- Хто там?
      Коваль вiдповiв, проте дверi не поспiшали вiдчинитися, i полковник з посмiшкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму - двiрного вiчка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бiк.
      Нарештi масивнi дверi рипнули, i в отворi з'явилася стара жiнка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на вiдвiдувача i промовила:
      - Христофорової вдома немає. - I раптом, упiзнавши Коваля, здивувалася i, потеплiвши поглядом, додала: - Сам товариш Коваль?
      - Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. - Та i я вас упiзнав, - продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.
      - Ласкаво просимо, - ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. - Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.
      - Нiчого такого, - заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. - Менi потрiбна тiльки Христофорова.
      - Так, так, - поспiшила погодитися жiнка. - То ви до неї? Зрозумiло. - Що саме "зрозумiло", нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. - А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро - тут, Фiгаро - там. Найбiльше в Одесу... Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї... Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.
      - Надовго вона поїхала?
      - Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться... А у Львiв на скiльки - не знаю.
      - Я їй повiстку випишу. Як приїде - вiдразу передасте.
      - Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала...
      Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.
      - Здається, - раптом додала вона, - вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.
      - Навряд, - посмiхнувся Коваль. - Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини... Та й пора вже про вiдпочинок думати... Недалеко й до шiстдесяти...
      - Ех, роки, роки, - скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. - Я не питаю про Келю, - повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. - Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. - Мене це не обходить... Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця... Я в людях розбираюся... Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.
      У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.
      Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.
      Коваль i далi напружував пам'ять, пригадуючи iм'я та по батьковi спiвбесiдницi. Про себе вiн називав її "бабунею", хоч це було не зовсiм справедливо тому, що вона не за вiком була бадьора i енергiйна.
      Склероз, склероз! Останнiм часом Дмитро Iванович з усе бiльшою тривогою помiчав у себе ознаки рокiв, що наближалися. Задишка пiд час бiгу на тренуваннях, втома у колись залiзних м'язах не так лякали його, як випадки, коли не мiг пригадати потрiбну цифру, iм'я людини або що-небудь iще. Вiн вважав, що чiпка пам'ять, яка допомагає народженню асоцiацiй, логiчнiй побудовi думки для сищика важливiша, нiж мiцнi бiцепси. Вiн став пити потай вiд Ружени йоднi препарати, що змiцнюють пам'ять, брав грубезну телефонну книгу i, тренуючи пам'ять, запам'ятовував десятки номерiв, як школяр, заучував уривки з художнiх творiв, хоч i не був переконаний, що це допоможе.
      Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".
      Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.
      - А крiм замовниць, - питав Коваль, - хто до неї ходить? Молодi люди бувають?
      - Рiдко. Як звати - не знаю, чула, Келя називала якогось "паном". Дуже здивувалася - "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?
      Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово "пан" було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.
      - Цiлком може бути, - погодився Коваль. - А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?
      - Та бiльше нiчого, - похитала головою спiвбесiдниця. - Бачила його раз або двiчi.
      - Який вiн iз себе? Бiлявий, високий? - Дмитро Iванович подумав, може, це сам Журавель приходив.
      - Високий, але не бiлявий. Навпаки - чорнявий. Я його не дуже роздивлялася. У коридорi при нашiй лампочцi навряд що побачиш... Хiба коли дверi на площадку вiдчиниш. Я йому тiльки одного разу вiдчиняла...
      Коваль згiдливо кивнув. Ще пiд час минулих вiдвiдин цього будинку вiн звернув увагу, що на просторих площадках горiшнiх поверхiв свiтлiше, нiж внизу. Згори, крiзь великий скляний лiхтар, що замiнював частину даху у цьому нестандартної побудови будинку, падало денне свiтло.
      - Одне слово, - закiнчила стара, - звичайний молодий чоловiк.
      Жiнка, очевидно, говорила правду, i Коваль задовольнився її вiдповiддю. Так, цей "пан", як i iншi вiдвiдувачi Христофорової, та й сама кравчиня, навряд чи могли стати "ниточкою" до подiй у домi Журавля.
      - Ну, а той, колишнiй пожилець, - Коваль кивком показав угору, - той, у якого дружина-акторка потонула у ваннi, - поцiкавився мiж iншим полковник. - Як вiн? До Христофорової не заходить?
      - Та нi! - вигукнула жiнка. - Вiн зник. Хiба ви не знаєте?.. Приблизно через пiвроку зiбрав речi (у бiдолашної Аделi добра було багато), дещо продав, квартиру здав i десь поїхав. Начебто на Пiвнiч. Ох, товаришу полковник! Нечиста була справа. Й досi душа болить, як згадаю. Аделiчку шкода. Яка красуня була! А лагiдна, сердечна!.. Вiн менi вiдразу не сподобався, цей її молодик, хоч мало стикалася, все ж таки рiзнi поверхи. Дуже вже вiн на очах у людей любов показував. Так упадав коло неї, так увивався, як пташка навколо гнiздечка. А ваша мiлiцiя не розiбралася, сама потонула Аделiчка чи вiн утопив.
      Коваль зiтхнув. Люди рiдко помиляються у своїх здогадах, хоч пояснити їх, а тим бiльше довести, не можуть. Та й не тiльки сусiди, якi спостерiгали життя цiєї пари, але й вiн тодi не залишав пiдозри щодо чоловiка Аделi. Але обвинувачувати без доказiв - це ще гiрше, нiж прогавити винуватого.
      Дмитровi Iвановичу не пощастило цього дня зустрiтися з Христофоровою, але вiн усе ж був задоволений, що вiдвiдав старий будинок.
      5
      Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.
      Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка - особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.
      Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!
      Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.
      "Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, - подумалось Ковалю. - Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн... Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."
      - Сiдайте, будь ласка, Христофорова, - м'яко запросив жiнку полковник, глянувши у паспорт. - Полковник Коваль, Дмитро Iванович, - вiдрекомендувався вiн, далi уважно оглядаючи вiдвiдувачку. - Я викликав вас повiсткою тому, що не застав удома.
      - Так, я частенько виїжджаю, - пiдтвердила жiнка усе ще наїжившись.
      - Отже, Килино Сергiївно, - почав Коваль, коли жiнка опустилася у крiсло. - Журавель Антон Iванович знайомий вам?
      - Так. Це мiй приятель. А чому це вас цiкавить?
      - Дозвольте, Килино Сергiївно, поки що не вiдповiдати. Вiдповiдати - ваше завдання. Розкажiть докладно про взаємини з Журавлем.
      - Сподiваюсь, мiлiцiю не цiкавлять iнтимнi справи! - з викликом промовила жiнка, звузивши очi. - До речi, мене звичайно називають Келя Сергiївна.
      Ковалю здалося, що Христофорова зараз вигне спину, як роздратована дика кiшка, i кине йому в обличчя: "фр... фр!.." Вiн внутрiшньо посмiхнувся, згадавши, як спочатку не мiг зрозумiти iз записника Журавля, хто такий "Кель" чи "Келя", i подумав, що померлий молодий чоловiк запеклий футбольний болiльник i що це записано по-росiйському i не зовсiм точно назву команди з ФРН - "Kholn Fortuna".
      - Нi, справи iнтимнi мiлiцiю, звичайно, не цiкавлять, якщо вони не зв'язанi з правопорушенням. - Вiн iще хотiв додати, що, мовляв, про її взаємини з Журавлем вiн i так здогадується i уточнень йому не треба. - То якi ж у вас з ним були справи, Килино Сергiївно?
      Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя - це все ж таки мiлiцiя!
      - Чому були? Ми й зараз дружимо.
      - Коли це "зараз"?
      Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.
      - Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..
      - З мiсяць тому.
      - Замовляли взуття?
      Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.
      - Я ношу iмпорт. - Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.
      - З ким ви зустрiчалися в його квартирi!
      - Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це - друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству... - Христофорова замовкла, потiм додала: - Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу - це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана... Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть... дитячого лiкаря Олю... От i всi, кого бачила... Вiрнiше, кого запам'ятала...
      - Це все замовницi? Черевички або чобiтки?
      Жiнка знизала плечима:
      - Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто "на вогник". А чому ви кажете: "замовницi"? - схаменулася Христофорова. - Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець... - Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. - Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички... Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить...
      - Гаразд, - поморщившись, погодився Коваль. - До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. - Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. - А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?
      - У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда - Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник... Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне...
      Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.
      - Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.
      - А вороги у Журавля були?
      - Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає... - зiтхнула кравчиня, - А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?
      - Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, - нагадав Коваль. - Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.
      - Як загинув? - наморщила лобик Килина Сергiївна. - Що значить "загинув"? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? - Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.
      - Помер, - пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.
      - Не може бути! Вiд чого?
      - Отруївся газом.
      - От тобi й на! - закусила губку спiвбесiдниця Коваля. - Нi, нi! - вигукнула вона за секунду. - Ви щось плутаєте. - Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку i, немов тiльки тепер повiривши полковнику, дозволила собi заплакати.
      Дмитро Iванович не заважав їй виплакатися, i вона швидко опанувала собою.
      - Розкажiть, як ви познайомилися? Що про нього знаєте. Чи були обставини, якi могли штовхнути його на самогубство?
