Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.
      - Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?
      - Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити... Але, господь помилував, не спився... Добре, що я тут, поряд... А щодо жiнок... - вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, - я була спокiйна. Вiн у мене однолюб... Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали... А покiйний, - Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, - пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.
      Павленко не розпитувала полковника про подробицi смертi сусiда, мовби їй досить того, що довiдалася бiля пiд'їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потiм вiн вирiшив, що у Варвари Олексiївни, як це могло бути у кожної жiнки, страх перед тяжкими подробицями перемiг природну цiкавiсть.
      - А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?
      - Душi в ньому не чув! Iнодi, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповiсть Антоновi, той спочатку поглузує, а потiм, дивись, i сам вчепиться за iдею i пiшов-поїхав по iнституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати... Але вже як свою iдею. I всi, як кажуть, пироги Журавлю, - зiтхнула жiнка. - Кривдно. Мiй макуха переживає, але соромиться зауважити приятелевi. Каже: "Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а вiн уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змiнив..." Якось через це мiж ними чорний кiт пробiг... Але незабаром усе стало на своє мiсце.
      Наукове середовище було для Коваля новим, i вiн хотiв докладнiше з ним познайомитися. Звiсно, Варвара Олексiївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Iвановичу, праця чоловiка, його iнтереси так чи iнакше обговорювалися у сiм'ї, дечим Павленко дiлився з дружиною, про якiсь iнститутськi подiї розповiдав.
      - Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.
      - Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся... Та й Слава про це бiльше не згадував... Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив... А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю...
      - А Журавель?
      - Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. - Який жах, який жах! Подумати тiльки! - Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.
      Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.
      Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) - i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.
      Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" - i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.
      Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн - невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.
      Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.
      Зрештою, виговорившись, звiльнивши душу, чоловiк швидко засинав, а вона ще довго лежала бiля нього з розплющеними очима, i гiркий бiль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити вiд кривдникiв, вiд зрадливостей життя, допомогти за будь-яку цiну, але не знала, як це зробити...
      На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.
      На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля - ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi...
      - Журавель встигав iще й чоботарювати. - Немов здалеку почула вона голос Коваля. - Багато до нього замовниць ходило?
      Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.
      - Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався... - додала жiнка. - Та бог з ними, з черевичками!..
      - Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?
      - Не дуже, - мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. - Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали - утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати... Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися... А вiн тiльки голову морочив... Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька...
      У вiдповiдь на запитання полковника: "Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?" - Варвара Олексiївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний бiль, вона пiдвелася з дивана i сказала, що бiльше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчi виступили червонi плями, зрозумiв її стан i погодився продовжити бесiду iншим разом. Деяку початкову iнформацiю вiд неї вiн все ж зумiв одержати...
      Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексiївна, вiн сказав би, що жiнка вразлива, пiд час розмови була вкрай пригнiченою, хоч i намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на дверi, мовби звiдти ось-ось могло з'явитися щось страшне.
      Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушнi люди не думають, але якщо вона з'являється i входить, нехай навiть не у твої дверi, а до сусiди, то все одно кидає чорну тiнь на все навколо, приголомшує, i вiд усвiдомлення, що вона незримо є всюди, i навколо тебе, поруч тебе, не вiдразу вдається звiльнитися.
      3
      Проводжаючи полковника, Варвара Олексiївна виглянула на сходову площадку. Коваль помiтив, як раптом спалахнули її очi.
      - Ось одна, - пробурмотiла Павленко. - Оця сама Нiна.
      Дмитро Iванович побачив худорляву жiнку у пальтi з дешевим штучним комiрцем, яка вийшла з лiфта. Варвара Олексiївна, очевидно, не бажаючи зустрiчатися з нею, буркнула полковниковi: "До побачення" i прикрила за ним дверi. Але Дмитро Iванович був переконаний, що вона залишилася стояти по той бiк дверей i прислухається до того, що вiдбувається на сходовiй площадцi.
