рядном і лежу на животі, підперши голову обома руками. Це моя звична поза. Лежачи так, можна й з печі дивитись, як мимо застільного вікна проходять попід стіною люди, як хтось проїде грязькою вулицею верхи на конячині, а то й возом.

Я так і роблю. Втуплюю очі у вікно, біля якого щойно сидів, але тут же відчуваю, що на мене теж дивляться чиїсь очі. Пильні, добрі, ніби хочуть заглянути в душу. Переводжу погляд трохи вище вікна, ліворуч і… «Здрастуйте, дядьку Тарасе!» Адже це дивиться на мене з портрета Тарас Григорович Шевченко, старенький, зачитаний «Кобзар» якого лежить у нас на комині. Я часто читаю його, знаю напам'ять багато віршів.

Портрет Шевченка подарував нам материн родич із сусіднього села Стара Оржиця, дядько Степан, коли ми якось їздили до нього в гості. Цей дядько був дивною людиною, умів малювати фарбами тільки Шевченка. Малював і роздаровував портрети своїм односельцям, родичам, добрим знайомим. Мати вишила на нашого Тараса гарний квітчастий рушник, і відтоді портрет прикрашає нашу хату, висить під цим рушником на стіні від вулиці, між вікном і жердкою для ряден. Хто б не заходив у нашу хату, Кобзар зустрічав його поглядом добрих очей, які немов світилися під густими бровами. Був поет на портреті в кожусі й смушевій шапці.

Я завжди з великою любов'ю дивився на Тараса Григоровича, часто розмовляв з ним подумки, вважаючи його нашим родичем. А він співчутливо дивився на мене, чи то погоджуючись, чи не погоджуючись зі мною.

Отож, привітавшись з Шевченком, я й цього разу звернувся до нього в думці: «Аби ви тільки знали, дядечку Тарасе, як мені хочеться їсти! Немов аж у животі від цього болить! Але нічого і ніде взяти! Порадьте, що маю робити?»

Але поет мовчав, не зводячи з мене – худющого, аж синього, – добрих очей. Мовчав, бо портрети не вміють говорити.

І тоді я, щоб забутися про їжу, відволіктися від неприємного почуття голоду, став пригадувати й голосно, на всю хату, читати Шевченкові вірші. Прочитав «Мені тринадцятий минало», «На панщині пшеницю жала», «Заповіт». А потім… Потім пригадалися рядки:

Я не знав, з якого вірша були ці рядки, але чомусь вони глибоко врізались у пам'ять. Прочитав їх, і ста то мені сумно-сумно, бо подумалось: може, і я отак, як ота дитина, умру з голоду десь під тином чи ось тут, на печі, під комином.

«А мати пшеницю на панщині жне…» Це ніби про нас із матір'ю написано: я ось лежу в хаті голодний, а мати віє пшеницю на посів у колгоспному гамазеї.

– Невже я умру, дядьку Тарасе? – зводжу очі на Шевченка.

Мовчить, співчутливо дивлячись на мене з-під насуплених брів. Бідний, мовляв, ти хлопче.

І мені стає жаль себе. Цей жаль одразу ж стискує горло, на очі навертаються сльози. Але я стримую їх. Ні, не треба плакати. Краще заснути, щоб забути про голод.

Схиляю голову на подушку, заплющую очі…

Скільки я спав – не знаю. Прокинувся від чийогось голосу. Крізь сон почув, що мене хтось кличе. Розплющую очі й бачу: біля полу стоїть схудла, аж чорна від утоми й весняної сирості, мати, запнута теплим платком, в старому, виношеному сачку. Це вона й обзивалася до мене, повернувшись з роботи.

– Заснув я трохи, – кажу їй у своє виправдання. – Повчив уроки, ліг і заснув.

– І добре, що поспав, – хвалить мене мати. – Тож злазь хутенько, умийся та будемо вечеряти. Зернечка не вдалося взяти, зате макуха є, дали сьогодні по півкілограма на душу, маємо ціле кіло.

Я одразу бадьорішаю.

– Якої? – цікавлюсь. – Рижієвої?

– Е-е, сьогодні соняшникова, – радо каже мати.

Мене це радує. В соняшниковій макусі, правда, багато лушпиння, доводиться висмоктувати його й випльовувати, але що те випльовування порівняно з гіркотою рижієвої чи кользяної макух. Порівняно з ними насіннєва просто паска.

Хутко зістрибую з печі і біжу до порога промити над стареньким відром заспані очі, а мати, чую, торохтить сірниками, збирається засвітити на прикоменку каганчик-блимкунець. Ось чиркнув сірник, заблимав каганчик, і я вже стою біля матері умитий, питаю, де ж макуха.

Але мати не поспішає з відповіддю, вона дивиться чомусь на голий стіл і солянку з сіллю, що стоїть не на тому звичному місці, де їй належить стояти, а на краю стола, навпроти вікна.

– Знову сіль лизав? – повертається до мене. – Сидів біля вікна й лизав?

Я мовчу. Бо що казати, коли вона знає про цю мою погану звичку.

Зітхнувши, мати обняла мене за плечі, прихилила до себе й журно сказала:

– Не роби більше цього, синку. Сіллю голоду не вгамуєш. – Потім звеліла: – Шукай молоток, поб'ємо макуху.

Ми побили шмат макухи на полу, загорнувши її в стару полотняну хустку, якою колись накривали хліб на столі, щоб не розсипалась, не впала додолу жодна крихітка, вмостились на припічку й стали вечеряти. Гризли, жували ті кавалки макухи, випльовували в руку колюче лушпиння. У мене аж щелепи заболіли, але я вперто жував те спресоване в олійниці соняшникове місиво, ковтав його й знову гриз, щоб жувати й ковтати. Макуха була олійна, й від цього дерло в горлі, та я не зважав. Мені хотілося швидше вгамувати голод, щоб перестало смоктати під грудьми, зникли болі в шлунку.

Їли ми ту макуху мовчки, жадібно і напевне могли б з'їсти отой нещасний кілограм, та мати раптом згорнула кілька чималеньких шматочків у хустку, зав'язала й мовила:

– Нехай це на завтра.

Я не став заперечувати, бо розумів, що й завтра захочеться їсти. І, мабуть, уперше в житті подумав, як погано влаштована людина: щодня повинна їсти, та ще й тричі на день. А як би було добре, щоб, скажімо, наївся раз гарненько – і днів зо три не хотілося.

Поклавши вузлика з недоїденою макухою на стіл, на те місце, де колись завжди лежала у нас хлібина, мати вернулася до мене, сіла на припічку й тихо мовила:

– Ось ми хоч макухою повечеряли, а як там наш бідний батько. Може, й голодний ліг спати? – І з очей її викотилось по сльозині, й попливли двома струмочками на щоках.

Я одразу ж став заспокоювати матір:

– Якже, їх повинні там годувати…

– Нас тут з тобою дуже годують? – витерла сльози мати. – А там… Та давай спати, бо я так накрутилася за день віялки, що й рук не чую, і голова від того крутіння макітриться.

Я з співчуттям подивився на матір – нелегко дістався їй той кілограм макухи.

Полягали ми на печі, і мати заснула одразу ж, як тільки загасила каганчик. Стомилася на роботі, це ж не жарт – цілісінький день крутити віялку та вергати лопатою зерно.

А я довго лежав із розплющеними очима, втупивши їх у стелю. Мені не хотілося спати, бо передрімав перед вечором, перебив собі сон.

Лежав і думав про свого батька. Думав і згадував…

Розділ другий. СПОГАД ПРО БАТЬКА

З самого малечку я називав своїх батьків по імені. Батька – Іваном. Матір – Тетяною. І обох – на ти. Коли батько заходив знадвору до хати, я питав: «Іван, де ти був?» А коли мати збиралася виходили з хати – цікавився: «Тетяно, куди ти йдеш?» Вони відповідали, і я вважав, що так і повинно бути. Бо так, на ім'я, їх називали наші сусіди, часто заходячи до нас, молодші батькові брати і сестри, а мої дядьки й тітки, дід і баба.

Та найбільше я, мабуть, звик звертатися так до батьків через вечорниці, на які збиралися до нас довгими зимовими вечорами хлопці з дівчатами, молоді чоловіки з жінками. Постійно ходив на них наш сліпий сусід, дядько Іван Йосипович, великий жартівник і вигадник всіляких розваг.

Людей збиралася повна хата. Червонощокі з морозу дівчата й молодиці, в кожушанках і сачках, жваві хлопці й поважні, з вусами, чоловіки в кожухах, кожушках та суконних піджаках. Від дівчат і молодиць пахло коров'ячим молоком і конопляними мичками, а від хлопців і чоловіків махоркою, сіном і дровами, а ще трохи кінською та коров'ячою шерстю – порали худобу на ніч.

Усі, хто заходив у хату, роздягалися, складали свій холодний знадвору одяг у купу на полу, а самі розсідалися на лавах попід стінами, за столом, на полу й припічку, на пахучій житній соломі біля печі, яку батько вносив у хату на ніч, нею мати топила вранці. На соломі сідали переважно парубки, щоб бути ближче до дверей, коли захочеться покурити.

Спершу, як завжди, прибулі на вечорниці ділилися сільськими новинами, своїми й чужими, пригодами, жартували, сміялися. І всі в розмовах та жартах називали один одного на ім'я, зверталися так і до батька та матері. Я чув це, лежачи на теплій печі під комином, і вважав, що й мені їх можна так називати.

Потім, після новин і жартів, відбувалася репетиція, учасники сільського хору розучували нові пісні, повторювали старі. Керував хором сліпий Іван Йосипович, натоптуватий, лисий, в темних окулярах. Він завжди витягав з кишені камертон, ударяв ним об ніготь на великому пальці лівої руки, притуляв до вуха, слухав і тоді командував:

– Ну – почали! До-ре-мі-фа-со-ля-до. Раз, два, – і за третім разом махав рукою з камертоном.

Хор дружно починав пісню, і від дужих чоловічих голосів наша невеличка гасова лампа-п'ятерик, що висіла над столом під сволоком, починала блимати, й здавалося, ось-ось погасне. Мене це лякало, і я гукав з печі батькові (вони з матір'ю теж співали в хорі):

– Іване, тихіше співайте, бо лампа погасне!

Всі в хаті весело сміялися з мене, а батько заспокоював:

– Не бійся, не погасне.

Скільки пісень я переслухав на тих репетиціях. Нових і старих. Сумних і веселих. Ніжних і задушевних. «Стоїть гора високая», «Ой піду я лугом», «Од Києва до Лубен», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». Від них мені ставало так гарно на душі, так тепло, що я розчулювавсь, аж сльози виступали на очах.

Після співанки хористи відпочивали кілька хвилин, чоловіки виходили в сіни покурити, і вечорниці продовжувались. Батько діставав із-за ікон стареньку, зачитану книжку, вмощувався на покуті й починав читати. Читав голосно, на всю хату, щоб чули всі, хто сидів на полу і біля порога.

Я дуже любив слухати, коли батько читав, і запам'ятовував усе, про що писалося в книжці. Знав я і про Макара Чудру та стареньку Ізергіль, про Марка Проклятого і Тома Сойєра з Геком Фінном, про Чіпку і Миколу Джерю, про бабу Палажку з бабою Параскою та про Андрія Волика з Меланкою. Слухав за комином усе, що читав батько, а коли не витримував і засинав, то питав його на другий день уранці:

– Іване, а до чого ти дочитав учора?

Ось так, Іван та й Іван. Дорослі часом соромили мене, який він тобі Іван, треба «тату» говорити. А мені було ніяково так батька називати.

Та згодом він таки привчив мене до цього.

Одного зимового дня його довгенько не було дома, а коли прийшов, я одразу з печі:

– Іване, де ти був?

– У баби, – відказав батько.

– А баба мені гостинця передала?

– Передала.

– Якого?

– Пиріжок з буряком і калиною.

– Давай! – простягнув я руку із-за комина.

Батько дістав з кишені кожуха чималенького пиріжка, показав мені.

– Як скажеш «тату» – віддам.

Я скривився:

– Іване, не балуйся.

– А я не балуюсь!

– Та-а, Іване…

– Ні. Скажи «тату», і пиріжок твій. Дивись, який рум'яний, на капустяному листку спечений. – І покрутив пиріжок у руці. А він же, капосний, аж пахнув.

Я в плач і до матері:

– Тетяно, скажи йому, хай віддасть.

Але мати теж за батьком руку потягла:

– Ото краще скажи «тату». Поки ж – Іван? Всі діти своїх батьків татом і мамою називають. А ти…

Я мовчав, закусивши нижню губу, щоб не плакати.

Тоді батько до матері:

– Що ж, коли не хоче, тоді ми з тобою з'їмо пиріжок. Ой, який же він добрий!

Ні, такого я витримати не міг. Як же це… Баба передала пиріжок для мене, а вони…

І я наважися:

– Тату, віддай пиріжок.

– Отепер – на, – задоволено мовив батько, підступив до припічка й подав мені пиріжок.

Я вхопив його чомусь обома руками, не дивлячись ка батька, було, мабуть, соромно за свою слабкість, і таки не втримався, знову заплакав, сховавшись за комин.

Не пам'ятаю, як і коли я того пиріжка з'їв, та відтоді перестав називати батька Іваном, говорив «тату». Але продовжував казати йому «ти». «Ти, тату». І він не заперечував. Мабуть, тому, що ми були з ним великі друзі.

Батько часто брав мене з собою, коли йшов у якійсь справі до баби, в крамницю чи сільраду. Особливо мені цікаво було ходити з ним у крамницю та сільраду, де завжди товклося багато чоловіків, обговорювалися всі події в селі, точилися цікаві розмови на різні теми, в яких брав участь батько. Незважаючи на те, що він у мене був тоді молодий, всі його чомусь називали шанобливо – Іван Васильович.

Я спитав у нього: чому, адже ти, мовляв, не вчитель. Я чув, що у нас тільки вчителів називали на ім'я та по батькові.

Усміхнувшись, батько стенув плечима:

– Сам не знаю. Може, за те, що помагаю всім. Кому словом, кому ділом.

Справді, мій батько був добрим. Він ніколи ні в чому не відмовляв мені, коли я просив. Не відмовляв сусідам, людям із іншого кутка, коли звертались до нього з якимось проханням. Часто писав листи неграмотним жінкам до своїх рідних у якісь далекі міста, взимку виплітав комусь солом'яну коробку для збіжжя, стругав дерев'яні ложки, плів ятері на в'юнів, яких і сам часто ловив у болоті, ремонтував чоботи. І ні з кого не брав плати за пе, казав: «Колись віддасте».

Це – зимою. А навесні він ремонтував людям тини, латав солом'яні покрівлі на хатах і повітках, копав канави. Бувало, що робив це і в неділю, за Що мати дорікала йому:

– Гріх робити в неділю.

На це батько їй відказував:

– Зробити людям добро – ніколи не гріх.

Усе, що батько вмів робити, – показував мені. Саджав біля себе й казав: «Дивись!» Не говорив – учись, щоб умів. А просто – «дивись».

І я дивився. І все запам'ятовував. Що і як. Як сукати дратву, як просмолити її й заправити в неї волосінь із свинячої щетини, щоб зручніше простромлювати у проколоту шилом дірочку в чоботі, латаючи його. Як і з якого дерева вистругати зубок у граблі, як заплішити ручку молотка чи сокири. Запам'ятовував і думав: це ж як багато треба знати, щоб зробити щось для себе. Звідки ж батько все знає?

Запитав якось його. Батько всміхався у відповідь:

– А від свого батька, від діда твого. Ось так, як ти, дивився, коли він щось робив, запам'ятовував, а тоді й сам навчився.

– Виходить, усі так вчаться, від батьків своїх? – допитувався я.

– Так, – підтвердив батько. – І в людей так, і в звірів, і в птахів.

У нас завжди відбувались цікаві розмови з батьком, я щоразу залишався задоволеним, бо довідувався від нього багато нового, досі невідомого.

Та яким великим було моє здивування, коли на одне моє запитання батько винувато відповів:

– Не знаю, сину.

…До того як у нашому селі став колгосп, у нас була сірої масті кобила, яку ми так і називали – Сіра, віз і п'ятеро овець. Більше нічого не мали. Хіба ще з десяток курей, котрі ночували в сінях на драбині. Бідно ми жили, хоч батько ніколи не журився з цього, казав:

– Нехай бідно, зате весело.

І справді, у нас завжди було весело. Мати щоранку вставала раніше від нас із батьком, випускала надвір курей, гомонячи щось до них, давала їсти вівцям і потім, вернувшись у хату, гукала нам від порога:

– Ану, соньки, годі спати, пора Сіру годувати!

Не знаю, чому так було, але порав кобилу сам батько, матері не доручав. Мабуть, вважав, що порати коней – не жіноче діло.

Почувши таку материну примовку, батько вдавав здивованого.

– Хіба вже ранок? А ми ж тільки на один бік спали, тепер на другий збираємось.

Тоді мати брала в кутку біля печі віника й похвалялася:

– Ось я вас зараз посплю на обидва боки!

Ми з батьком, сміючись, схоплювались, хутенько вдягались і йшли порати нашу Сіру. Батько клав їй у жолоб запашного сіна, кобила зі смаком їла, а він починав чистити її скребницею. Робив це повагом, ніжно.

Дуже любив батько нашу Сіру. Розповів колись мені, що виростив її з лошати. Коли вони одружилися з матір'ю, дід пообіцяв подарувати їм на хазяйство лоша від своєї жеребної кобили. Кобила народила лошичку, дід потримав її, поки підросла, і віддав. Чотири роки водився з нею батько, поки вона стала лошицею, потім сама народила лошачка. Через рік батько продав його й придбав дерев'яного воза, став сравжнім господарем. Я пам'ятаю, як ми їздили Сірою в поле, на жнива, у Стару Оржицю, в гості до того дядька Степана, що подарував нам портрет Тараса Шевченка.

Любив нашу Сіру і я. Пригощав її віхтиками сіна, хлібом, буряками. Вона охоче брала все з моїх рук, їла, прядучи вухами. А коли батько водив її до колодязя напувати і я забирався на неї верхи, щоб прокататися, вона сприймала це як належне.

І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.

Кожні збори кінчалися тим, що хтось із селян таки подавав заяву до колгоспу. Чи то свідомо, чи не витримував уже більше сидіти на тих зборах. А збирали щоразу тих, хто ще не записався до колгоспу, й умовляли, й погрожували.

Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:

– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.

А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:

– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.

Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:

– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?

На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:

– Не знаю, сину.

Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?

Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.

Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.

– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.

Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.

Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.

А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.

– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!

Ми з матір'ю відчинили. Батько смикнув Сіру за віжки: «Но-о!» А вона ні з місця.

– Но-о, Сіра! – смикнув батько віжки вдруге.

Стоїть кобила.

Мати знову в плач.

– Та вона ж, бідна, не хоче у той колгосп!

І справді, мабуть-таки, не хотіла, відчувала щось недобре. Стояла мов укопана і тільки вухами пряла.

Тоді батько звернувся до неї лагідно:

– Ну, Сіренька, рушай, поїдемо. Нічого не зробиш, треба.

Аж тоді Сіра нехотя рушила з двору. Я стояв збоку і бачив: очі в неї з блискучих стали сумні-сумні.

Повернувся батько додому не скоро, аж під обід. Ми ледве діждалися його з матір'ю. Засмучений, почорнілий.

– Здав? – мати до нього.

Махнув рукою:

– Здав.

– Як там вона?

– Не питай. Так жалібно дивилася на мене, коли прив'язував у конюшні. А як виходив – заіржала, немов заплакала.

Мати знову в сльози, захлипав і я.

По обіді батько з матір'ю погнали здавати в колгоспну вівчарню овець. Хотів було з ними піти і я, але вони не пустили, звеліли сидіти вдома.

– Надивишся ще цього колгоспу, – сказав батько.

Відтоді батько втратив спокій. Ходив похмурий, насуплений, часто курив, довго й хрипло кашляючи, не брався дома ні за яку роботу. І кожного дня вранці, до снідання, кудись раптово зникав.

Одного разу я запитав його:

– Куди ти щоранку ходиш?

– По ділу, – відповів неохоче.

Поснідавши, знову одягав свій старенький кожушок, чорну смушкову шапку, яку сам пошив, і вже казав нам із матір'ю:

– Піду в колгосп, може, новину яку почую.

Іти в колгосп, це означало – в контору колгоспу, де завжди тоді збиралося багато людей, вели жваві розмови про той же таки колгосп.

Якось, коли батько пішов до контори за черговими новинами, я звернувся до матері:

– Мамо, а куди він ходить щоранку?

Був певний, що мати знає.

І не помилився. Мати справді знала.

– Та до нашої Сірої. Вичищає з-під неї, чистить її, підгодовує. Лушпиння бурякове їй носить, оберемочок сіна, що залишилось трохи на сараї. Стала худнути, казав, закошлатіла. Звели ж їх в одну стайню з усього села, хіба доглянуть конюхи кожну, як дома. Та й годувати нічим, надголодь стоять.

«Так он воно що!» – подумав я й вирішив стати батьковим помічником.

Другого дня вранці прокинувся разом з ним і теж став одягатися.

– А ти це куди так рано? – поглянув він на мене здивовано.

– Піду з тобою, помагатиму нашу Сіру порати.

Але батько не дозволив.

– Ні до чого це тобі, – сказав.

Як я не просив – не поступився.

А через кілька днів він повернувся з «колгоспу» пізненько ввечері повеселілий і повідомив нам з матір'ю, що із завтрашнього дня йде працювати на стайню конюхом. Сам попросився на правлінні, і його призначили.

– Скучаю я за нашою Сірою, – зітхнув. – І вона за мною. Як виходжу із стайні, повертає голову й ірже. От і поратиму тепер її, інших коней, щодня буде в мене на очах.

Проте недовго побув батько конюхом. Годувати коней не було чим, в конюшнях тісно й мокро. Коні, розповідав вечорами, худнули на очах, стояли перед порожніми драбами, мов скелети. А потім на них напала якась хвороба, й вони почали гинути. В селі пішли чутки, що хтось їх потруїв. Загинула й наша Сіра. Плакала мати, плакав я. Не витримав, дивлячись на нас, і батько, витер сльози з очей. Й другого ж дня покинув конюшню. «Не хочу!» – заявив колгоспному начальству.

И став ходити на різні роботи в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.

Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.

А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.

– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.

– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.

– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.

Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:

– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!

У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.

Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.

Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.

Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.

За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.

І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:

– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.

– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…

Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.

– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?

– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.

Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.

Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.

І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.

Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.

Так тривало до осені. А восени…

Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.

Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.

Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.

В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.

Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.

Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.

Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.

Батька заарештували.

Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.

Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.

Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.

Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.

Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.

Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.

Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.

Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.

З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.

…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.

Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ

Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.

Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.

Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково проходив мимо щоранку і в обідню пору. Тобто йдучи до школи й повертаючись додому, бо іншого шляху у мене просто не було.

І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..

– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.

Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.

Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.

Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на співку хору, залишався на читку книжок і, коли батько втомлювався читати, – підміняв його.

Іноді він приходив на співку із скрипкою, грав, а всі у хаті слухали. Грав Аполлінарій гарно, відкинувши кучеряву голову трохи назад і заплющивши очі.

Я дуже любив слухати, як він грає. Майже завжди, приходячи до нас, Аполлінарій гукав мене з печі і пригощав цукерками. А потім заходжувався зі мною бавитися. Брав на руки, підкидав угору або починав лоскотати. Я сміявся, виривався від нього й просився: «Дядечку Аполлінарій, ну годі!»

Так і звик «дядечку», так і продовжував називати.

Аполлінарій, казав батько, десь учився, а потім вернувся в село й став торгувати в крамниці. Ходив завжди акуратно одягнутий, носив краватку, як учителі, дружив з учителями. Відтоді, як забрали його батька, жив сам.

Мені ніколи не доводилось бути в дяковій хаті, але був батько й казав, що в ній є окрема кімната, повна книжок. Це ж він і брав у Аполлінарія цікаві книжки для читання. Дякову хату було видно через городи від нашої, вона стояла на пагорбі неподалік церкви та школи і вигляд мала набагато кращий, ніж у нас: великі, світлі вікна зі ставнями, вкрита новою соломою, з цегляним димарем. Наша ж стара, похилена, з невеличкими підсліпуватими вікнами на чотири шибки, з порослою зеленим мохом покрівлею, плетеним димарем і перекошеними скрипучими дверима в сіни.

Відтоді, як у селі організувався колгосп, вечорниць у нашій хаті майже не стало, припинилися співки, перестав ходити й Аполлінарій. Було не до веселощів. Але особисто у мене дружні стосунки з Аполлінарієм не припинилися. Коли я гуляв з хлопцями біля крамниці, він частенько закликав мене до себе, питав, як я живу, як мої справи, і обов'язково чимось пригощав, давав чи то пряник, чи кілька цукерок. Я дякував і біг із крамниці радий. Як же, мене пригостив сам дядечко Аполлінарій, його увага для мене була дорогою.

А коли я пішов у перший клас, він загукав мене в крамницю й подарував ручку з пером, олівець і кілька зошитів.

– Учись гарно! – побажав.

Ще дружнішими, ще міцнішими стали наші стосунки з дядечком Аполлінарієм після такого випадку. Якось пізно ввечері хтось тихенько постукав до нас у шибку передпічного вікна: тук-тук-тук. Потім ще раз: тук-тук-тук.

– Хто це до нас добивається? – здивувалася мати. – Ану, піди поглянь! – до батька.

Ми втрьох сиділи на печі, розмовляли при світлі каганчика.

Батько неохоче зліз з печі, пішов до вікна.

– Хто там?

Що відповів йому той, хто стукав, ми з матір'ю не почули, але йому батько сказав «зараз» і пішов у сіни відчиняти двері, бо вже замкнули їх на ніч.

Ми з матір'ю чули, як він клацнув засувом, як скрипнули, відчиняючись, двері і знову клацнув засув. Батько впустив пізнього гостя в сіни, й вони тихо заговорили. В хату зайшли через кілька хвилин, і батько сказав нам:

– Це Аполлінарій Петрович, він трохи побуде у нас, тільки треба погасити каганця. Постелись, Тетяно, швиденько, й лягайте спати.

Коли ми полягали з матір'ю на печі, я тихенько запитав її: чого це дядечко Аполлінарій прийшов до нас і навіщо гасити світло?

– Не знаю, спитаєш завтра батька, а зараз спи, – відказала мати.

Хоч як мене розбирала цікавість, чого це прийшов до нас так пізно Аполлінарій і про що вони шепчуться з батьком за столом, я послухався поради матері, згорнувся під комином калачиком, укрившись рядном з головою, й наказав собі спати.

Довго чи не довго я спав – не знаю, але прокинувся від шепоту у саме вухо:

– Прокинься, чуєш…

Розплющив очі, в хаті видно від місяця, а наді мною батькова голова.

– Це ти, тату? – перепитую напівсонний.

– Я, я, синок, – прошепотів він у відповідь. – Вставай, діло до тебе є, треба помогти Аполлінарію Петровичу.

Зачувши таке, одразу схопився, сів під комином, сну як не було.

– Що я маю зробити?

Батько одразу ж пояснив: нічого особливого, просто я повинен одягнутися, вийти надвір і обдивитися тихенько, чи немає нікого у нас за хатою, за повіткою чи за деревами у саду.

– А як є? – питаю батька.

– І як є, і як немає, ти, ніби нічого не помітив, вернешся в хату й скажеш нам, – пояснив мені батько. – Нічого не бійся, тебе ніхто не зачепить, бо в тебе болить живіт і ти вийшов за повітку по ділу. Зрозумів? А поки йтимеш туди та назад – скрізь гарненько й роздивишся. Надворі видно як удень.

Чесно кажучи, мене це й приваблювало, і лякало водночас, адже я ніколи так пізно вночі не виходив сам надвір, виводили батько чи мати. Та найцікавіше було те, чому цього не може зробити батько.

Запитав його, а він:

– Так треба, синку, колись поясню.

Батькове доручення я виконав чесно, зробив усе так, як він звелів. Невдовзі вони з Аполлінарієм пішли з хати, і батька довгенько не було. Ми ждали його з матір'ю, не спали. А коли прийшов – нічого не розпитували, я зрозумів: з Аполлінарієм усе гаразд.

Вранці, коли я збирався до школи, батько поклав мені руку на плече й тихо попередив:

– Ти ж там дивись, нікому з хлопців у школі не проговорись, що в нас був уночі Аполлінарій. Цього ніхто не повинен знати. Зрозумів?

Я зрозумів, пообіцяв мовчати і не проговорився.

А з Аполлінарієм у мене після того стали ще кращі взаємини. Де б ми не бачились із ним, на вулиці чи біля крамниці, він завжди питав, як мо діла, як я вчуся у школі. Потім оглядався довкруж, чи нікого немає поблизу, діставав з кишені кілька монет і вкладав мені в руку.

– Приходь по цукерки, – запрошував, усміхаючись. Саме після тієї ночі він і придумав отаке: дав мені

грошей і пояснив, що відтепер я буду купувати у нього цукерки і пряники, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Дуже переживав дядечко Аполлінарій, коли засудили мого батька. Втішав матір, мене, просив передавати батькові від нього вітання в листах. Зрідка помагав нам, давав потроху крупів, цукру, оселедців. Власне – що було в лавці. Мене ж мало не щодня пригощав цукерками чи пряниками.

