- Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.
      Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла... вона сама... вона послизнулася..."
      З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.
      Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi "вiдбитки" особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.
      Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi...
      Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:
      - Повiрте менi... Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши... Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк - обоє убили Антона!"
      I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил... Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки... Боже мiй, боже мiй, - простогнала Павленко. - Як же це так вийшло!
      У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.
      Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.
      - Вiкторе Кириловичу, зайдiть.
      Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.
      - Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв...
      Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.
      Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.
      Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув...
      Київ, 1984-1988