      Молода жiнка пiдвела погляд на незнайому людину i розгублено зупинилася. Лiфт тим часом, загудiвши, пiшов.
      Коваль, удаючи, що не звертає на жiнку уваги, не став викликати лiфт, почав спускатися по сходах. Побачивши, що чоловiк пiшов собi, Нiна наблизилася до квартири Журавля i натиснула на дзвоник.
      Цiєї митi Коваль, немов щось згадавши, став повертатися. Жiнка обернулася, потiм погляд її забiгав по дверях, якi все не вiдчинялися. Вона вдруге потяглася до кнопки дзвiнка i, раптом помiтивши, що дверi опечатанi, злякано завмерла.
      - Полковник мiлiцiї Коваль, - вiдрекомендувався Дмитро Iванович. - Ви до кого?
      Правець, який охопив жiнку, не вiдразу вiдпустив її, хоч вiдповiдь на запитання полковника i так була ясною. Нарештi вона знайшла в собi сили.
      - Наш Антон Iванович Журавель... - показала на папку, яку тримала у руках, намагаючись розкрити її зляканими пальцями. - Його робота... Я - друкарка з iнституту, А що сталося?
      Все це вона вимовила розгублено, мало не пошепки, не дивлячись на Коваля, i легенький рум'янець набiг на її молоде, приємне обличчя. Та й спитала вона так обережно, немов не була певна, чи має право на це, i не чекала вiдповiдi.
      - Ваш спiвробiтник Антон Iванович Журавель цiєї ночi загинув, - сказав Коваль.
      - Що-о? - здавалося, не почула жiнка. - Загинув? Ви сказали: "помер"? Як це?! Що ви таке говорите?!
      Вмить зробившись бiлою, як снiг, принесений на її чобiтках, заплющившись, не намагаючись притримати полiетиленову папку, що вислизала з рук, вона застогнала i зiперлася на стiнку. - Не може бути! Чому? Як?
      Побоюючись, що жiнка впаде, Коваль приготувався пiдхопити її, але вона сама зiбралася з силами i, тяжко зiтхнувши, розплющила очi. її свiтлi, трохи подовженi, мигдалевиднi очi стали якимись дивними, зовсiм безбарвними. Вона втупилася цими порожнiми очима в полковника, потiм чомусь кивнула, нiби примирившись зi страшною новиною, механiчно взяла з рук Коваля пiдняту ним папку i з кам'яним обличчям вiдiйшла вiд дверей, прямуючи вниз.
      - Зачекайте, - зупинив її Коваль. - Як ваше прiзвище?
      - Барвiнок.
      - Нiна?
      Вона кивнула.
      - З iнституту машинобудування?
      - Так. Науково-дослiдного.
      Жiнка злякано обернулася на опечатанi дверi, немов звiдти могла виповзти смерть, i раптом залилася слiзьми.
      - Боже мiй, боже мiй, Антон, Антон Iванович, - повторювала вона, вчепившись руками за поруччя сходiв. Зусиллям волi, намагаючись стримати сльози, якi так i котилися з її очей, ковтаючи цi сльози, спитала:
      - Де ж вiн?
      Коваль знизав плечима:
      - У морзi...
      - Так, так, - погодилася жiнка. - Я розумiю. Ох, боже мiй! Як же це сталося? Коли? Чому? Хто його вбив?!
      Вона не тямила себе. Тупцювала на схiдцях, борсалася, немов не знаючи, на що зважитися: йти далi вниз чи повертатися на площадку.
      Полковник уважно стежив за нею.
      - Бажаєте щось сказати?
      - Нi, нi, що ви?! - В очах жiнки з'явився осмислений вираз. Я пiду... Так, так, я пiду, - сказала вона, не дочекавшись вiдповiдi на своє запитання.
      - Гаразд, - погодився Коваль,, - ми з вами ще поговоримо.