– Тільки нікому не хвались, що я тобі даю, – попереджав.

Але потім… Потім у крамниці нічого не стало. Після Нового, тридцять третього. Нічогісінько їстівного. Завозили тільки крейду, гас і сіль. Коли я, повертаючись зі школи, заходив за старою звичкою до неї, просто так, поговорити з дядечком Аполлінарієм, він радо зустрічав мене, говорив приємні слова, питав, як ми там з матір'ю.

– Дуже бідуємо, – казав я. – Зовсім їсти нічого.

Дядечко Аполлінарій одразу супився, між бровами

з'являлась глибока зморшка, тонкі губи ставали немов зліплені клеєм, а худорляве, дбайливо виголене обличчя ставало немов сірим, немов покривалось тінню. Він відводив свої маленькі сірі очі убік, немов у всьому був винен, і, ніяковіючи, казав:

– Це ж треба, я навіть не маю тебе чим пригостити.

Потім похапцем, поки нікого не було в крамниці, тицяв мені в руку троячку чи п'ятірку й велів передати матері, нехай купить у когось хоч десяток картоплин.

Добрий, сердечний дядечко Аполлінарій. Скільки разів він виручав нас із матір'ю. І, мабуть, догадувався я, не тільки нас, хоч сам, особливо після Нового року, помітно осунувся, схуд, став не такий бадьорий, не такий жвавий у розмові, рідше жартував. Але все одно без жартів не обходився.

Якось, будучи біля крамниці, я почув, як у розмові з чоловіками дядечко Аполлінарій пожурився:

– Така мені біда в крамниці – ні миші, ні криси немає, немає на кого капкана та мишоловки поставити. Хоч викинь!

– Де ж це вони поділися? – спитав хтось із гурту чоловіків хитро.

– Повтікали, бо ж гвіздків та ухналів не вгризуть, – відказав дядечко Аполлінарій.

Посміялися в гурті дядьки, усміхнувся з цього жарту і я, та й забув.

Та хтось, мабуть, не забув, комусь міцно засів цей жарт у пам'ять…

…Того похмурого сльотавого дня, поснідавши макухою, що залишилась від вечері, я пішов до школи й неждано-негадано для себе запізнився на цілий урок. Мені, звичайно, за це дісталося від учителя, пообіцяв залишити після уроків, хоч я сказав йому у своє виправдання, що в мене дуже болів від макухи живіт. Насправді ж запізнився я зовсім не тому, але сказати правду вчителеві не зміг.

Сталося ж ось що.

До школи з дому мені йти недалеко. Або – зовсім недалеко. Мимо крамниці, через вигін – і в школі. Хвилин п'ять ходіння. Отож вийшов я з хати і грязькою, розгрузлою стежкою почвалав, чвакаючи по грязі ледь-ледь просохлими в печі латаними-перелатаними чобітьми.

Ось нарешті й крамниця. Але чому вона й досі зачинена, дивуюсь. Зашпорені вікна й двері. Адже дядечко Аполлінарій о цій порі уже завжди відчиняв її і ждав за прилавком уранішніх покупців. Проходячи мимо, я завжди вітався з ним, і він бадьоро казав мені у відповідь: «Добрий ранок!» Що ж трапилося з ним сьогодні? Чи не захворів, бува?

Я відчував, що час у мене ще є, бо завжди приходив до школи задовго до дзвінка, і тому вирішив звернути на стежку праворуч і пройти попід вигоном до хати дядечка Аполлінарія. Від лавки це рукою подати, може, подумалося, довідаюсь якось, що з ним, або й зустріну його самого. Міг же він просто трішки запізнитися.

Стежка тут була не така грязька, як від нас, і я пішов по ній швидше. Минув після лавки одну хату, другу, а третя, на горбку, вже й Аполлінарієва, чи, як казали в селі, – дякова.

Ні на вулиці, ні біля перших двох хат не було видно жодної живої душі, зате навпроти дякового двору я побачив запряжену парою коней підводу і зігнуту чоловічу постать на ній.

«Так ось чого дядечко Аполлінарій затримався відчинити лавку, – майнуло у моїй голові. – Хтось до нього приїхав».

Мені б подумати отак, повернутися й іти до школи. Так ні ж, ноги понесли до підводи, закортіло довідатися, хто ж то приїхав, вирішив запитати про це у того чоловіка, що сидів на підводі.

Підходжу ближче, дивлюся на нього – і очам своїм не вірю: на возі сидить міліціонер. Молодий, кирпатий, в шинелі, підперезаній брезентовим ременем; на ремені збоку – наган у потертій кобурі, а в руках батіг. Від такої несподіванки я одразу ж розгубився і не знав, що йому сказати, бо ж зупинився перед ним немов закам'янілий. Добре, що він виручив, першим привітався до мене:

– Ну, здоров!

– Здрастуйте! – бадьоро відказав я.

Міліціонер оглянув мене з ніг до голови прискіпливо й питає:

– Що скажеш?

Оговтавшись, я Миттю придумав йому таку відповідь:

– Хотів купити в крамниці нове перо, а вона зачинена, то я вирішив дізнатися в дядечка Аполлінарія, чи скоро він відчинить, бо у мене геть нічим писати. – І далі питаю: – А ви, бува, не до нього приїхали? Теж, щоб крамницю відчинив? – А сам очей з нього не зводжу.

Міліціонер же, бестія, мабуть, розгадав мою хитрість, посміхнувся розпроєхидно, покрутив у руці батогом і каже:

– Іди ти, хлопче, краще в школу, щоб не запізнився на урок, а перо собі купиш іншим разом.

Від його відповіді у мене похололо в грудях, я догадався, чого він тут стоїть підводою. Видаю себе за наївного, байдуже махаю рукою:

– Не запізнюся, до дзвінка ще далеко, коли дядечко Аполлінарій зараз піде в крамницю, я встигну.

Міліціонер тут же сердито насупив брови, зістрибнув з воза й став переді мною з батогом у руці.

– Ось що, хлопче, іди ти швидше звідси, поки я добрий. Бо як розгніваюсь, то й батогом можу почастувати. Зрозумів?

Я відступив від нього метрів на три й кажу ображено:

– За що ж битися? Я вам нічого поганого не зробив.

Кирпатого міліціонера це, мабуть-таки, розгнівило, бо повне обличчя його одразу почервоніло, у вузьких очах під кущуватими бровами блиснули дві жаринки. Він ступив крок до мене й процідив крізь зуби:

– Ти, я бачу, впертий. Мало тебе, мабуть, батько лупцював. Ану геть звідси, щоб і духу твого тут не було! Розпатякався! – І замахнувся на мене батогом…

Я встиг відстрибнути від нього вбік, і хто знає, чим би все скінчилося для мене, коли б ми обидва не побачили, як з хати вийшов у супроводі двох міліціонерів дядечко Аполлінарій і попрямував стежиною через двір до відчиненої хвіртки, навпроти якої й стояла міліцейська підвода. Руки він тримав за спиною. Голову опустив униз, немов видивлявся щось на стежці. Обидва міліціонери несли в руках по добрій в'язці книжок і зошитів.

– Ну йди ж бо звідси, чорт би тебе забрав! – просичав мені міліціонер і, хвиснувши зі злості по землі батогом, повернувся до підводи.

«Тепер, – вирішив я, – він мене не зачепить».

І продовжував спостерігати за дядечком Аполлінарієм, гарячково думаючи: за що ж це його забрали? Мені хотілося кинутись до міліціонерів, що супроводжували його, просити їх, благати, щоб відпустили дядечка Аполлінарія, сказати їм, що він чесний, добрий. Але… побоявся. Побоявся того, що з батогом, і тих двох, які, мабуть, не кращі від нього. Візьмуть та й відшмагають: не втручайся не в своє діло. Або ще й заберуть разом з Аполлінарієм, адже помагав я йому… Що тоді бідна мати робитиме? Ні батька, ні мене…

Стримався, не сказав ні слова. Але так мені захотілося, щоб глянув у мій бік дядечко Аполлінарій, щоб побачив, що я співчуваю йому, переживаю за нього, не вірю, що він у чомусь винен.

І він, немов відчувши моє бажання, глянув, спасибі йому. Підвів голову, глянув і здивувався:

– О, а ти чого тут? – А в очах німе запитаннями не сталося чогось страшного?

Щоб заспокоїти його, аби він знав, що я тут опинився цілком випадково, я чемно кивнув йому головою й пояснив, як і міліціонерові з батогом:

– Хотів купити нове перо, а крамниця зачинена, я й прийшов спитати, коли відчините.

Не так йому пояснив, як для тих двох міліціонерів сказав.

Дядечко Аполлінарій, мабуть, одразу зрозумів мою вигадку і заспокійливо відповів:

– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.

Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»

Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.

Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.

Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.

Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.

Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.

Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА

Наш учитель Павло Іванович, худий, зморшкуватий, з великою чорною бородавкою на правій щоці, таки залишив мене того дня після уроків за запізнення. Він завжди дотримував свого слова, карав нас за кожне порушення дисципліни в школі, за невивчений урок, за невиконання домашніх письмових завдань. Не прощав нікому.

Залишивши, сказав мені:

– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?

– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?

За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.

– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.

Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.

При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.

Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?

Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?

А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.

Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.

Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.

Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.

Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.

Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»

Звідки воно, це відчуття?

Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.

Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.

Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»

Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.

Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?

Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.

– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.

– Ось перевірте, все виконав.

Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.

– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.

– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.

Але Павло Іванович не повірив.

– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.

Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.

– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.

– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.

По паузі я розказав. Все, як було.

Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.

Мовчав і я.

Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.

Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.

– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?

Я мовчки стенув плечима.

– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.

– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?

Учитель подивився на мене довірливо.

– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.

У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!

Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:

– А як батько? Часто пише? Як він там?

– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.

– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.

Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.

– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.

Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?

Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.

Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.

Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:

– Та-а-а…

– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.

На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»

Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.

Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.

– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.

Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.

Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.

Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.

Він це, мабуть, помітив, зупинився.

– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.

Так і зайшли з ним у квартиру.

– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.

Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.

– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.

Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.

Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.

Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.

– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.

Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:

– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.

Та вона не послухала.

– Я небагато, – відказала.

– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.

Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.

Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!

І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»

Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.

– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.

Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.

Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.

Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.

Отож вирішую піти провідати дома Грицька, бо в школі ми з ним лише бачимось, а майже ні про що не говоримо. Занесу додому шаньку з книжками та окраєць хліба й піду. Швидше б уже просихало, та можна надворі погуляти, бо сидіти в хаті набридає.

Йду, розмірковую отак, а вже й крамниця, не помітив, коли й дійшов. Стоїть замкнута, і нікогісінько біля неї, як учора, позавчора, як бувало раніше, – діти бігали, галасували, щось купували жінки, а дядьки просто стояли на ґанку, курили й жваво говорили про всяку всячину.

Де то зараз дядечко Аполлінарій? Куди завезла його міліція? Коли він знову відчинить крамницю? І чи відчинить взагалі?

Щоб не вступити у непрохідну грязь, іду обережно, дивлюсь собі під ноги і не думаю, яка і з ким буде у мене зараз зустріч, чим вона закінчиться.

Ось-ось уже мав минути крамницю, біля якої ще довго буде висихати земля, як із-за неї несподівано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.

Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.

Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.

Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.

– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.

Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:

– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.

Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.

– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.

Але Антон був спокійний.

– Від дядьків почув на бригадному дворі.

Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної

бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.

– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.

Антона здивувало моє заперечення.

– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.

– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!

Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.

Сказав правду: вчитель залишав після уроків.

– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.

Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.

Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:

– А що у тебе в шанці? Хліб?

Я аж рота розкрив від здивування.

– З чого ти взяв? – питаю.

– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.

Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.

Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.

Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.

– Де взяв? – кивнув мені головою.

– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.

А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.

Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:

– Так же нечесно, Антоне.

Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.

– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!

Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.

Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»

Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.

– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!

Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.

Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.

Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого від вулиці бузиною, вхопив за облізлий комір пальта. Антон шарпнувся, хотів вирватись, але я тримав міцно.

– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.

– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!

– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…

Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?

Кажу йому уже лагідніше:

– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:

– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.

– А я кажу – віддай!

– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.

Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.

Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:

– Кажу, пусти, бо вдарю!

– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!

– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.

Мабуть, це й виводить Антона з рівноваги, він уже люто кричить:

– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.

Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.

Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.

Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.

– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?

– Не поділили, – буркнув я.

– Чого? – поцікавився Микола.

Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.

– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.

Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?

Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.

Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.

– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.

Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:

– Давай розділимо.

– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.

У Антона на очах виступили сльози.

– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.

Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.

На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.

Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:

– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.

Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.

Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»

Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.

З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.

Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.

Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.

Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.

– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.

Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:

– Чого ж ти раніше не сказав?

– Забувся, – винувато мовив Грицько.

За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.

Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.

Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…

Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет, з вишкіреними зубами і великими відкритими очима. Мені чомусь одразу здалося, то вона дивилася на дядьків і сміялася з них, що вони вп'ятьох ніяк не можуть витягнути її надвір.

А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.

З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.

– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?

Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.

Але той махнув рукою.

– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!

І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.

Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.

– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.

І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.

Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.

Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.

Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»

По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.

Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.

– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.

– Бачу, – буркнув я йому в спину.

Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.

– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?

Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.

– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,

мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.

– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.

Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.

Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.

– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.

Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.

Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.

– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.

– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.

Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.

– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.

Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.

Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.

– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.

Мені сподобалась ця його думка.

– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.

Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!

Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.

«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.

Та Шевченко, як завжди, мовчав.

Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»

Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.

Розділ шостий. ОБРАЗА

Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:

– Хлопці, заждіть!

Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.

– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!

– Як? – ми з Грицьком.

Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:

– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.

– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.

Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.

– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.

– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.

Грицько безнадійно махнув рукою:

– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.

Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.

Антон також із співчуттям подивився на мене.

– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.

Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!

З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.

З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.

В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.

Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.

Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:

– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.

Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.

І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.

Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.

Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.

«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»

На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:

– Що трапилось, мамо?

Мати знову в сльози.

– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…

– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.

Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.

– Стій і мовчи, – звеліла.

А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:

– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.

– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.

Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:

– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.

– Який ячмінь? – костричусь я.

– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.

– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!

Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:

– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.

Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:

– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!

– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.

– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?

– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?

Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.

Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.

– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!

Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.

Заспокоїв нас Задорожний:

Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?

Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.

В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.

Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».

Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.

– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.

– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.

Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.

Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.

«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.

Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.

Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.

– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно– подивився на мене:

– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.

Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.

Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.

Помітивши, що я вагаюсь, голова сільради взяв мене за лікоть, нахилився й сказав:

– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.

І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?

А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.

Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.

– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!

– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.

– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.

Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.

Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.

Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?

Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.

– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?

Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:

– Мамо, годі, не треба плакати.

– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…

Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.

…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.

Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.

– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.

Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.

І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!

Розділ сьомий. СУМНО

Сидимо з сусідкою Галькою в нашій хаті й сумуємо. Надворі весна в розпалі, тепло, сонячно, гарно, а нас не вабить на вулицю. Не хочеться не те, що побігати десь, з хати вийти немає бажання.

Я нещодавно прийшов від Грицька й розказав Гальці: погано йому, не легшає.

– Треба в лікарню б його, в Турівку, – гаряче говорить вона. – Чого мати не везе?

Пояснюю їй:

– Ходила до нашого бригадира, а той руками розвів: ви ж не колгоспники, не маю права підводи дати.

– Зараза він! – лається Галька. – Повбивати їх усіх! Не колгоспники-и… І чого Грицькова мати в колгосп не вступила? – зводить на мене очі. Я стенаю плечима:

– Не знаю…

Серед дівчат, своїх ровесниць, на нашому кутку Галька одна дружить з нами, хлопцями. Мабуть, тому, що сама більше схожа на хлопця, ніж на дівчину. Завжди стрижена, ходить широко, твердо ступаючи ногами по землі. Руки довгі, завжди стиснуті в кулаки. Обличчя теж хлоп'яче. Кругле, з кирпатим носом посередині, в ластовинні. Очі жваві, блискучі, з зеленим відтінком. А про голос і говорити нічого: грубий, ніби простуджений. Поміж нами, хлопцями, ми називаємо її – Галь.

Я не зовсім погоджуюсь з Галькою, що треба всіх начальників у колгоспі повбивати. Але що бригадира – згоден, він таки негідник, коли не дав підводи повезти нашого хворого товариша в лікарню.

Грицько захворів кілька днів тому. Лежить дома, навіть до школи не ходить. А захворів від млинців з гни лої картоплі. Знайшов у себе в старій ямі хтозна колишню. Мати його, тітка Пріська, перемила ту гниль водою і спекла на олійній гущі. Гарячі – казав Грицько – млинці були смачні, й він їх з жадністю наївся. Наївся зранку, а по обіді, вернувшись зі школи, й захворів. Почалися розлад шлунка, блювота, висока температура. Мати заварила якихось трав, напувала. Не допомогло. Покликала бабу-знахарку з сусіднього кутка. Та чаклувала над ним, напувала свяченою водою, ще якимось відваром. Дарма. Пожовтів Грицько, очі позападали.

– Мабуть, я вмру, – кволо сказав мені, коли я приніс йому дві скибки хліба зі школи. Павло Іванович розпорядився, коли довідався, що Грицько захворів.

– Не говори дурниць! – розсердився я на Грицька. – Ось з'їж хліба, і тобі одразу полегшає.

Але що там того хліба, дві тоненькі скибочки, не полегшало йому від них.

Сидимо ми з Галькою, журимось, думаємо, чим би таким Грицька підгодувати, щоб одужав. Та й де його взяти? Самі ж бо голодуємо. Я жду не діждуся з поля матері. Відколи в колгоспі почалася посівна, вона працює біля сівалок і щовечора приносить мені загорнуту в чисту хустинку, мов куряче яйце, гречану галушку, їм варять на обід суп з галушками, по дві на душу, то одну з'їдає вона, а другу – віддає мені. А сьогодні я вирішую віднести цю галушку Грицькові.

– Правильно, – згоджується зі мною Галька, а сама дивиться на мене такими голодними очима, що мені аж моторошно стає.

У Гальчиних батьків більша сім'я, і Галька, звісно, недоїдає більше ніж я. Хіба це не сумно?

Велика зажура бере мене й за батька. Три дні тому одержали від нього листа, в якому він поскаржився, що занедужав. Болить шлунок, живіт. Дуже охляв. «Якби ви зараз мене побачили, – написав, – то й не впізнали б, одні кістки та шкіра». Мати плакала, коли я читав, і сказала, як тільки одсіються в колгоспі, продасть на базарі в Згурівці щось із своєї одежі, купимо дещо з їжі й провідаємо батька. За два дні справимось, дорога вже підсохла.

– І наш батько слабий, – журно каже Галька. – В грудях болить, дуже кашляє. І ноги почали пухнути. Як прийде увечері з роботи, мов понадувані, аж сині. За ніч відійдуть, на вечір знову пухлі.

– То, мабуть, від того, що він багато ходить, – намагаюсь заспокоїти Гальку. – А кашляє, бо багато курить.

Галька знову дивиться на мене пильно, не кліпаючи віями, й каже тривожно:

– Не від ходіння то – від голоду ноги пухнуть. – И зітхає важко, на повні груди.

Мені стає страшно. Від Гальчиного зітхання. Від того, що вона сказала. Про пухлі батькові ноги. Це ж можуть опухнути ноги і в моєї матері, і в нас із Галькою. А тоді що?

Із задуми мене виводить Галька.

– Ти вже повчив уроки? – питає.

– Повчив, – відказую і тут же цікавлюсь: – А що? Галька зіскакує з лави, на якій сиділа, звісивши босі ноги, й пропонує:

– Давай гайнемо на кладовище й полазимо по вишнях, пошукаємо клею. Я вже на своїх домашніх увесь обдерла. Від нього не так хочеться їсти. А як з'їсти чимало, то й зовсім перехочеться. І ще, кажуть, можна їсти пуп'яночки з бузку. Вони, правда, гіркі, але дарма. Ходімо?

Я не мав бажання йти на кладовище й лазити там по вишнях. Не тому, що не хотілося їсти, а тому, що не любив кладовища, воно завжди навіювало на мене сум. Мені здавалося, що, ходячи по ньому, ми ходимо по тих людях, які там поховані, їм важко від того, але сказати нам вони не можуть. Проте й не міг відмовити Гальці, бо розумів – дівчину доймає голод. Якби у мене було чим пригостити її, я б, звичайно, це зробив. Але…

До речі, коли в нас у хаті не стало нічогісінько з їжі, наш сірий кіт, переловивши всіх мишей, поголодував кілька днів і зійшов із дому. Пішов і не вернувся. Мати пожурилася за ним і сказала, що це погана прикмета.

– Ходімо! – кажу Гальці і встаю із-за столу, за яким готував уроки. – І Грицькові надеремо клею, кажуть, він лікувальний. – Власне, ця думка хоч чимось допомогти товаришеві й примусила мене подолати своє вагання.

У Гальки ту ж мить зник нездоровий блиск в очах, вони в неї одразу ж проясніли, стали лагідними й добрими. Великі зеленаві Гальчині очі.

– Авжеж і йому! – згодилась. – А там скоро акація віте, рогоза в болоті появиться. Заживемо! – Й закрутилася по хаті. Сказано – дівчина.

Вийшли з хати, а надворі день – мов казка. Сонячно, тепло, зелено, в повітрі ластівки літають, цвірінькають на старій груші горобці, пахне молодим вербовим листям і дерезою на нашій канаві від вулиці.

І раптом цю казку, цю сонячну весняну тишу порушує шалений тупіт кінських копит і дикий, несамовитий, аж душу роздирало навпіл, людський крик: а-а-а-а-а-а-а-а-а!

– Що це? – хапає злякано мене за руку Галька, й ми біжимо до хвіртки, щоб виглянути на вже давно висохлу од грязі вулицю, в'їжджену возами.

Виглядаємо й бачимо страшну картину: вулицею з вигона до нашої бригади шаленим галопом мчить молодий кінь, а на поводі від вуздечки тягнеться по землі хлопець, перевертається на всі боки, і, як тільки може кричати людина, кричить.

– Ой! – вигукує перелякана Галька, тулить до грудей стиснуті в кулаки руки, і очі її скляніють від жаху. – Когось кінь носить!

А кінь уже минув Гальчину хату, хату діда Йосипа Стовбуна й схарапуджено мчить серединою вулиці мимо нас. Він аж хропе, у нього від бігу кавкає в боках.

Ми не впізнаємо того хлопця, що волочиться за конем, бо був він чорний від куряви і весь час крутився на поводі, але гукаємо йому вслід:

– Кидай повід! Кидай повід!

Та хлопець, певна річ, не почув нашої поради, і кінь помчав з ним далі, тягнучи його за собою. Його і хлопцеве несамовите: «А-а-а-а-а-а-а-а!»

Не змовляючись, ми з Галькою в одну мить вискочили на вулицю й щодуху подалися вслід за конем. Нам було добре видно, як біля бригади троє конюхів вибігли назустріч коневі, простягнувши уперед руки, щоб перепинити його, вхопити за вуздечку чи за гриву.

Але кінь за кілька кроків від них круто розвернувся й помчав назад, тепер уже на нас із Галькою.

– Тіка-а-а-й-й-те-е! – закричали нам від бригади конюхи.

Я вхопив Гальку за руку. Справді, треба звернути убік, притиснутись до тину, бо переляканий кінь може збити нас, затоптати.

Проте Галька, мабуть, зрозуміла, що це нам треба переймати коня, і продовжувала бігти йому назустріч, гукаючи «Стій, стій!» і махаючи правою вільною рукою. І я теж разом з нею загукав коневі «стій!» і замахав лівою рукою.

Кінь, мабуть, розгубився, побачивши нас, стишив біг і, розвернувшись, подався назад, у бригаду.

Там його і зловили віжками конюхи.

Поки ми з Галькою добігли, вони вже відчепили хлопця, а запирханого коня коротко, щоб не одірвався, прив'язали до старого воза біля стайні.

Хлопець лежав горілиць посеред подвір'я понівечений, закривавлений, чорний. Голова схилена набік, права рука зігнута в лікті, а ліва дивно закинута за голову, мабуть, нею тримався за повід і її вивернуло. Біля розтуленого рота червоною стрічкою загусла кров. Був босий і голомозий, у полотняних штанях і висмикнутій із них невизначеного кольору забрудненій сорочці.

І був уже мертвий.

Від несподіваності, від пережитого страху я не впізнав хлопця, зате Галька впізнала одразу:

– Боже, та це ж Володька Давиденків! Як же це він?… – І звела на конюха дядька Дениса здивовано-округлі очі.

Дядько Денис помовчав, пошкріб правицею давно небриту бороду, зітхнув глибоко, аж хлипнуло в грудях, і лише тоді тихо заговорив, дивлячись собі під ноги:

– Він водив коней у сівалці… Перед обідом одна з них упала прямо на ріллі… й більше не встала… Бригадир і прислав Володьку взяти ось цього на заміну, необ'їждженого… Я ще й попередив, дивись, кажу, Володько, щоб не поносив… А він: «Не поносить, дядьку!» Скочив верхи й подався… Тепер ось маєш… – показав чорною, зашкарублою рукою на мертвого Володьку. – Півгодини, мабуть, не минуло – і немає хлопця. Ось тобі й не поносив… Як сталось, що він за руку повід прив'язав?…

– Треба Вірці переказати, – ні до кого не звертаючись, прошепотіла Галька. – Я побіжу через кладовище…

Володька із старшим братом Михайлом і молодшою сестрою Віркою жили навпроти кладовища, на вулиці, що виходила із села. їхня хата стояла другою від поля. Старі батько й мати у них померли напровесні. Спершу мати, а через тиждень батько. Й залишились вони утрьох. Хлопці працювали в колгоспі, а Вірка, яку за гострий язик називали бритвою, – хазяйнувала дома, була їм за матір. Я її не раз бачив у Гальки вдома, з нею дружила старша Гальчина сестра Параска.

Проте бігти до Вірки Давиденкової Гальці не довелося. Десь, може, від Гальчиної хати чи нашої до бригади долинуло її розпачливе голосіння, а невдовзі ми побачили її саму. Вірка бігла серединою вулиці, простягнувши поперед себе руки, і кричала щось нерозбірливе й дике.

Ось вона все ближче й ближче, вже побачила нас на подвір'ї бригади, мабуть, зрозуміла все й закричала ще голосніше, ще надривніше, з усієї сили. Від того дикого її крику у мене аж похололо в душі, а поза шкірою полізли мурашки.

– Ой, де ж він, братик мій? Ой, де ж рідненький? – вбігла вона – розпатлана, з мокрим від сліз обличчям – на подвір'я й, побачивши розпростертого на землі Володьку, впала йому на груди, забилася в риданні: – Та я ж казала тобі, та я ж говорила – прив'яжи коня до тину, а ти й не послухав! Та будь же вона проклята, ота сівба, як вона тебе від нас забрала! Ой, братику мін рідненький, братику мій дорогенький, забери й мене з собою, бо як же я без тебе житиму!…

Її плач, її примовляння брали за серце, вивертали душу. Я відчув, як у мене набігали сльози на очі. Поруч схлипнула Галька. Дядько Денис теж витер шкарубкою рукою сльози з очей.

Жаль було Володьки. Малий же ще, а сіяв у полі, сподівався, що на зароблені трудодні колись дадуть хліба.

Коли Вірка виплакалась і викричалась, дядько Денис взяв її за плечі, допоміг звестися на ноги, погладив долонею по розпатланих косах.

– Годі, дочко, плачем горю не поможеш, Володьки не вернеш. Як воно сталося, розкажи.

Все ще схлипуючи, витираючи сльози на щоках, Вірка розповіла.

З бригади Володька заїхав додому, взяти махорки. Попросив її винести жменю. Вона саме йшла від колодязя до хати, воду несла. Кінь побачив і потягнувся до відра. Володька зіскочив з нього і до Вірки: давай, мовляв, я напою його, а ти біжи по махорку. Зробив з повіддя петлю, накинув на ліву руку, а правою – за відро. Вірка зауважила йому: прив'язав би коня до тину та й напоїв. А Володька: іди швидко по махорку, бо я й так запізнююсь, мене у полі чекають. Вірка в хату, а Володька коня напувати. А цим часом машина легкова, начальницька, з поля у вулицю вскочила і з гуркотом мимо Володьки з конем, тільки курява вихором услід. Кінь схарапудився, став дибки і понісся. Поки Вірка вискочила з двору, тільки слід на піщаній дорозі від Володьки залишився. Кінь поволік його в село, і Вірка побігла за ним.

– Бодай та машина провалилася! – закінчила розповідати Вірка й. знову заголосила: – Ой, братику мій рідненький, братику дорогенький! Та ти ж і голодний був, та ти ж і холодн-и-й бу-у-у-в!…

Ми з Галькою тихенько пішли з бригади, забувши про те, куди збиралися, що хотіли робити. Пішли додому…

Не знаю, як у Гальки, а в мене було гірко на душі, адже майже на наших очах загинув хлопець. Переді мною стояла страшна, вразлива картина: вороний коник волочить на повідді обіч себе курною вулицею Володьку.

А з колгоспної бригади нам услід чулося відчайдушне Вірчине голосіння.

Та нарешті воно затихло, і через деякий час на вулиці з'явилася підвода. Ось вона ближче, ближче, і ми з Галькою побачили, що поряд худющої конячини, яка ледве тягнула воза, йшов дядько Денис, тримаючи в руках віжки, а біля воза, держачись за ручицю, – Вірка з похиленою головою.

Вони везли додому мертвого Володьку.

Проїжджаючи мимо нашого двору, Вірка мовчки поглянула на нас з Галькою і так же мовчки пішла далі.

– Бідна Вірка, – прошепотіла Галька. – Як мені жаль її.

Не знала тоді вона і в голові не покладала, яку без-жалість проявить до неї Вірка. Дику жорстокість.

Але про це попереду. А тоді ми стояли з Галькою у нашому дворі, поки дядько Денис з підводою і Вірка не завернули ліворуч, у вулицю, на якій жили Давиденки.

– Ось так, був Володька і немає, – тихо мовила, зітхнувши, Галька й пішла через дорогу до своєї хати.

– Ось так, дядечку Тарасе, – звернувся я до Шевченка на портреті, переступивши поріг своєї. – Сумно стало жити в нашому селі.

Як завжди, Тарас Григорович промовчав, пильно-пильно дивлячись на мене своїми добрими-предобрими очима.

Я часто дякував подумки оржицькому дядькові Степану за портрет Шевченка, адже у важкі хвилини самотності я мав з ким поговорити, вилити біль душі. А самотнім я був часто і подовгу.

Іноді цілими днями.

Розділ восьмий. ІШОВ ДОЩ

Треба ж так – днів із десять підряд стояла тепла, сонячна погода, в колгоспі ось-ось мали завершити сівбу ранніх зернових, і раптом знову задощило. Дощ почався вночі і йшов з короткими перепочинками цілим тиждень. Знову розквасило землю, нашу вулицю, знову у нас під хатою утворилась калюжа, яку не обійти, а тільки перебродити. Ми сидимо з матір'ю на ледве-ледве теплій печі (топити зовсім нічим), і мати в який уже

раз журиться:

– Господи, хоч би він уже перестав, бо ще покрівлю нашу промочить, стара вже, трухлява. Що тоді робитимемо? І полатати нічим, жодного кулика, та й нікому.

Я згоджуюсь з матір'ю і на знак згоди мовчки хитаю головою.

Мати ж, помовчавши хвилинку-другу, журиться далі:

– Дав би вже досіяти та сходити нам до батька.

– До батька можна й під дощем іти, – кажу я. – Понапинаємось мішками, я холоші штанів підкачаю – і до самих Прилук…

Мати кладе мені руку на голову, гладить.

– Е-е, синку, дощ холодний, промокнемо до кісток, застудитися можна. Треба ждати потепління…

Ждати потепління… Коли то воно знову настане? А мені так уже хочеться побачити батька, так хочеться, що терпіння не вистачає. Я щодня думаю про нього: як він там? Як йому живеться? Голодує, як і ми… Але ж ми хоч вільні… Куди хочеш – іди. А він?

Ні, треба будь-що умовити матір не ждати погоди.

Не з глини, не розмокнемо. А коли йти, воно й не холодно буде.

Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.

Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.

Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.

Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.

Звертаюся до матері:

– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!

Мати прихиляє мене до свого плеча.

– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.

Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»

На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.

Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.

В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.

– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.

– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.

Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».

Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.

– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.

Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.

– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.

У матері опустилися руки:

– Помер? Та як же це?

Параска схлипує, витирає сльози з очей.

– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.

– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.

Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.

За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.

Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.

А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?

От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.

За страхом приходить жаль, бере мене в свої обійми й поволі-поволі стискує всього. Я опираюсь, я пручаюсь, щоб вирватись, але жаль робить своє. Від його міцних обіймів у мене дере в горлі, поколює в носі, а на очі напливають сльози. Ще мить – і я б заплакав.

Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив. Мало не заплакав. Багато у мені жалю зібралося. І за те, що «Кобзаря» вашого не читав – вибачте. Так сталося. Іншим разом неодмінно почитаю.

Поки я подумки говорив з мовчазним Шевченком, виливав йому свої болі й жалі, хату наповнювали вечорові сутінки і повагом умощувалися по кутках на ночівлю. Вони й навіяли на мене сон, я задрімав.

Як довго спав – не знаю, але прокинувся від скрипу сінешніх дверей, і в хату зайшла мати.

– Плаче Галька? – запитав я її.

– Аякже, всі плачуть, – відказала мати, скидаючи з себе мокру хустку й сачок. – Завтра ховатимуть. Хоч би дав Бог дощ перестав.

Більше ми про це не говорили. І ні про що не говорили. Так мовчки й полягали спати під шум дощу за вікнами.

Передрімавши, я, мабуть, далеко відігнав від себе сон і тому довго не міг заснути. Лежав з розплющеними очима й дивився в стелю, чорну як ніч за хатніми вікнами. Потім заплющував їх і лягав боком. Спершу на лівий, потім на правий. Крутився, а сон не брав мене.

Чого ти там крутишся? – обізвалася крізь сон мати – Спи вже, давно пора.

Я й сам знав, що пора, але нічого з собою вдіяти не міг. Не спалося, хоч очі виколи.

Проте виколювати очей не довелося. Я таки заснув. Незчувся, як і коли. На якому боці й о котрій годині. І заснув міцно. Мати ледве добудилася мене вранці. Просто звела на постелі, притулила до комина й ну піднімати мою голову рукою за підборіддя, звертаючись:

– Синок, розплющуй же нарешті очі та подивись, хто в нас у хаті!

«Хто б це міг так рано до нас прийти? – кволо-кволо ворушиться в моїй голові сонна думка. – І чому я маю на нього дивитися?»

А слідом за цією думкою – інша: «А чого це раптом мати так ніби радо каже: подивися, хто в нас у хаті!»

Очі ж ще не розплющуються – сонні. Намагаюся розплющити, а повіки немов посклеювані чимось.

Нарешті таки пересилюю себе, підводжу голову, розплющую очі і… не вірю побаченому. Біля припічка стоїть худий, зарослий рудою щетиною, у драній, мокрій і брудній куфайці, з такою ж мокрою і брудною шапкою в руці – батько. Мій рідний батько! Стоїть і дивиться на мене добрими сіро-синіми очима, кволо, ледве-ледве всміхаючись кутиками уст.

– Та-а-а-тку-у! – кричу я з усієї сили, стрибаю з печі і висну в нього на шиї. – Ти прийшов? – й цілую, Цілую його колючі щоки, очі, лоб, стрижену голову.

Від батька пахне дощем і махоркою, кінським потом весняною землею. І ще чимось незбагненно приємним, тільки йому властивим, батьківським.

– Та-ат-ку-у… – міцно-міцно тулюся до нього і не вірю – він це чи не він, наяву це чи уві сні.

– Синок, синочок, – гаряче шепоче мені у вухо батько, цілує мене холодними губами і гладить, гладить по плечах, по спині худими, зашкарублими руками. З його очей рясно котяться сльози.

Плачу і я. Від радості.

Плаче і мати, обійнявши нас обох.

Плачемо ми всі троє. Плачемо, мов діти, не соромлячись одне одного.

А коли виплакались, перехвилювались від радісної зустрічі, мати розповіла, як знайшла батька. Так, саме знайшла. Він не прийшов сам у хату. Вона не зустріла його ні на подвір'ї, ні на сінешньому порозі. А знайшла на нашому ще невиораному і непосадженому городі.

Вранці, напнувшись від дощу стареньким мішком, вийшла з відром по воду. Дивиться, а на городі стоїть худа-худюща сіра конячина, опустивши низько до землі голову, немов розглядає щось на ній. Аж воно справді так: перед кобилою, немов складений удвоє, лежить чоловік. У матері серце так і кольнуло: невже мертвий? Хто він і як опинився на нашому городі? Поставила відро під стріху – і мерщій по грязюці до того чоловіка. І мало не вмерла, коли побачила, що то наш батько. Вона до нього, давай будити. А він спить. Ледве розбудила, звела під руки і ну вести до хати. Не йшов, а ледве ноги переставляв, так закоцюб.

Батько потер руки, вони в нього немов дерев'яні, винувато всміхнувся.

– Цілу ніч на кобилі їхав. До вас поспішав. Зі сну геть вибився і як упав з неї на городі – не пам'ятаю.

Мати витирає мокрі від сліз щоки, повертається до ікон у кутку хати й хреститься:

– Спасибі тобі, Господи! Спасибі тобі, Матір Божа! Я розумію її, це вона дякує нашим святим, Ісусу Христу й Божій Матері за те, що повернули нам батька, зберегли йому життя, не дали загинути.

Потім мати підступає до скрині, відчиняє віко, дістає з неї батькові одяг і велить йому хутко лізти на піч і переодягнутись.

За кілька хвилин ми сидимо всі троє на печі, батько ще й обіпнутий рядном, і мати просить його:

– Розкажи ж нам тепер про себе, як воно сталося,

що ти вернувся. Ми ж до тебе скоро збиралися прийти, а ти, бач, нас випередив.

Батько помовчав якусь мить, мабуть, роздумуючи, з чого почати, й нарешті заговорив:

– Я й досі не вірю, що дома, що сиджу з вами на печі, що бачу вас. – Голос у батька грубий, з хрипотою, від простуди, мабуть. – Дуже скрутно мені там було. Так скрутно, що й згадувати страшно. Колонія переповнена, в бараках тіснота, бруднота, воші та клопи поїдом їдять. їсти давали раз у день, в обід. Порція супу з буряків і капусти й пайка хліба – сто п'ятдесят грам. А вранці й увечері – чай. Брали нас на роботу в Прилуки, в села возили. Рови копали, цеглу сортували. Що найважче. Восени багато вмерло. Від дезинтерії, запалення легенів, інших хвороб. А зимою та навесні – ще й з голоду. Мене зимою взяли в столярну майстерню, в бригаду, яка робила кінні вози. Працювали там і вільнонаймані від якоїсь артілі. Іноді приносили нам, засудженим, то картоплину, то буряк, то кусень макухи якоїсь, а то й просто жменю насіння. Хто що мав і хто що міг. Та пробув я там недовго. Приїхало якесь начальство і закрило ту майстерню. Знову я в колонії. Двірником призначили. Робота ніби не важка, а день як находишся з мітлою, увечері ніг під собою не чуєш. А з їжею все гірше й гірше ставало. Хліба зменшили до ста грамів, а супи стали варити з гнилої риби. І почало валяти людей. В санчастині не вистачало місць, лежали прямо в бараках, на своїх нарах. Там і вмирали. За день по п'ять-сім чоловік. Зробили з нас, двірників, похоронну команду, ми збирали трупи по бараках і возили ховати.

– Господи, – перехрестилася мати, – сохрани й помилуй.

А у мене морозом сипнуло поза шкірою.

Батько ж розповідав далі:

– Ховали в одній великій ямі. Накидали трупів повну і вже тоді засипали землею. Я довго тримався, але теж нарешті зліг. Заболів шлунок, запекло в животі. Потрапив в санчастину і думав, що назад звідти не вийду, одвезуть і мене до ями. Та третього дня заходить до нас, хворих, сам начальник колонії. З ним лікар і ще двоє з канцелярії. Обійшов усіх, поцікавився, хто скільки лежить, як себе почуває. А потім до всіх нас звертається: «Хто з вас дійде зараз самостійно додому, підніміть руку».

Ми спершу розгубилися, думали – жартує начальник. А він удруге звертається: «Чого мовчите? Повторюю, всіх, хто відчуває в собі силу доїхати додому, завтра відпущу. Бо повмираєте тут до чортової матері, возись мені з вами, набридло вже. Отож видамо довідки і їдьте. Ось ти, звідки?» – показав на мене рукою.

Я відповів.

«Так чого ж ти мовчиш? – закричав він на мене. – Живе під колонією і не хоче додому йти! Як прізвище?»

Я назвав.

«За що строк маєш?» – питає.

Розповів.

«І судили тебе задарма. Запиши, – до одного з канцеляристів. – І готуй документи».

– Хай йому Бог здоров'я дасть, доброму чоловікові, – побажала мати й поклала на себе хрест.

Батько ж повів розповідь далі:

– На другий день, після обіду, мене викликали в канцелярію, видали довідку про дострокове звільнення, у зв'язку з тяжкою хворобою, пайку хліба і випустили за ворота. Вийшов я, і не віриться, що вільний, що можу йти додому. А на ногах ледве стою, тремтять вони в мене. Не від радості, від слабості. Проте вирішив іти, повзти, боком котитися, а додому дістатися, вас побачити…

Від колонії до Прилук доїхав попутньою підводою, взяв добрий чоловік, а від Прилук пішов пішки. Вирішив – йтиму і вночі, адже дорогу знаю. Хай і дощ, і грязь, а йтиму.

За Прилуками почало темніти, аж неподалік від дороги я ще побачив на озимині конячину, паслась. Мені й подумалось: а що як зловити та й доїхати нею додому. Добейкався до неї, а вона, як і я, немічна, худюща-прехудюща. Не тікає. Взяв її за гриву, погладив по шиї та й кажу: «Одвези мене, конячко, хоч до села». А вона тільки сумно дивиться на мене скоса. З великим трудом виліз на неї, спрямував на дорогу, і повезла вона мене, раба Божого, до рідного дому. Єдине, чого боявся, це щоб конячина не спіткнулася і я не впав з неї, бо вдруге уже б не сів, сили не вистачило. Але вона, спасибі, витримала, привезла майже до самої хати, де я й здав. Звалився знесилений і сонний, не пам'ятаю як.

Закінчив батько свою сумну розповідь, і в хаті запанувала цвинтарна тиша. Тільки чути було, як надворі йшов дощ.

Коли я зібрався йти до школи, батько попросив мене:

– Ти ж там не хвалися поки що нікому, що я вернувся. Щоб не йшли провідувати та розпитувати. Бо, бачиш, я який. Хоч одіспатись треба, відлежатись. Лише Павлові Івановичу можна сказати, потихеньку. І вітання йому моє передай.

Важко, ой, якби тільки хто знав, як важко було мені приховувати свою радість, не похвалитися хлопцям у школі, що повернувся батько. Але я мужньо витримав. Лише Павлові Івановичу сказав, і то після уроків. Наздогнав його біля самої квартири і сказав.

– От і добре, що вернувся, – задоволено мовив Павло Іванович. – Передай і йому вітання від мене. Хай одужує.

Радий поспішав я зі школи додому. Гадаю – кожен би радів на моєму місці. Якже – вернувся додому батько, і тепер я щодня бачитиму його, говоритиму з ним, зможу притулитися до нього плечем й просто посидіти мовчки.

І ще була в мене одна потреба поспішати додому: у пазусі, загорнуту в тряпочку, я ніс батькові скибочку черствого ячного хліба, свою шкільну порцію до чаю. Я вирішив віддавати йому свій хліб кожного дня, щоб скоріше видужав, швидше відновилася в нього сила.

Навіщо заховав хліб у пазуху?

Щоб не намок. Адже й того дня ішов дощ. Без перепочинку. То припускав, то стишувався. Але йшов.

Розділ дев'ятий. ЗНАХІДКА НА КЛАДОВИЩІ

Ось нарешті я й у своєму дворі, що поволі почав заростати густим споришем. Іду від хвіртки до сінешніх дверей, мокрий, забрьоханий, і бачу: на них висить наш великий поржавілий замок. Отакої! А це ж чому замкнуто? Навіщо? Ну нехай мати пішла на похорон Гальчиного батька. Так навіщо ж замкнула мого в хаті, знаючи, що я скоро прийду зі школи?

Заглядаю в одне вікно, передпічне, в друге – поряд, на хату. Ні на печі, ні на полу батька немає.

Серце моє одразу немов хто стиснув рукою, воно заболіло, а потім застукало тривожно в грудях, аж я почув його стукіт.

«Невже забрали? – вдарила у голову думка. – Хворого, немічного. Та він же й поспати, мабуть, не встиг!»

Ох ти ж горе!

Не тямлячи себе, вибігаю з двору й через дорогу поспішаю до Гальчиної хати. Грязь і вода розлітаються від мого бігу навсібіч, оббризкують мене з ніг до голови, але я не зважаю на це. Що мені те бризкання, коли немає батька, коли я не встиг на нього надивитися, не встиг наговоритися з ним. Татку ж мій, таточку!

Біжу до Гальки, може, вони щось знають, може, мати їм щось сказала. Хоч у них і в самих горе.

Хата Кулиновичів, як і наша, старенька, з маленькими вікнами, в яких жодної цілої шибки, скрипучими дверима і сіньми без стелі. І стоїть так же, як і наша, над дорогою, тільки трохи вище, на горбку, й коли іде дощ, то до порога попоковзаєшся, поки дійдеш. Проте я докарабкуюсь з розгону, захекано, і нарешті заходжу до хати.

В хаті пахне ладаном і воском. В кутку, перед іконами, жевріє слабенький вогник лампадки, а на столі горить воскова свічка в надщербленій чашці.

– Драстуйте, – тихо вітаюсь і бачу за столом кількох бабів у чорних хустках, схожих на ворон, що сидять рядочком на якійсь жердині, Параску, Гальку. Посеред столу – миска з вареною картоплею в лушпинні й миска кануну. Отже, дядька Григорія поховали і зараз поминають чим Бог послав. А послав він їм дуже мало, це, скоріше, сусіди знесли по картоплині, бо від Гальки знаю, що в них у хаті, як і в нас, давно нічого немає.

Не видно за столом тільки хазяйки хати, тітки Насті. Вона лежить на полу, вкрита стареньким ряденцем, і стиха стогне. Хвора, немічна, мабуть, наплакалась і злягла зовсім, навіть за стіл неспроможна сісти.

Я ніяковію, питаю про матір. Думав, у них, але бачу – немає. Чи не знають дівчата, де вона?

Із-за столу встає Галька, підходить до мене з картоплиною в руці, каже:

– Не хвилюйся, пішли з батьком у сільраду.

Добре мені не хвилюйся, у мене аж у душі похололо, коли почув про сільраду.

– Чого? – не зводжу з Гальки очей.

Галька тицяє мені картоплину до рук, з'їси, мовляв, за упокій батькової душі, потім відводить до самісінького порога й шепоче, кивнувши у бік матері ка полу:

– Дуже погано їй, накричалась так, що ми її й на кладовище не пустили. А ти справді не бійся, по ділу твої пішли в сільраду. Розумієш, копачі, що копали для батька яму, якраз на тому місці викопали два порожні бідони. Сповістили голові сільради. Той приїхав підводою і забрав. Параска похвалилася твоїй матері, а мати, звісно, розказала батькові. От вони й пішли в сільраду подивитись на ті бідони, чи не ті, що у вас торік украдено. Як добре, що твій батько вернувся. А мій уже не вернеться ніколи… Звідти не вертаються. – І на очах сльози.

За столом про щось тихо говорили баби з Параскою, тихо потріскувала свічка в щербатій чашці, а я став заспокоювати Гальку:

– Не треба, не плач, сльозами горю не поможеш. – А сам відступаю до дверей і, нарешті, коли відчув їх спиною, кажу: – То я побіг… Теж у сільраду… Теж хочу побачити оті бідони… – А в думці: «Будь вони тричі прокляті, як через них мого батька в тюрму посадили».

– Іди, – хитає мені на те головою Галька. Боса, ноги по кісточки в грязі, так напевне й на кладовище ходила, бо немає взуття, у старій полотняній спідничці і виношеній, невизначеного кольору хлопчачій сорочці, вона викликає у мене жаль. Бідна дівчина, як їй тепер без батька житиметься.

До сільради від хати Кулиновичів (та й нашої) недалеко, рукою подати, якраз навпроти церкви на вигоні. І сільрада, й контора колгоспу поряд, у хатах розкуркулених. Сільрада в хаті під білою черепицею – Грицька Ковальчука, а контора в хаті під бляхою – Прохора Зозулі. Батько казав, що розкуркулили їх за ці ж хати не під солому і з дощаними підлогами та за те, що в Ковальчука була своя кузня, а в Зозулі вітряк над шляхом на Стару Оржицю.

Але до сільради я не дійшов, зустрів матір з батьком на півдорозі від неї, вони поверталися додому. Мати вела батька під руку, він ледве переставляв ноги і був блідий-блідий. Блідий і худющий. Особливо це впадало в очі, бо він устиг поголитися.

Я нічого не став питати в них, узяв батька за ліву руку, й ми мовчки пішли додому втрьох. На душі в мене відлягло, немов з неї упав важкий і холодний камінь.

Одразу ж, як тільки зайшли в хату, мати звеліла мені й батькові:

– Ви роздягайтесь – і гайда на піч, а я хутенько протоплю та зварю затірки, посьорбаємо гаряченької.

Рідна, дорога моя матуся! Скільки енергії, настирливості й кмітливості проявляла вона, щоб десь заробити, позичити чи виміняти за якусь свою одежину окрайчик хліба, бурячок, десяток картоплин, жменю муки, капустину чи морквину, щоб з'їсти, не терпіти від голоду. І коли сказала тоді про затірку, я одразу догадався: зникла зі скрині або її вишита сорочка, або спідниця чи рушник. Заради батька, заради мене.

Я мовчки підійшов до неї, мовчки віддав свою пайку хліба, мовчки поцілував її в щоку і лише тоді юркнув на піч слідом за батьком.

Поки мати варила затірку з кукурудзяної муки, таки виміняної в когось за святковий материн фартух, батько розповів мені про знахідку на кладовищі та його розмову з головою сільської Ради.

Голова у нас був не сільський, а присланий з району, на прізвище Задорожний. Високий, плечистий, чорночубий і… рябий, дуже понівечений віспою. Але І батько й мати казали – не вредний чоловік. До чесних, працьовитих людей ставився прихильно, із співчуттям, допомагав кому словом, кому ділом, якщо міг.

З брехунами ж, ледарями й тими, хто плутав чуже з своїм, – не церемонився.

Так ось цей голова, коли батько несподівано з'явився в сільраді, дуже зрадів йому, привітав з поверненням і одразу ж показав знайдені бідони, які тримав у сільрадівський кладовій.

Батько одразу впізнав їх. Це були ті самісінькі бідони, що їх украли з нашої хатини, повними сливок і сиру.

Упізнав їх і голова, але вирішив не говорити про це нікому, не сповіщати в міліцію. Сам вирішив виявити злодіїв, він уже приблизно знав, через кого батько сів у тюрму.

– І не признався тобі? – не втримався я від цікавості.

Батько безпорадно розвів руками:

– Ні, адже кажуть: не спійманий на кражі – не злодій. Я теж підозрюю декого, але… – І замовк.

Більше ми про це не говорили.

Невдовзі мати подала нам на піч затірку, гарячу й таку смачнющу, що я, здається, ніколи такої не їв. їли ми її з однієї миски з батьком, їли дерев'яними ложками, які він колись сам вистругав з груші. Той, хто не знає, що таке голод, не може собі уявити смаку такої затірки, як не знає взагалі, що то за страва така – затірка.

Ех, затірка, затірка! Хай тебе й не знає ніхто сьогодні! Надто діти!

…А через кілька десятків років, як уже давно не було мого батька, ліг воїном в братську могилу на німецькій землі у Велику Вітчизняну війну, як спала вічним сном на нашому сільському кладовищі мати, я дізнався, хто обікрав нас осінньої ночі тридцять другого року. І бачив одного з них (їх було два, два брати), бо другий, молодший, на той час уже помер. Помер одразу ж по війні у злиднях і нужді. А старший вижив. Відсидів п'ятнадцять років у колоніях і повернувся в село. Одер, жав так багато, мабуть, за всі свої крадіжки, які вчинив, за спекуляцію вкраденим. Одержав, як кажуть заслужено і сповна.

Повернувся ще живим, бадьорим, одружився на вдові, теслярував у колгоспі. Казав односельчанам: «Мені не заробіток потрібний, хочу бути між людьми». Але і не сприйняли його, сторонилися. Тоді він став набиватися своїм тесляруванням сусідам, кутчанам, одиноким інвалідам. Ремонтував ворота, зруби колодязів, повітки, не беручи з господарів ніякої плати. «Навіщо мені гроші, – казав. – Я просто так, від душі». Люди ж все одно платили йому й більше не запрошували.

І вирішив він зайнятись садівництвом. Привів до ладу удовин сад, став збирати дорідні врожаї вишень, слив, яблук і груш. Роздавав своїм родичам і жінчиним, пропонував сусідам на кутку, знайомим у селі. Проте, крім родичів, ніхто садовини в нього не брав. Навіть діти.

Я не мав на нього зла, але зустрічей з ним уникав, бо він завжди, зустрічаючись, запобігав переді мною, дуже мене розхвалював і щоразу підкреслював, що добре знав мого батька і в молодості навіть дружив із ним, чим викликав у мене, відразу. І мимоволі приходив тоді мені на думку вислів якогось філософа-мудреця про несправедливість серед людей. Зміст його такий: погані люди живуть довго, а добрі, чесні – вмирають рано.

Помер батьків кривдник після вісімдесяти трьох років.

Розділ десятий. ПЛАЧ ТІТКИ СОФІЇ

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.

Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».

Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.

Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.

Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:

– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?

Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:

– Чого тітка плаче?

Палажка пошепки відповідає:

– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.

– Та невже? – не вірю я.

– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.

Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.

І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.

Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?

Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.

До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:

– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!

– А у нас поза ту ніч хтось у погріб забрався, а там уже давно тільки жаби. Так воно зі злості порожню бочку з-під огірків потрощило.

– А у нашого дядька Петра козу вкрали. Мабуть, щоб не кричала, одрізали голову і залишили дядькові, а козину тушу забрали. Чи, може, роги заважали, бо коза рогата була.

Говорили так, немов про щось звичне, буденне. І ніхто про уроки чи домашні завдання. Яке там, коли в кожного на думці був украдений хліб, коли майже кожен був обікрадений дома.

Та ось зрештою й дзвінок. Подзвонила тітка Софія. Уже заспокоєна, хоч на обличчі ще лежала засмута і очі червоніли від сліз. А ми ж її звикли завжди бачити доброзичливо-усміхненою, з жвавими іскринками в чорних очах, особливо коли вона говорила зокрема нам, хлопцям: «Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!» Ми щиро любили її, нашу циганкувату тітку Софію. І вона нас любила, неслухняних та галасливих, ми були для неї, як рідні, бо своїх дітей вона не мала.

Одразу ж за нами в клас увійшов і Павло Іванович.

– Сідайте, – сказав, – і слухайте мене уважно. Те, що сталося у школі, нехай вас не хвилює. На великій перер, ві ви одержите свій хліб і чай. Все. А зараз почнемо урок. Хто скаже, що сьогодні у нас з арифметики?

В класі піднялося одразу кілька рук. І я теж підняв. Ми немовби всі хотіли згладити перед учителем ту неприємність, що сталася з хлібом, показати свою до неї байдужість і готовність до навчання.

Павло Іванович попросив пояснити тему Галочку Козак, маленьку, чи не найменшу в нашому класі, худор. ляву дівчинку, на голові в якої завжди стриміли дві заплетені кіски. Голос у неї був тоненький, дзвінкий, мов у кізочки, і ми її так і прозвали – кізочка. З Козак – стала Кізочка.

Вислухавши чітке пояснення Галочки, Павло Іванович викликав її до дошки й продиктував задачу на нове правило.

– А тепер давайте гуртом розв'язувати, – запропонував, коли Галочка записала. Він завжди так робив, запрошував усіх нас думати.

Знову вгору потягнулися руки. І моя теж. Кожен із нас по черзі щось казав, пояснював, і нарешті прийшло правильне рішення, яке Павло Іванович звелів Галочці записати для всіх на дошці.

Галочка стала сумлінно писати крейдою стовпчики цифр і раптом… круглий шматочок крейди випав у неї з руки і покотився під першу парту, а вона, побліднівши, дивно перекрутилася на місці й упала на підлогу там же, де стояла.

– Води! – звелів нам усім Павло Іванович, а сам кинувся до Галочки, взяв її на руки, став дмухати в обличчя.

Котрась із дівчаток принесла з коридора води, стала перед учителем.

– Дай їй напитися, – мовив він тихо.

Але Галочка не стала пити, не розтуляла рота. Тоді Павло Іванович посадив її за свій учительський стіл і став хлюпати рукою воду в лице, потім умив.

Галочка поворухнулася, розплющила очі. Ми стояли біля неї півколом і не відводили поглядів, мовчки питали: що з тобою?

– Ой, – проказала вона кволо. – Пробачте, Павле Івановичу, – й стала зсуватися зі столу,

Павло Іванович допоміг їй, тримаючи під руку, заспокоїв:

– Нічого, нічого. Не турбуйся. Ти, мабуть, перевтомилася.

– Ні, – заперечливо похитала двома акуратними кісками Галочка, оглянувши нас усіх і зупинивши погляд на Павлові Івановичу. – Я учора не вечеряла і сьогодні не снідала, у нас зовсім нічого їсти. – Сказала і винувато замовкла, опустивши засльозені очі донизу. Поволі сходила з її худого личка блідість.

Павло Іванович помовчав, потім важко зітхнув і звелів усім нам сісти на свої місця.

– Зараз ви посидите тихенько самі, будете самостійно розв'язувати задачу, – звернувся до нас, – а ми з Галочкою на кілька хвилин вийдемо. Гаразд?

– Гаразд! – дружно відповіли ми.

– Ходімо, Галочко. – Павло Іванович взяв її за руку, й вони вийшли з класу.

Ми всі догадалися, куди пішов з нею наш учитель, але ніхто не промовив ні слова. Всі схилились над своїми зошитами і зайнялись задачею.

Не розв'язував її лише я, бо нарозв'язувався їх дома, щоб забутися про їжу. Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском. Його погляд з-під густих чорних брів немов говорив: а це що за один, як сміє так дивитися на мене? Це той, що недавно крейду з'їв? І тут я не витримав, відказав товаришеві Сталіну: так, з'їв, бо дуже хотілося їсти, бо немає в нас дома ні крихти хліба, ні зернини, ні мучини. А далі запитав: бачили, он щойно впала від голоду біля дошки наша однокласниця? А знаєте, що три дні тому умер з голоду батько моєї сусідки Гальки, залишивши двоє голодних дітей і хвору жінку? А знаєте, що цієї ночі хтось украв наш учнівський пайок, якому ми щодня раді? Украв, бо голодний! Мовчите? Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знаєте? А чому? Адже нам кажуть учителі в школі, що ви все знаєте, все чуєте, все бачите з Кремля! Що ви все можете! То зможте, звеліть кому слід, щоб привезли нам у село хліба й картоплі, щоб не вмирали люди. А коням – вівса й сіна, щоб не дохли в дорозі, в сівалці. Зробіть, товаришу Сталін! Хіба вам важко?

Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда! І без сусіда твого та його діток обійдемось!

Я обурився. Так ви ж наш вождь, товаришу Сталін, ми про вас вірші вчимо, пісень співаємо, а ви – їж крейду!

Товариш Сталін, здається, киває мені на знак згоди головою: правильно тебе вчать, хлопче. Але ти замість хліба їж крейду, крейду теж можна їсти. Ледь-ледь помітна посмішка під його вусами гасне, він насуплюється й одвертає від мене очі. Дивиться поверх моєї голови у вікно. Й мовчить.

І в цю хвилину мені на думку приходить частівка, що чув від самого лірника ще зимою. Сліпий дід грав на ліру й приспівував:

Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:

– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.

Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.

На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.

Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?

Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.

Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.

Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?

Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.

Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі

У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.

Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?

На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.

Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.

Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.

Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.

Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.

– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!

Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.

– Вас і так з куща видно, – кажу йому.

– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.

З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.

Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:

– Ти писав?

– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?

Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.

– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.

– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.

– А кого це? – питаю.

Іван посміхається:

– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.

Степан і Микола невдоволені з Івана:

– Нам теж іще й досі не признався.

Цікавлюся – кого ж іще ждемо.

– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.

Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б». Що це значить? «Це значить, – став розмірковувати я, – що злодюжка теж їхній, з їхнього класу. Чому? Бо в їхньому «Б» більше хлопців, більше розбишакуватих і схильніших украсти. Цікаво, хто ж він, той, що посягнув на наш хліб і цукор?»

– Ну скажи, не тягни, – штовхаю Івана ліктем під бік.

– Що ти такий нетерплячий! – бурчить невдоволено Іван. – Ось прийдуть хлопці – тоді всім і скажу, а не кожному окремо розповідай.

Я знаю Івана. Хлопець упертий, але чесний і добрий. Живе далеко від мене, на Окопі, під болотом. У нього ще є сестра, молодша. Живуть бідно, як і ми всі. Єдине, що їх трохи рятує від голоду – болото. Вони мають свого човна і ловлять у тому болоті рибу, переважно – в'юнів, ставлять сильця на диких качок. Я не раз був у Івана дома, і він часто заходив до мене, коли батьки присилали за чимось у крамницю або в якихось справах до Дроботів. Дроботи з Крупками родичались. Іванів батько та Антонова мати були двоюрідні брат і сестра. А в селі це велика рідня. Правда, Іван з Антоном родичалися не дуже, Іван казав – недолюблює Антона, але заради батьків примирявся.

Іван – низенький на зріст, але кістлявий, міцно збитий. Чуб русявий, їжакуватий, майже над самі брови. Очі сірі, довірливі. Ніс широкий, ніздрюватий. Губи трохи завеликі, нижня повніша від верхньої. Говорячи, розтягував слова. Впертий і сердитий. Вчився непогано, легко розв'язував задачі, любив читати книжки. В останньому ми, мабуть, найбільше з ним сходились, і це зближувало нас.

Так і не признався він про злодія, поки не прийшли один по одному з усіх сторін кладовища Микола, Василь і Павло.

І тоді нарешті наш Іван видав свій секрет. Звелів нам сісти на гіллі півколом, сам став посередині і, піднісши догори вказівний палець правої руки, прорік:

– Хліб і цукор вкрав мій родич Антон Дробот.

Сказав і замовк.

Мовчали й ми. Всі шестеро. Немов води в роти понабирали. Немов на замки їх узяли. Немов нам заціпило, відібрало мову.

Оце так новина! Хто б міг подумати! Антон, з його здоров'ям! І кого обікрасти? Своїх товаришів!

А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.

Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:

– Звідки ти знаєш?

– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.

Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.

– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.

Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:

– Безсовісний!

– Негідник!

– Це підлість!

– Та як він посмів?

– Вигнати такого з школи!

– І в тюрму, щоб знав!

Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.

– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?

Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.

– Доведу! – запевнив нас Іван.

– Як? – глянули ми всі на нього.

– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.

Я перший засумнівався:

– Ти певний?

– Певний! – гаряче ствердив він. Ми дружно погодилися:

– Приводь!

Десь хвилин через двадцять чи, може, півгодини Іван справді привів Антона. Був він жалюгідний, аж бридкий. Одежа на ньому висіла, мов на кілку. Його трясло, він цокотів зубами й раз по раз витирав почервонілого носа рукавом.

– Ну, розкажи нам усе як було, – звернувся до нього Іван. – Тільки чесно, без брехні!

– Без брехні, чесно, – закивав втягнутою в плечі головою Антон.

І розказав. Усе як було. З усіма подробицями.

Не хочу переповідати цієї бридкої історії. Як він підкрадався до школи, як заліз у вікно, як тремтячими руками ховав хліб і цукор у торбу. Все це справді виглядало огидно. Скажу лише, що розповідь Антона викликала у нас ще більшу відразу до нього, ще більше обурення його поведінкою, коли він став перед нами на коліна й почав благати, ковтаючи слова:

– Хлопці… Я не винен… Я хотів їсти… Що хочете зі мною робіть… Але не бийте…

В ті хвилини він упав в наших очах, як людина. Ми це зрозуміли одразу, були ще малі, але мислили, як дорослі.

Поки Іван ходив за ним, ми домовились: відлупцюємо, як слід, щоб довго пам'ятав. Та після його плазування й каяття тут же вирішили вчинити по-іншому. Сказали, що він заслуговує найбільшої покари, але зараз бити його не будемо, а просто плюнемо на нього по черзі.

Так і зробили. Й пішли з кладовища, залишивши його в старому кущі бузку розгубленого, із сльозами на очах. Було таке враження, немов похоронили його там.

А як залишилися ми вдвох з Іваном, він відкрив мені ще одну таємницю, чому був упевнений, що саме Антон украв хліб і цукор у школі. Колись Іванова мати брала в Дроботів великі ножиці, розкроїти полотно. А повернути забула. Тож і доручила Іванові занести по дорозі до школи. Зайшов Іван уранці до Дроботів у хагу, а в ній – нікого. Ні тітки, ні дядька, ні Антона. Де ж це вони всі поділися? – подумав Іван. Вийшов з хати у сіни, аж чує тихий гомін у хатині. Прислухався – ніби тітка з Антоном говорить. Відчиняє двері і бачить: тітка стоїть біля розчиненої скрині з хлібиною в руці, а Антон з порожньою торбиною в обох. Іван одразу ж зміркував: ховають хліб у скриню. І тут же друга думка: але де ж вони його взяли, коли Антонова мати уже давно журилася Івановій, що забула, як і хліб пекти. Ще тоді в хатині подумав: невже Антон не послухав його, поліз у шкільну комірчину? Ні, не віри-лось. Віддав тітці ножиці й хутко подався до школи. А біля неї – плач тітки Софії.

Довідавшись, що вкрадено хліб і цукор, одразу ж зрозумів, чия це робота.

– Хотів було піти до директора й усе розповісти, – звіз на мене довірливо очі Іван, – але… родичі, як не є, жаль стало. Та й сумнівався ще. А як не Антон? Тепер не сумніваюсь. – Деякий час ми йшли мовчки, потім Іван попросив мене: – Ти про оцю нашу розмову нікому не кажи. Добре? А моєї ноги ніколи більше не буде в їхній хаті. Не хочу знати таких родичів!

Я пообіцяв Іванові – нікому в школі не скажу.

Проте всю історію з Антоном розповів батькові. І ту, першу, з окрайцем, і цю другу – з хлібом. У мене від батька не було таємниць.

Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.

Затим звів на мене очі й заговорив:

– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.

– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?

– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?

– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.

Батько заперечливо похитав головою.

– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.

– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.

– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.

– А кого? – поцікавився я.

Батько співчутливо подивився на мене:

– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.

Більше ми з ним про те ніколи не говорили.

Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА

Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:

– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!

– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.

Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».

Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.

Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.

– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?

Я заспокоїв його.

– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.

У Грицька аж очі зволожились:

– Коли б то…

– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.

І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.

Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.

– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?

– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?

Батько журно киває головою:

– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.

– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.

Батько повертається до мене.

– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.

Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.

«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.

Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.

Сумно в селі, немов у темній могилі.

Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.

Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.

– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.

– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.

А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.

Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.

– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.

Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.

Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.

«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.

Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:

– Сиди не сиди, а вставати треба.

Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.

– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.

Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі. А каже так, щоб підняти наш з батьком настрій, та й самій розвіяти сум, який уже давно поселився в нашій хаті, відколи ми вступили в колгосп.

Вечеряємо теж мовчки, повагом, поопускавши очі вниз, немов соромлячись одне одного.

– А за кашу звиняйте, – каже мати, коли ми'з батьком поклали ложки, висьорбавши борщ. – Замість каші – макуха. Сьогодні замість хліба дали нам аж по двісті грам.

– Якої, мамо? – питаю.

Мати зітхає:

– Рижієвої.

Я здригаюсь, відчуваючи, як у мене вмить стало гірко в роті. Від однієї згадки про рижієву макуху.

– Нічого, синку, – помічає мою реакцію мати. – Хай і недобра, але пожувати треба. Вона ж таки олійкою просякнута.

Бачу, як одвертає вбік очі батько, як ціпить зуби, від чого аж ворушаться скули. Хіба ж можна йому, з хворим шлунком, їсти зараз макуху? Це все одно, що отрути наїстися.

Мати також добре розуміє це, але що вона, бідна, може зробити, чим зарадити. Дає нам по шматочку макухи, одкушує сама з грудочки й журливо каже:

– Нам ще нічого, ми хоч голодні, та на волі. А он – Аполлінарія в тюрму посадили. Як там йому, бідному?

– Посадили? За що? – не вірю я почутому.

– Звідки ти знаєш? – питає її в свою чергу й батько.

Ми обидва пильно дивимося на неї.

– За що – не знаю, – стенає плечима мати. – А чула від жінок, немовби Задорожний комусь казав, він учора в районі був.

– Посадили-таки, – зітхає батько. – Я й знав, що цим закінчиться.

На якусь мить у хаті залягає тиша. Навіть цвіркун під піччю затих. И у ці секунди цвинтарної тиші мені приходить на згадку той пізній осінній вечір, коли до нас у вікно постукав Аполлінарій і коли я опівночі виходив надвір обдивитися, чи немає у нас на подвір'ї нікого, щоб йому спокійно вийти з хати.

Нагадав про це батькові й запитав: чого ж таки приходив тоді Аполлінарій до нас?

Батько відповів не одразу, мабуть, вирішуючи: казати чи ні, і нарешті пояснив:

– У селі тоді була міліція, і його добрі люди попередили, щоб не потрапляв їй на очі. От він і вирішив пересидіти в нас.

Я тут же мов Пилип з конопель до батька з мовим запитанням:

– А чому Аполлінарій мав боятися міліції? Він же не злодій?

– Не злодій, – згоджується батько. – Але син дяка. А дяк хто? Віруючий у Бога чоловік, служитель церкви. А за нинішніми законами, хто вірить у Бога, той проти радянської влади.

Для мене це незрозуміло, і я знову звертаюсь до батька:

– Але ж… Аполлінарій не віруючий. Учився в технікумі… Був у крамниці продавцем…

І знову батько згоджується зі мною:

– Це ж ти малий ще, а вже кумекаєш, що і як. А їм, – показує рукою за темні вікна, – хіба дано зрозуміти. Вони всіх одним аршином міряють: який батько – такий і син. Бо в них ще й план на арешти. Скільки чоловік з якого села. Та цього тобі ще не зрозуміти.

– І не треба воно йому, – втручається в нашу розмову мати. Годі вам про це. А Аполлінарія мені жаль, гарний був чоловік.

Ні я, ні батько не їмо макухи. І так гірко на душі. Віддаємо свої порції матері. На завтра.

Мені теж дуже жаль дядечка Аполлінарія, і я так і не розумію, за що ж його було саджати в тюрму. Невже тільки за те, що син дяка.

Про це я довго думав і лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.

Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.

…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.

Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.

Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.

Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.

Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!

Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.

Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…

По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».

Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила:

– О, це ти? А Гриші вже нема. Немає Гриші. – І подивилася на мене такими байдужими й порожніми очима, що мені стало не по собі. В них не було ні сльозинки, ні печалі. Тільки куточки червоні, від безсоння, мабуть.

Прикро й гірко зробилося в мене на душі. Щоб не розплакатись, я сказав щось тітці Прісці співчутливе й пішов із хати.

В саду, між старою грушею й уже білою від цвіту вишнею, чорнів невеличкий горбик землі. То була могила Грицька.

Я підійшов, постояв над нею, схиливши голову.

– Прощай, Гришо, – прошепотів і тихо побрів додому.

…Не минуло й двох тижнів, як так же, як і Грицько, вночі, померла в самотині і його мати, тітка Пріська.

Порадившись, сусіди вирішили і її поховати на своєму подвір'ї, поруч з Грицьком. Нехай, мовляв, лежать поруч – мати й син.

А хату замкнули, вікна забили дошками.

Так на нашому кутку з'явилася перша порожня хата, мешканці якої вмерли з голоду.

Це на нашому. А на інших кутках стояло уже по кілька таких хат. На Окопі, на Темнорядівці, на Воловиці. Люди вмирали тихо, непомітно. Поки що старі й діти.

– Від бур'яну, – зітхав батько. – Бур'ян – їжа не для людей.

А де ж було взяти хліба?

Розділ дванадцятий. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Нарешті колгосп обсіявся, трохи вивільнилися коні, і колгоспне начальство дозволило людям орати городи. В першу чергу давали коней тим, хто всю посівну ходив у поле і взагалі працював у колгоспі. Потрапила в число перших і мати. Повернулася якось з поля додому і каже нам із батьком:

– Завтра нам дають коней город орати. Що будемо робити, хазяїни? Чим засіємо і що посадимо?

А в самої сльози на очах.

Справді, у нашій хаті на той день не було ні зернини, ні картопляної лушпинини.

Як завжди, батько не поспішав з відповіддю. Помовчав, подумав, потер лоба пальцями правої руки. Нарешті важко зітхнув:

– Не виорати, щоб бур'яном заріс, соромно від людей буде. Отож – виоремо, а тоді думатимемо, що і як. Може, й придумаємо щось.

Він завжди був розсудливим, мій батько, я щиро заздрив йому, вчився у нього, і часто, коли мене в житті підстерігала якась скрута, здавалось – безвихідь, я щоразу питав себе: а як би він вчинив на моєму місці?

Город ми виорали вдвох із матір'ю. Батькові не дозволили орати, хоч він і поривався. Я водив коней, а мати була за плугатаря. Не орали, а мучились. Худющі, виснажені колгоспною сівбою коні ледве тягали маленького плугарачка, часто зупинялися в борозні, важко водячи запалими ребристими боками. Обоє жалібно дивилися на мене великими заслізеними очима, немов кажучи ними: куди ж ти, хлопче, поганяєш нас, хіба не бачиш, які ми нужденні? Я стояв перед ними з батогом у лівій руці, правою тримався за повід і не знав, що робити. Бачив, що не здужають вони тягнути плуга, але виорати город треба було, бо завтра ними мав орати хтось інший. Підгодувати б коней чимось. А чим, коли в дворі голо – ні сінинки, ні соломинки.

– Нехай постоять! – гукнув від хати батько. – Дайте їм відпочити!

Він сидів під хатою на сухому пеньку й слідкував за нашою з матір'ю оранкою, іноді щось підказуючи мені, коли ми повертали плуга біля нього: не забігай наперед коней, попусти повід, коні самі знають, куди їм іти, самі найдуть борозну.

Потім батько не витримав наших частих зупинок, пішов у порожню, занедбану повітку над дорогою й, поки ми з горем пополам обійшли гони туди й назад, виніс із неї оберемок соломи. Я здивувався: де він її узяв?

Батько ж поклав солому на тому місці подвір'я, де ми повертали коней, і, дочекавшись нас, махнув мені рукою: завертай сюди! Аж тоді я догадався: це ж він насмикав кульової соломи для коней з покрівлі повітки.

Добрий, сердечний мій батько! Сам голодний, він не міг більше дивитися на бідних конячин і вирішив хоч чимось зарадити, підгодувати їх.

«А як не їстимуть? – майнула у мене думка. – Солома ж суха, напівтрухла».

Проте не встиг я підвести коней до соломи, як вони одразу жадібно накинулись на неї, аж захрумтіла на зубах.

– От і добре, – сказав батько. – Нехай поїдять і відпочинуть, я ще потім наскубу.

– Бідні, бідні коні, – підступила до нас від плуга мати, – такі голодні, що, мабуть, і гілля з доров їли б.

А в самої теж смага від голоду на губах. Аж чорна.

Ми стояли перед кіньми, поки вони не визбирали перед собою до соломинки. Потім мати напоїла їх водою, й знову поїхали орати, а батько пішов у повітку ще наскубти соломи.

Орали ми город до вечора, ще разів зо три підгодовували коней. Стомлених, з мокрими боками, одвів я їх на кашу бригаду.

– Хоч упорали, на завтра не залишили? – запитав дядько Денис, приймаючи від мене коней. – Покласти б їм щось на ніч, але ж де взять. І пастись ще гаразд немає на чому. Пропадуть коники на цій клятій роботі, уже ж половини немає. Ехе-хе, – пошкріб рукою потилицю. – Мруть люди, дохнуть коні…

Мені стало не по собі від цих дядькових слів: «Мруть люди, дохнуть коні…» І пригадалося оте давнє: «Що буде далі?», і, мов снігом, сипнуло поза шкірою.

Щоб якось заспокоїти дядька, я сказав йому, що ми підгодовували коней кульовою соломою з повітки.

Дядько Денис розчулився.

– О, я знаю, Іван Васильович не обідить коненят, любить їх. Як він там, одужує потроху?

– Одужує, – відказав я.

– От і добре. Передай за коней спасибі. Може, й завтра якась добра душа чимось підгодує, а там скоро на пашу, дивись, і виживуть. – Й повів коней у стайню, на відпочинок.

Той, хто не знає, що таке бути погоничем на оранці – чи то городів, чи в полі, тому скажу – нелегка це робота. Перш за все – ти цілісінький день на ногах, які до вечора у тебе не просто болять, а гудуть від утоми, бо за день ти пройдеш не один кілометр і весь час у напрузі, щоб не відстати від коней. Друге. Ти цілісінький день однією рукою поганяєш коней батогом, а другою, тримаючись за повід, керуєш ними на поворотах, виводиш з борозни й заводиш у нову борозну, і так напоганяєшся та накрутишся до вечора, що і руки в тебе болять не менше від ніг.

А ти ж до того ще й голодний-голодний.

– Отож повертався я того вечора з бригади додому до знемоги втомлений, не відчуваючи ні рук ні ніг. Та ще й живота до спини притягло, під ложечкою аж пекло від голоду. Я весь аж тремтів, немов перемерз на холоді.

Тільки доплентався до своєї хати, як до неї під'їжджає з вигона на своїй худющій коболі наш бригадир Петро Басанський. Біля хвіртки ми опинилися разом.

– Бачу, впорали город? – чую над собою дядьків голос.

– Упорали, – кажу нехотя, бо й говорити мені важко.

– І слава Богу, – знову гуде наді мною дядько Петро. – А батько дома?

– Дома, – киваю головою. – Де ж йому бути?

Дядько Петро незворушно сидить на заїждженій ним же кобилі, теж худющий, як і вона, зарослий чорною бородою, сам чорний від засмаги й вітряної куряви, тільки очі блищать.

– Ну, міг піти кудись, – дивиться на свої виношені, зашкарублі на сонці чоботи з поруділими халявами.

Мене це починає дратувати. Що йому треба від мого батька, цьому дядькові? Чого він до нас приїхав?

– Батько нікуди не ходить, нездужає, – відказую настовбурчено.

На дядька Петра моє роздратування ніскілечки не впливає, він на нього не звертає уваги, повагом злазить з кобили, крекчучи, прив'язує її поводом до кілка з тину й каже:

– От і добре, що твій батько дома, мені з ним поговорити треба. – Й першим заходить у незачинену хвіртку.

Я йду за ним. Незважаючи на теплі дні, дядько Петро в старому-престарому піджаку з домотканого сукна, правда, на розпашку, і в такій же древній шапці з ягнячого смушку, геть облізлого від негоди. І штани в дядька старі, полотняні, на колінах полатані. В правій руці коротенький батіжок із сириці, з коротеньким вишневим пужалном.

У хату заходимо разом. Батько сидить на полу, обіпершись об нього обома руками, а мати порається біля печі при світлі каганчика на прикоминку. По кутках хати – чорна волохата темінь.

Дядько Петро вітається, проходить до столу й статечно сідає біля нього на лаві немов господар. Шапку й батіжок поклав біля себе.

Я сідаю поруч батька на полу й чекаю, що ж має сказати батькові бригадир, яка в нього повинна відбутися з ним розмова.

Мабуть, чекали цього й батько з матір'ю, бо деякий час у хаті тривала мовчанка.

Нарешті дядько Петро заворушився на лаві, прокашляйся, немов у нього задерло після перцю в горлі, й звернувся до батька хриплим, ніби надтріснутим голосом:

– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;

Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра:

– А він не сказав, яким способом мені швидше видужати, щоб піти на роботу?

Бригадир засовався на лаві, немов сидів на їжакових колючках, і, не поспішаючи, цілком серйозно відказав:

– Я по-понімаю тебе, Іван Васильович… Тільки н-на е-ету тему… н-не било у нас разговору…

– А ти б спитав, перш ніж іти до мене з таким дорученням, – батько йому.

В розмову втрутилася мати:

– Хай би допомогу якусь дав, з харчів щось виписав, щоб здоровля підправити, а не голодному до роботи приступати. Доробився он у тюрмі, що ледве ноги приволік.

Дядько Петро повернувся до неї.

– Не вмєшувайся, Тетяно, в наш мужской разговор, А ти, Іван Васильович, – до батька, – поймі меня правильно, я ісполняю те,.що мне сказано. Можеть, пойді к нему сам і поговори. Об'яснись. Сам знаєш, з начальством об'ясняться надо, воно ето любить.

– Та-а знаю, – згодився з ним батько. – Перекажи голові, що хворію я поки що, як тільки вичуняю – обов'язково на роботу вийду. Ти мене знаєш, я не ледар, – наголосив на останньому слові.

Бригадир знову заворушився на лаві, потягнувся рукою до шапки, взяв батіг.

– Та знаю, знаю, – важко встав із лави. – Мужик ти трудящий. – Повагом рушив до порога. Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…

Батько пообіцяв:

– Кажу ж, при нагоді побалакаю.

Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:

– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.

Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.

Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.

Стали з нетерпінням чекати повернення батька.

Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?

Зиркнув кілька разів на Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.

Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.

– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.

Батько мляво махнув рукою:

– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.

«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».

Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.

Ми помовчали трохи, послухали цвіркуна під піччю.

Тоді мати знову до батька:

– Може, справді сходити тобі в колгосп до голови? Поговорити з ним, хай побачить тебе, переконається, який ти ще слабий до роботи.

На змарнілому батьковому обличчі майнула гірка усмішка:

– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.

Мати забідкалась.

– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.

– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.

Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.

Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА

Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!

Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.

Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:

– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.

І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.

Вона звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.

Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.

Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.

– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.

Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.

– А я щось знаю! – похвалилася.

– Кажи! – став я перед нею.

– Угадай!

Починаю вгадувати.

– Знаєш, де взяти хліба?

– Ні!

– Муки?

– Ні!

– Крупів?

– Ні!

– Картоплі?

– Ні!

– Макухи?

– Ні!

– Тоді не мороч мені голови! – кажу я невдоволено й хочу обминути Гальку, щоб іти додому.

Але Галька заступає мені дорогу й просить:

– Повгадуй ще! Хіба тобі важко?

– Я ж не циганка, – починаю сердитись, бо завжди ця Галька щось вигадує.

Вона нарешті поступається:

– Гаразд, пожалію вже тебе… – И розповідає мені таке: поки я був у школі, її завело на опустіле обійстя Стовбунів (розкуркуленої на нашій вулиці сім'ї) подивитись, чи не червоніють у них за клунею ранні шовковиці, щоб не прозівати. Шовковиці ще тільки почали з'являтися, проте їй упало в очі друге: солом'яна покрівля клуні кишіла горобцями. Вони зграями залітали у дверний пройом (двері давно хтось зняв) і хутко зникали в гніздах, викублених ними в покрівлі.

– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?

Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:

– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.

– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!

Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.

– Значить, ти хочеш, щоб ми пішли… – почав було я.

– А що? – задерикувато глянула на мене Галька. – Надаремно ціле решето яєць, і самі наїмося, й нашій, буде…

Я ніколи не драв пташиних гнізд, і мені наперед стало жаль горобців.

Сказав про це Гальці.

– Вони собі ще нанесуть! – рішуче махнула рукою. – А нам як, голодним? Та й вредні вони, горобці! Неси хутко свою шаньку додому, а я побіжу по решето, та й підемо!

Я вагався. Я не знав, що робити. Відмовити Гальці чи згодитись. Мені таки було шкода горобців. Хоч їх і лають люди за те, що випивають просо, викльовують соняхи на людських городах, стріхи на хатах і в клунях псують, мостячи в них гнізда, але ж вони й корисні. Знищують комах, шкідників. А скільки їх самих гине взимку у великі морози. Хіба ж можна їх зобижати? Як руйнувати їхні гнізда-оселі, з таким трудом ними вимощені?

Я дивився на Гальку, а Галька на мене. Вона дивилась так довірливо, з таким проханням у погляді, що мені стало шкода її. Адже я знав – вона завжди хоче їсти дужче від мене.

– Біжи! – нарешті згоджуюсь я. – Бери своє решето! – І сам швидко йду до хати.

Невдовзі ми з Галькою були у великій Стовбуновій клуні. В ній пахло пусткою, цвіллю і гороб'ячим пір'ям. А солом'яна її покрівля справді кишіла горобцями і немов ворушилася від них. Ворушилася й пищала.

Стали ми думати і гадати, як же дістатися до тих гороб'ячих гнізд та як забрати з них яйця. Адже в клуні було порожньо-порожнісінько – ні драбини, ні жердини ніякої, ні дошки чи пенька, з допомогою яких можна б якось дістатися бодай до перших лат, щоб ухопитися за них, підтягнутися на руках і стати, нарешті, на краєчок стіни ногами. Так, тримаючись однією рукою за лати, напіввисячи, можна було шарити другою по гніздах, вимощених майже в кожному солом'яному кулі.

Якби та росли в роті гриби, то й у ліс ходити б не треба, – чув я не раз таке прислів'я від дорослих.

Так і нам було… якби… та… було б…

– Що будемо робити? – питаю Гальку. Дивиться на мене розгублено:

– Не знаю.

– Без драбини у нас нічого не вийде, – кажу.

– Давай з дому принесемо, – пропонує Галька. І тут же зауважує: – Тільки у нас важка, не донесемо.

– І у нас важка, – радую її. Й також додаю: – А хоч би й не важка, але побачить хтось: куди з драбиною? Чого?

Галька погоджується:

– Справді.

Стоїмо, міркуємо, що та як, а я не зводжу очей з Гальки, дивлюсь на її худі, немічні плечі, взагалі на неї всю, і думаю: витримає чи не витримає вона цю весну?

Нарешті мені пригадалося, як ми робили з хлопцями, коли нам треба було кудись залізти чи заглянути. Один із нас нагинався, другий ставав йому на плечі, і той розгинався, піднімаючи товариша.

Питаю Гальку:

– Піднімеш мене на плечах?

– Підніму! – без найменшого вагання запевнила Галька.

Вона бачила не раз ці наші хлоп'ячі вправи і зрозуміла мене одразу.

І підняла, й вистояла, поки я вхопився однією рукою за одну лату, а другою за другу, поки знайшов зручне місце на стіні однією ногою, потім другою.

– Ну, як? – звела голову на мене Галька, розтираючи свої плечі. – Міцно тримаєшся?

– Та тримаюсь! – глянув на неї згори, хоч триматись було дуже незручно, я буквально висів похило до покрівлі клуні.

Щоб залізти однією рукою до гнізда, другу мені треба було обов'язково засунути по лікоть за лату, стати ніби боком, від чого могла не втриматись на стелі друга нога.

Нарешті я таки прилаштувався й став нишпорити очима над собою, де найближче гніздо, щоб першим опорожнити його. Побачив дірки в кулях і праворуч, і ліворуч, і прямісінько перед своїм носом. В яку ж дірку спершу шилити руку? Було таки шкода обкрадати горобців, котрі цвірінькали в клуні так голосно й тривожно, що ставало не по собі. Вони, мабуть, бачили в мені свого руйнителя, а правильніше – ворога.

– Шукай уже, чого ти там висиш? – гукнула мені з нетерплячки Галька з решетом у руках.

– Е-ех, – зітхнув я й послав руку в перше ж гніздо, що зяяло на мене невеличким чорним очком.

І в цей час, коли я, ну зовсім трішечки, повернувся всім тілом до покрівлі, лата, за яку я буквально був зачеплений по лікоть правою рукою, раптом затріщала, переламалася, і в одну долю секунди я вже лежав на твердому току, біля Гальчиних ніг. Відламана лата валялася поряд. У мене ж дзвеніло в голові, нудило під серцем і гостро боліло праве плече. «От і надрали яєць, – перше, про що подумав я, й лишився задоволеним, хоч не знав ще, чим моє падіння закінчиться.

Мов тінь, схилилася наді мною Галька.

– Забився? Дуже? – дихнула мені в лице. її ж обличчя було бліде, в очах – переляк.

– Та ні, зовсім трохи, – став заспокоювати, а сам думаю: встану чи ні?

Спробував звестися, обіперся на праву руку й тут же упав. Нестерпно боліла рука, пекло в плечі.

«Значить, щось із плечем», – догадався й вирішив на праву руку не опиратись, а тільки на ліву.

Галька підтримала мене під плечі. Звівся, сів.

– От бачиш, – кивнув їй. – Все гаразд. Плече, правда, трохи праве болить, але… пройде.

Однак Галька не повірила, пильно подивилася на мене й сказала:

– Не бреши! Ти он блідий який! Якби трохи – не кривився б так! Ану дай мені руку!

Я хотів простягнути Гальці свою правицю, а вона не простягається, висить мов нежива.

Галька поторкала її своїми тоненькими пальцями аж до плеча й визначила:

– Вивих у плечі. У мене таке було, як я торік упала з воза. Баба Настя Вороб'їха з Окопу наставила. Посидь трохи, оклигай, підемо до неї, попросимо, вона й тобі наставить.

Посиділи кілька хвилин на холодному току, мені справді трохи полегшало, принаймні не паморочилась голова, і я з допомогою Гальки звівся на ноги, пройшовся клунею. Ніби все гаразд, крім руки.

Галька теж ходила поруч зі мною й каялась, що підбила мене на цю дурницю з гороб'ячими яєчками, просила пробачення.

– Та годі тобі, – сказав я. – Просто так вийшло, лата вже стара, потрухла, от і не витримала.

– Ні, таки я винна, я підбила тебе, – стояла на своєму Галька. – Я й батькам твоїм це скажу.

Ми пішли з нею на Окіп, знайшли бабу Настю Вороб'їху, стару-стару й немічну. Одна шкіра та кістки.

Ще й недочувала.

Галька розказала їй на вухо, чиї ми і чого до неї прийшли.

– Ага, добре, – покивала бабця маленькою головою з довгим гострим носом. – Поможу вам, дітки, як подужаю. Охляла геть з голоду. – І звеліла мені скинути сорочку.

Коли я став перед нею по пояс голий, баба оглянула мене заслізенимй, в зморшках, вузенькими очицями й мовила тихо:

– І ти охляв, внучку. Але дай тобі Бог подолати скруту.

Далі вона, як і Галька в клуні, обмацала мою руку від пальців до плеча, подавила пальцями саме плече, від чого я стримано поморщився, пошепотіла щось пересохлими, аж чорними, губами і взяла руку своїми обома, сухими й кістлявими. Повертіла, підняла легенько тричі вгору й опустила. А потім… Потім так рвучко сіпнула її донизу, що в плечі аж хруснуло щось, а в очах у мене замерехтіли іскри.

– От і все, – прошамкотіла тихенько баба. – Ходіть з Богом, дітки. Тільки побережися, внучку, – до мене, – -не махай рукою, не бери нічого важкого. І поноси руку на пов'язці, хоч днів зо три.

Ми подякували бабі Насті й пішли з двору.

На вулиці Галька зняла з голови хустку, скрутила її і, зав'язавши кінчиками вгорі, одягла мені через голову.

– Давай сюди руку, – звеліла, обережно поклала її в пов'язку. – Ось так і ходи. Чув, що баба казала? – звела на мене очі.

– Чув, – кивнув я у відповідь головою. Мені було приємно від її турботи.

Ішли Окопом, а по обидва боки роз'їждженої возами, закалюженої вулиці – бідненькі хатки за похиленими тинами і просто так, необгороджені, такі ж повіточки, з обсмиканими стріхами, зажурні колодязні журавлі над дерев'яними зрубами, і ніде ні звуку. В жодному дворі нікого не видно, не загавкає собака, не заґелґочуть гуси, не закудкудакає курка. І гомону та галасу дитячого не чути. Хай дорослі в колгоспі на роботі, школярі – старшокласники в школі, а менші де? Таких, як ми з Галькою, і старих людей не видно. Ніби вимерла вулиця чи заснуло все на ній. Убогість і пустота. Аж сумно стало мені, аж ніби мурахи по тілу забігали.

– Може, зайдемо до Івана Крупки? – звернувся до Гальки. Він жив хат через десять від баби Насті – в тому ж ряду.

Але Галька не захотіла.

Навіщо він мені, твій Іван? Тобі полежати треба, а не швендяти десь.

Лише в кінці вулиці ми побачили в кількох дворах жінку з дитиною, діда з бабою, хлопчика й дівчинку. Всі в убогій одежі, худі й кволі, робили щось, байдужісінькі до всього на світі, навіть до ясного сонечка.

Дивлячись на все це, мені раптом прийшли в голову рядки:

Де я їх чув? Звідки знав? Немов про наше село написано.

Та ось ми вже й наприкінці вулиці, з останньою хатою у вербах над невеличким ставочком, а там далі гребля й за греблею інший куток – Бідивщина.

Минаємо хату, а з неї у вікна й двері виривається голосіння жіноче – відчайдушно-пронизливе.

– Умер хтось, – сіпнула мене за сорочку Галька.

Не змовляючись, ми пришвидшуємо кроки й поспішаємо на греблю, подалі від того роздираючого душу плачу, від горя людського. Тепер не минає й дня, щоб у селі обійшлося без смерті.

Нарешті ми на своїй вулиці, біля нашої хати. Галька велить мені полежати, а вона збігає за решетом, яке брала на яйця й заховала під Стовбуновою клунею, коли ми пішли до баби Насті, і вернеться.

Я погодився, бо справді втомився, ходячи, і боліло не стільки в плечі, а й спина та голова, про що я не признався ні Гальці, ні бабі Насті.

Доки Галька ходила за своїм решетом і ще десь, я встиг навіть задрімати скраєчку на полу. А потім вона мене розбудила, і ми проговорили з нею до вечора, до, повернення з поля моїх батька й матері.

Галька вирішила дочекатися їх, щоб попросити не сварити і не карати мене за те, що трапилося, бо в усьому, мовляв, її вина.

І тільки вони переступили поріг хати, як вона їм назустріч, все розказала, все пояснила, взяла всю вину на себе й поклялася за нас обох, що більше такого ми не зробимо, будемо слухняні й обачні.

– Добре, тіточко Тетяно? Добре, дядечку_ Іване? – водила благально очима від матері до батька і від батька до матері.

– Та добре, добре, – згодився першим батько. – Нехай це буде вам уроком. Як ти? – до матері.

– А що з ними робити? – зітхнула втомлено мати. – Не маленькі вже, хай думають перед тим, як щось зробити.

Багато над чим випало тоді на нашу долю думати.

Розділ чотирнадцятий. ЛІРНИК ДІД ПРОКІП

Як і пообіцяли Гальці, батьки мене й не сварили, й не покарали, а звеліли не йти другого дня до школи.

– Побудь дома, – сказав батько, – треба поберегти руку, щоб не штовхнув ніхто, та й сам щоб не зачепив десь, бо то не жарти.

Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.

Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.

– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.

Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.

На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.

– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.

– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.

– Бо ми грішники великі, – відказує.

Я сміюся:

– Та ніякого ж Бога немає!

Галька супить брови:

– Багато ти знаєш! Бог є!

– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.

– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…

Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.

– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.

Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.

– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.

Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!

Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!

Запитав Гальку:

– Ти нікому про це не розказувала?

– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?

– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!

– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?

Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»

– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.

– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?

– І їх, – продовжував я лякати Гальку.

Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.

А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.

Усно. Подумки. Відверто.

Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.

Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.

Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.

А після чергової перерви він зайшов у клас ще похмурішим і, не сідаючи за стіл, повідав нам ще одну дуже неприємну звістку.

– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.

В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.

– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.

Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…

Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.

«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»

Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.

А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.

«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.

Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.

Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.

– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.

Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.

Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.

Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.

– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?

Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.

– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.

– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.

– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.

Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.

– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!

Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.

«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.

Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.

І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.

Мати поглянула в передпічне вікно.

– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.

– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.

Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.

Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.

Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.

– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.

– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.

Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.

Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.

На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.

– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.

Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.

Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.

– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.

– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?

– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.

Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.

З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.

Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:

– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?

Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.

– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.

Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.

– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.

– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.

Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.

– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.

– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.

– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.

– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.

Дід Прокіп потрусив білою бородою.

– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.

Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?

Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:

– Не треба так голосно, діду Прокопе.

– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,

Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?

– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?

Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.

– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?

– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.

Мати перехрестилася до ікон.

– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.

– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.

Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:

– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».

Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:

– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…

«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.

Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.

Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.

– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:

Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.

Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.

Батько зрозумів її й звернувся до старого:

– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.

– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.

Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.

Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.

– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.

– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.

І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:

Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».

Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.

Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.

Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.

Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.

Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.

Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:

– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.

Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.

– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?

Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.

Батько так і попередив діда:

– Хіба що тихенько.

– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.

І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:

На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.

Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:

– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.

Другого дня вранці, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:

– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?

Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.

Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?

Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ

Знову задощило. Дощ пішов через день після того, як ночував у нас лірник дід Прокіп, і після того, як у колгоспі, нарешті, посіяли цукрові буряки.

От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.

Справи наші були зовсім погані.

Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.

– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.

Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.

Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.

Той вечір був для нас святом. Мати зварила й ми наїлися справжнього картопляного супу. Вершечки картоплі з вічками прорості вона зрізала на садіння, треба ж було й про майбутній урожай думати.

Сходила мати й ще раз у Піддубівку, і ще раз виміняла за одежу сякої-такої картоплі і трохи буряків. А на третій раз батько її не пустив.

– Це не діло, – сказав. – Ну виносиш ти всю свою одежу, всю мою, якої в нас не так і багато. Проміняєш, проїмо її. А далі що? Все одно до нового врожаю не дотягнемо. Треба щось інше придумати. Ось давайте й подумаємо разом гарненько, що та як. – І обвів нас із матір'ю поглядом.

Мати стенула плечима: я не знаю, мовляв, що сказати.

Я не знав тим більше. Знав, що в селі щодня вмирають люди, що вмерла від дизентерії сестра Івана Крупки, їла багато рогози з болота. Знав, що відколи перестали давати в школі хліб із чаєм і зменшили порції макухи, у нашому класі стало наполовину менше учнів. Але як далі нам жити, що робити, – не знав. Та й звідки мені було знати малому, коли он батько питався у нас з матір'ю поради.

Отож промовчав і я.

Тоді після тривалої паузи заговорив батько.

– Давайте зробимо так. Підеш ти, Тетяно, в район на базар, продаси мої нові штани й сорочку, своє щось, і поїду я до твоїх братів у Маріуполь. Влаштуюсь на роботу, з першої ж получки вишлю вам грошей, і ви приїдете до мене. Там море, риба, уже з голоду не можна вмерти. Та плюс я якийсь пайок одержуватиму. А тут нам неминуча погибель. Не витримаємо ми з тобою щодня у полі на одній макусі. Та й він он, – кивнув на мене, – як школу закінчить, так і макуха закінчиться. А до нового врожаю ще, ой, як далеко!

Зітхнувши важко, батько замовк. На його зморшкуватому лобі аж піт виступив. Мабуть, хвилювався, поки говорив. І, мабуть, йому було нелегко таке нам казати. Про труднощі й чергову розлуку. Та й взагалі він був небагатослівним, більше любив слухати, ніж говорити.

І знову в хаті запанувала мовчанка. Тривожна й довга. Знову мовчала мати, мовчав і я. Хоч, чесно кажучи, десь там, глибоко в душі, я був за те, щоб їхати негайно в той далекий і казковий для мене Маріуполь, де солоне Азовське море, повне риби і морських кораблів, де жили мої дядьки – старші материні брати, котрих я ще ніколи не бачив, які теж утекли туди від голоду у двадцять першому голодному році. Про це розповіла мені колись мати. З листів, які ми зрідка одержували від дядьків, було відомо, що обидва вони добре влаштувалися, побудували собі хати, одружені, живуть і горя не знають. Тому мені й захотілося негайно їхати туди, щоб наїдатися щодня хліба й риби і не знати більше ніякого лиха.

– То що? Чого мовчите? – знову першим порушив мовчанку батько. – Давайте разом порадимося, сімейно.

– А що тут радитись, – заговорила нарешті мати тихим голосом. – Раз ти так надумав, значить нехай так і буде. Бо справді, як далі жити – не знаю.

– А ти? – батько до мене.

– Я як ви! – відказав бадьоро. Мені сподобалось, що він радився й зі мною.

– От і добре, що домовилися, – лишився задоволений батько. – Тільки, – поглянув на мене, – про це теж нікому ні слова. Нікому! І як поїду – теж язик за зубами. Бо-о, – зам'явся він, – є тут ще одна заковика, про яку треба, щоб ви обоє знали, – перевів очі з мене на матір.

Заковика ж ця, коли він розповів, була дуже серйозною, якщо не сказати – небезпечною.

Того вечора, коли нас відвідав бригадир Петро Басанський, він викликав батька надвір не випадково. Закуривши, порадив йому не накликати на себе гніву голови колгоспу, походити трохи на роботу, хоч поки посіють буряки, а потім зникнути кудись із села. Коли батько поцікавився в нього – чому? – бригадир одразу ж відповів: голова цікавився, в якій дружбі він був з Аполлінарієм. І чому це, мовляв, його (тобто – батька) достроково випустили з тюрми. Щось там, мовляв, не чисто.

У матері одразу ж блиснули гнівом очі:

– Невже з Аполлінарієм – це голови робота?

– Важко стверджувати, – відказав батько. – Але кажуть: береженого й Бог береже. Треба це завжди пам'ятати.

Мати погодилась.

– Авжеж. – І тут же до батька: – А не збрехав часом Петро? Щоб ти йому гарно буряки посіяв.

Батько замислився. Зрештою сказав:

– Ні, не може бути. Чоловік він, звичайно, брехливий, але мені не посмів би збрехати. Я йому немало добра зробив у молодості, не повинен злом відплатити.

Мати зауважила: зараз, мовляв, важко людям вірити, так повелося, що кожен тільки про себе дбає.

Вони ще довго говорили між собою, і наприкінці батько сказав, що треба порадитись про свій від'їзд з головою сільради Задорожним.

А дощ тим часом ішов і йшов, ніби на небі хтось повідкручував усі крани й вода заливала землю. На вулицях, на городах, у дворах стояли великі калюжі, хоч плавай човном. Мати бідкалася, казала, що відколи живе – не пам'ятає такої дощової весни. Це, мовляв, за якісь великі гріхи Бог людей карає, щоб вимокло все, викисло, ніщо не вродило, щоб з голоду вимерли.

– Навпаки, – заперечував їй батько, – дощі – це на врожай. Бачила, яка озимина в полі, хліба будуть дорідні.

– Може, й уродять, та не для нас, – журилася мати.

Тоді, малим, я не надав тим материним словам якогось особливого значення, бо не усвідомлював їх глибокого змісту. Лише через багато-багато літ, згадуючи цю нашу сімейну розмову, я дивувався: що це було? Інтуїція? Прозорливість? Чи просто випадковість? Невже вона, моя неписьменна мати – селянка, відчувала серцем, душею, всім єством своїм, що буде саме так, що не їстимуть удоволь хліба з урожаю тридцять третього року ті, хто вирощував і збирав його. Бо весь він пішов у державні засіки, а колгоспники знову продовжували жити впроголодь.

…Базари в райцентрі Згурівка були двічі на тиждень – в четвер і неділю. Мати вибрала четвер, приготувала ще звечора речі на продаж: батькові нові, ще ні разу не одягані штани й сорочку, свій святковий корсет і дівоцькі полуботки на півкаблучку з чорного хрому, які зашнуровувалися довгими шнурками. Це була гордість матері. Вона лише кілька разів сходила у них до церкви дівкою та взувала, коли одружувалася. Відтоді зберігала їх у скрині. І ось тепер мусила продавати. У неї аж сльози виступили на очах.

– То, може, залиш? – порадив їй батько співчутливо.

– Ні, – відказала, – я їх однак більше не носитиму.

І другого дня вранці, якраз трохи перестав дощ, пішла боса у Згурівку з чималим вузликом у руках. Пішла, щоб уторгувати батькові грошей на дорогу.

Не гаяв часу і батько. Поки мати ходила на базар, а я був у школі, він відвідав сільську Раду і поговорив з головою Задорожним. Подробиці розмови він нам з матір'ю не розповів, а сказав головне: Задорожний також порадив йому швидше виїхати з села і видав довідку, завірену круглою печаткою, в якій стверджувалося, що громадянин такий-то їде до своїх родичів у Маріуполь і сільська Рада проти цього нічого не має. Я тримай цю довідку в руках і сам читав її.

Отже, гроші в батька на квиток і дорогу були, довідка з сільради теж – можна й їхати. Стали радитись – коли? І вирішили: негайно, поки ще йдуть дощі, поки в колгоспі перепочинок з польовими роботам;). А ми з матір'ю будемо говорити, хто цікавитиметься: поїхав на заробітки. Куди? Не знаємо. Обіцяв написати.

Прощалися ми з батьком удосвіта дощової суботи. Він вирішив вийти з села рано, щоб ніхто не бачив. Іти мав у Згурівку, звідти поїхати вузькоколійкою на Яготин, а з Яготина уже поїздом на Маріуполь.

Провождати себе нам з матір'ю не дозволив, навіщо, мовляв, вам на дощі мокнути. Обнялися, поцілувалися в хаті, посиділи рядочком на лаві, як годиться перед дорогою, і батько, напнувши на голову й плечі зроблений з товстого полотняного мішка башлик, пішов у густий і темний за вікнами досвіток.

Пішов, а ми з матір'ю так і продовжували сидіти на лаві в тривожному мовчанні. Не знаю, про що думала в ті хвилини мати, а я думав про одне: як нам знову буде тяжко без батька. Без його доброго слова, слушної поради, теплого погляду. Мені стало жаль себе, матір, батька. І я заплакав. Мене прихилила до себе мати, стала заспокоювати й заплакала сама.

Так ми сиділи й плакали в темній хаті, аж поки не засіріли у вікнах шибки.

Тоді мати відхилилася від мене, витерла сльози й мовила тихо:

– Годі плакати, синку, бо й так батькові дорога мокра. Мабуть, уже далеченько за село вийшов.

– Мабуть, – згодився я.

– Нехай йому Бог поможе, – додала мати.

– Нехай, – сказав я.

А дощ плюскотів і плюскотів надворі, наганяючи сум і тривогу.

З того дня ми стали з нетерпінням чекати батькового листа.

Розділ шістнадцятий. ДИМИ НАД СЕЛОМ

Першим, кому мати сказала, що батька немає вдома, поїхав на заробітки, був бригадир Петро Басанський. Коли нарешті дощ чи то від утоми, чи цілком закономірно перестав і знову випогодилося, він під'їхав уранці під нашу хату на своїй сухоребрій кобильчині, постукав пужалном у вікно від вулиці й гукнув:

– Тетяно! Іване! Сьогодні обкопувати бурякові плантації!

Мати вийшла з сіней, перепитала, куди, на яке поле.

– На Хуторне! – відказав дядько Петро.

– Гаразд, зараз ітиму, – пообіцяла мати.

Бригадир здивувався:

– А Іван?

Тоді мати й пояснила йому, що батька немає, поїхав на заробітки.

Мені було чути з хати крізь вікно, як дядько Петро тпрукнув на кобилу, котра й так стояла смирно, похнюпивши голову, й перепитав чи то сам себе, чи то в матері:

– Поїхав-таки?

– Поїхав, – мати.

– А куди?

– І сам не знає, сказав, напише, де зупиниться, – знову материн тихий голос.

Бригадир помовчав, а потім сказав:

– І добре зробив, що поїхав. – й далі уже до кобили: – Но-о, рушай, спиш на ходу!

3 хати ми вийшли з матір'ю разом. Вона пішла обкопувати бурякове поле канавками від шкідників, а я до школи, хоч було ще й рано. Та дома самому не хотілося сидіти.

А в школі… В школі нас, школярів чекала сумна звістка.

Після дзвінка на перший урок наш учитель Павло Іванович зайшов у клас явно не в настрої, поклав свої книжки й класний журнал на стіл і звернувся до нас, після паузи, тихо.

– Мені прикро, діти, але я знову приніс вам гірку звістку. Сьогодні ви останній раз одержите свої порції макухи, а з завтрашнього дня на вас будуть одержувати пайок ваші батьки, матері чи інші члени сім'ї безпосередньо в полі. Тобто одержуватимуть ті, хто ходитиме в колгосп на роботу. Так вирішило правління колгоспу. Зрозуміли?

Ми мовчали, приголомшені такою новиною.

– Гаразд, – мовив Павло Іванович. – Про це ще розкажуть вашим рідним у полі бригадири, а вас особисто я дуже прошу: не їжте, будь ласка, всякої зелені, бур'яну, кори молоденької з дерев. Адже не все можна їсти, ви можете отруїтися, захворіти на дизентерію, яка теж призводить до смерті. Бережіть себе, діти. Я розумію, коли хочеться їсти, ви готові втамувати голод будь-чим, але… – Він одвернувся од нас й став пильно дивитись у вікно, немов щось за ним розглядаючи. Потім знову повернувся й доказав: – Не спішіть пхати всього до рота. Дайте мені слово, що не будете цього робити.

– Не будемо! – неголосно, але дружно пообіцяли ми Павлові Івановичу.

Із жалем в очах востаннє роздавала нам на великій перерві тітка Софія порції макухи.

– Спасибі, – дякували ми їй. Теж востаннє. І теж із сумом в очах. Бо оті попередні шматочки хліба, а пізніше невеличкі порційки макухи ніби зв'язували нас із нею, із школою, робили ближчими, ріднішими. Тепер же всьому прийшов кінець, все рушилось, обривалось, болем віддавало в наших серцях.

Коли після перерви зайшли в клас, на черговий урок, я одразу ж поглянув на портрет Сталіна й запитав подумки: «Як же так, товаришу Сталін, що нам у школі вже відмінили й макуху давати? Хіба ви про це не знаєте?»

В який уже раз не вірилось мені, не хотілося вірити, що не знає товариш Сталін про наші біди, про наше голодування, про смерті людські.

«Ну скажіть же, скажіть», – благав я.

Але товариш Сталін уперто мовчав і суворо дивився на мене з портрета. Як завжди.

Кажуть: одна біда йде і другу за собою веде. Після частих, рясних дощів, після шаленого росту бур'янів і буйства зелені, після почастішання людських смертей невідь звідки раптом село наповнилось комарами і жабами.

Це було щось неймовірне. Як у казці. Як у страшному кошмарному сні.

Спершу появилися комарі. Після отих звичайних, маленьких, які завжди появляються з теплом навесні, ці були не просто комарі, а комариська – якісь велетні, довгоногі й крилаті, схожі на чорногузів у мініатюрі. Налітали хмарами і буквально накидалися на людей, впивалися хоботками в тіло й безжалісно висмоктували з них останню кров. Особливо дошкуляли ранками і вечорами, їх носилося в повітрі стільки, що чулося шелестіння крил, що не можна було розкрити рот, аби не похлинутися комарами.

Вони лізли в очі, у вуха, обсідали босі ноги, руки, Жалили, де тільки можна було вжалити. Спершу люди не знали, що робити, як рятуватися від них, аж поки комусь не прийшло в голову – димом. У кожному дворі вранці і особливо ввечері палили якесь сміття, сире гілля, гній. Такі димні багаття жевріли цілими ночами, дими від них, їдкі й давлючі, плавали над селом суцільною запоною. Люди кашляли, чхали, ходили пропахлі димом, з червоними від сліз очима, проклинаючи цю нечисть, яка, як тільки вітерець розвіював дим, одразу ж роєм з'являлася над головою.

Старі, набожні баби розпускали по селу чутки: це не перед добром, це не що інше, як знамення Боже, за яким на землю прийде суд страшний і невмолимий. Надто цим залякували дітей, не пускали до школи, і в ті дні у нашому класі сиділо по п'ять – сім учнів. Одні хлопці. Павло Іванович пояснював нам появу такої сили комарів надмірною сирістю і заболоченістю місцевості. Просто цьому сприяли природні і погодні умови. Проте, попередив він, комарів цих слід боятися, від них можна захворіти малярією. Отож треба й далі вести з ними боротьбу: обкурювати подвір'я, хати, закутувати обличчя, ноги, руки, менше вештатися надворі. Тижнів через два комарі повинні зникнути.

– Передайте це й своїм рідним, – звелів нам.

Звідки це було відомо йому – ми не знали, а запитати не насмілились, проте я особисто повірив учителеві одразу і, звичайно, розповів, повернувшись зі школи, спершу Гальці, а потім, увечері, матері.

Мати ж зреагувала на це по-своєму: хто його знає, що воно та як у тій природі діється, а тільки чомусь усе погане нам, бідним людям, дістається. Холод, голод, комарі, хвороби.

Сказала так, щоб не обідити ні Бога, ні Павла Івановича.

І немов наврочила.

Чи то справді Бог так дав, чи навколишня наша природа так розпорядилася, а через кілька днів після нападу на село комарів з'явилася в ньому ще одна напасть – сила-силенна жаб. За одну ніч. Ніби вони впали з неба чи народила їх стільки водночас земля. Вийшла мати вранці з хати, а їх повні сіни, дверей сінешніх не можна відчинити.

– Ой лишенько! – закричала з ляку. – Та де ж вас стільки взялося, окаянних! Свят, свят!

Я прочинив хатні двері, що там, мовляв, трапилось, а вона мене відсторонила, хутко назад ускочила й каже:

– Зачиняй, зачиняй, щоб у хату не налізли.

– Хто? – питаю здивовано.

– Жаби! – вигукнула.

У мене по тілу полізли мурашки. Від бридливості.

Стали ми з матір'ю міркувати, звідки їм узятися? Не приніс же їх нам хтось цілий мішок та не висипав у сінях.

Думали-гадали, але так нічого й не відгадали. Треба було щось робити, щоб вийти з хати надвір.

Мати взяла під піччю віника й звеліла мені хутко відчинити хатні двері, пояснивши:

– Щоб видно було розмести їх і відчинити сіни, а там щось придумаємо.

Так і зробили. Коли ж мати відчинила сінешні двері, нам стало все зрозуміло: жаби налізли в щілину між порогом і дверима, якої ми не побачили з хати, бо її затулила знадвору, на порозі, ціла купа товстих, сірих жаб, які просто не пролізли в ту щілину.

– Святий Боже, сохрани й помилуй, – перехрестилася мати. – Яка ж нечиста сила нам їх стільки наслала? Це не інакше, як перед кінцем світу.

А жаб було повно не тільки в сінях і біля порога, а й на подвір'ї, на городі, на вулиці. Різних. Сірих, рябих, жовтих, зелених. Всі вони ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима.

Хоч ми з матір'ю й не боялися жаб, але стояти посеред них, дивитись, як ворушиться ця сіро-зелена драглиста маса, було гидко.

Мати відмела їх трохи від порога віником й звеліла мені йти в хату за другим віником і порожнім відром. Треба було спершу вигребти й винести жаб із сіней, а тоді воювати з ними на подвір'ї, розігнати хоч зі стежки до хвіртки.

Тільки із сходом сонця, коли воно стало припікати, жаби трохи розлізлися по калюжах, канавах і кущах, ховаючись у холодку.

А в селі знявся справжній переполох. Голосили жінки, плакали з ляку малі діти, боячись вийти з подвір'я на вулицю, скрізь було повно жаб.

І тоді, мабуть, порадившись, сільське начальство послало в усі кінці села бригадирів та об'їждчиків на конях сказати людям, що робити, як рятуватися від жаб. А зробити треба було ось що: повідкривати погреби і старі ями, викопати, де тільки можна, глибокі нові ями, куди мали падати жаби й там гинути. Окрім цього, ще треба продовжувати палити скрізь маленькі багаття з гною. Жаби також, як і комарі, не переносять їдкого диму.

Того дня всім, хто працював у полі, було дозволено залишитись дома і зробити все, що їм радили.

Але передавалися від хати до хати й інші розмови про нашестя жаб.

Не встиг я зібратися до школи, як до нас прибігла Галька.

– Ой, і у вас повно жаб? – заторохтіла ще з порога. – Я своїх прямо лопатою вигрібала з двору. А на вулиці – просто жах, ступити не можна, всі колії ними забиті. Як ти йтимеш у школу? – до мене.

– Дійду якось, – відказав я.

Але бачив, що не за тим прибігла Галька, щоб запитати, як я дійду до школи через жаб. На язиці в неї трималося щось інше, й вона, нарешті, не витримала, похвалилася:

– Баба Хима (їхні хати поряд, а наша через дорогу) сказала нам з Параскою, що це на людей кара Божа за церкву, за колгосп. Спершу Бог голод послав, а тепер нечистю всякою карає. Після комарів і жаб гадюки поповзуть, потім черви. І всі потроху кусатимуть, гризтимуть, труїтимуть, точитимуть нас, поки нікого не залишиться.

– Свят, свят, що ти таке говориш, – перехрестилася мати на ікони.

– Це ж не я, тітко Тетяно, – заперечила Галька. -

Це баба Хима.

Всі на нашому кутку добре знали бабу Химу, маленьку, худеньку, дуже набожну. В неї у хаті повно ікон, а перед тими, що в кутку, на покуті, завжди горить лампадка. Щоранку й щовечора баба Хима б'є перед іконами поклони, читає молитви. Мати якось розказувала, що то вона замолює перед Богом свій гріх за сліпого сина, Івана Йосиповича, який донедавна приходив до нас вечорами на співанку. Ще немовлям вона поклала його на городі в сповиточку проти сонечка, а сама стала картоплю полоти. А того дня було якесь релігійне свято. Поле собі, та й поле. Довідається до немовляти – спить. Вона й далі полоти. Та й допололася. Чи то гаряче літнє сонце, чи сира земля забрали в хлопчика зір – осліп. Відтоді й вірить баба Хима в силу Божу, в те, що це він покарав її за гріх, що всіх людей він карає за вчинені ними гріхи. Тільки я ніяк не міг збагнути: при чому тут були ми. Мати, я, Галька, інші наші сусіди й односельчани. Не ми ж організовували в селі колгосп! І церкву не наші люди закривали! Нехай Бог, якщо він є, покарає тих, хто це зробив! Та й звідки йому взятися, тому Богові. Бо коли б він був, то що-що, а закрити церкву не дав би нікому. Якщо він всесильний і всемогутній.

– Дурниці то все! – заперечив я Гальці. – Менше бабу Химу слухай, та зробіть з Параскою те, що бригадир сказав.

– Оце ж я й прийшла до вас заступа попросити, бо в нашому держак поламався.

Того дня я йшов до школи довше, ніж ходив раніше. Боявся наступити на жаб, які запрудили стежку й не хотіли мені її звільняти. Тоді я виламав гілку з бузини над канавою і, йдучи, розмітав ці бридкі створіння поперед себе, звільняючи собі в такий спосіб дорогу.

Було повно жаб і на подвір'ї школи та попід самою школою, й тітка Софія, запаливши кілька багать навколо неї, відмітала їх з-під стін великою березовою мітлою.

До дзвінка на урок ми товклися в коридорі, чхаючи й кашляючи від диму, і тільки й розмовляли про жаб. Хто боїться їх, хто ні, хто бачив найбільшу, а хто зовсім маленьку, мало не таку, як блоха, – фантазували. Незважаючи на порожні шлунки, стиха кепкували один над одним, стримано посміхалися. Іван Крупка розповів мені, що в них на Окопі жаб чи не найбільше, все болото кишить ними, повні човни поналазило, а чорногузи ходять з одвислими волами й навіть не дивляться собі під ноги – понаїдалися.

А коли ми зайшли в клас, Павло Іванович, не чекаючи наших запитань, одразу ж пояснив нам, що поява такої кількості жаб це майже подібна історія з комарами, їх теж розвелося багато у зв'язку з частими дощами, з вологістю. Але була, на його думку, й інша причина. Вони могли просто переселятися з одного місця в інше, з непридатного в придатніше, десь, можливо, люди примінили проти них якісь засоби, от вони й вирушили шукати собі іншого пристанища. Днів через Два-три жаби зникнуть, тому не треба нічого проти них вживати, панікувати й прислухатись до шкідливих чуток.

– Павле Івановичу, а можна вас запитати? – підняв раптом руку єдиний на весь наш клас рудочубий Василько Перепелиця з першої парти.

– Запитуй, – дозволив учитель.

– Мій дід каже, – підвівся за партою Васько, – Що жаби їдять комарів. От Бог і послав нам так багато жаб, щоб вони знищили комарів.

Павло Іванович, як завжди, витримав паузу й відповів:

– Так, жаби справді живляться комарами, але досі я не чув і ніде не читав, щоб вони у якійсь місцевості повністю виловили комарів. Про Бога ж твій дід сказав просто по старості своїй, наші старі люди вірять у якусь надприродну силу. Чи є ще в когось запитання? – обвів усіх нас поглядом.

Запитань ніхто не мав, і тоді Павло Іванович сказав нам:

– А тепер ідіть додому, допомагайте батькам.

Ми, звичайно, не закричали «Ура!», якби це, скажімо, було рік тому, але залишилися вдячні вчителеві за таке його рішення й охоче пішли по домівках.

…Справді, як і казав Павло Іванович, через кілька днів основна маса жаб зникла з села, хоч немало їх ще й залишилося по ямах і канавах, у норах і калюжах. Люди полегшено зітхнули, можна було хоч вільно вулицею пройти.

Проте на цьому жаб'яча історія не закінчилась, навпаки – продовжилась новим видом жаб, зеленими, скрекотливими, або, як їх у нас прозвали, – летючими.

Це були дивні, рідкісні жаби. Таких, казала наша сусідка баба Хима, вона ніколи за своє життя не бачила, не кажучи вже про мою матір. Побачивши таку жабу вперше, мати, як вона це робила часто, сплеснула з подиву руками й вимовила: «Хай Бог милує, таке гарне!»

Жабки ці й справді приваблювали своєю красою. Кажу «жабки», бо були вони такими маленькими, немов іграшковими, схожими на модні колись брошки жабок, які продавалися в нашій крамниці і їх любили носити дівчата. Спинки ці жабки мали світло-зеленого кольору або скоріше – салатного. Гладенькі, блискучі, немов щойно пофарбовані. Животики білі, лапки – жовто-червоні чи, навпаки – червоно-жовті. А ще правильніше – немов золотисті. Голівки в райдужному обідку, і дві маленькі зернинки жовтих очиць. Очі нерухомі, немов скляні. Цяцька, та й годі. І не лазить, і не стрибає ця жабка по землі, а прилипло сидить на зеленому листі низькорослих дерев, на широкому листі бур'янів, горобини. Цих новоявлених жабок, не придивившись пильно, важко було побачити, зате легко почути. Вони несамовито скрекотіли вечорами й ранками, від їхнього скрекоту аж у вухах лящало.

Коли вони немов змагалися між собою в скрекотінні, до них можна було підійти дуже близько, жабки, мабуть, не чули або, зайняті своїм скрекотом, не звертали на близькість людей уваги. Я не раз спостерігав їх за цим заняттям з цікавості. Перед тим як кричати, жабка-зеленка дивно надувала воло, яке ставало у неї мов горобине яйце, потім розкривала свій маленький ротик і немов видихала із себе дивний, деренчливий звук. Воло під горлом поволі зменшувалось, і водночас тихішим ставав скрекіт. Потім все повторювалось знову.

Якщо ж жабка помічала мою присутність, одразу ж перестрибувала з того листка чи стебла, на якому сиділа, на інший. Стрибала далеко й точно. За те й називали їх летючими, хоч крилець, звичайно, вони не мали.

Цих жабок з'явилось теж дуже багато, але, на щастя, вони жили тільки над водою, у берегах, в садах і на городах. І активно живилися мошкою та комарами, прямо-таки знищували їх. Робили це переважно вдень, коли мошкара і комарня причаювалася під листям у затишку. Тому ці жабки удень і не кричали, були зайняті полюванням.

Надто ж голосно скрекотіли вони, передчуваючи Дощ.

Як до всього швидко звикає людина, так швидко звикли всі у селі й до зелених симпатичних лобок І, звісно, не боялися їх. Особливо ми, дітлахи, не боялися взяти в руку жабу, мишу, їжака, покласти собі за пазуху вужа. І нічого нам від того не ставалося, все минало немов так і треба.

Проте зелені жабки виявились зовсім не такими, як ми про них думали, і змусили нас невдовзі остерігатися їх, обходити стороною. У мене довго стояла перед очима перелякана дівчинка із сусідньої вулиці з зеленою симпатичною жабкою на руці, між ліктем і зап'ястям. Ішла вона погуляти до Гальки, побачила на листях бузини над нашою канавою кілька цих жабок, і закортіло їй чи то погладити одну, чи просто тільки торкнутися (така вона була гарна), а та жабка візьми та й стриб на голу руку. Ошелешена дівчина хотіла скинути її, тряхнула рукою, але де там, жабка вп'ялася в тіло кігтями усіх своїх чотирьох лапок.

Йде дівчинка мимо нашого двору, протягнувши поперед себе руку, й плаче,

– Що таке, Олю? – гукнув я до неї від хати. – Тебе хтось набив?

– Н-ні, – зупинилася вона біля хвіртки. – Ось! – і показує мені свою витягнуту руку.

Я не зрозумів того її жесту, підійшов ближче і не повірив побаченому: жабка на руці. Сидить і дивиться на мене нерухомими скляними очима. Як вона там опинилася і чому не втікає?

Зрозумів, коли Оля розповіла мені, як усе сталося.

Певна річ, я розгубився, не знав, що робити, як зарадити Олі. І спитати ні в кого. Мати на роботі, сусідів біля нас поруч немає. І Галька десь завіялась. Нарешті згадав: а баба Хима через дорогу, вона завжди дома.

Беру Олю за ліву руку, веду до баби Хими.

Баба Хима, як побачила і одразу ж: це її Бог покарав.

Оля в плач:

– Я не грішниця!

На нашу розмову з хати вийшов дід Йосип, високий, кремезний, з короткою щетинистою бородою і великими чорними кулаками.

– Що тут у вас? – поцікавився. А коли довідався, сказав: – Чудеса, та й годі! – Далі кивнув мені: – Веди її до баби Насті на Окіп. Вона зарадить. Знаєш, де живе?

– Знаю, – відказав, адже недавно був у неї з рукою.

Вийшли з Олею на вулицю, аж тут і Галька немов З під землі вродилася. Я розказав їй усе, й повели ми заплакану Олю на Окіп до баби Насті. І дивно, поки ми ходили до баби Хими, поки йшли на Окіп до баби Насті, проклята жаба не подала ніяких ознак життя: не поворухнулася, не кліпнула, не подала ні звуку з небезпеки. Сиділа на Олиній руці мов закам'яніла.

– Це знову ви, дітки? – впізнала нас із Галькою, придивившись засльозеними очима, баба Настя. – Знову щось накоїли? – Була вона уже геть немічна.

Пояснили їй, чого прийшли, показали Олю.

Похитала баба маленькою головою в чорній хустці, поплямкала зібраними в гармошечку сухими губами й звеліла нам з Галькою вийти з хати, а Олю залишила.

Не було її довгенько. Нарешті вийшла. На очах сльози від радості, скупо всміхається, показує нам руку. Жабки на руці не було. Виднілися лише малесенькі проколинки від її кігтів, немов хто голкою поштрикав руку в чотирьох місцях.

– А де ж вона, жабка? – запитали ми з Галькою водночас.

Оля махнула рукою на бабину старезну, як і сама баба, хату.

– Там у баби.

– А забрала вона її як? – питаємо.

– Я не бачила, – стенула плечима Оля. – Баба звеліла мені заплющити очі й відвернутись, я тільки чула, як вона щось шепотіла і по черзі підставляла під жабчину лапку кінчик ножа. Підставить, пошепоче щось, і мені чутно, як жабка витягує з руки кігтики лапки. Так чотири рази підряд. А далі я не знаю, як було, де поділася жабка, що з нею зробила баба Настя. Звеліла розплющити очі й повернутись, перехрестила мене й сказала: «Іди, дитинко, з Богом».

Дивина, та й годі, не баба, а справжній чаклун.

Аж ось і вона вийшла з макітеркою в кістлявих руках. Макітерка накрита старенькою полотняною хустиною.

Ми – до неї. Дякуємо. А я потім наважся та й запитай: як ви, мовляв, ту жабку з Олиної руки забрали?

Баба Настя постояла, помовчала, а потім:

– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла хустку з макітри й витрусила з неї на лапате листя Олину зелену жабку: – Гуляй собі. – А тоді до нас: – І ви йдіть, дітки, з Богом додому й не чіпайте більше тих жабок, у них теж серце є.

Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.

А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.

І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.

Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.

…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.

– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.

– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.

Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.

Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ

У другій половині травня нарешті зацвіли акації. Зацвіли дружно, буйним, розкішним цвітом. Удень і вночі над селом стояв солодкий, медвяний запах, від якого приємно дихалось і аж паморочилася голова.

Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:

Може, від спогаду про буйний цвіт акацій навесні тридцять третього народилися ті рядки?

Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.

Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала:

– Наполешся ще, – і одержувала на неї пайок – грудочку макухи.

Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:

– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?

– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.

Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.

Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.

– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.

Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.

Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.

З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.

Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.

Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.

Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.

– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.

Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.

– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.

Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.

І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:

– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!

Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.

Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.

– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася

мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.

Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.

– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.

І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.

– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.

– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…

Голова знову погляд на мене, потім на матір.

– Які ще такі кльоцки? – ступив у хату, заглянув у піч.

Мати пояснює тремтливим голосом:

– З акації… та макухи… Он для нього, – кивнула у мій бік. – Та й собі… в поле…

Голова покрутив головою на крутій шиї. На піч, на лаву. Побачив під посудником відро з водою. Гмикнув багатозначно. Застромив за ремінь батіг. Ступив до лави. Взяв відро. Зробив крок до печі. Примірився і бурхнув воду з відра у її роззявлену пащу.

В печі одразу ж зашипіло, з неї повалив на хату дим і побігла назад брудним потоком вода з попелом.

Голова хазяйновито поставив порожнє відро назад на лаву, витяг із-за ременя батіг, хльоснув пужалном себе по халяві правого чобота й звелів матері металевим голосом:

– Зараз же на буряки! Слідом за мною! – вийшов із хати в сіни і вже звідти додав, повернувшись боком: – я вам покажу, злидні нещасні! Він із села втік, а вона – кльоцки… Будуть вам кльоцки, почекайте! – рвучко виступив із сіней і погупав попід вікнами з подвір'я.

Далі ми почули, як він сказав щось до свого коня, прив'язаного віжками до нашої старої ліси, як скрипнули ресори бідарки, коли сів у неї, й нарешті «Н-но-о, йшов!» і торохтіння коліс.

Аж тоді я глянув на матір і не впізнав її. Вона стояла з опущеними руками – біла мов крейда і тремтіла вся, ніби щойно вилізла з холодного погреба.

Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.

– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:

– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…

Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.

Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?

Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!

Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.

Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.

Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…

– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.

Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.

– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.

Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.

Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.

Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.

З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.

Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?

А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.

Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»

Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.

Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.

Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ

Я так більше і не нарвав запашного цвіту акації, як обіцяв матері. Того злощасного дня, якого нас відвідав голова колгоспу Муляренко, пішов дощ і не переставав цілу добу. А після дощу в квіточках акації з'явилося повно якоїсь дрібнюсінької мошкари. Немов хтось потрусив нею акацієві китиці. Отож їсти цвіт було бридко та й сушити на муку теж не виходило, боялися. Від мошкари цвіт швидко зіпсувався, зів'яв і весь осипався додолу.

А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.

В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.

Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.

– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.

Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.

Павло Іванович поклав мені руку на плече.

– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.

Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.

Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.

– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.

Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.

Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.

Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.

Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.

А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.

Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.

Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.

Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.

А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:

– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.

Я став заспокоювати її:

– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…

З цією надією ми й заснули.

А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.

– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.

Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.

– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.

Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:

– Ходімо вечеряти, Христе.

Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.

Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.

Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…

Сказав про це Гальці, а вона:

– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.

Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:

– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!

Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»

Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.

Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.

Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові

Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.

Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.

– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.

– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.

– Де? – запитав я.

– Ходімо швидше! – взяла мене за руку Галька. – На Воловиці. Я вчора бачила.

Ні, таки молодчина була Галька. їй би не дівчиною годилося б народитися, а хлопцем. Вона за день встигала оббігати півсела, побути на кількох кутках, довідатися, де, що і як можна дістати, прибігала до мене, і ми йшли тоді туди удвох. Бувало, що приходила заплакана, з розквашеним носом чи пухлою губою – билася з хлопцями, але швидко відходила й казала, що і їм від неї дісталося. Не раз вона заводилась з Антоном, він сердився на неї за дружбу зі мною й першим ліз битися.

Як дозрівання цвіту акації, з таким нетерпінням чекали ми вистигання шовковиць. Адже шовковиці – це не акація. Передовсім – вони значно смачніші і в них не заводиться ніяка мошкара. Та й лазити по шовковицях набагато безпечніше. Особливо для рук і штанів.

Я навіть не спитав у Гальки, де саме та шовковиця на Воловиці, махнув рукою: – ходімо! – аби швидше скуштувати тих чудових ягід, бо шлунок уже вимагав роботи, під грудьми починало щеміти. Та й друге підганяло – до обіду мені треба було вернутися додому, щоб перенести трясучку, після якої необхідно заснути, бо я ставав після того немов вимочений у воді, безсилий, не міг поворухнути ні ногою, ні рукою.

Догадлива ж Галька сама розповіла мені про шовковицю. Бачила вона її в запустілому саду розкуркуленого Рудька. Старі яблуні й груші, вишні та сливи в ньому повсихали, а дві великі шовковиці родили, і одна з них була рання. Ось на ній Галька вчора й бачила уже почервонілі ягоди. Не Галька, а пронира якась. Чого її тут носило. А втім, ходила й шукала нічийних шовковиць, яких у селі було немало. Біля церкви, на кладовищі, на дворищах розкуркулених і тих, що виїхали із села або вимерли. Неприємне заняття, але що зробиш.

Нарешті й Рудькове подвір'я. Заросле бур'яном, захаращене сухим гіллям. Хата обмита дощами, зяє вибитими вікнами і дверима. Повітка за хатою напіврозібрана, без даху. Були комори, але їх перевезли на колгоспне подвір'я, залишились одні пеньки, на яких вони стояли. Від клуні в кінці городу лише стояли два високі дубові присохи. Як їх ще ніхто не спиляв? Мабуть, не знайшлося гострої пилки.

Рання шовковиця, на яку накинула оком Галька, росла за хатою, була вже старенька, але ще міцна, гілляста, зручна лазити по ній. І справді, ягоди шовковиць уже червоніли між зеленим листям, що означало: з великої нужди їх можна їсти. Вони ще кислі, аж щелепи зводитиме, проте шлунок матиме роботу.

– Ліземо? – задерла Галька голову на шовковицю.

– Ліземо! – згодився я.

І ми полізли. Я перший, за мною – Галька.

Шовковиці, як я й передбачав, були кисліші від кінського щавлю, їм би ще спіти та й спіти на сонці, але коли ти голодний і вже заліз на дерево, мусиш їсти.

І я їв. Наривав повну жменю ягід, висипав у рот і жував, тільки зернятка тріщали на зубах. Від кислоти аж пекло в роті, дерло в горлі, на очах виступали сльози. Та я не зважав.

їла й Галька. Теж на повен рот.

їли мовчки, поспішали втамувати голод, який постійно переслідував нас з ранку до вечора.

Смакуємо, коли це раптом чуємо знизу:

– Гей, ви! Ану злазьте! Та швидше!

Дивлюся на землю і бачу під шовковицею трьох хлопчаків. Худі, босі, давно не стрижені, в порваних на колінах штанях, в сорочках навипуск.

Хлопчики були молодші від нас віком, я їх знав наглядно, але не знав поіменно.

Галька теж втупилася поглядом у них і одразу ж огризається:

– А чого нам злазити? Хіба це ваша шовковиця? І хто ви такі, що нам наказуєте?

Один із хлопчаків, білочубий і щербатий, мабуть, старший серед них, ступив ближче до шовковиці й відповів:

– Того, що ви не з нашого кутка! Ідіть на свій і там шукайте собі шовковиць! А цю ми, воловичани, самі об'їмо! Зрозуміла? – І знову категорично: – Злазьте!

Нам би одразу злізти й піти, але Галька накостричилася, мовляв, тут і вам вистачить, жаднюги, лізьте та їжте, хоч полопайтесь.

А білочубий знизу:

– Не базікай багато, а злазьте, бо груддям зженемо!

– Тільки спробуйте! – Галька.

– І спробуємо! – Білочубий. – Ану, хлопці!

Всі втрьох хлопчаки кинулись шукати груддя, і незабаром воно полетіло до нас на шовковицю, розбиваючись здебільшого об гілля.

Ми з Галькою полізли вище, щоб вони не поцілили нас, але це не врятувало становища. Білочубий щось сказав одному з двох своїх товаришів, той притьмом кинувся із саду на вулицю й незабаром привів ще трьох хлопчиків. Тепер вшістьох вони засипали нас груддям.

Діватися нам не було куди, і я звелів Гальці злазити.

Гукнув і хлопцям:

– Годі, перестаньте! Ми злазимо!

Хлопчаки припинили кидати, одійшли з-під шовковиці, але запасного груддя з рук не випускали.

Й знову все зіпсувала гарячкувата Галька. Нам би злізти й мирно піти собі додому, а вона, стрибнувши з шовковиці на землю, стала погрожувати хлопцям:

– Чекайте, ви прийдете на наш куток, я вас усіх по черзі перелупцюю, жаднюги! Я вам покажу: «Наша шовковиця!»

Це, мабуть, і роздратувало хлопчаків.

– Бий їх! – скомандував білочубий, і в нас із Галькою полетіло груддя з близької відстані. Гальці дісталося по плечу, а мене грудка боляче вдарила по нозі.

Довелося втікати. Ми з Галькою рвонули не на вулицю, де нам могло б дістатися добряче, коли б до тих хлопців приєдналося ще кілька, а побігли вздовж городу, що тягнувся до поля. Там, за неглибокою канавою, була вузенька польова дорога попід городами, яка вела в село, на крайню вулицю від кладовища. Туди ми й побігли.

Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й опинилися на польовій дорозі – відстали. Мабуть, задовольнилися тим, що вигнали з своєї території небажаних гостей.

Галька обурювалась, лаялась, продовжувала погрожувати хлопцям.

Мені теж було прикро за нашу невдачу, але я не дуже сердився на тих хлопців. Я одразу збагнув, що то не вони прогнали нас із шовковиці, не жадність їхня, то голод нас прогнав.

Пояснив Гальці.

– А я кажу – жаднюги! – стояла вона на своєму. – І я кожному з них вуха понакручую! – пообіцяла.

На вулицю навпроти кладовища ми вийшли попід городом отих Давиденків, брата котрих убив переляканий машиною кінь. Як проходили мимо їхньої хати, до Гальки обізвалася з сіней Вірка, та, що гірко голосила за братом на подвір'ї бригади колгоспу:

– То ти, Галько?

– Я! – відгукнулася Галька.

Далі між ними відбувся такий діалог:

– Де була?

– Та-а, скрізь!

– А Параска на буряках?

– На буряках!

– Чому до нас не приходиш?

– Все ніколи!

– Приходь якось!

– Прийду!

І все. Ми з Галькою перейшли дорогу й опинились на кладовищі, в зарослях якого теж були шовковиці. Невеличкі, низенькі, але родили рясно. Тож ми й вирішили перевірити: а раптом уже й на них є напівстиглі ягоди.

Кладовище зустріло нас тишею н спокоєм, приємними запахами різнотрав'я, від яких забивало дух, було ніби якось затхло.

– Ходімо до могилок моїх батьків, – попросила мене Галька.

Я згодився:

– Ходімо.

Ми нарвали на галявинці по жмутику різнокольорових самосійних квіточок, поклали на вже запалі могилки.

Постояли мовчки, пожурилися. Галька заплакала. Потім витерла сльози, торкнула мене за руку, мабуть, щоб іти шукати шовковиць.

Я поглянув на сонце. Воно вже підбилося високо в небі, показувало на обідню пору.

– Мені пора додому, – сказав їй.

– Додому й підемо, – згодилась Галька. – Тобі справді пора.

Ми обережно пішли краєчком кладовища поміж свіжих могил, яких з кожним днем тут ставало більше й більше. З хрестами і без хрестів. Насипаних дбайливо і абияк.

Йшли мовчки, щось стримувало нас від розмови. Може, те, що на кладовищі взагалі не прийнято розмовляти? А може, інше. Не знаю.

Раптом за розлогим кущем бузку, що ріс обіч стежки, ми почули розмову. Говорили чоловіки. Тихо, але розбірливо.

– Сюди, сюди давайте. Опускайте помаленьку.

– Мабуть, дядька Хому ховають, – обернулася до мене Галька.

– Хтозна, – засумнівався я. – Може, ще хтось помер. – І знову звів голову до сонця. Воно продовжувало припікати, й здалося мені – висіло вже на обідній порі. Над кладовищем панувала спека.

– Зараз побачимо, – шепнула мені Галька й пішла поза кущем, туди, де говорили. Я – за нею.

І ось ми за бузком. Стали й заціпеніли від побаченого. Мені здалося, що я сплю і бачу це уві сні. Що варто прокинутись, і все зникне, розвіється. Але воно не зникало. Було наяву. Серед білого дня. В жорстокій реальності.

Неподалік від зарослої кропивою, акацією та бузиною канави, яка відмежовувала кладовище від людських городів, була викопана значно ширша від тих, що копають для одного покійника, яма. Біля неї стояла запряжена в старий незашильований віз худа ряба кобила, а на возі лежали у різних позах мертві люди. Скільки їх було, ми не могли порахувати, та й не прагнули, бо виглядало це жахливо. А тим часом два дядьки, худі й зарослі щетиною, зняли з воза мертвого діда й подавали двом іншим дядькам у яму. З рук у руки. Це їхні голоси ми з Галькою й почули за кущем.

– Що-о в-ви р-робите-е? – запитала тремтливим голосом Галька дядьків.

Вони повернули на нас обох здивовані очі.

– Хіба не бачиш, дочко? Людей ховаємо, – одказав один із двох у ямі, коли вони поклали діда на дні.

– Як, і без труни, і всіх в одну яму? – не вірила Галька. – А де ж їхні родичі, що нікого немає?

Від дядьків з Окопу, котрі займалися похоронами померлих, ми довідалися, що ховають вони у такий спосіб тих, кого нікому поховати, у кого вже всі рідні повмирали раніше. Хто ж їх буде споряджувати в останню дорогу? І на труни в колгоспі дощок немає. Ось сільське начальство й звеліло всіх отаких покласти в братську могилу. Вони й роблять так, по наряду бригадира. Одні викопали яму, а їм довелося з мертв'яками возитись. Треба ж комусь. Сьогодні вони возять, а через кілька днів і їх, може, отак хтось привезе.

Мені було страшно, мені було дико слухати отаку спокійну розповідь дядьків про смерть. Я стояв і мовчав. В ті хвилини у мене, здалося, відібрало мову.

А дядьки, пояснивши Гальці те, чим вона цікавилась, знову взялися до роботи. Двоє зняли з воза труп дівчинки років десяти, синьої від опухлості, з розпущеними русявими кісками, подали тим двом, що в ямі. Ті вклали дівчинку поруч з висохлим дідом і гукнули нагору: «Давайте далі!»

Коли дядьки стали за руки й за ноги знімати літню жінку в довгій спідниці з повернутою чомусь назад головою, мене занудило, я більше не витримав, узяв Гальку за руку й попросив:

– Ходімо мерщій, мене вже починає трясти. Водночас з нудотою я відчув, що у мене справді починало все тремтіти всередині, робилося млосно, зашуміло в голові. Значить, піднімалася температура.

Від кладовища до нас додому стежкою через городи три хвилини ходу. Але ми з Галькою побігли. Бо у мене вже вичерпувалися сили.

Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.

…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.

За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:

– Н-но-о, ряба-а!

І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.

Я заплющив очі й накрив голову рядном.

– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.

Я розкутався.

– Ну, де була, що чула? – питаю.

– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.

Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.

З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:

– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.

Галька охоче згоджується:

– Ходімо!

Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.

– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?

Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.

Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.

Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.

Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.

Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!

Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.

Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.

На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.

…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.

Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.

Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:

– Не дивися, синку, туди. Не дивися.

І повела мене з кладовища.

Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ

Раннього ранку Параска сперечалася біля свого двору з головою колгоспу. Він сидів у своїй бідарці з батогом і віжками в руках і кричав на неї, обзивав прогульницею й ледаркою за те, що уже другий день не йде на буряки, погрожував великим штрафом. А Параска голосно, казала йому у відповідь, що ніяких штрафів не боїться і не піде на ті його розпрокляті буряки, поки не знайде своєї сестри Гальки.

– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?

– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!

– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!

– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й менше стало їх виходити в поле. У багатьох попухли ноги, й вони не могли ходити. А чимало жінок уже вмерло. От і їздив слідом за бригадиром голова, виганяв кого міг у поле, рятувати посіви буряків, що заростали бур'янами.

Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.

А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.

Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.

Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.

Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.

Не знайшов.

З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.

– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.

– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!

– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.

Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.

Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?

Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.

Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:

– Може, удвох сходимо?

– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!

Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.

Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.

І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.

Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.

Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.

Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:

– О-о, яким вітром тебе занесло?

Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.

Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.

– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.

Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»

Дарма.

Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.

Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.

Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.

Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.

– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?

– Як хочеш, – відказав я.

А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.

Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:

– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви їй… Може, вас послухає…

Ми з Іваном переглянулись. У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?

Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.

Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.

А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.

Іван упізнав дівчину одразу.

– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.

По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:

– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?

Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.

Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:

– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…

Іван повернувся до неї.

– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.

Тітка Наталка згодилась з Іваном.

– І я ж кажу – хай іде в хату.

– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.

Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.

– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.

І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!

Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.

Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?

Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?

«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.

Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?

Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.

То голосила Параска.

«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.

Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:

– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!

Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.

– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!

Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.

– Це ти? – запитала навіщось.

– Я! – відказав.

Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:

– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.

– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.

Параска витерла заплакане обличчя хусткою.

– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.

І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»

Параска звела на мене округлі очі.

– Чого ж ти досі про це не сказав?

– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.

– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.

– Може, ходімо удвох? – пропоную.

Параска заперечує:

– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.

Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.

Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.

– Мамо, мамо! Мені страшно!

Мати схопилася.

– Що таке? Бог з тобою!

Я притиснувся до неї й знову кажу:

– Мені чогось страшно.

Мати погладила мене по голові, стала заспокоювати, а тим часом у сінях рипнули двері, почулося тупотіння ніг, чоловіча розмова. Ми подумали, то йде додому з кимось батько, та не вгадали. Нарешті відчинилися хатні двері, й хтось гукнув у них:

– Гей, є хто в хаті? Ви горите!

Як потім вияснилося, від сильної тяги в печі в димар, забитий чорною волохатою сажею, вилетіла іскринка, сажа затлілася, а потім від неї затлілася лоза, з якої був виплетений димар.

На наше щастя, вулицею йшли із села до крамниці чоловіки, побачили – валить із димаря чорний дим, і затурбувалися: хати в такий час уже не топлять, та й дим незвичайний. Отже – щось тут негаразд. Кинулись у сіни, під димар. Так і є, в ньому ось-ось мав спалахнути вогонь. Прибіг від сусідів батько, залізли по драбині на хату, загасили.

– На все життя запам'яталося мені те душевне передчуття біди.

Не зважаючи на набожність моєї матері, на її немалий вплив на мене, я не став ні набожним, ні віруючим у чуда, але того травневого дня, тієї тричі проклятої весни тридцять третього року я відчув своєю дитячою душею, всім єством своїм – мало статися щось неймовірне, страшне. Воно назрівало. Уже було близько, поряд. Що саме – я не знав, не міг уявити. Але відчував.

Скільки я пробув у себе в хаті, повернувшись від Параски, не знаю, пам'ятаю лише, як оте щось невідоме, що мало статися, мучило мене, не давало спокою, гнало! виштовхувало надвір: іди, біжи, не сиди каменем!

І я не витримав. Вирішив піти слідом за Параскою на сусідній куток. До тих же Давиденків. Як і Параска – городами. Щоб ближче.

Тільки замкнув двері, тільки перейшов дорогу, щоб юркнути в Паращин же двір – і стежкою, її ж городом, як звідти, куди я мав іти, від Давиденків, долинув до мене людський гамір, а затим Паращин страшний крик.

«Значить, щось є, щось там сталося», – забилася в голові думка, і водночас мені стало жаль Параски. Це ж скільки вона уже сліз своїх вилила. За батьком, за матір'ю. А тепер лила їх за Галькою.

Прискорюю кроки, зриваюсь підбігцем. А мені назустріч Паращин хриплий, уже стомлений плач і голоси чоловічі сердиті.

Нарешті я уже бачу крізь дерева над канавою, в кінці городу, гурт людей навпроти подвір'я Давиденків. Вони чогось розмахують руками й кричать. Та найдужче серед них – Параска. Вона аж захлинається від крику.

Зібравши в собі всю енергію, яка ще жевріла в моєму худющому тілі, перестрибую зарослу кропивою канаву й бачу таку картину: біля подвір'я Давиденків, неподалік від колодязя, стоять із зв'язаними за спиною руками та прив'язані віжками до тину Вірка й Михайло. Мокрі з голови до ніг, в пошматованій одежі. Голови опущені, обоє дивляться чи то в землю, чи на свої босі ноги. А перед ними, з вербовою лозинкою в руках, стоїть запилюжений, чорний від сонця, суворий польовод колгоспу, син нашого сусіда діда Йосипа Стовбуна Грицько. Він нікого не підпускає до Вірки й Михайла. До них же поривається з кулаками й сипле прокльони Параска, хочуть дістати їх рогачами літні жінки-сусідки, погрожує палицею кривий землемір дядько Лука, а кілька старших від мене хлопців жбурляють на них груддя. Обіч, біля запряженого рябою кобилою порожнього воза, стоять двоє дядьків, яких ми бачили з Галькою на кладовищі, і теж вигукують щось обурливе.

Я дивлюся на все це здивовано й не можу збагнути: що трапилось? Чому пов'язані Вірка з Михайлом? За вішо їх хочуть усі бити, а єдиний дядько Грицько не дозволяє, махає поперед себе лозиною і каже до всіх суворо:

– Не підходьте! Самосуду не дозволю! Ану назад! Кому кажу?

Підходжу ближче до розлюченого людського гурту, пробую спитати когось, що це все означає, але ніхто на мене не звертає уваги, ніби не чує.

Тоді я рішуче підступаю до Параски й сіпаю її за рукав кофти.

Параска оглядається, дивиться на мене божевільними очима і, мабуть, упізнавши, хрипло кричить:

– Подивися на них, іродів! Вони вбили Гальку! Щоб з'їсти! Людоїди-и! – І знову в істериці кидається до зв'язаних Вірки й Михайла: – Я подушу їх своїми руками! – И простягає перед собою довгі, спрацьовані руки.

Але дядько Грицько махає перед собою й Параскою лозиною, попереджає її:

– Відступи назад! Кому кажу? Самосуду не дозволю!

Те, що я почув від Параски, не вкладається у мене в голові. Що вона таке сказала? «Убили… Людоїди!…» Яке безглуздя! Навіщо говорити? Розуму позбулася?

Ловлю за руку одного з хлопчаків, Миколу Царика, що не переставали кидати груддя на Давиденків, питаю, що вона таке говорить, ота Параска, на них. Хіба то правда?

Микола, веснянкуватий і захеканий біганиною по груддя, підсмикнув штани, шморгнув носом:

– А ти що, не віриш? Вони справді Гальку зарізали, щоб з'їсти. І Параску хотіли, та дядько Грицько врятував. Пов'язав обох, припнув до тину й стереже тепер, поки голова сільради приїде, наші хлопці побігли шукати.

Тільки сказав це, як інші хлопчаки загукали дружно:

– Їде! їде голова! – й показують руками вздовж вулиці од вигону.

Всі повернули голови у той бік. Глянув і я. Вулицею справді їхала підвода, здіймаючи за собою сіру куряву.

Однак я не вірив у те, що почув від Параски й Миколи, що бачив на власні очі. Не хотів вірити. В таке важко було повірити.

Проте воно було, воно сталося. Не зважаючи на моє несприйняття такої реальності, на те, що в небі яскраво сяяло сонце, що надворі стояв гожий день, що навколо було зелено й гарно.

Голова сільради Задорожний під'їхав конем до самого людського гурту і тільки тоді різко натягнув віжки.

– Тпру-у-у!

Скочив з воза, накрутив їх на ручицю, звелів усім відійти на другий бік дороги до канави.

– І не думайте про розправу! – попередив. – Кару їм винесе суд! – кивнув на Вірку й Михайла.

Худе, подзьобане віспою, обличчя було суворе, очі під кущистими бровами горіли, мов дві жаринки.

Всі, чоловіки, жінки і ми, дітлахи, слухняно одійшли до канави, а Задорожний поговорив про щось тихо з дядьком Грицьком Стовбуном. Потім вони обидва підійшли до Вірки й Михайла. Перемовилися з ними кількома словами, одв'язали й повели до головиного воза.

– Сідайте! – звелів їм Задорожний.

Вірка й Михайло сіли рядом посеред воза, дядько Грицько й Задорожний з обох боків біля них.

– Н-но-о, пішов! – смикнув коня за віжки голова, розвернувся й, проїжджаючи мимо нас, звелів Парасці йти слідом за ними в сільську Раду.

– Зараз, – одізвалася кволим голосом Параска й так же кволо рушила за підводою.

– Бідна дівчина, стільки горя перенесла, – зітхнула котрась із жінок, проводжаючи Параску поглядом.

– Це ж треба, і її, іроди, хотіли вбити, – мовила друга. – Добре, що Грицько нагодився… їх самих, людоїдів проклятих, треба повбивати!

– І вб'ють, що ж із ними, такими, робити, – втрутилася в розмову третя жінка. – Чули ж, що голова сказав: суд покарає.

Ще якась із жінок захрестилася й заговорила:

– Боже, до чого людей голод довів. Одне одного їсти почали.

Далі я не став слухати розмови жінок, а теж тихенько пішов слідом за Параскою. Від того, про що я довідався, що побачив – ноги ледве несли мене. Я був розбитий, спустошений, безсилий.

А через хвилину чи дві почув за собою тупіт ніг. Оглянувся. То бігли дорогою хлопці. Догадався – до сільради, щоб побачити, де Задорожний з дядьком Грицьком подінуть Вірку й Михайла.

Далі ми побігли разом. Де взялася у л}ене сила – не знаю. Але і я побіг. Мабуть, додала цікавість: і де подінуть брата й сестру Давиденків, і що трапилося з Параскою у них. Я, й біжучи, ніяк не міг збагнути цієї дикої історії. Вірка й Михайло убили Гальку, щоб з'їсти. І хотіли вбити й Параску. Теж щоб з'їсти.

Ні, це не вкладалося в моїй голові. Я знав про людоїдство з казок матері, з розповідей батька (він читав десь) про дикі племена людоїдів на якихось далеких островах в океанах. Але щоб у нас, у нашому селі… Бр-р! Від жаху хололо в грудях серце, від усвідомлення цього паморочилася голова. Як це, вбити людину, щоб з'їсти її? Та ще й ту, яку знав, говорив з нею? Ні, то було понад мої сили зрозуміти таке. Мені ставало страшно. Адже після Гальки й Параски ці Давиденки могли з'їсти і мене, й ще не одного в селі.

Поки ми добігли до сільради, Задорожний з дядьком Грицьком замкнули Вірку й Михайла в сільрадівську комірчину, і голова уже телефонував у райцентр, у міліцію.

– Альо, альо, пошта! – гукав у телефонну трубку. – Дайте міліцію! Міліцію, кажу, дайте!

Ми стояли купкою на порозі відчинених дверей сільради й чекали, що він говоритиме міліції.

Але, на жаль, не почули. Як тільки міліція відповіла йому, голова сільради махнув нам рукою – вийдіть! – і кивнув головою дядькові Грицьку: зачини, мовляв, за ними двері.

– Ідіть, хлопці, додому, – порадив нам дядько Грицько і вийшов слідом за нами, відганяючи нас далі на вулицю.

На вулиці ми одразу ж обступили його, засипали запитаннями: а що Давиденковим за це буде? їх повісять чи розстріляють?

Незважаючи на нашу скупу дитячу добрість, ми ^були одностайні: їх обов'язково слід покарати якнайсуворіше.

Дядько Грицько, мабуть, збуджений цією подією не менше від нас, розводив руками:

– Не знаю, хлопчики, не знаю. Йдіть по домівках, навіщо воно вам.

Цим часом з вулиці повагом підійшла до нас Параска. Вона вже не плакала, лише тремтіла від нервового збудження.

Дядько Грицько ще раз порадив нам іти додому, взяв Параску за плечі й повів у сільраду.

Ми ж, допитливі і вперті, не послухались його поради, а посідали на вигоні перед сільрадою ждати дальших подій. Дарма що на сонці, що нам було жарко, що в кожного з нас порожній шлунок, що ми кволі й безсилі.

Події ж назрівали повагом, але такі, що нас уже, мабуть, нічиї умовляння не змусили б розійтися по домівках.

Спершу, після нас і Параски, до сільради прийшли ті жінки, сусідки Давиденків, що поривалися до них з прокльонами і рогачами. Прийшли без рогачів, але кожна з палицею в руці.

Потім прибігло кілька хлопчиків і дівчаток з Воловиці, серед яких були й ті два хлопчаки, що прогнали нещодавно нас із Галькою з шовковиці. За хлопчаками та дівчатками слідом придибало кілька бабусь, з ціпками в руках.

Прийшли три чоловіки з колгоспної майстерні.

З нашої бригади причвалав дядько Денис, конюх.

За дядьком Денисом – Антон. Після того випадку з хлібом він завжди ходив сам-один, тримався від дітей осторонь. І тоді став віддалік, худий і нещасний, з довгими, опущеними мало не до колін руками.

По одному, по двоє підходили люди з Новоселиці, Заводовщини, Гайдуківщинн.

Прийшов з двома хлопцями-сусідамн Іван Крупка з Окопу.

Поза церквою від школи прийшов і наш учитель Павло Іванович. Привітавшись біля сільради з чоловіками, він поспішно зник за її дверима.

Не раз і не двічі чув я від дорослих мудре прислів'я: земле– чутками повниться. Мабуть, наповнилась вона і того дня чуткою про дикий вчинок брата й сестри Давиденкових і передала людям цю звістку від хати до хати. Бо я не знаю, щоб хтось їздив і повідомляв їм спеціально. А вони, хто міг ходити, прийшли з усіх кутків до сільради, зосереджені й суворі, голодні й злі.

Чоловіки стали біля сільрадівської огорожі, крутили Цигарки з самосаду й, прикуривши їх, стиха гомоніли між собою, а жінки та наша братія, хлопчики з дівчатками, всілися на вигоні на висохлому від сонця моріжку й мовчки дивилися на двері сільської Ради.

Що там за ними? Про що домовився з міліцією голова сільради Задорожний? Про що він і Грицько Стовбун говорять з Параскою? А як себе поводять у коморі Вірка та Михайло Давиденки?

Мабуть, такі питання цікавили не тільки мене та хлопців, з котрими я прибіг, а й усіх, хто прийшов до сільради після нас.

Проте, думаючи так, я глибоко помилився. Дорослі люди прийшли сюди з іншою метою, яку напевне своєчасно зрозумів голова сільради Задорожний чи то йому підказав наш учитель, бо, виглянувши у відчинене вікно, він одразу ж вийшов надвір разом з ним, привітався до всіх і лагідно заговорив:

– Люди добрі! Я вас дуже прошу розійтися зараз по домівках. Нічого тут цікавого немає і не буде. Незабаром приїдуть товариші з міліції та прокуратури, розберуться в усьому, заберуть винних, і їх судитиме суд.

Та, мабуть, не треба було йому цього казати, бо якраз саме це й розбудило, розворушило досі, здавалося, спокійних жінок. Вони немов по чиїйсь команді, дружно, навперебій закричали:

– Чого ви нас додому відсилаєте?

– Ми теж голодні, але ж не їмо одне одного!

– Судити їх тут, на місці, людоїдів!

– Без слідства, що там розбиратися!

– І постріляти, як скажених собак!

– Повісити! Ось тут, серед вигону!

Великий гнів людський. Спостерігаючи за жінками, що кричали до голови, розмахуючи при цьому ціпками і просто так руками, я побачив, які в них були гнівні обличчя, як зло блищали їхні очі. Гнів перемагав голод.

Павло Іванович мовчав, суплячи брови, – йому, мабуть, було незручно перед людьми за те, що він з головою сільради затіяв цю розмову.

Задорожний знову став пояснювати жінкам, що на все, мовляв, є закон, його треба дотримуватись, і цим викликав ще більше обурення. Жінки загукали до нього:

– Закон, кажете? А по якому закону у нас хліб одібрали до зернини?

– Де написано, щоб люди з голоду вмирали? Щоб їх на кладовище, мов худобу, підводою возили?

– Навіщо нам такий закон?

Я дивився на Задорожного й помітив, як він розгубився від цих запитань жінок, його широкий, посмугований зморшками лоб вкрився краплями поту, широко відкриті очі бігали по жіночих обличчях, а тонкі губи були міцно стиснуті в білий шнурочок. Продовгувате, худе лице посіріло, і весь він, кремезний, плечистий, ніби осунувся, обм'як.

Але так тривало недовго, лише якусь мить. На Задорожного немов війнув раптом свіжий вітерець, він поглянув на Павла Івановича, випростався, розправив плечі і, витерши долонею піт з лоба, підняв догори праву руку.

– Тихо, прошу!

Жінки й баби вгомонилися. І він спокійно, лагідно продовжив:

– Добре розумію вас і розділяю ваш гнів. Тільки й ви мене зрозумійте, наді мною теж є влада, якій я мушу підкорятися. Якщо ви не бажаєте мені зла, ще раз прошу вас – розходьтеся по домівках. Мені б не хотілося, аби вас бачили тут ті, що приїдуть із району. Навіщо мати зайвий клопіт, і так маємо його вдосталь. – Обвів усіх, що зібралися біля сільради, поглядом і замовк, мабуть, сказав усе, що мав сказати.

Чоловіки біля сільради не зреагували на його прохання, продовжували смалити свої цигарки, а серед бабів і жінок знову спалахнув гомін, проте уже не такий активний, ніхто більше не вигукнув жодного злісного слова.

Хто знає, яка б розмова відбулася між головою й жінками далі, може б, у неї втрутився й Павло Іванович, але в цю мить до сільради підкотив на своїй двоколці голова колгоспу Муляренко. В пропотілій на спині й закуреній дорожною пилюкою гімнастерці, в незмінному військовому кашкеті. Він уже напевне знав про вчинок Вірки й Михайла Давиденків, бо одразу ж, прив'язавши віжками коня до загорожі й обтрусивши від куряви галіфе, кинув неприязний погляд на вчителя, кивнув Задорожному йти до сільради і сам рушив у неї перший.

Постоявши хвилину в нерішучості, Павло Іванович підійшов до нашого гурту й лагідно звернувся:

– Діти, ідіть, будь ласка, додому, не треба вам тут бути.

Сказав і одразу ж рушив стежкою через вигін у напрямку школи. Знічений, зсутулений, ніби кимось ображений.

Проте ми не послухались його. Провели пильними поглядами й залишились сидіти. Вперше не послухались свого вчителя, підкорившись упертій дитячій цікавості. Ми не зрозуміли тоді, що він хотів нам добра.

Як тільки за обома головами зачинилися сільрадівські двері, перемовляючись між собою, рушили від неї й чоловіки. Хто звідки прийшов.

За чоловіками заворушилися бабусі й жінки, перемовляючися між собою.

– Ходімо додому, Хведоро.

– Ходімо, Марусю. А ти не йдеш, Варко?

– Іду, іду, аякже.

Вставали повагом і, стогнучи та охкаючи, згадуючи Бога, розходилися з ціпками в руках, кволі та зігнуті. І не вірилося, що зовсім недавно вони жваво вигукували Задорожному гнівні слова, обурювалися. Що з ними сталося зараз? Куди поділося їхнє справедливе обурення? Чи вони прислухалися до поради Задорожного, чи злякалися появи голови колгоспу?

До мене нахилився Іван Крупка.

– Бачиш, як цього Борисовича люди бояться? Ох і вредний же чоловік! Не те, що Задорожний. Правда?

Я промовчав, хоч і був повністю згодний з Іваном. Хто-хто, а я добре знав, який чоловік Олександр Борисович. Він залишив у моїй душі спогад про себе на все життя. Як і Задорожний теж. Тільки спогади ті зовсім протилежні.

Однак розійшлися від сільради не всі. Продовжували сідити сусідки Двиденків з костурами в руках, ще кілька бабів. І, звичайно, ми, вся дітворня. Нас, мабуть, не вдалося б нікому переконати розійтися по домівках. Ми не боялися нічого і нікого.

А день уже хилився до вечора. Все нижче й нижче опускалося до обрію сонце, згасала спека, і звідкілясь повіяло прохолодою. Стало легше дихати, зашелестіло на деревах за церковною огорожею листя.

Мабуть, як і ми, зраділи передвечірній свіжості ластівки і з криком стали літати між церквою й сільрадою.

Та ось нарешті після тривалого нашого чекання з Воловиці на вигін вискочила парокінна підвода в супроводі вершника на коні й, здіймаючи за собою кучеряву куряву, підкотила до сільради. Коні були мокрі, в милі, а ті, що сиділи на возі, в куряві на спинах і плечах. А сиділо їх, крім кучера, двоє. Один у міліцейській формі, а другий у цивільному костюмі. «Слідчий з прокуратури», – сказав хтось. Цивільний був в окулярах і худий, а міліціонер на противагу йому – товстий, з чималеньким черевцем. Віком були, мабуть, однакові, і не старі, й немолоді. Середніх літ.

Вершник на змокрілому коні теж був міліціонер. З гвинтівкою за плечима й наганом при боці. В чоботях із шпорами й синьому галіфе. Молодий, хвацький.

Тільки підвода з приїжджими й вершник зупинилися і, скочивши на землю, стали обтрушуватись від куряви, як до них вийшли Задорожний з Муляренком, привіталися з усіма за руку й повели в сільраду.

Пробули там недовго. Може, з півгодини. Потім Задорожний, товстий міліціонер, той, що в окулярах, слідчий і дядько Грицько з Параскою поїхали міліцейською підводою до Давиденків.

Ми ватагою теж побігли слідом за ними побачити, що вони там робитимуть.

Але нас, звичайно, не те що до хати, а не пустили й на подвір'я (кучер-міліціонер), і ми стояли на вулиці, мовчки спостерігаючи за діями приїжджих. А ті в супроводі Задорожного, дядька Грицька й Параски походили подвір'ям, на городі, побули в старенькій повіточці Давиденків і, нарешті, зайшли до хати, яку відімкнув дядько Грицько Стовбун.

У розбите від дороги вікно нам було видно, як слідчий з міліціонером заглядали в піч, під піч, під піл і лави, як дивились щось у горшках, нишпорили скрізь.

Затим усі вийшли в хатні двері, і невдовзі їхня розмова почулася на хаті, під трухлявою солом'яною покрівлею.

Ми переглянулись між собою.

– Що вони там шукають? – прошепотів поруч мене Іван Крупка.

– Я чув, Вірка й Михайло на хаті убивали людей, – так же тихо пояснив йому Микола Царик, кутчанин Давиденків.

– Тю, дурний! – обурився хтось із гурту. – Це ж треба людину туди стягти, щоб убити. Таке мелеш…

– Я не мелю, а кажу те, що чув, – огризнувся Микола.

– Тихо, ви! – обізвався хтось до них позаду. – Он уже йдуть.

З сінешніх дверей хати справді вийшли Задорожний, товстий міліціонер, слідчий з Параскою і останнім – Грицько Стовбун. В руках у нього були коротенькі дошки, схоже, – клепки з діжки, і молоток. Він підійшов з ними до розбитого вікна й наглухо забив його тими дошками. Потім замкнув хату висячим замком, віддав ключ Задорожному, всі сіли на підводу й поїхали назад, до сільради.

Ми побігли слідом. Худющі й голодні, а побігли, бо хотіли все знати, все нас цікавило, навіть найстрашніше.

І ось ми знову біля сільради. Стоїмо навпроти дверей, кроків, може, за тридцять. Захекані, хапаємо ротами вечірнє повітря. Чекаємо. Дивні, наївні. Чого ми чекали? Щоб побачити, як міліція забиратиме Давиденків? Цієї найнеприємнішої і найогиднішої у нашому житті картини?

Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.

І діждалися.

їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.

– Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.

Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.

Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?

Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.

Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.

Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.

– І мені, – прошепотів він.

На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.

Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.

– А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.

– Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.

Зв'язавши Вірку й Михайла вірьовкою, молодий міліціонер по-хазяйськи перевірив вузол, чи міцно затягнутий, і в одну мить скочив на свого коня, що стояв поряд із возом біля тину.

Майже водночас спритно стрибнув на воза, ближче до кучера, і міліціонер-товстун, злегка штовхнувши його рукою в плече.

Кучер мовчки торкнув коней віжками, й ті одразу ж рвонули з місця риссю.

Так же рвучко зірвався за ними й кінь молодого міліціонера.

– Значить, слідчий залишиться у нас, – тихо мовив Іван.

Я мовчки кивнув йому на знак згоди головою: напевне, що так.

Мовчки дивилися услід підводі і вершнику голова сільради Задорожний, голова колгоспу Муляренко й дядько Грицько Стовбун. Навіть Параска, стоячи поруч з ними, не вимовила жодного злого слова услід своїм кривдникам – Вірці й Михайлу.

Все відбулося в суворій тиші теплого травневого вечора.

І лише тоді, коли ні міліцейського воза, ні міліціонера-вершника не стало видно за вигином вулиці, за нашими з Іваном спинами хтось зітхнув і проказав:

– Не бачити їм більше свого села.

Сказано було так, що я не міг розібрати, – із співчуттям сказав чоловік чи з осудом.

Оглянувся. Кроків за два від нас стояв зіщулений, зарослий густою сивою щетиною поштар дядько Пантелій із старою, напівпорожньою сумкою через плече, в якій носив листи й газети.

Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.

– Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу. – й пішов у сільраду, куди знову вернулися голови сільради й колгоспу та Грицько Стовбун з Параскою.

Іван співчутливо поглянув на мене:

– Листа від батька ждеш?

– Та, – відказав я. – Чомусь довго не пише.

Як і дядько Пантелій, товариш заспокоїв мене:

– Напише, жди.

…А пізно ввечері, коли стомлена вкрай мати вернулася з буряків, до нас прийшла Параска і розповіла нам усе, що з нею трапилось у Давиденків.

Розповідь її була сумною і страшною водночас.

Коли вона після розмови зі мною прибігла до Давиденків, Вірка в хаті була одна.

– Здрастуй.

– Здрастуй, – одказала Вірка, і Параска одразу помітила – у Вірчиних очах стояв переляк. Вона винувато забігала ними по хаті, й погляд її зупинився на білій ситцевій хустці, що лежала недбало кинута на припічку.

Параска теж кинула свій погляд на ту хустку, і серце її немов хто проштрикнув голкою: Гальчина хустка. Власне, не Гальчина, а її, Параски. А носили вони ту хустку навперемінки, хто якого дня перший запне.

Вхопила хустку в руки, розгорнула. Вона, їхня хустка. І серце немов хто вдруге проколов голкою, ще з більшою силою.

Параска до Вірки:

– Де Галька?

Та злякано відступила од неї на крок. Тремтить уся, хитає головою:

– Не-е зна-а-а-ю…

– А хустка! Хустка чого у вас? – тиче до неї хусткою Параска.

Вірка тим же тремтячим голосом стала пояснювати, що Галька була у них позавчора й пішла, а хустку забула. Нехай вона, Параска, забере її.

Говорить, а сама пильно дивиться мимо Параски на хатні двері.

Параска вловила у цьому її погляді щось недобре, й ту ж мить оглянулась, бо стояла спиною до дверей.

На порозі хати, широко розставивши ноги, стояв з молотком у руці старший Вірчин брат Михайло. Чорні очі його дивилися на Параску незрушно й хижо, від чого у неї стало одразу холодно й порожньо у душі, а поза шкірою на спині поповзли мурахи.

Вона зрозуміла – живцем їй звідси не вийти, тут її смерть. Отже, Гальку вони теж убили. Але за віщо? Не заради ж хустки!

– І, повірте, тітко Тетяно, така мене злість узяла, така ненависть, – гаряче розповідала Параска, – що я подумала: буду битися з ними до останнього, скільки вистачить сили. Вірки я не боялася, вона слабша від мене, боялася Михайла. Адже він з молотком. Ударить раз по голові, й немає мене. Може, вони й Гальку так убили, молотком?

Й вирішила Параска блискавично, не чекаючи нападу на неї Михайла з Віркою, самій напасти на них – першою, щоб вискочити з хати надвір. А там вони з нею нічого не зроблять, бо кричати почне.

Вигукнувши «Ах ви ж убивці прокляті!», вона, зібравши всю свою силу, яка ще була в ній, кинулась на Михайла. Щоб збити його ударом всього тіла з ніг, вибігти в сіни, а з сіней на вулицю.

Проте задум її вдався не повністю. Збити його з ніг Параска збила, Михайло упав, але ж він устиг взяти хатні двері на защіпку. Параска, не помітивши з гарячки цього, одвернула завертку, бухнула всім тілом у двері, а вони не відчиняються. Тільки простягнула руку до защіпки, як Михайло схопився на ноги й замахнувся на Параску молотком.

«Ну все, прощай, білий світе», – майнуло в Паращиній голові. А як же хотілося жити! Дарма що голод, злидні. І вона інстинктивно викинула вперед ліву руку, перехопила його руку, а правою встигла вирвати молоток, обеззброївши Михайла, який аж ревів од злості.

Тепер би їй ударити нападника молотком, і прийшов би порятунок. Не посміла, не зважилася. Жбурнула молоток у передпічне вікно. Брязнула шибка, і він опинився надворі.

Однак загроза смерті після цього для Параски не минула. З дикою люттю накинувся на неї Михайло, вчепірився обома руками в горло й почав душити.

Чорні кола попливли в неї перед очима, забракло повітря.

– Я відчула, – розповідала далі Параска, – як тіло моє ніби налилося водою і я стала осідати додолу.

Отямилась Параска уже в темних сінях від якоїсь шарпанини.

«Що вони зі мною роблять? – подумала. – Куди тягнуть?»

А тягли недодушену Параску брат і сестра Давиденки по драбині на горище хати. Михайло уже вліз у квадратний отвір і, перехилившись звідти, тяг Параску за праву руку, а Вірка підпирала її плечима й переставляла із щабля на щабель кволі ноги.

Допоки Параска не усвідомлювала своєї трагічної долі, доти піддавалася їхньому насильству і лізла по драбині. Та коли свідомість її раптом пробудилась і вона зрозуміла, що з нею буде, коли опиниться на горищі під солом'яним дахом, у неї знову на повну силу спрацював інстинкт самозахисту.

– Не знаю, де в мене взялася та сила, – дивувалася Параска, – але, як тільки-но я відчула її в собі, знову напружилася, вирвала руку з Михайлової руки і всім тілом звалилася на Вірку. Падаючи, ми звалили собою драбину, яка простягнулася до щілинистих сінешніх дверей і підперла їх.

– Вірко, хапай її за горло й души! – гукнув сестрі з горища Михайло. – Чуєш?

Але Параска легко відкинула від себе перелякану Вірку й миттєво збагнула: підперті драбиною і засунуті на залізний засув сінешні двері їй швидко не відчинити, поки возитиметься біля них, з хати зіскочить Михайло. Отже – єдиний вихід: ввірватись у хату, двері на защіпку, а там вибити з рамою вікно – й на вулиці.

Так і зробила, відбивши другий напад Вірки. Защіпнула двері, вхопила біля столу табуретку й пожбурила у вікно від дороги. Брязнули шибки, посипалось скло. За другим ударом вилетіло перехрестя рами. Незчулась, як вискочила пробкою надвір сама. Прямо на бите скло. І, о щастя! Вулицею з поля йшов Грицько Стовбун.

Не чуючи з переляку власного голосу, гукнула щосили:

– Дядьку Грицько! Рятуйте!

Той зупинився, глянув у її бік.

А вона знову:

– Рятуйте, дядечку, рятуйте! – І руками до нього обома махає, до себе кличе.

– Бо сили не було в ногах з місця зрушити, – пояснила нам з матір'ю Параска.

Підбіг до неї дядько Грицько.

– Що з тобою? Чого кричиш?

– Вони там, – показала рукою на хату Параска. – Хотіли вбити мене! Гальку вбили, і мене хотіли!

Грицько Стовбун уже знав про те, що невідомо де поділася Галька, і тому не став більше нічого питати в Параски, а миттю кинувся до сінешніх дверей, взяв їх на защіпку для висячого замка, ще й патичком її заткнув, щоб не зсунулася, коли смикатимуть двері зсередини.

– Тепер гайда в хату, будеш помагати мені! – скомандував Парасці і першою підсадив її у розбите вікно.

За нею вліз сам.

В хаті побачив на долівці Гальчину білу хустку, розірвав її навпіл і сунув обидві половинки в кишені.

А в сінях чулася розмова. Михайло обзивав сестру найбруднішими словами, сипав погрозами. Вірка оправдовувалась і теж лаялась.

Грицько Стовбун навпшиньках підійшов до дверей, звелівши Парасці триматися біля нього, в одну мить скинув з гачка защіпку й рішуче відчинив їх у сіни.

Двері вдарили по висячих ногах Михайла, що злазив з хати, й він, зойкнувши від болю, тут же впав додолу.

Як потім Параска зрозуміла, Михайло просив Вірку поставити драбину, щоб по ній злізти, але Вірка не здужала цього зробити, драбина була важкою. Тоді він вирішив злізти з хати по дверях, але тут нагодилися вони з дядьком Грицьком.

– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.

Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.

І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.

– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.

Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:

– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!

Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.

– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?

Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:

– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.

– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.

– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!

А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.

– Не треба самосуду, їх суд покарає по закону, – пояснив їй.

А далі…

Далі відбулося непередбачене…

На крик Параски про допомогу прибігли ближні сусідки-жінки Давиденків, кілька хлопчиків і дівчаток, і коли Грицько Стовбун з Параскою вивели надвір зв'язаних (ще й злиганих віжками, які польовод найшов у сінях) Вірку й Михайла, щоб одвести в сільраду, жінки кинулися до них:

– За що ви їх? Що вони зробили? Чого ти, Параско, кричала?

Параска й розказала їм у гніві.

Тут і почалося. З прокляттями та лайками накинулися жінки на Вірку й Михайла. Стали бити, дряпати, тягати за волосся.

Підігріта їхньою злістю, накинулася на своїх кривдників і Параска. Хлопці почали кидати на них груддя.

Почався самосуд, від якого Грицько Стовбун став захищати злочинців. Він хутко прив'язав їх до тину, десь ухопив лозину й не підпускав розлючених жінок близько, погрожуючи, а далі попросив двох хлопців побігти в сільраду й розповісти про це голові Задорожному, та хай негайно йде чи їде сюди.

А тим часом із ближніх хат хтось приніс жінкам рогачі, й вони діставали ними Михайла та Вірку, а хлопці продовжували кидати на них груддя, і Грицько Стовбун нічого не міг проти них удіяти, тільки просив не робити цього.

Та до його слів ніхто не хотів прислухатися, жінки з Параскою сипали прокльонами на Михайла й Вірку, норовили дістати всім, хто що тримав у руках. А дна хлопці підкралися до них із-за хати й вилили на голови відро води.

Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.

Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.

Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.

– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.

Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.

Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.

Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.

Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.

– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.

– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.

На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.

– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?

– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.

Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:

– Господи, сохрани й помилуй!

У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:

– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…

Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.

Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.

Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ

Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.

– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!

Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.

Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.

І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:

«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!

Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.

– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.

Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.

Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.

Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.

Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.

І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.

Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».

М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.

Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…

Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?

Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.

Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.

Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!

Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.

– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.

– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.

Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.

– До матері йду, на буряки.

Дядько Петро знову здивувався:

– А це ж чого? Яка потреба?

«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:

Вирішив признатись.

– Листа від батька одержав, от і несу їй…

Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.

– Ти вже прочитав?

– Прочитав.

– І що ж він пише?

– До себе кличе, щоб їхали.

Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.

– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…

Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.

Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.

Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:

– Ану постій! Чуєш?

Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.

– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?

Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.

Повагом рушаю з місця і я, думаючи: «І чого це він мене попередив? Хіба що, коли батько кличе нас до себе?»

А коли додумався – подякував дядькові Петрові в думці, добра він таки людина, й прискорив кроки.

Дорога, по якій я все далі й далі відходив од села, веде не тільки в поле. Нею можна дійти чи доїхати у сусіднє село Аркадіївку, що від нашого кілометрів за шість. Або, навпаки, – з нього в наше.

Стій, та он, мабуть, звідти і йде хтось мені назустріч. Двоє. Хлопчик і дорослий. Хто б то? Ще одна буде зустріч.

Придивляюся. Ні, не наші то люди, не сільські, не схоже, щоб із буряків хтось вертався.

Скоріше – перехожі якісь.

Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.

Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.

Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.

– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.

– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.

Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.

– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.

Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.

Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:

– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.

Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.

Але дід Прокіп сказав суворо:

– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!

Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.

– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»

Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.

Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.

Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.

Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.

Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.

Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…

І знову я відчуваю, як солодко пахне зеленее жито. І знову я вдихаю його запах на повні груди. Жито, житечко… З волошками синіми, чарівними.

…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.

Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».

Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…

Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі:

– У мене горе, синку… Ноги почали пухнути… – І звела трішки одну, праву, щоб я побачив.

Я нахилився й при скупому світлі каганця побачив: нога у матері була розпухла, мов колода, і блищала, як скло.

– Ось поглянь. – Мати нахилилася й подавила ногу пальцями, від яких на ній залишилися білі ямки. Розійшлися вони не одразу. Спершу були білими, потім почали синіти, як і вся нога, і аж потім стали вирівнюватись. Це й було першою ознакою, що опухлість від голоду.

Вражений побаченим, я не знав, що сказати матері. Співчувати? Заспокоювати? І тому мовчав. У мене немов відібрало річ.

А мати… в сльози:

– Як же ми поїдемо до батька, сину? Я з пухлими ногами, а ти он худющий, мов скелет. Ще повмираємо в дорозі…

Як ніж у серце. За себе я чомусь був упевнений, що доїду будь-куди, а от з матір'ю – небезпечно вирушати в дорогу.

Однак став заспокоювати її, все, мовляв, обійдеться, у нас ще досить сил, щоб доїхати до того Маріуполя, який мені уже не раз снився.

Потім ми вечеряли. їли шовковиці з хлібом. Шовковиці ті, що я нарвав на своїй шовковиці перед вечором повнісіньку череп'яну миску, а хліб той, що дав мені сліпий лірник, дід Прокіп.

О, що то була за смачна вечеря! Шовковиці з хлібом! Їли й згадували діда добрими словами.

І, звичайно, згадували батька. Як йому там без нас живеться. Скучає, мабуть, за нами, як і ми за ним.

Повечеряли одним окрайцем, а другий залишили на снідання.

– Якби нам з тобою хоч із тиждень хліба житнього поїсти, одразу б сили набралися, і ноги мої одтухли б, – журно мовила мати після вечері.

Я знову заспокоїв її:

– Повідтухають, то від ходіння вони набрякли.

– Спасибі тобі, синку, за добрі слова, – подякувала мати.

Поснули ми з надією на краще.

І воно таки прийшло до нас.

Два дні мати пролежала в постелі, вмостивши ноги на перегнутій удвоє великій подушці. З надією, може, пухлина зійде. ї вона зійшла. Прокинулися ми третього дня вранці, мати подивилась на свої ноги і зраділо до мене:

– Дивися… Відтухли… Зовсім немає нічого… Пройшло, спасибі Богу. – Повернулася до ікон і перехрестилася.

Я, радий, обняв її міцно за шию, притиснувся до щоки й став казати:

– Тепер поїдемо до батька! Поїдемо!

– Поїдемо, – обняла й мене мати.

Ой, як мені хотілося швидше поїхати до батька. Я так скучив за ним. І так мене вимучив голод, що, здавалось, я більше не витримаю. А матір він вимучив ще дужче. Недарма ж пухнути почала.

Скоріше б, скоріше втекти від нього. Хоч у душі було й жаль покидати своє село, яке я дуже любив. Адже я ще ніколи ніде не був, і мені здавалося, що кращого від нашого села нічого в світі немає.

Сталася у нас з матір'ю того дня й ще одна несподівана і важлива подія: мене перестала трясти малярія. Настала обідня пора, я нікуди не відлучався з дому, був у хаті, а мене не бере трясучка. Трішки, правда, поламала, у піт кинуло, і… все. Аж не повірив я. 1 мати зраділа. Знову до ікон повернулася:

– Спасибі тобі, Господи, і тобі Пресвятая Богородице…

Я зауважив:

– А може, то порошки помогли, мамо?

– І порошки від Бога, – сказала мати.

«Нехай буде по її, – згодився я. – Важливо, що мене покинула малярія».

Хай ще не зовсім, але… те, що мені вже не треба лягати в постіль і труситися, – було добре. Хотілося крикнути з цього приводу «Ура!» і підстрибнути до стелі – було незручно перед матір'ю, та й сили не вистачило б підстрибнути. Порадів просто так, у душі. Справді, як це приємно, що ми з матір'ю оклигали в дорогу…

…Отож – ми їдемо до батька. Вирішили твердо, рішуче. І Параска нас підтримала.

– їдьте, – сказала. І далі попросила: – А як самі влаштуєтесь, напишете листа, і я приїду. Десь і мені робота знайдеться, бо, чує моє серце, пропаду я тут.

– Напишемо, – пообіцяла мати. – Он він напише, – кивнула на мене.

І стали ми збиратися в дорогу. Вірніше – збиралася мати. Бо я що? Тільки шовковицями її забезпечував. Рвав і приносив у великому мідному кухлі. І примушував їсти шовковиці, мовляв, сили додають.

Мати усміхалася скупо і їла, дякуючи мені.

Найперше, з чого вона почала готуватись до поїздки – це з торб. Пошила їх дві з нового полотна. Одну більшу для себе, а другу меншу – мені. Пришила сировими нитками лямки до них, щоб чіпляти за спину.

– У них складемо свої пожитки, на плечах буде легше нести, – пояснила.

Потім, у четвер, сходила на базар у Згурівку. Ще в середу звечора відклала на продаж дві свої ще дівочі вишиті сорочки, нові-новісінькі, спідницю, кілька разків красивого намиста, сувій вибіленого полотна.

– Треба ж гроші на білети, та й їсти щось купити в дорозі, – сказала чи то мені, чи сама собі з сумом у голосі.

Я бачив, як мати шкодувала за своїм добром, дорогим для неї. Але іншого виходу не було. В хаті ми не мали ні копійки грошей.

Просився сходити з нею на базар і я, але мати не дозволила, побоялась за мою малярію, щоб не відновилася.

– Як почне тебе, не дай Бог, лихоманити в дорозі, що я робитиму. Ні-ні, – заперечила.

І пішла раненько сама, пообіцявши на післяобід вернутися.

Проте й того дня мене не лихоманило. «Значить, покинула остаточно», – вирішив я.

Мати вернулася з базару, як і обіцяла, в післяобідню пору. Була задоволена, все продала швидко і вдало, ще й купила невеличку макуху з соняшникового зерна в дорогу.

Але коли побачила, як я прикипів до тієї макухи очима і кілька разів підряд ковтнув слину, не витримала, одбила молотком два шматочки, й то був наш обід.

Тепер, коли ми мали на дорогу гроші, коли були пошиті торби – залишилося одне: скласти в них необхідне з одежі і їхати.

Це так думав я. А мати пояснила мені, що нашого бажання їхати до батька – недостатньо. їй, зокрема, необхідно мати дозвіл на це з колгоспу. Адже, як колгоспниця, – вона не мала права нікуди виїздити. Треба було йти в правління й просити голову. Та голова колгоспу, певна річ, не відпустить ні за які гроші. Йому потрібна робоча сила.

Ось така загроза нависла над нами. їхати ж без документа мати боялася, ще арештують десь у дорозі.

І пригадалось мені, що батько, перед тим як їхати, ходив до голови сільради Задорожного. І він йому дав довідку.

– Може, й нам дасть, мамо? – сказав до неї. – Він якось питав мене, чи немає листа від батька.

– Я теж про це думала, синку, – зізналась мати. – Тільки на нього у мене надія, на цього доброго чоловіка. Увечері й сходимо вдвох, щоб менше хто бачив.

…Задорожний уже збирався додому, коли ми з матір'ю переступили поріг його невеличкого кабінетика в сільраді. Був сірий на лиці, із чорними капшуками під очима.

– Добрий вечір, – відповів на наше привітання від порога й запитай водночас: – Що так пізно привело вас до мене?

Мати прокашлялась і розповіла несміливо, тихим голосом.

Задорожний відповів на її прохання не одразу. На його високому лобі зібралися зморшки, зійшлися докупи густі, вигорілі на сонці брови.

Я догадався – голова думав.

Думав гарячково і я: дасть чи не дасть довідку матері? Повинен би дати, батькові ж дав. А як не дасть? Тоді, значить, не поїдемо ми в Маріуполь.

Мені стало жаль себе, матір. Батька, що ждатиме й не діждеться нас. На очі навернулися сльози, і я… незчувся, як вони покотилися по щоках, закапали на мою виношену-виношену в червоно-синіх плямах від шовковиць сорочку.

– О, а це що за дощ? – звернув на мене увагу Задорожний. – Чи обідив хто?

– Ні, ніхто, – хутко витер я порваним рукавом сорочки щоки. – То я так, просто…

Задорожний ледь-ледь похитав головою.

– Просто так не плачуть, хлопче, – сказав. – За штаньми, мабуть, та сорочкою плачеш? Іч, як обірвався!

Я засоромлено опустив голову, подивився на себе. Справді, штани на мені – одна назва, куди не глянь – дірка, порвано. Коліна голі, біля карманів – розпорото по швах. А ззаду латок – не перелічити. Не краща й сорочка. На ліктях – порвано. На животі – теж. Світиться й ліве плече, того ж таки дня розпанахав на шовковиці.

Незручно, мабуть, стало за мене й матері. Вона подивилася на мене, потім звела очі на Задорожного.

– Лазить же щодня по деревах, хіба ж що вдержиться?

– Авжеж, – згодився голова й висунув із стола шухляду. – Мусять лазити. – Дістав із шухляди учнівський зошит, вирвав з нього чистий аркуш.

Я непомітно для голови сіпнув матір за руку, увага, мовляв, зараз писатиме.

Так і сталося. Голова взяв біля чорнильниці на столі звичайну учнівську ручку, вмочив перо у чорнило й став писати на аркуші з зошита довідку для нас. Я вже бачив, був переконаний, що писав він саме її. По його зосередженості, по тому, як повагом виводив літери.

Ось він нарешті написав, розписався внизу. Поклав ручку назад біля чорнильниці. Промокнув написане промокаткою.

І мати, й я мовчали, затамувавши дихання. В кабінетику було так тихо, що я почув, як у куточку вікна задзижчала муха.

Далі Задорожний послав руку в кишеню штанів і дістав з неї невеличкий капшучок, зав'язаний угорі шворочкою. Як ото зав'язують мішки з зерном. Розв'язав і взяв з капшучка круглу печатку. (Хай йому грець, я ніяк не міг догадатись, що ж могло бути в тому капшучку!) Подивився пильно на неї, знову взяв ручку, намазав акуратно чорнилом і, похукавши, після того притулив до довідки внизу.

– Ну ось, Тетяно, маєте, – подав нарешті її матері через стіл. – Везіть його швидше звідси, – показав на мене стомленими очима. – Та й самі їдьте. Тільки дуже вас прошу – нікому в селі про це – ні слова. Бо самі розумієте… І ще така у мене вам порада: не їдьте із Згурівки, а йдіть на станцію Яготин. Воно, правда, наполовину далі, але щоб вас ніхто з села по дорозі на Згурівку не побачив. І в самій Згурівці теж. Зрозуміли?

– Зрозуміла, – відказала мати й стала дякувати йому, зичити доброго здоров'я.

Я теж подякував йому:

– Спасибі, дядечку!

– Щасливо доїхати, – побажав нам Задорожний і велів передати батькові від нього вітання.

Коли ми вийшли з сільради, мати повернулася лицем до церкви, перехрестилася й проказала тихенько:

– Поможи йому у всьому, Господи, захисти від усяких бід і напастей.

Я догадався – мати просила у Бога за Задорожного. А мені потім сказала:

– Запам'ятай, синку, цього доброго чоловіка на все

життя.

– Запам'ятаю, – пообіцяв я, хоч мені було незрозуміло, – чому Задорожний порадив нам іти на станцію в Яготин, а не в Згурівку.

Та спитав у матері про це лише вдома.

– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.

Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.

…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.

Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.

– Одержав-таки? – перепитав Іван. – Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.

– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.

Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.

Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.

Все ж натякнув:

– Може, й поїдемо… Пізніше…

Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах.

Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти.

Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався:

– Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав…

Іван розуміюче відказав:

– Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені…

Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися.

Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон:

– Зачекай, я зараз до тебе вийду.

– Чого тобі? – питаю.

– Зажди, скажу.

За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом.

– Ну, кажи! – Я до нього.

Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі.

– Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав…

На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався.

– Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе…

Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його.

Антон витер сльози з очей.

– Зрозумів? Еге?

– Авжеж! – підтвердив я.

Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов.

– Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець…

– Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі…

– Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того, що Антона призвів таке вчинити голод.

– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.

– Ні! – щиро відгукнувся я.

І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.

…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.

Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.

Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.

– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.

Я не погодився:

– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.

Мати подумала-подумала й запропонувала:

– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.

І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.

– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.

А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.

– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?

– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.

– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.

Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з матір'ю, для мене, зокрема.

– Завтра ж і віднесу, – пообіцяв матері.

Можна було віднести й того дня, але надворі почався дощ, і мені не хотілося, щоб портрет намок, йти у Яготин на станцію ми вирішили через день, і, отже, я мав час.

– От і гаразд, – залишилася задоволеною мати, що ми віддамо портрет Тараса Григоровича добрій людині, в добрі руки. – Заодно й попрощаєшся і з Павлом Івановичем, і з школою, – додала.

Та на другий день дощ не перестав, а навпаки, розійшовся, мабуть, надовго.

– Що ж його робити? – забідкався я. – Як же віднести портрет?

Мати подивилась у вікно.

– Іде. А як то нам буде? Промокнемо ж до кісток.

– Може, вночі перестане? – зітхнув я.

– Якби ж то, – згодилася мати. – А портрет віднеси зараз. Загорнемо гарно, притиснеш до себе – і не намокне.

Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.

Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:

– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.

Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.

– Попрощайся й ти, синку.

Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.

– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.

Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.

Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.

І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.

Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.

На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.

«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.

И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.

В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.

Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.

Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.

Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.

Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.

Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.

Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?

Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і роїлись про їжу.

Ні, не прийде уже в школу ніхто! – вирішив.

Посіпав ще двері свого класу. Замкнуті внутрішнім замком. «Що ж, так і буде, – вирішив. – Прощай, класе, прощай, школо. Піду до Павла Івановича».

Беру портрет під пахву, насовую кобку з мішка на голову й виходжу з коридорного тамбура. А на серці – щем. І таке відчуття охопило мене, ніби одірвалося щось усередині. І думка: «Невже більше не повернусь у школу, не бігатиму її коридором, подвір'ям?»

Аж у піт кинуло від цього. Витер чоло мокрою рукою і… несподівано на порозі зустрічаюсь з Павлом Івановичем. Він так раптово з'явився переді мною, що здалося мені, – виріс з-під землі чи впав із неба. Був у синьому плащі з піднятим коміром і старенькому, насунутому на очі й вуха картузі. Від нього пахло дощем і трішки-трішки пічним димом, ніби він щойно розтоплював плиту.

– О, здрастуй! – привітався до мене. – Ну, як твоя малярія? Все ще трясе?

Я відповів, що уже днів кілька, як перестала.

– От і добре, – мовив задоволено Павло Іванович й тут же поцікавився: – А прийшов чого в таку негоду? Я ж тобі казав, що переведемо в наступний клас, і перевели.

Така увага вчителя, схвилювала мене й засоромила водночас. Адже я тоді, на вигоні біля сільради, не послухався його, не пішов додому, а він, бач, до мене як.

– Спасибі, – відказав я. – А прийшов, щоб… – Далі в мене немов відібрало річ, я не знав, з чого почати, як себе вести. – Щоб… – повторив. – Ось візьміть, це вам. Ми так вирішили з матір'ю… – І простягнув йому загорнутий у ряднину портрет Кобзаря.

Зараз дещо розгубився Павло Іванович. Руки до портрета він інстинктивно простягнув, але брати його не поспішав.

– Що це? Що ви вирішили з матір'ю? – запитав і, не чекаючи моєї відповіді, запропонував: – Ходімо лишень у коридор і поясниш гарненько.

Ми зайшли в порожній шкільний коридор, стали біля забризканого дощем вікна.

– Я слухаю, – мовив лагідно учитель, як говорив завжди, питаючи нас на уроках.

І тут уже без хвилювання я розповів про лист від батька, про наш із матір'ю від'їзд і нашу з нею думку подарувати йому портрет Тараса Григоровича Шевченка.

– Хай буде вам від нас на згадку, – закінчив я й подав Павлові Івановичу портрет.

Учитель бережно взяв його від мене.

– Дякую, – мовив щиро й перепитав: – То завтра, значить, і їдете?

– Завтра, – кивнув я головою. – Підемо з села раненько, аби тільки дощ перестав.

– Еге, задощило, – сказав співчутливо Павло Іванович. – Але не відкладайте, їдьте, – порадив. – Хай вам щастить у дорозі й на новому місці. Ми теж скоро з Сімою Іванівною виїдемо.

Для мене це було несподіванкою.

– І ви? – здивувався. – Куди?

Павло Іванович відповів не одразу. Помовчав, подумав, мабуть, поглянувши у вікно, за яким шелескотів дощ, відповів:

– На Чернігівщину. Отож прощай, адже хтозна-коли побачимося.

Мені було шкода прощатися з цією доброю, щирою людиною. Я з жалем глянув йому в очі.

– Прощайте, Павле Івановичу. І вам нехай щастить.

Учитель скупо, одними кутиками вуст, усміхнувся.

– Не дружить воно зі мною, щастя. Та дарма, обійдемося. За портрет же вам з матір'ю ще раз спасибі. Це дорогий подарунок, ми берегтимемо його.

В голосі вчителя бринів тихий смуток, прихована тривога.

Я не посмів запитати, чому вони з Сімою Іванівною збираються виїхати з нашого села і чому в нього такий невеселий настрій. Було незручно. Тільки через багато літ, уже дорослим, дізнався: Павла Івановича звільнили тоді з роботи за те, що посперечався з міліцією, заступаючись за нас з матір'ю біля гамазею. Звільнили, не дозволивши працювати навіть у нашому районі, і тому він з дружиною був змушений виїхати в сусідню область і шукати роботи самостійно.

А могло бути й гірше.

…Попрощався я, але йти зі школи, від Павла Івановича мені не хотілося. Щось невідоме тримало мене невидимою рукою, я переступав перед учителем з однієї босої ноги на другу, не зводив з нього очей і відчував щем у грудях. Мабуть, то був жаль.

Павло Іванович теж дивився на мене з сумом в очах, потім поклав руку на моє плече й мовив тихо:

– Ну, йди додому. Передай вітання матері і батькові передаси, як приїдете до нього. А я замкну школу, бо десь наша Софія Луківна забарилася.

І я покірно пішов. Задоволений тим, що так вдало зустрівся з Павлом Івановичем, віддав йому портрет Тараса Григоровича, і водночас засмучений розлукою з ним, зі школою.

Не шкодував я лише за тим, що не бачитиму більше в своєму класі портрета товариша Сталіна, не зустрічатимуся з поглядом його гострих, колючих очей, від якого мене завжди морозило.

А дощ надворі не переставав. Над голодним передвечірнім селом плили й плили сірі сувої хмар і сіяли, й сіяли на нього дрібні, холодні краплі.

…Увечері до нас приходили попрощатися тітка Дунька і Параска. Плакали, бажали нам доброї дороги.

Спали ми останню ніч у своїй хаті неспокійно. Мати кілька разів прокидалася, виходила надвір дивитися на небо, чи не перестає дощ. Я щоразу чекав її і, коли вона поверталася, питав: «Іде?» – «Іде», – відказувала й сумовито зітхала.

А на світанку, увійшовши до хати, гукнула мені:

– Уставай, синку, будемо йти. Дощ немовби перестав. Чи надовго?

З хати ми вийшли, як надворі почало сіріти. Босі, з ціпками в руках і торбами за плечима. Дощ таки справді уже не йшов, але ще капало зі стріх, з дерев, по небу повагом плили розірвані хмари. Грязь під ногами була рідкою й холодною, і я одразу змерз, почав тремтіти.

Пішли стежкою через людські городи, мимо кладовища, щоб швидше вихопитися на дорогу.

Як вийшли за околицю, мати повернулася обличчям до села, тричі перехрестилася, тричі поклонилася й мовила журно:

– Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе…

Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті.

До Маріуполя ми добиралися більше тижня. У Харкові в черзі за квитками в матері вкрали гроші, й далі ми їхали від станції до станції без квитків і голодні, бо ту макуху, що взяли з собою в дорогу, давно з'їли. На станціях, де нас висаджували за проїзд «зайцями», я просив добавки в чергах за хлібом, просто заходив у пристанційні хати й стояв мовчки біля порога з простягнутою рукою, чекаючи, поки господарі щось дадуть. Одні давали, хто скибку хліба, хто варену картоплину чи буряк. А інші казали: «Бог дасть, самі голодуємо».

Кілька разів на мені рвали і так драні штани собаки, і я з плачем повертався до матері, яка чекала мене на вокзалі.

Коли нам не вдавалося упросити кондуктора проїхати до чергової станції у пасажирському поїзді, ми ризикували їхати товарняком, на відкритій платформі, хоч за те забирали в міліцію й вимагали платити штраф.

…А по приїзді в Маріуполь я відразу ж захворів сипним тифом.

Моє суворе дитинство продовжувалося.

Грудень 1988 – лютий 1989 рр.

Ірпінь – Київ