      - Самогубство? - Христофорова подумала трохи, потiм сховала носовичка назад у сумочку. - Виключено, - заявила рiшуче... - Дуже вже вiн життя любив, жуїр був великий. А коли ж це трапилося?
      - Дванадцятого. Де ви були в цей день?
      - У Львовi.
      - А постiйно живете у Києвi?
      - Так.
      - Одна?
      - Я розведена.
      - А в Одесi? Дочка з батьком?
      - Нi, без батька. Вiта цього року закiнчила школу, зараз працює i вчиться на вечiрньому.
      - Живе у гуртожитку?
      - Нi, що ви! У неї своя квартира. Батько виїхав з Одеси, квартира залишилася їй i бабусi, тобто моїй матерi. Але мама влiтку померла.
      - Як менi вiдомо, ви вважаєтесь закрiйницею в ательє фабрики "Iндпошив". Однак бiльше буваєте в Одесi, нiж на роботi.
      - Справа в тому, - без найменшого збентеження вiдповiла жiнка, - що я фахiвець високого класу. Тому працюю не з бригадою. Сама крою i сама виконую. У мене по-справжньому "iндпошив", i вiдповiднi замовницi, дружини вiдомих учених, художникiв, навiть мiнiстрiв... втiм, я й сама художниця. Художниця-модельєр... Частину замовлень беру з собою в Одесу i там виконую... Ви ж розумiєте, хоч дiвчина у мене цiлком самостiйна, але пiсля смертi бабусi контроль i нагляд необхiдний... I це тепер лягло на мої плечi...
      Коваль розумiв жiнку. Але вiн так само розумiв, що ательє "Iндпошиву" було для Килини Сергiївни тiльки ширмою. Фактично Христофорова була приватною кравчинею, яка спритно вислизала з-пiд контролю фiнансових органiв. Не мав сумнiву, що її ательєвську зарплатню хтось кладе до своєї кишенi. Але Килинi Сергiївнi важливим було десь рахуватися у штатi, щоб не втрачати трудового стажу. Те, що її клiєнтками були дружини впливових людей, якi прагнули пiдтримувати з нею сталi, а часом i дружнi стосунки, - наслiдок нестачi талановитих майстринь i одвiчного прагнення кожної жiнки бути гарнiшою i бiльш вишукано одягненою, нiж iншi, - виховали у кравчинi певну зарозумiлiсть.
      Проте зараз взаємини Христофорової з ательє, замовниками i фiнвiддiлом його не цiкавили, i вiн не став поглиблювати цю тему.
      - Отже, ворогiв у Журавля не було, кажете, i самогубство так само виключене, - повернувся до свого Коваль.
      - Я так вважаю, - знову посмутнiла i знову витягла з сумочки хустинку жiнка. - Ой, яка це трагедiя! Така прекрасна людина загинула! I яка талановита! Вiн до академiка дiйшов би... Йому всi заздрили... - Килина Сергiївна раптом сама урвала свої ламентацiї, немов уражена новою думкою: - Так, так, йому всюди i завжди заздрили. Ще й як! У тому ж iнститутi, наприклад... Якби ви сказали, що йому якесь свинство пiдстроїли... навiть... ну, наприклад, пiдсипали миш'яку у вино, я не здивувалася б... Але отруїтися газом?! До речi, як це сталося? Це не секрет?..
      Коваль промовчав, вирiшивши, що подробицi загибелi Журавля Христофоровiй поки що знати не варто.
      Зеленкуватi очi жiнки спалахнули вогнем.
      Пiсля короткої паузи вона сказала:
      - Якби миш'як, наприклад, то могла б подумати i на яку-небудь подруженьку. Мене з цього списку, я сподiваюсь, ви виключите. Полковник нiяк не реагував на цю риторичну реплiку, i жiнка продовжила свою думку: - Так, так. У Антона була цiла зграя коханок, i з ними вiн поводився не завжди гречно. Набридне - викидав, як цуценя... Але багато хто був вiд нього просто в нестямi... Наприклад, наприклад... Та ось, недалеко ходити, ця сама iнститутська Нiна. Я вже казала, закохана по самi вуха. I пiдозрюю, страшенно хотiла, щоб вiн забрав її до себе, одружився. У неї в сiм'ї негаразд. Чоловiк якийсь садист, старший за неї, б'є, батько вiддав за нього, за свого товариша по чарцi, у сiмнадцять рокiв...
      Вона це приховує, але я знаю. Антон жалiсливий, а може, й сподобалась, вона таки нiчого собi... Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покiрна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навiть гидко! Але чоловiкам такi подобаються. Надто тим. кому жiнки нелегко дiставалися або котрi у якої-небудь мегери пiд ковпаком сидять. - Згадавши раптом, що полковник теж чоловiк, Килина Сергiївна нiяково всмiхнулася i запитливо глянула на нього: -Я не люблю таких. Вони принижують жiночу гiднiсть. Нiнка йому служила вiрою i правдою, мовчки терпiла всiлякi примхи, це, певно, не йшло в порiвняння з домашнiм пеклом. Та й у коханого, як вiдомо, i кулак солодкий... Нi, нi, це Антона Iвановича не стосується... Так, приказка... Журавель якось пообiцяв їй одружитися... Ну, обiцяв, обiцяв, посiяв надiю. А насправдi за нiс водив. Та це й зрозумiло. Нерiвня вона йому. Без освiти... Якщо надовго - то нецiкава, одноманiтна, в одному платтячку може пiвроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття i одне, немодне, запране, але чисте... Якби миш'як, я повiрила б... Знаєте, вiд любовi до ненавистi один крок... Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нiнуся! Допiк, значить, їй! Прийти у гостi, а потiм газ вiдкрити i пiти... I жодних слiдiв!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула - мурашки по спинi побiгли. У тихому болотi чорти живуть.
      Килина Сергiївна промовчала, що це сталося тодi, коли Журавель при Нiнi обiйняв її на диванi.
      Ковалю згадалася стаття у газетi якогось психолога. Вчений писав, що бувають хвилини, коли людина ненавидить того, кого любить. Таке трапляється рiдко i триває, на щастя, недовго. I винен у цьому лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес... На щастя, зрештою усвiдомлене почуття любовi перемагає коротке роздратування...
      Перемагає... Але що може статися протягом нехай короткого сплеску ненавистi, коли людина погано контролює свої дiї?!.
      - Ось тепер, - говорила далi Христофорова, - коли бiдолашного Антона не стало, вона спокiйнiсiнько уживеться з чоловiком... Та й навiщо було Антоновi одружуватися? Зв'язувати себе. Це тiльки зашкодило б йому. Вiн був людиною науки. Йому потрiбна була просто щира, розумна подруга...
      Ковалю подумалось, що саме себе Килина Сергiївна цiлила в такi подруги Журавлю, без жодних офiцiйних зобов'язань, якi обмежують особисту свободу.
      - А вже коли сивина засрiблиться, коли багато що досягнуто, справа iнша - можна й одружитися, Втiм, що тепер говорити, бiдолашний Антонi От тобi й наука, от тобi i кар'єра! - гiрко закiнчила кравчиня.
      Ну, ця Христофорова, вона немов навмисне узялася пiдпускати шпильки! Адже й вiн вдруге одружився, коли вже скронi засрiблились...
      Проте Дмитро Iванович нiчим не виявив, що реплiка Христофорової зачепила i його. Умiння терпляче вислуховувати людей i цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жiнка замовкла, вiн спитав:
      - То де ви були, Килино Сергiївно, увечерi в середу, дванадцятого грудня?
      - Я ж сказала: у Львовi, - здивовано повторила жiнка.
      - А точнiше? Пригадайте...
      6
      В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.
      Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.
      Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.
      Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом "Приймальня" i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi - "Машбюро".
      - Iван Андрiйович у себе? - спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.
      - Так.
      - Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.
      Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi:
      - Заходьте!
      Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.
      Але пiсля звичайних "ахiв" та "охiв" вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.
      На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.
      Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.
      Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.
      - Василь Ферапонтович Дейнека, - сказав директор. - Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль... У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, - сумно додав директор. - Загинув Журавель. Таке нещастя! - Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого... I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.
      I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.
      Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?
      Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.
      Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.
      Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.
      - Моє господарство, - розвiв руками науковець. - Тiснява, - додав, немов вибачаючись. - Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.
      Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.
      Тиша була сумною i спiвчутливою.
      - Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? - урвав мовчанку Коваль.
      - Аякже! - жваво вiдповiв Дейнека. - Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне - результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.
      - А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?
      - Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.
      - А якщо вчений має свою тему?
      Василь Ферапонтович перепитав:
      - Як це "свою"? Ви хочете сказати - позапланову? У нас називають "iнiцiативна".
      - Хоч би так.
      - Бога ради! Будь ласка! Але насамперед - план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.
      Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.
      - Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?
      - Наука - творчiсть, - тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, - мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, - говорив далi завiдуючий лабораторiєю. - Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти... Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною...
      - У вашiй лабораторiї були такi випадки?
      - Якi?
      - Iнiцiативнi розробки.
      - Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених... Тепер уже один, - виправився, знiяковiвши, Дейнека. - Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер... Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.