      Друкарка, забувши про лiфт, повiльно спускалася по сходах. Коли вона сховалася на нижньому прогонi, Дмитро Iванович почекав хвилину, а тодi поглянув крiзь заскленi рами сходiв вниз на бульвар, що танув у бузковому зимовому свiтлi. Йому ще раз схотiлося побачити Нiну. Вона довго не з'являлася у полi його зору, а коли нарештi полковник побачив її маленьку, немов зiгнуту вiд удару постать, ледве упiзнав у нiй ту високу молоду жiнку, з якою щойно розмовляв на сходах.
      Дмитро Iванович обвiв поглядом дверi, що виходили на площадку, мiркуючи, ким iз сусiдiв Журавля насамперед треба буде зацiкавитися оперативнiй групi.
      У цьому будинку, зведеному ще у тi часи, коли житлова кооперацiя на пiсковiй Русанiвцi тiльки розгорталася, на кожному поверсi обох блокiв було по чотири квартири: однокiмнатна, двi двокiмнатнi i трикiмнатна. Найкращою у проектi була одинарка, така, у якiй жив Журавель: двадцятиметрова кiмната з балконом, невелика, але затишна кухня. Двокiмнатнi були не набагато бiльшi за площею i здавалися однiєю великою кiмнатою, чомусь подiленою тоненькою перетинкою. I, нарештi, трикiмнатна являла собою так звану "розпашонку", де велика кiмната, вiд якої в обидва боки вiдходили двi малесенькi, здавалася лише просторим холом перед спаленьками.
      Полковник уже знав iз слiв Варвари Олексiївни, що у другiй двокiмнатнiй живе дiдок-пенсiонер, який рiдко виходить з дому на своїх покалiчених ногах i якому райвиконком уже багато рокiв обiцяє надати квартиру на першому поверсi. А господарi трикiмнатної завербувалися на Крайню Пiвнiч i, замкнувши в обох ванькирчиках свої речi, здали на три роки велику кiмнату офiцеру з дружиною.
      Коваль подумав, що передусiм варто ближче познайомитися iз пенсiонером Колядою. Адже з його виклику газiвникiв усе й почалося. Та й старi люди, як свiдчить практика, найбiльше спостережливi i уважнi до життя iнших людей.
      Проте сам Коваль зараз до Коляди не зайшов. Вирiшивши доручити зiбрати потрiбнi вiдомостi по дому старшому лейтенанту Струцевi, Дмитро Iванович почав спускатися по сходах на бульвар, куди мала пiд'їхати машина.
      * * *
      Тим часом Нiна Барвiнок, похитуючись, немов п'яна, часто зупиняючись, брела вистудженим бульваром. В головi у неї усе переплуталось. Вона ще не могла усвiдомити тяжку новину. Адже вранцi, тiльки прибiгла, захекавшись, в iнститут, як завжди, запiзнюючись, i плюхнулася на своє робоче мiсце, у маленькiй кiмнатцi машбюро, як до неї пiдiйшов Павленко i попросив швиденько надрукувати вiдрядження. Поки вона заповнювала бланк, Вячеслав Адамович переступав з ноги на ногу i раптом спитав, чи не тут у неї другий примiрник працi Журавля i чи надрукувала вона закiнчення.
      Нiна не вiдразу вiдповiла, бо Антон Iванович просив поки що нiкому не показувати рукопис i не розповiдати про нього. Поведiнка Журавля цього разу була дивною: вiн нiколи не ховався iз винаходом. Навпаки, навiть якщо вiдкриття чи винахiд був незначним або не зовсiм оригiнальним, автор його галасував на весь iнститут. Дiяли так iнодi i на початку роботи, коли хотiли "застовпити" заявку на вiдкриття i поспiшали утвердити свiй прiоритет. Втiм, подумала вона, Вячеслава Адамовича ця заборона не стосується. Адже вчора Антон уже розповiдав йому про свою розробку.
      - Нi, до кiнця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обiду виберу часинку i закiнчу, - вiдповiдала вона. А другий примiрник є...
      - Дайте погляну, - попросив Павленко. - Менi Антон показував, але хочу ще раз глянути.
      Коли Нiна подала вiддрукованi сторiнки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтiли, папка вислизнула, i аркушi вiялом розсипалися по пiдлозi. Нiна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвiдчення i побiг до начальства пiдписувати. Бiльше цього дня вона його не бачила...
      Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий бiлявий Антон, її журавлик з'явився зараз перед її очi живим, радiсним, веселим, як завжди. Таким вiн був i вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогоднi їй сказали, що вiн загинув? Помилка!
      Дурниця, дурниця, дурниця! I Павленко, вiд'їжджаючи у вiдрядження, нiчого поганого не сказав.
      Адже вiн мав би знати, якщо, не дай бог... Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечерi вони усi разом бачилися... Через хвилювання Нiна нiяк не могла второпати, коли це було - "вчора" i що таке "сьогоднi". Усе переплуталося в головi... Нi, це брехня! вирiшила вона. Але такий статечний чоловiк їй сказав. Навiщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бiдолашного Антона. За що ж? Хiба що шиє чобiтки?
      Павленко сьогоднi був розгублений, неврiвноважений. Але вiн такий завжди. Нервував, поспiшав. Якийсь наче сам не свiй. Певно, йому перепало вiд начальства, що завжди уникає вiдряджень. Та й взагалi цього Вячеслава Адамовича, цього: "Зрозумiйте мене правильно", нiколи не зрозумiєш! Але як вiн мiг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалiв її?
      Їй пригадалася розмова з Павленком кiлька днiв тому на цьому ж бульварi Давидова.
      ...Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.
      Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.
      - Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, - поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал - i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля якого йому доведеться попрощатися. - Зрозумiйте мене правильно, Нiночко. Я ваш друг!
      Нiна мовчала, сховавши пiдборiддя i носик у пiднятий комiрець пальта.
      - Я бажаю вам добра. Я вам дуже спiвчуваю. Знаю i про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна... гiдна кращої долi. Якби ж вам хоч трiшки пощастило в життi! I якби це вiд мене залежало! Я iнодi готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!
      - Що ви знаєте про моє життя? - вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. - Моє життя - справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.
      - Так, так, звичайно, - поспiшав погодитися Павленко. - Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас...
      - Вiд чого?
      - Ну, - запнувся Павленко, - скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.
      - Яка ще бiда? - Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.
      - Ну, можливо, не зовсiм так... просто попередити, щоб ви не обманювалися... Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського... Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую... а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє...
      - Що ж ви бачите? Яке майбутнє?
      - Антон гарний хлопець - красень, розумний, талановитий... Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись... I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя...
      Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.
      - Зрозумiйте мене правильно, - передихнувши, говорив далi, - я не можу таїти те, що знаю.
      - Антону Iвановичу ви теж друг?
      - Бог свiдок - друг, - притиснув руку до грудей Павленко, - i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною... Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас... Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться... Менi шкода вас обох...
      Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.
      Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.
      Нiна вiдвела його руку.
      - Це Антон доручив вам поговорити зi мною?
      - Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому... Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, - говорив далi Павленко. - I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.
      - Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? - нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника...
      Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.
      - Та нiчого, Нiно Василiвно, - теж сумно вiдповiв вiн. - На жаль, поки що нiчого... Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою...
      Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може... Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала...
      Та ось раптом з'явилися ви... Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас... Далi - бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову... Але... - Павленко розвiв руки, - ви з'явилися у моєму життi пiзно... Як бог свят...
      - Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, - перебила його Нiна. - До побачення, я побiжу.
      - Нi, нi, - схопив її за рукав пальта Павленко, - так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав... Я вас не вiдпущу. Потерпiть. - Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. - Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.
      - Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?
      Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.
      Вячеслав Адамович не вiдставав.
      - Так, саме для цього! Але не наговорити, а... Невже ви такi безжальнi, Нiно?
      - Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?
      - Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування... Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою... Мало того, що й дома чоловiк знущається... У мене серце кров'ю обливається... Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, - ви знаєте мою Варвару! - але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий... на...
      Вiн не встиг закiнчити фразу.
      - Я люблю Антона, а не вас! - скрикнула жiнка. - Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!
      Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке...
      Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати... Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили... Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!
      Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.
      Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!
      Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.
      Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до "Волги", яка пiд'їхала.
      Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.
      Нiна пiшла швидко, побiгла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж вiддати у такому разi кiнець роботи.
      Нiна запiзнилася. Полковник уже сiв у машину, яка вiдразу рвонула з мiсця.
      Жiнка гiрко дивилася услiд. Застиглi, голi, вкритi лише бiлим iнеєм тополi, що виладналися рiвними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кiстяками, i вона здригнулася. Тим часом "Волга" пiд'їхала до каналу i, м'яко повернувши на вулицю Ентузiастiв, зникла з очей.
      Нiна вiдчула, який лютий мороз надворi, як кусає її нiс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крiзь благеньке пальто до кiсток i зашпори заходять у пальцi. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повiльно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко...
      4
      Цей старий високий будинок у центрi мiста, на вулицi Ленiна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього вiд Пушкiнської, по дорозi буде зоомагазин, великi прозорi вiтрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, ланi, птахiв, що сидiли на жердках. Обабiч були царства мистецтва i ласощiв: салон художнiх виробiв, що виставляв гарнi роботи народних майстрiв, вишивки, картини, i цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворi любителiв фiрмових тортiв "Київський".
      Дмитро Iванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулицi, не доходячи до готелю "Iнтурист", стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелiрною крамницею, у якiй, як йому пам'яталось зi справи про отруєння Залiщука, купувала подарунки сестрi гостя з Англiї Кетрiн Томсон. Тепер на цьому мiсцi громадився багатоповерховий будинок якогось проектного iнституту, що повнiстю знищив привабливiсть куточка.
      Полковник штовхнув важкi дверi парадного i сходами спустився у напiвпiдвал до лiфта. Старий, певно, ще з дореволюцiйних часiв, але ще мiцний вiдкритий лiфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далi вниз сходовий прогiн вiв до якихось заплутаних пiдвалiв, в амфiладу низьких, склепистих, без вiкон помешкань, в яких валялися обрiзки труб i рiзне смiття.
      Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.
      Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.
      Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.
      Але не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.
      Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. "Швидка допомога", викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.
      Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.
      В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.
      Через деякий час пiсля трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на пiвднi. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато рокiв, запросила його у гостi до Києва i незабаром вийшла за нього замiж. З цим чоловiком Адель прожила декiлька рокiв так само щасливо, як i з першим. Молодий чоловiк пiклувався про неї, не забував вечорами зустрiчати бiля театру з квiтами, i сусiди бачили, як вiн, проводжаючи дружину до лiфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, нiжно цiлував її.
      I раптом... Адель потонула у власнiй ваннi. Оскiльки нiяких iнших версiй не було, прокуратура визнала трагедiю нещасним випадком i справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумнiви з приводу такого висновку у нього залишилися.
      Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Iванович подумав, що не завадило б поцiкавитися дальшою долею колишнього чоловiка Аделi.
      Старий лiфт, покректуючи, повiльно пiдняв полковника на восьмий поверх.
      Вибравши з кiлькох рiзної форми i кольору кнопок на дверях, що залишилися вiд численних в минулому сусiдiв, ту, ближче до якої був наклеєний папiрець "Христофорова К.С.", Коваль подзвонив.
      Пiсля другого тривалого дзвiнка з глибини квартири долетiли кроки, i жiночий голос за дверима спитав: