- Аякже! Накоїла лиха, а потiм злякалася - i навтьоки. Мiзерна душа! Зiткнулася у парадному iз iнвалiдом-сусiдою, мало не збила з нiг. А наштовхнутися отак можна тiльки тодi, коли летиш, не чуючи землi пiд ногами. I чому вона не скористалася лiфтом, а бiгла по сходах? Це теж неспроста! Що їй заважало схаменутися? Повернутися i закрити газ! Але ненависть у неї була дужчою вiд усього. Ви знаєте, немає лютiшої iстоти, нiж обдурена жiнка...
      - Чому "ненависть"? Чому "обдурена"? I нащо було Нiнi убивати Журавля, адже вони, як менi вiдомо, дружили i, здається, любили одне одного?
      - Любили?
      Очi Килини Сергiївни звузилися, темна хутряна шапочка, якої вона не зняла у кабiнетi, зсунулась, i Ковалю, як пiд час першої бесiди з кравчинею, здалося, що вона може раптом фиркнути, як дика кiшка.
      - Не знаю, як Нiнка, але бiдолашний Антон, - говорила далi жiнка, - ставився до неї без особливого ентузiазму. Я вже вам про це говорила... Я ночей не спала, усе думала: як же це могло статися?! Спочатку тiльки пiдозрювала, а тепер прийшла до остаточного висновку - тiльки вона, друкарка. Тут i кошенятi зрозумiло!
      - Вiн й iншим жiнкам обiцяв одружитися? - спитав Коваль, пропустивши повз вуха зауваження про кошеня. Полковник мiг прямо нагадати Килинi Сергiївнi i про її взаємини з Журавлем, але тактовно утримався.
      Щоправда, тямуща жiнка сама здогадалася.
      - Про iнших жiнок не знаю, - сказала вона. - Що ж стосується мене, якщо ви це маєте на увазi, то менi не обiцяв, та я й сама не прагнула. З Антоном дружили, не бiльше, iнодi вiн просив якiй-небудь своїй пасiї, яку черевичками догоджав, пошити в ательє платтячко або костюмчик поза чергою. Не вiдмовляла...
      Дмитро Iванович знав, що Христофорова, ще до Нiни, була коханкою Журавля, але уточнювати це зараз не став.
      - Його дiм, маленька затишна квартирка, - говорила далi Килина Сергiївна, - приваблювала мене ще й тим, що в нiй зустрiчалися цiкавi люди... Подумати тiльки, одна кiмната, тiснява, а весело... Там така невимушена була обстановка - вiдверта, дружня. Хоч би хто заглянув, усi радi. I це чудово! Адже тепер люди здебiльшого по своїх нiрках сидять. Як кроти. А тут спiлкування... Не буде цього бiльше... Бiдолашний Антон! - Жiнка приготувалася заплакати, витягла з сумочки тоненьку напахчену хустинку. - Бiдний, бiдний Антосю! - i приклала її до сухих очей.
      - А крiм друкарки, хто в нього ще бував?
      - Я вже назвала вам, кого знала.
      - А бiльше нiкого не згадали?
      - Нi. Та й нащо? I так усе ясно. Того вечора була у нього Нiнка Барвiнок i пустила газ.
      - Можливо, вона просто грiла чай i забула закрити?
      - При всьому тому вона все ж таки справна господиня. Треба вiддати належне. Вона й Антона своєю хазяйновитiстю пробувала спокусити... стати господинею в його хатi. Часом i так голову у нього пiдiймала, немов уже жiнка. Прийде, бувало, - i де подiлася прибита чоловiком i життям друкарочка Нiночка!.. Нi, не могла вона забути про газ. її рук справа! - Глянувши на вираз обличчя Коваля, кравчиня додала: Я сама там, звичайно, не була. А про друкарку чула вiд людей. Вiд того ж дiда Коляди...
      - А не сказав вам Коляда, о котрiй годинi вiн зустрiчався у парадному з Нiною Барвiнок?
      Христофорова зам'ялась.
      - Сказав. Десь о восьмiй. Можливо, на початку дев'ятої...
      - Умгу, - тiльки й вiдповiв на це Коваль.
      Килина Сергiївна раптом змовкла: сказати полковниковi, що старий говорив, начебто пiсля того чув у квартирi Антона ще й голос Павленка чи не сказати?.. Але це ж нiчого не мiняє. Може, негiдниця готова була й цим залицяльником пожертвувати?
      Коваль помiтив вагання Христофорової i чекав, що iще вона скаже.
      Нарештi Килина Сергiївна не витримала:
      - Можливо, там гуляв i Вячеслав Адамович, але точно не знаю, не можу твердити. - I, немов злякавшись якогось нового здогаду Христофорова пiдхопилася: - Дозвольте менi йти. Пробачте, якщо наплела якiсь дурницi, забрала у вас час... Може, я у чомусь i помиляюсь... Але ж людина загинула, така чудова людина!
      Дмитро Iванович провiв кравчиню до дверей, i Килина Сергiївна без явних причин пiшла уже не рiшучою, а розгубленою жiнкою. Якоїсь митi, у дверях, навiть зупинилася, немов хотiла повернутися i продовжити розмову, та потiм крутнулася i квапливим кроком гайнула по коридору.
      Чи не образила її порада полковника не вести свого розслiдування, а спокiйно чекати офiцiйних результатiв?
      Зараз у машинi, дорогою до моргу, пригадуючи i вiдвiдини Килини Сергiївни, i все, що знав про неї, Коваль намагався зв'язати це з її загибеллю... Проте нiяких зв'язкiв не виявилося.
      Переступивши порiг знайомого будинку, на першому поверсi якого мiстилася судмедекспертиза, полковник попрямував до кабiнету головного експерта.
      Петро Павлович Адуєв, очевидно, щойно пiднявся з пiдвального примiщення, де була анатомка. Вiн стояв серед кабiнету у бiлому халатi, який щiльно облягав його опасисту постать.
      - А... Дмитро Iванович! - привiтав вiн Коваля. - Здогадуюсь, з чим ви... вiрнiше "за чим"... Пiвгодини тому дзвонив Спiвак. I ви цiкавитесь цiєю жiнкою, як її... Христорадова?..
      - Христофорова, - пiдказав полковник.
      - Так, так. Падiння i удар головою об ребро опалювальної батареї. Глибока ум'ятина на скронi вiдповiдає конфiгурацiї труби... Померла приблизно добу тому...
      - А точнiше, Петре Павловичу? Ви ж умiєте до хвилини... - полестив Коваль медику.
      - Точнiше? - експерт замислився. - Якщо точнiше - у недiлю, годинi о десятiй-одинадцятiй. Ось зараз буду писати для Спiвака i для вас документ...
      Судмедексперт почав розв'язувати шворки халата, щоб скинути його.
      - Петре Павловичу, я хотiв би поглянути...
      Адуєв перестав розв'язуватися.
      - Хочете?.. - Вiн подумав кiлька секунд, потiм знову туго запнувся. - Гаразд, ходiмо. Халат ось на вiшалцi.
      Коваль повiсив шапку i пальто на дерев'яний кiлочок, прибитий на стiнцi кабiнету, i зняв iз другого халат.
      У великому примiщеннi покiйницької на кафельнiй пiдлозi i на широких кам'яних ложах покоїлося декiлька голих трупiв. Бiля одного з них - довгого, на все ложе, чоловiка - схилилися юнаки й дiвчата у бiлих халатах, i пишнобородий медик - очевидно, викладач скальпелем щось показував їм у глибокому розрiзi черева.
      У примiщеннi панував важкий солодкуватий запах розпаду, змiшаний з формалiном i ще якимсь препаратом, - запах, який викликає нудоту i до якого людинi важко звикнути. Недаремно студенти, навiть дiвчатка, вiдвертаючись вiд викладача, тихцем потягували сигарети.
      Судмедексперт провiв Коваля у куток зали, де на такому ж кам'яному ложi покоїлася на спинi гола жiнка. Незважаючи на передсмертну гримасу, що викривила лице, полковник вiдразу впiзнав Килину Сергiївну.
      - Вона, - пiдтвердив Коваль. - У тяжких муках? - чи спитав чи то констатував вiн.
      - Нi. Летальний удар, шок. I, не прийшовши до пам'ятi...
      Дмитро Iванович бiльше нiчого не спитав. Повернувшись, вiн швидким кроком рушив iз покiйницької. Полковник звик за довгi роки служби у карному розшуку до вигляду смертi, проте i йому було тяжким це видовище. Вiн завжди вiдчував тиху лють, коли бачив, що людину, сповнену життям, чиясь зла воля перетворила на нiмотний труп.
      При цьому мало заспокоювала думка, що багато разiв йому щастило вiдiгнати вiд людини смерть, врятувати, часом ризикуючи своїм життям. Вiн гостро ненавидiв цинiчне висловлювання, що, мовляв, усi люди смертнi i все одно ранiше або пiзнiше помруть.
      А у тих випадках, коли гинула людина, так чи iнакше зв'язана iз справою, якою займався, Дмитро Iванович зовсiм втрачав спокiй i краявся думкою, що десь прогавив, десь не додивився, не передбачив i що нехай i посередньо, вiддалено, але й вiн вiдповiдає за смерть цiєї людини, бо завжди мас усе передбачити, убезпечити i захистити.
      Але якою мiрою доля Христофорової могла бути пов'язана зi справою, якою вiн займається? Чи була загибель її зумовлена якимись стороннiми подiями, про якi вiн, Коваль, i уявлення не має, а те, що знає про цю жiнку в зв'язку з Журавлем, є тiльки верхiв'ям айсберга? Можливо, смерть пiдступала до неї давно i тiльки випадково збiглася у часi iз розслiдуванням загибелi молодого вченого?
      Хто ж пiдняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрiбне? Чи, може, її падiння теж нещасний випадок?
      На жодне з цих запитань у Коваля вiдповiдi не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смертi Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслiдковi зв'язки цiєї нової людської трагедiї.
      Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Спiваку, щоб узгодити з ним свої дальшi дiї.
      14
      Друга зустрiч Коваля у старому будинку з сусiдкою загиблої Христофорової була довшою, нiж перша, коли полковник не мiг i уявити собi, що новi трагiчнi подiї знову приведуть його у цей дiм. Вiн приїхав сюди наприкiнцi дня, пiсля похорону кравчинi, на якому була i її сусiдка, але з якою розмовляти там вважав незручним.
      Стара вiдчинила Ковалю, як i минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як i тодi, пропустила його у коридор, а потiм у свою кiмнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що вiн скаже. Трагiчна смерть Христофорової i на неї вiдкинула свою зловiсну тiнь. Жiнка змарнiла, дужче згорбилася, вiдразу постарiла, немовби старiсть, досi ховаючись у нiй, тiльки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, i коли полковник почав розпитувати, - iм'я її вiн уже уточнив, - подовгу збиралася з вiдповiддю. В очах старої стояв докiр, мовби саме Коваль винен у загибелi Христофорової. На похоронi вони були разом, поруч сидiли на лавочцi у траурному автобусi, але там жiнка на нього жодного разу не глянула.
      - Ганно Кiндратiвно, - звернувся до неї полковник, - пiд час минулих вiдвiдин я запитував про друзiв Килини Сергiївни. Ви сказали, що, крiм замовниць, у неї нiхто не бував, приходив тiльки якийсь "пан", чи то прiзвище таке, чи прiзвисько. Може, за цей час ви iще когось згадали?
      Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.
      Мовчала i стара.
      Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.
      "Певно, вважає, - думав полковник, - що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула". Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у "всеношну" та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте - нещасливе число... Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!
      Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.
      - Ну, а "пана" все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? - поцiкавився вiн.
      На очах жiнки виступили сльози.
      - Що вже тут говорити, кого шукати...
      - Еге ж, - зiтхнув полковник. - Дуже шкода людини. Молода, енергiйна... I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла...
      - Знайшлись, виходить, такi, - стара стрепенулася. - Недарма ви випитували про неї та про її справи... А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.
      - От я й хочу розiбратися, - пiдхопив розмову Коваль, - хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова, певно, дверi не вiдчинила б.
      Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.
      - Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. - Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала... Усiм догоджала... А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди...
      Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.
      - Хто ж мiг пiднести на неї руку?! - продовжувала жiнка. - I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила... - Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. - Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся... Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! - Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.
      - От нам i треба з'ясувати: хто i чому, - сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. - Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.
      Жiнка згiдливо закивала:
      - Звичайно, звичайно!
      - Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до "пана" та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього "пана".
      - Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.
      - Якого вiку?
      - Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi... Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.
      - Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?
      - Нi, людина як людина.
      - Коли вiн заходив?
      - Тижнiв зо три тому.
      - А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?
      - У суботу не бачила... А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.
      Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, - недiля.
      - I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?
      - Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде... А так - усе жiнки... Ну, та це не жiноча справа - убивати... Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний...
      Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.
      - Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?
      - Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.
      - А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? - знову за своє брався Коваль.
      Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього "пiд носом", убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю - уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.
      - I у суботу, i в недiлю, повторюю, чужих не було, - зiтхнула стара. - Вiта, дочка Килини Сергiївни, правда, приїздила. У неї теж якась бiда. Чути було, як вночi плакала, мати лаяла її, я тiльки не втямила, за що. А потiм i Килина Сергiївна заплакана ходила. Перед обiдом вони десь зникли, а увечерi Вiта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на нiч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорi... У недiлю я весь день вдома була, - повторила Ганна Кiндратiвна, - тiльки на хвилинку вранцi вискочила у центральний гастроном, тут поряд, - вона показала рукою кудись у стiну, - на Хрещатику. Туди привозять "Черкаський" сир. Не кисленький, просто солодкий. У недiлю його завжди продають. Постояла я в черзi недовго. Правда, заглянула ще у м'ясний вiддiл, хотiла курку купити, але там теж черга, i я пiшла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергiївни вiдчиненi дверi. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей - тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла... Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi... Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла - мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу... Голова й зараз ще не моя - горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! - щиро бiдкалася стара. - I не хотiлося ж iти, наче передчувала...
      Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.
      Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.
      Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив абсолютно точно зафiксовану картину, яку першою побачила Ганна Кiндратiвна, а потiм оперативна група, що приїхала на її дзвiнок.
      Килина Сергiївна лежала на пiдлозi у великiй кiмнатi, уткнувшись головою в опалювальну батарею, пiд якою розпливлася пляма кровi.
      У великiй кiмнатi, якщо не рахувати досить майстерної копiї картини Айвазовського "Дев'ятий вал", стiни були голi. Анi килима, нi будь-яких прикрас. У невеличкiй склянiй гiрцi сиротливо стояв розмальований японський сервiз. Правда, на пiдлозi у спаленьцi лежав товстий, у зелених тонах, в'єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома iмпортними крiслами та диваном, обтягненим шовком, якi займали увесь простiр кiмнатки. А у великiй кiмнатi нi стола, нi стiльцiв з гарнiтура не було. Крiм невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на пiдлогу разом з телефоном), бiля широкого вiкна стояв тiльки великий неполiрований робочий стiл, пiд яким лежав звалений круглий стiлець.
      У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштiв, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навiть iз шиком: у спальнi, в тумбочцi, знайшли велику суму грошей i кiлька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всiляких паперiв та квитанцiй.
      Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня...
      Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?
      Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?
      Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.
      Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.
      Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.
      Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.
      Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.
      - Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, - чорнявий, високий, ошатно вдягнений?
      - Це хто? - не вiдразу зрозумiла жiнка.
      - Та той самий, якого Килина Сергiївна "паном" назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна... До того ж самотня...
      - Не знаю, - знизала плечима стара. - Я у такi справи носа не встромляю.
      - Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!
      - Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?
      - А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?
      - Нi, - заперечила жiнка. - Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi - мороз...
      - Очi у нього свiтлi?
      - Наче... Я ж вам говорила...
      - Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?
      Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:
      - Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.
      - От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його "паном" назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?
      - Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна... Навiщо йому було таке злодiйство творити... Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.
      - Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.
      - Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.
      - А у цього що написано?
      Стара здивовано поглянула на Коваля.
      - Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?
      - Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" - це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець... Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.
      Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.
      - До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, - хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.
      Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.
      Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:
      - Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати - або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?
      - Ви хоч бачили його?
      - Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась... Пробачайте, але нiчого не помiтила... А може, це i не з нашого поверху, хтозна... У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..
      Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою...
      15
      I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
      На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
      Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
      За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
      Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко - чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.
      Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху - завод, служба в апаратi - для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть... Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
      Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, - Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
      Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав...
      Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
      У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку - слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
      Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
      Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
      - Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
      - Не зовсiм.
      - Чому?
      - Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
      - Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
      - Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
      Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував.