- Стiй, стiй, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? - спитала, смiючись, дiвчина, ставлячи перед Дмитром Iвановичем чашечку кави. - Адже так? Форма злякала?
      Усi запосмiхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирiшив, що донька намагається вiдвернути його увагу вiд Хосе, який i далi мовчки сидiв у кутку.
      - Можливо, цiлком можливо. У кожнiй людинi живе почуття вини.
      - Навiть якщо нi в чому не винен?
      - Почуття це непоясниме, може з'явитися й у невинного. Воно уроджене.
      - Звiдки ж воно, вiд першого грiха Адама, чи як?
      - I Єви, - засмiялася Рита.
      - Ти великий єретик, Панасе, - вигукнула Наталка. - Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурницi!
      - От-от, - вчепився Панас. - От-от, - повторив вiн, - якщо "твердо знає". А якщо "не твердо"? Ти хоч iще тiльки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцiю невинностi i не припускаючи жодних варiацiй.
      - Ти мелеш дурницi, Панасику. Це - софiстика. Давай краще наллю тобi ще кави.
      Юнак вiдмахнувся вiд Наталки i промовив до Коваля:
      - А що про це скаже Дмитро Iванович? Якщо дозволено спитати.
      Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки i поставив її на стiл.
      - Знаєте, Панасе, я з вами згоден.
      Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої вiдповiдi.
      - Так-так, - пiдтвердив Коваль. - Є люди з дещо травмованою психiкою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалi. - Дмитру Iвановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. - Такi люди, - говорив далi полковник, - уникають колективу, товариства, стають вiдлюдьками, скутi, повторюють те, що їм пiдказують, i в певних ситуацiях готовi без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще iз старих часiв, з дореволюцiйних, як психологiчний атавiзм. Протягом столiть у старiй Росiї панувало беззаконня. Тiльки в нiй могла з'явитися така страшна приказка: вiд суми i вiд тюрми не зарiкайся. Перед богом i царем усi були рабами, усi виннi. I це почуття передавалося з роду в рiд...
      - Ви гадаєте, що звiдти i нинiшнiй страх перед свавiллям, коли про царя вже й забули давно? - з iронiєю спитав юнак.
      В загальному планi, сказати б, у соцiальному масштабi, страх ми подолали. Ще у сiмнадцятому роцi. Пiзнiше були серйознi порушення закону, страхiття культу Сталiна. I от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з'являється недовiра до закону... Таке уявлення про закон хоч i тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки змiниться. Але процес, звичайно, тривалий i залежить значною мiрою вiд виховання...
      - Навряд змiниться, - буркнув Панас. Невпевненiсть i страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх вiдкладався у ваших душах роками, як стронцiй у кiстках. Вiн породив у вашого поколiння лицемiрство i брехню... - вовкувате насупився хлопець. - У нас цього менше i воно, тут я з вами згоден, спадкове... Але є й iнший страх. Не вiд колишнього царя-батечка... Ось я - фiзик. Що мої батьки-фiзики залишають менi у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби i тому подiбне, у космосi - лазер, на землi - чумнi бактерiї. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили i пiдете, а нам розбиратися, жити з цим... А може, й не жити. Кожної секунди усе може обiрватися.
      Коваль розумiв, що Панас має рацiю. Адже це рiзнi речi: мужнiсть у днi революцiї, смiливiсть проти названого класового ворога i епiдемiя страху у роки сталiнського терору, зверненого в середину революцiї, проти своїх, проти усiх i кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не мiг збагнути пiдступнiсть "батька народiв", котрий найогиднiшi свої вчинки вмiло маскував у свiтлi шати iдеалiв i надiй.
      Погоджуючись у душi iз студентом, Дмитро Iванович, проте, не хотiв при Наталцi визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний свiт, який стiльки рокiв готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крiм того, його дратувала безцеремоннiсть, з якою молодi люди наввипередки звинувачують батькiв, не замислюючись над тим, яких страхiть довелося зазнати у тi гiркi часи цим самим батькам, "їм тепер, слава богу, легше, - подумалося Ковалю, - вони можуть судити наше поколiння, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле i змiнити його".
      - Не розбиратися, а боротися, - продовжив Коваль. - Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра - найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз ваше завдання - вiдвернути вiйну.
      - А ви що? У кущi?
      - Ми теж не складемо зброї... А що думає про це наш молодий друг? - звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.
      - Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, - кинулася на його захист Наталка.
      "Як не опанував? - хотiв спитати Коваль. - Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:
      - Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.
      Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, - i це зовсiм не порадувало його.
      - Гадаю, - говорив далi Хосе, - вiйна - це погано, зовсiм погано. У мене вдома теж так думають, папа i мама.
      - У Хосе батько комунiст, - поспiшила пiдказати Наталка.
      - Це добре, що комунiст, - зауважив Коваль, розумiючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втiм не бiда, якщо Наталка заприятелює iз хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справдi людина непогана, у всякому разi, вiдразу помiтно, що вихований, iнтелiгентний, - заспокоював себе Дмитро Iванович. I потiм знайомство, навiть дружба - це не любов! Долаючи батькiвський егоїзм, Коваль теж проймався симпатiєю до цього привiтного хлопця. - От у боротьбi проти вiйни i зникне непевнiсть у майбутньому, у кого вона з'явилася, говорив полковник далi. - Ми в вас вiримо, вiримо в молодь. Менi доводиться зустрiчати рiзних людей, частенько, як ви розумiєте, не найкращих представникiв роду людського. Проте своєї думки не мiняю. При уважному розглядi i серед них виявляються такi, що випадково спiткнулися у життi. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати... I їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе i зiп'ястися на свої слабенькi ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тiльки гiднiсть не кричить про себе на кожному перехрестi, а виявляється в ситуацiях екстремальних...
      - Ну, Дiк. ти чудовий пропагандист! - вигукнула Наталка. - "Дiк" - це Дмитро Iванович Коваль, скорочено, - пояснила вона Хосе i Панасовi.
      Дiвчина весь час намагалася вiдвернути увагу батька вiд кубинця. Дмитро Iванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирiсть?!
      - По-моєму, теж усе правильно, - вигукнула й Рита. - I ти, Панасе, закрийся! Замовкни!
      - Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумiв...
      - Може, й так, - нарештi погодився хлопець.
      Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.
      Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?.. Чиї ж iще?" - подумав вiн, бачачи, що Рита свої не скинула i немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.
      Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.
      Це була цiла проблема: зимовi чоботи для Наталки. Добрi хазяї, як вiдомо, купують сани влiтку, а воза взимку. У Ковалiв так не виходило. Влiтку Ружена здебiльшого була в "полi", Наталка теж працювала у глушинi, у будiвельному загонi, i пiзно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у мiстi уже стали проблемою.
      Звiсно, грубезнi, тупоносi, на важкiй i ламкiй платформi, виробництва мiсцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дiвчата i задарма не хотiли їх брати.
      Скiльки разiв обмiрковувалося у домi питання, де купити iмпортнi чобiтки. Полковник не вмiв заводити потрiбних зв'язкiв. В сiм'ї йому не дорiкали, але вiн сам карався тим, що чим ближче зима - тим менше у Наталки надiї купити те, що їй хочеться, хоч грошi на купiвлю вона завжди носила з собою i пiрнала у всi взуттєвi крамницi, якi потрапляли їй на очi. Нарештi впала зима, наближався Новий рiк, а чобiт у дiвчини так i не було.
      Але й цi чобiтки у коридорi раптом викликали у Дмитра Iвановича якусь невизначену тривогу. Щось знайоме здалося йому в них. Хоч що саме - втямити не змiг.
      - Наталочко, - сказав полковник. - Тебе, виходить, з обновою! - кивнув на чоботи. - Чого ж мовчиш?
      - Еге, тату!.. А хiба Ружена не сказала? Вже два тижнi як ношу...
      Коваль похитав головою.
      - Говорила, напевне! Тiльки ти, як звичайно, про нашi справи в одне вухо впускаєш, у друге - випускаєш...
      Це було несправедливо. Хiба мало непокоїло його, що донька без зимового взуття?! Але, видно, така доля батькiв.
      З якогось часу Дмитро Iванович почав помiчати за собою, що вiн не те що пiдлещується до вже дорослої доньки, а якось вкрай запобiгливо прагне догоджати їй i переживає, коли та не зважить на його думку, заперечує, або, ще гiрше, не помiчає його. Не маючи сил перебороти себе, Коваль iнодi говорив з нею рiзкiше i категоричнiше, нiж цього вимагала обстановка i йому самому хотiлося...
      От i в цiй дискусiї, коли Наталка стала на його бiк, вiн буквально засяяв, а коли несправедливо дорiкнула за неувагу, образа боляче штрикнула у серце. Вiн спохмурнiв i сухо промовив:
      - Ну, покажи обнову, похвались.
      Дмитро Iванович подумав: "А чому Ружена не захотiла поїхати до Наталки разом?!" Втiм, вiдразу згадав, що у неї багато хатнiх справ. Як у кожної жiнки, що працює на службi, на господарювання залишалися тiльки субота i недiля. А тут їм запропонували квартиру на новому житловому масивi Оболонь. I хоч iще не виписано ордер, але все одно треба готуватися до переїзду.
      Наталка попрямувала до коридору.
      - Я їх протру.
      - Хiба вони бруднi? - здивувався Коваль, знаючи, яка чистьоха Наталка.
      - Та нi, помила, коли прийшла. Але все ж таки тобi доведеться брати в руки.
      Дмитро Iванович з цiкавiстю оглядав чобiтки. З сiрої м'якої шкiри, на високiй каучуковiй платформi, вони справляли приємне враження. Але чому його так цiкавить їхня своєрiдна форма? I раптом Коваль згадав: таку ж оригiнальну модель, втiлену в iще бiльш елегантному чобiтку, вiн уже бачив у хатнiй майстернi загиблого науковця. Як чобiтки вiд нього могли потрапити до Наталки?! Невже й вона стала замовницею Журавля?!
      Пильно поглянувши на дочку, яка стояла перед ним iз задоволеним, навiть урочистим виразом на обличчi, немов чобiтки були її не знати якою перемогою, полковник нiчого не сказав i знову став розглядати взуття.
      Так, звичайно, Журавель тут нi до чого! Як могло таке в голову прийти? Чобiтки мали довгасту фабричну наклейку, припасовану уздовж внутрiшнього боку халяви. "Salamander", - прочитав вiн уголос.
      "Чи не кубинець їй дiстав?! Цього ще не вистачало!"
      - Це нiмецькi, захiднi, - пiдказала Наталка.
      - У якiй крамницi купила?
      - Дiстанеш такi у крамницi! Наставляй кишеню! Оксана з фiлологiчного переуступила. Вони їй тiснуватi. Одне слово, менi пощастило.
      Перед очима Коваля немов з'явилася росла дiвчина з голубими очима i великою житньою косою. Ранiше вона частенько заглядала до них.
      - А де Оксана взяла?
      Наталка знизала плечима: мовляв, яке це має значення.
      Далi Дмитро Iванович вирiшив не розпитувати при стороннiх i почекати, поки усi пiдуть.
      Гостi ж, i Наталка, певно, найбiльше чекали, що ось-ось сам Дмитро Iванович їх залишить. Тому новi дискусiї не зав'язувалися: йшлося до того, хто кого пересидить.
      Наталка починала гнiватися: чого це батько так засидiвся, адже у нього завжди справ по горло - i вдень, i вночi. Певно, не сподобався Хосе i вiн нiби випроваджує його з хати. Вона то копалася на кухнi, то прибiгала з чайником i знову припрошувала до кави. Спробувала завести розмову, але її не пiдтримали, i вона не знала, що робити: товариство розпадалося.
      Раптом молодi люди, немов за командою, пiдхопилися i почали прощатися.
      Наталка ще спробувала їх затримати, кидала благальнi погляди на батька: невже не здогадується, що його присутнiсть зв'язує молодь! Але Дмитро Iванович - мовби не до нього.
      Зрештою, випроводивши гостей, Наталка повернулася в кiмнату зла i почала торохтiти чашками, виносячи їх на кухню. До батька - нi пари з уст.
      Та Коваль, нiби не розумiючи стану доньки, спокiйно перепитав:
      - А Оксана де взяла їх?
      Наталка спочатку не второпала, про що мовиться: уся iще була в полонi гiрких думок про зiпсований вечiр.
      - Кого "їх"?
      - Чобiтки.
      Дмитро Iванович як узяв взуття до рук, так i не випускав, усе роздивляючись iмпортний штамп на пiдошвах i наклейки на халявах.
      - Твоя Оксана не знайома з таким Журавлем, Антоном Iвановичем, молодим науковцем?
      - Не знаю.
      - А ти?
      Наталка не вiдразу вiдповiла, мiркуючи, чим викликане це запитання i яким чином воно зв'язане з чобiтками.
      - Вперше чую. А що таке? Нащо тобi? - буркнула дiвчина.
      З ледве прихованим хвилюванням Дмитро Iванович чекав, що вiдповiсть дочка. Справдi, що йому вiдомо зараз про її життя, крiм того, що вона вчиться? Чи не зарано одержала повну самостiйнiсть? Але, чорт забирай, двадцять рокiв - вiк, який не тiльки не потребує, але й не терпить батькiвської опiки, якщо йдеться про справжню людину! А як живуть на вiддалi вiд рiдних студенти вузiв, та й технiкумiв, хлопцi та дiвчатка п'ятнадцяти-шiстнадцяти рокiв, декотрi з яких вперше потрапили у велике мiсто? Вiн сам з чотирнадцяти - в людях!.. Дуже вже затягується у нинiшнiх пiдлiткiв iнфантильнiсть, багатьох з них батьки пеленають аж до сивої бороди.
      Але так само як чоловiк звичайно останнiм дiзнається про те, що у дружини з'явився коханець, так i батьки частенько останнiми довiдуються про таємнi захоплення i неконтрольованi вчинки дiтей, якi вислизають з-пiд їхньої моральної опiки. Хоч як це дивно, прорахунки виховання виявляються i у так званих благополучних сiм'ях, наприклад, педагогiв, якi успiшно прищеплюють високi iдеали своїм пiдопiчним i не помiчають бiди у власнiй хатi. Коваль не раз замислювався над цим парадоксом, особливо пiсля смертi Наталчиної матерi, коли виховання дiвчинки повнiстю лягло на його плечi. Розмiрковуючи, вiн прийшов до висновку, що оскiльки не лише око, але й душа людська має властивiсть гiрше бачити те, що поруч, поблизу, а лiпше - у iнших, збоку, у себе вдома люди наче слiпнуть, бачать не те, що є, а що хотiлося б. Адже дiти є продовженням їх самих, люди вiрять в усе краще в них, як в самих себе, i спробуй побачити у нащадках те, чого не хочеться помiчати у самому собi!
      Вiн так боявся колись за Наталку, якiй через свою службову завантаженiсть не мiг придiлити достатньо уваги! Але, можливо, саме те, що вона розумiла батькiвську заклопотанiсть, а також необхiднiсть посильної працi в домi, спiвучастi у їхньому спiльному життi, виховувало краще за будь-якi нотацiї. Це й допомогло їй у так званому переламному вiцi уникнути спокус, якi зустрiчалися на шляху незмiцнiлого характеру i юного розуму.
      Усе це миттю промайнуло в головi Дмитра Iвановича.
      - Вперше чую про якогось Журавля, - повторила дiвчина. - Що за чудне прiзвище! А в чiм рiч? Чим тобi не сподобалися вони? - Наталка сердито кивнула на чобiтки.
      Полковник полегшено зiтхнув.
      - А де старi?
      - У комiрцi.
      - Могла б iще обiйтися ними якийсь час. А цi я вiзьму. З поверненням, - зводячи все на жарт, посмiхнувся Дмитро Iванович.
      - Навiщо? - здивувалася Наталка. - Краденi вони, чи що?! Чи вбивця їх продав??
      Дiвчина почала обурюватися. На язику у неї вертiлося: "Сам не купив, а ще й зараз, коли я дiстала..." Але вголос не вимовила.
      - Наталко! - зупинив її батько. - Втiм, поки що обiйдуся, розмiркувавши, вирiшив Дмитро Iванович. - Взувай їх, i провiдаємо Оксану. Так буде краще. Вона живе, як i досi, у гуртожитку?
      - У гуртожитку! - роздратовано вiдповiла дiвчина. - Та навiщо їхати?
      - Треба поговорити.
      - А без мене не можна?
      - Краще з тобою, - наполiг Коваль.
      Голос Дмитра Iвановича став суворим, i дочка не наважилася бiльше заперечувати.
      Коваль розумiв настрiй Наталки, але зараз це уже не важило для нього так, як десять-п'ятнадцять хвилин тому, бо деякi здогадки, що несподiвано спали на думку, стали для нього iстотнiшими, нiж будь-що, i вiн мусив, не вiдкладаючи, переконатися в їхнiй справедливостi.
      Треба було з'ясувати у Оксани, у якiй крамницi, де, у кого купила вона цi чобiтки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо iнше, не менш важливе...
      Вони сiли у тролейбус i незабаром опинилися на Володимирськiй вулицi. Зiйшовши бiля мiського Управлiння внутрiшнiх справ, Дмитро Iванович подумав попросити чергову машину, але потiм вiдмовився вiд цiєї думки, вирiшив пройти пiшки до зупинки автобуса бiля унiверситету. Тим бiльше що i поговорити на таку вразливу тему, як дiвочi почуття, зручнiше не в машинi, при водiєвi.
      Пiсля холодних, вогких днiв з пронизливими вiтрами стало на погодi. Немов на замовлення, встановилася та рiдкiсна в останнi роки у Києвi суха зима з легким морозцем, який, здавалося, не холодив, а грiв. Дихалося легко, i ноги самi несли тiло по ледь заснiжених тротуарах. Володимирська вулиця чiтко позначалася пунктиром лiхтарiв, що сяяли у прозорому повiтрi вiд Софiйського собору вниз до унiверситету.
      Але нi Дмитро Iванович, пi Наталка не звертали уваги на красу вечiрнього мiста.
      - Дещо я можу тобi пояснити, - наважився Коваль, звертаючись до насупленої доньки. - Я зараз працюю над складною i, боюсь, безперспективною справою. Дуже важко у тiй iсторiї установити, загинула людина внаслiдок нещасного випадку чи стався злочин. Однаковою мiрою можливо i те, i iнше, а доказiв немає. Тобто, по сутi, - жодної версiї. Тобi, як майбутньому юристовi, хоч би ким ти стала - слiдчим, суддею чи адвокатом, коли-небудь доведеться зiткнутися iз злочинною бездiяльнiстю i з'ясувати: могла людина простягти руку iншiй i врятувати вiд загибелi чи не могла? Не змогла чи не схотiла? От у чому питання. Спробуй знайти у такому випадку доказовi факти! Установити їх майже неможливо. Коли ця бездiяльнiсть - злочинна, правопорушення вiдбувається без видимого зовнiшнього прояву, ховається в глибинi душi людини, куди сторонньому зазирнути нелегко... Ти, мабуть, читала в газетах про трагедiю бiля Сочi пiд час шторму, коли удосвiта море раптом накрило хвилею кемпiнг i затягло у свої глибини десятки машин з людьми, якi спали. В "Литературной газете" є чудовi рядки про героїчного хлопчика з Вiрменiї, який протягом двох годин тримав серед хвиль на своїх грудях маленького братика. I є рядки, читаючи якi, починаєш втрачати вiру в людину. Якийсь чолов'яга, менi важко назвати його людиною, - що стояв на березi, не схотiв допомогти людинi з дитиною на руках i дав їм загинути у хвилях. Варто було тiльки простягти руку! Але той, що був на сушi, вiдмовився це зробити - вiн у цей час рятував свою машину!..
      Ось довести у законному порядку, мiг чи не мiг, хотiв чи не хотiв, дуже складно... А справа, якою займаюся, iще складнiша. Доводиться дослiджувати душевний стан усiх, хто оточував загиблу людину в її останнiй вечiр.
      Коваль замовк.
      Наталка, здавалося, нiяк не реагувала на цi слова. Як i всю дорогу у тролейбусi, вона ще дулася на батька i не розумiла, навiщо вiн тягне її до студентського гуртожитку.
      Ранiше Дмитра Iвановича зовсiм не турбували Наталчинi друзi, навiть коли вiдверто i настiйливо залицявся до неї молодий слiдчий Субота. "Можливо, тому, - мiркував зараз Коваль, - що Наталка жила зi мною пiд одним дахом".
      У свою чергу, дiвчина розумiла неспокiй батька, i це обурювало її. Але вона поки що мовчки терпiла, ладна вибухнути, якщо той зачепить дражливу тему.
      Коли вони вийшли до Золотоворiтського скверика, Дмитро Iванович порушив мовчанку:
      - Розумiєш, у загиблого виявилося хобi: шити гарне взуття. Вiн був великий майстер, справжнiй художник, i твої чобiтки скроєнi за тiєю ж моделлю на ту саму колодку. Тiльки чому у такому разi на них фабрична марка нiмецької "Salamander"? Це треба розжувати.
      - I що? Оксана допоможе твоєму розшуку? - нарештi вiдкрила рот Наталка.
      - Капля камiнь продовбує не силою води, а частим падiнням, вiдповiв полковник стародавньою латинською приказкою. - Деталь до деталi, i картина вималюється...
      Вiн подумав при цьому: "Коли виявиться, що Оксана, у якої Наталка купила чобiтки, якимсь чином була зв'язана iз Журавлем, то йому доведеться повiдомити про це Спiвака i просити передати дiзнання iншому оперативному працiвниковi".
      - Так на них же - фабрична марка! - розвела руками дiвчина. До чого тут якийсь швець?
      - Все це треба з'ясувати.
      Коваль не знав, як перейти до розмови про Хосе. - Нарештi, коли попереду вирiс навiть увечерi густо-червоний, залитий сильним свiтлом прожекторiв масивний будинок унiверситету, обережно спитав:
      - А де ти з ним познайомилась?
      Наталка смикнула вгору голову:
      - Дивне запитання!
      - А все ж таки.
      - Дiк, ти поводиться не по-джентльменському.
      - Щучка ти моя, сховай свiй довгий нiс у комiр, бо вiдморозиш, i будь бiльш чемною з батьком.
      - Я досить доросла, щоб...
      Коваль перебив її:
      - Для того, щоб грубiянити?
      - Ти усе розумiєш!..
      - Звичайно, - погодився Коваль, - Розумiю. Бiльше навiть, нiж ти думаєш.... I проти цього хлопця нiчого не маю, - примирливо додав вiн. Такий симпатичний, чемний... Але що ховається за цiєю ввiчливiстю... їх там з дитинства вчать хороших манер, проте часто це лише оболонка, яка ховає справжнє єство людини...
      "Господи, яку я нiсенiтницю плету?! - з вiдчаєм подумав Коваль. - Хiба так треба з Наталкою говорити?" Але iнших слiв вiн не знаходив. Рiшучий, смiливий в iнших ситуацiях, вiн зараз буквально ненавидiв себе.
      - Я дала тобi пiдставу так розмовляти? Зараз повернуся i пiду.
      - А я тебе затримаю. Для офiцiйного дiзнання, - спробував жартувати Дмитро Iванович, бо нiчого iншого йому не залишалося. Та гаразд, гаразд, - розгублено додав вiн, розумiючи, що дочка й справдi готова пiти. - Я знаю, ти у мене розумниця... Пробач...
      - От i домовилися, - не дослухала його Наталка. - Пiдходить автобус!
      Оксана розповiла, що чобiтки купила не у крамницi, а в перукарнi, у якоїсь жiнки, що сидiла у черзi i витягла їх iз сумки, шкодуючи, що їй завеликi.
      - А де узяла їх та жiнка? Сама в якiй крамницi купила?
      - Вона про це нiчого не сказала.
      - I ви, Оксано, купили, не мiряючи?
      - Нi, не мiряла.
      - Чому?
      - По-перше, у перукарнi було незручно, а по-друге, пiдiйшла моя черга i майстер запросив у крiсло. Глянула, бачу - мiй номер... Годиться!
      - I скiльки заплатили?
      - Сто тридцять! - спантеличено вiдповiла дiвчина. - Слово честi! Я не обдурила Наталку! Копiйка в копiєчку. Та й як ви могли подумати на мене таке, Дмитре Iвановичу? Або ви мене не знаєте?! - уже обурюючись, вигукнула вона. - Звичайно, дорого, але я стiльки ж заплатила...
      - Заспокойтеся, Оксаночко, я нi в чому вас не пiдозрюю... Не в цiм справа.
      Подружка переглянулася з Наталкою, але та ледь помiтно розвела руками, показуючи усiм своїм виглядом, що сама нiчого не знає.
      - А грошi у вас були з собою? Адже сума не мала.
      - Я їх два мiсяцi носила в кишенi, щоб нагоду не прогавити. Боже, я так зрадiла! А що вийшло: тiй тiтцi великi, а менi малi. I номер мiй, а тiснi, муляють. Iнакше я їх Наталцi не вiддала б!...
      - Жiнка, що продавала чобiтки, теж робила зачiску?
      - Нi, вона чекала до манiкюрницi, але не дочекалася. Раптом спохопилася, що не має бiльше часу, i побiгла.
      - Так, так... - задумливо протяг полковник. - Розкажiть, Оксано, який у неї був вигляд. Спробуйте пригадати, - попросив вiн. - I скажiть, чи не знайомий вам молодий чоловiк на iм'я Антон? Антон Iванович Журавель...
      13
      Дмитро Iванович доїхав тролейбусом до площi Жовтневої Революцiї. Далi до мiнiстерства вирiшив пройтися пiшки. Часу цього раннього морозного ранку у нього було досить, i йому захотiлося влитися у бадьорий людський потiк, бачити навколо свiжi, рум'янi, якось особливо доброзичливi пiсля недiльного вiдпочинку обличчя, ловити вухом ледь чутний серед шарудiння автомобiльних та тролейбусних шин швидкий перестук каблучкiв по намерзлому асфальту...
      Втiм, уже декiлька днiв полковник, опиняючись на вулицi, здебiльшого поглядав не на обличчя, а дивився униз, на ноги жiнок. Точнiше, на чобiтки, якi цокали попереду або йшли назустрiч. Вiн уже зустрiчав на вулицi такi, що були, на його думку, скроєнi за тiєю моделлю, яку вiн побачив у квартирi Журавля. Як вдалося з'ясувати, жодна з власниць цього взуття, так само, як i Оксана, не були знайомi з Журавлем i жодна з них не купила чобiтки з прилавка: одна на вулицi бiля крамницi, де жiнки продавали взуття, що "не пiдiйшло за розмiром", iнша - у переходi, бiля критого Бессарабського ринку.
      Вечiрня розмова Коваля з Оксаною теж практично нiчого не дала. Словесний портрет жiнки, що продала чобiтки, не спiвпадав з даними приятельок Журавля. Та й, як виявилося, кожна пара чобiткiв, на якi оперативники обехаес за дорученням Коваля звернули увагу, так само, як i тi, що купила Оксана, на вiдмiну вiд незакiнченого чобiтка на кухнi Журавля, мали на закотi халяви фiрмову наклейку - свiдчення фабричного виробництва.
      За найскромнiшими пiдрахунками, кiлькiсть побачених чобiткiв цiєї моделi у майже тримiльйонному мiстi давали можливiсть припускати такий достаток їх, який мiг створити тiльки "Зовнiшторг". Залишалось думати, що Журавель зумiв скопiювати iмпортну колодку i зробити для своїх подружок одну-двi пари чобiток, ще бiльш елегантних, нiж фабричнi. Але чому жодна iз жiнок, з якими розмовляли, не купила їх у крамницi? Невже вся партiя була продана спекулянтами з чорного ходу?
      Цього ранку Коваль не побачив на вулицi таких чобiткiв. Втiм, оскiльки вони не давали жодної ниточки до трагiчної загибелi молодого науковця, Коваль перестав так уважно, як ранiше, приглядатися до жiночих нiжок. Обставинами продажу у мiстi цих чобiткiв фiрми "Salamander" повнiстю зацiкавився вiддiл боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi та спекуляцiєю.
      Та ось i мiнiстерство. Дмитро Iванович пройшов на подвiр'я повз постового, що козирнув, i рушив довгою заасфальтованою дорiжкою до масивного будинку. На своєму поверсi, ранiше нiж зайти до кабiнету, вiн заглянув до чергового по Управлiнню карного розшуку i, як звичайно, попросив добове зведення пригод.
      - Вас питали, - доповiв черговий, подаючи журнал. - З прокуратури. Слiдчий Спiвак.
      Погляд Коваля пробiг кiлька повiдомлень у журналi i раптом наштовхнувся на рядок, який вразив його. Полковник примусив себе зосередитися, щоб iще раз, уважнiше, прочитати його: "У своїй квартирi, на вулицi Ленiна, у будинку номер... було виявлено мертвою громадянку Христофорову Килину Сергiївну..."
      - Хто виїздив? - спитав Коваль.
      - З мiського. Старший лейтенант Струць.
      - З'єднайте.
      Почувши голос Струця, Дмитро Iванович спитав:
      - Де труп Христофорової?
      - У судмедекспертизi.
      - Обставини виявлення?
      - Подзвонила сусiдка.
      Вислухавши старшого лейтенанта, Коваль зателефонував начальнику управлiння, попросив машину. Через кiлька хвилин Дмитро Iванович повертався на ту ж саму околичну Лук'янiвку, звiдки щойно приїхав тролейбусом i де мiстився морг. Сидячи у машинi, вiн згадав свою другу розмову з кравчинею.
      Того разу Килина Сергiївна знайшла його по телефону у мiському управлiннi i, одержавши перепустку, буквально вдерлася у кабiнет.
      - Я все знаю, - заявила вона з порога. - Його вбили! Дмитре Iвановичу, я весь час думаю над цiєю страшною iсторiєю. У нього не було жодних пiдстав, жодних намiрiв кiнчати життя самогубством. У нього було прекрасне життя. Вiн любив, i його любили. Але вiн не хотiв лiзти у зашморг, i вона помстилася...
      Коваль ледве зупинив потiк слiв, що водоспадом упав на нього.
      - Сiдайте, Килино Сергiївно, - показав на стiлець. - I давайте поговоримо спокiйно. Бо так: "вiн", "вона", "вiн" - я погано розумiю, про кого ви це...
      Полковник, звичайно, хитрував, але Христофорова схаменулася i, упавши на стiлець, уже не так швидко, але так само твердо продовжила:
      - Я все з'ясувала! Нiнка навмисне вiдкрила газ, щоб Антон задихнувся. Вiн був п'яний i заснув. Вона його для того й напоїла, щоб не помiтив нiчого. Того вечора вона гуляла в нього i, як тiльки вiн заснув, утекла. Запевняю вас!
      - Як ви це з'ясували? - запитував полковник, хоч i без кравчинi знав, хто гостював у Журавля в його останнiй вечiр.
      - Так говорять сусiди. Бачили, як злякана Нiнка тiкала звiдти.
      - Чому "злякана"? I чому "тiкала"?