.. Справа у тому, що колись "пан Потоцький" залицявся до Килини Сергiївни, мало не вiдразу, як вона вийшла замiж за шкiльного вчителя Христофорова, був коханцем i навiть, здається, збирався забрати її у чоловiка. Потiм першi спалахи пристрастi минули, вони залишилися друзями, i Потоцький навiть зумiв подружитися з самим Христофоровим. Коли внаслiдок розлучення з чоловiком Килина Христофорiвна залишилася одна, iнженер уже не зачiпав шлюбної теми, вiн почав придивлятися до її пiдростаючої гарненької доньки - Вiти... I от минулої суботи Вiта приїхала до Києва i призналася матерi, що вагiтна i що батько її майбутньої дитини Григорiй Потоцький. Уявляєте собi, Петре Яковичу, стан матерi?.. Одне слово, пiсля великого скандалу, моря слiз Килина Сергiївна простила доньцi, але з умовою, що вона зробить аборт i викине з голови мерзотника Потоцького. Не виключено, що у понедiлок кравчиня з'явилась би у нас i викрила б "пана"-махiнатора... Та, на жаль, у недiлю, як вiдомо, хтось прийшов до неї на квартиру i пiсля короткої боротьби, про що свiдчать прижиттєвi синцi та надiрване плаття, збив її з нiг... Потоцький цей ранок i майже увесь день просидiв у лiкарнi бiля молодшої Христофорової. Є не тiльки заява самої Вiти, але i свiдчення персоналу лiкарнi... Вони у Вiктора Кириловича, - звернувся полковник до Струця.
      Той кивнув i, розкривши папку, витяг кiлька аркушiв.
      - Вiта пiсля аборту не схотiла залишатися на нiч у матерi, розповiдав далi Коваль, - i того ж дня, у суботу, Килина Сергiївна змушена була посадити її на поїзд. Вночi Вiтi стало погано вiд великої втрати кровi, i в Одесi з поїзда її зняла "швидка допомога"... От i все, - пiсля короткої паузи резюмував полковник. - Одеса i Потоцький нас бiльше не цiкавлять.
      - А що ж виходить з вiком жiнок? - дивувався Спiвак. - Мати й дочка...
      - Килина Сергiївна, ледве закiнчивши десятирiчку, вискочила замiж за свого шкiльного учителя, у якого ще й неприємностi були з цього приводу, оскiльки дiвчинi не виповнилося на той час вiсiмнадцяти рокiв... Вiтi зараз уже вiсiмнадцять. Виходить, Килинi Сергiївнi тридцять шiсть. Так i за паспортом, хоч на вигляд вона здавалася молодшою... А Григорiю Потоцькому, до речi, лише тридцять три. Вiк Iсуса Христа... Що ж, усяке буває. Одне слово, давньогрецька трагедiя...
      - А версiя Потоцький - Журавель? Нотатка Журавля про борг "пана Потоцького"? Як з цим?
      - Я гадаю, Петре Яковичу, зв'язок тут простий... Ще не доведено, але ясно, що за протекцiєю Христофорової Григорiй Потоцький купив для своєї артiлi оригiнальну модель, придуману Журавлем. Загиблий, крiм усього, як ви знаєте, був талановитим модельєром. Хто зна, можливо, на цiй нивi вiн досяг би навiть бiльших успiхiв, нiж у науцi. Ми з вами бачили чобiтки цiєї моделi у нього на кухнi. Потоцький, очевидно, не повнiстю розрахувався, i Журавель занотував у записник його борг... Ми ще перевiримо цей епiзод за допомогою одеситiв, хоч вiн для нас тепер не такий важливий...
      - Що ж у нас виходить, дорогi товаришi, - зiтхнув Спiвак, звертаючись одночасно i до Коваля, i до старшого лейтенанта. - Воду ми решетом носили? Чи не так? Дiзнавалися, вивчали, шукали, нишпорили i нiчого не знайшли... А час наш закiнчується. Установлений законом строк, вiн не гумовий, це розтягується. Так i доповiмо, значить, прокуроровi, що обидва убивства надто складнi для нас i розкрити їх неможливо. I жодних зачiпок не маємо...
      У кабiнетi запала тиша. Ох, як не хотiлося Дмитру Iвановичу заперечувати Спiваку. Адже загалом слiдчий мав рацiю. Але гратися у мовчанку теж не годилося.
      - Курчат восени рахують, Петре Яковичу.
      - До осенi далеченько, Дмитре Iвановичу. Чекати не можемо.
      - Не дуже далеко, хоч надворi поки що зима... Та й зачiпки є... Насамперед притягує увагу особа Павленка. Уже при першiй розмовi з ним вiдчувся складний характер людини i непростi взаємини його iз своїм сусiдою та колегою. Його думки про Журавля суперечливi: вiн то хвалить загиблого, то раптом починає ганити за жадобу грошей, за надмiрне захоплення жiнками... так би мовити, за рахунок науки...
      Павленко заздрив Журавлю на його привiлеї в iнститутi. Мовляв, вiн там улюбленець, йому все прощалося.
      - Але ж у Журавля, ви з'ясували, й справдi були успiхи. Важливий винахiд...
      - От-от, Петре Яковичу... Цей винахiд, очевидно, i став яблуком незгоди, хоч Павленко свої почуття приховує. Адже думку подав вiн, а приятель скористався нею i довiв справу майже до кiнця, до винаходу. Уже як своє вiдкриття. - Коваль пiдкреслив слово "своє". - Тут є пiдстави образитися i збунтуватися... I те, що Павленко намагається це приховати, наводить на роздуми.
      - А з кравчинею якi у нього були стосунки?
      - Та нiяких. Вiн з нею не зустрiчався. Його iншi жiнки цiкавили.
      - Нiна Барвiнок?
      - Друкарка рiч окрема, i, хоч покiйна Христофорова спершу тiльки її й обвинувачувала, гадаю, що це - єресь. Нiна Василiвна у товариствi Журавля знаходила нове життя, ви ж знаєте її домашнi умови. I вiриться, що того трагiчного вечора вона пiшла першою, залишивши Журавля з Павленком удвох, хоч той i заперечує це. Це все ми ще уточнимо. Самолюбний Павленко, який борсався пiд п'ятою своєї вольової дружини, не знайшов сiмейного щастя. I вiн, звiсно, заздрив на вiльне, козацьке життя Журавля, на гарних жiнок, якi так легко дiставалися тому... Але Барвiнок, Нiночка Барвiнок - рiч окрема, - повторив полковник. - Павленко - чоловiк хво'робливо-сором'язний, невиразний зовнiшньо i при цьому велелюбний; вiн зазнавав страшних гризот свого ураженого самолюбства. Йому годилася б до пари жiнка м'яка, поступлива, вiддана, навiть покiрна... до того ж гарненька. Про таку вiн, очевидно, мрiяв завжди. Саме такою вiн i бачив Барвiнок i безтямно закохався. Та вiн уже був одружений з Варварою Олексiївною, а Нiночка належала його приятелю Антону Журавлю. Схованi терзання Павленка можна зрозумiти, Петре Яковичу, тут до будь-якого безумства можна дiйти... Однак це тiльки нашi мiркування, доказiв його вини немає... Хоч, правда, одна-таки серйозна зачiпочка знайшлася... А Нiна, я думаю, самовiддано кохала Журавля, хоч Христофорова не вiрила в її щирiсть i напочатку вважала, що саме друкарка, помщаючись коханцевi за зрадженi надiї, залишила газову горiлку вiдчиненою... Але повернемося, як кажуть, до наших баранiв. Про зачiпочку...
      - Так, так, давайте вашу зачiпочку, - нетерпляче промовив слiдчий.
      - Вiкторе Кириловичу, - звернувся Коваль до Струця, доповiдайте... Йдеться про доручення, яке йому дали минулого разу: зустрiтися з газiвниками i попросити їх перевiрити справнiсть, особливо герметичнiсть, кухонної плити Журавля, - нагадав Спiваку.
      Старший лейтенант знову полiз у свою папку.
      - Я зустрiвся з газiвниками, якi були присутнi, коли вiдчиняли дверi Журавля, - перебираючи папери, почав Струць. - Перевiрили технiчну справнiсть плити, є висновок: плита справна. Коли заслiнка на пiдвiднiй трубi закрита, а так само коли пальники на плитi закритi, газ не проходить. Мав розмову й у диспетчерськiй "Київгазу". I ось що виявилося, - Струць ще раз розкрив дипломат, витяг магнiтофонну касету i поклав на стiл слiдчого. - Диспетчери повiдомили, що пiзно ввечерi дванадцятого грудня, точнiше - о двадцять другiй сорок сiм хвилин, був дивний дзвiнок. Чоловiчий голос спитав, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї, де є вентиль вiд усього будинку. А потiм iще спитав, через скiльки часу людина чадiє вiд газу?
      Жiнка, яка того вечора чергувала у диспетчерськiй, обурилася, але спитала адресу.
      У вiдповiдь чоловiк повiсив трубку... У них записують переговори з клiєнтами. Я зняв копiю, - кивнув Струць на касету, що лежала перед слiдчим.
      Спiвак покрутив її у руках, ще не до кiнця розумiючи, що цей запис дасть слiдству.
      - Давайте й другу, - наказав Коваль.
      Старший лейтенант втретє полiз у свiй "дипломат" i витяг звiдти ще одну касету.
      - Це записано голос Павленка пiд час моєї бесiди з ним, - пояснив полковник. - Послухаємо. На мою думку, це той самий голос.
      Спiвак витяг з шухляди столу портативний магнiтофон, поставив його.
      - Спочатку Павленка, - пiдказав Коваль. - Першу.
      - Я так i роблю, - кивнув слiдчий, вставляючи касету.
      Пiсля короткої паузи пролунав спокiйний голос полковника:
      "Поїздка ваша, Вячеславе Адамовичу, в Єреван була вдалою? "
      "Не зовсiм", - вiдповiв бiльш високий чоловiчий голос.
      "Чому?"
      "Не все встиг. Ви ж вiдкликали". У голосi вчулося роздратування.
      "Ну, мабуть, не я, iнститут. В Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?"
      Кожна людина сприймає свiй голос iнакше, нiж його чують iншi люди, i тому ледве упiзнає його, коли слухає себе в записi. Дмитро Iванович усе життя не мiг звикнути до цього акустичного явища i тому й зараз з якимсь недовiр'ям вслуховувався у свiй голос: начебто його i мовби не його, якийсь чужiм. А от Павленка вiн вiдразу впiзнав. Йому добре запам'ятався порiвняно високий, нерiвний, дуже нудний голос.
      Тим часом стрiчка у касетi розмотувалася далi.
      "А нововведення, яке запропонував Журавель, вам знайоме?" запитував полковник.
      Секунда мовчанки.
      "Так, знайоме, - по паузi вiдповiв Павленко. - I бiльше того..."
      "Що означає "бiльше того"?!"
      "У свiй час мiркував про те ж саме..."
      "Що означає "у свiй час?" Чи не ваша це була iдея - рiзноманiтний, хаотичний рух абразивiв пiд час шлiфування?"
      Знову тихо. I раптом - жалiснi нотки:
      "Яке це тепер має значення... Зрозумiйте мене правильно..."
      При цих словах Коваль потягся до столу i натиснув кнопку вимикача. Магнiтофон замовк. Спiвак запитально поглянув на полковника.
      - "Зрозумiйте мене правильно" - це улюблений його вираз. Зараз ми почуємо цi самi слова на iншiй стрiчцi. Спiвставляти голоси найкраще, коли вимовляється одне й те ж. Поставте, Петре Яковичу, будь ласка, другу касету.
      Через декiлька секунд присутнi у кабiнетi почули, здавалося, той самий голос, але вже вкрай неспокiйний, тремтячий, який зривався на крик:
      "Алло, алло, диспетчерська!.."
      "Диспетчер слухає".
      "Скажiть, будь ласка, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де є вентиль усього будинку?.." I потiм неголосно: "Скажiть, якщо в квартиру проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?"
      "Ви що, п'янi?! Не хулiганьте! - пролунав з магнiтофона суворий жiночий голос. - Кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
      Секунда мовчанки - щось клацнуло, i у телефонi запищали сигнали вiдбою. На другому кiнцi проводу поклали трубку. Минуло ще кiлька секунд, i телефон у диспетчерськiй задзвонив знову. Знову пролунав уже знайомий благальний i плачливий голос: "Зрозумiйте мене правильно..."- i знову сигнал вiдбою...
      Бiльше на стрiчцi диспетчера "Київгазу" цей голос не з'являвся.
      Спiвак мiняв касети i програвав тiльки цю фразу: "Зрозумiйте мене правильно...". В обох випадках голос, без сумнiву, належав однiй i тiй самiй людинi.
      - Запросимо фахiвцiв, - сказав слiдчий, - i перевiримо наше спостереження, щоб воно стало доказовим... Довгий час, - говорив далi, - запис звуку на плiвцi не вважали за речовин доказ. Ви, Дмитре Iвановичу, певне, i ранiше стикалися з цим. Але тепер з'явилися новi - останнє слово технiки - високоточнi аналiзатори мови, i це дало поштовх судовiй фоноскопiї - наймолодшiй галузi кримiналiстики... Тим часом подумаємо, як бути далi, якщо експерти установлять, що дзвонив до "Київгазу" саме Павленко, - закiнчив Спiвак, передаючи касети назад Струцю, який сховав їх у дипломат.
      - Еге ж, - похопився слiдчий, - треба зняти у "Київгазi" ще одну копiю з дотриманням усiх процесуальних правил або вилучити оригiнал...
      Коваль кивнув.
      - То чому все ж таки вiн дзвонив у диспетчерську? Нащо це йому було? Зв'язано це iз Журавлем чи просто з п'яних очей? Хоча чому це раптом дзвонити саме до "Київгазу", запитувати, як перекрити газ i коли вчадiє людина? - вголос мiркував Спiвак. - Думки i версiї можуть бути всякi... Як ви вважаєте, Дмитре Iвановичу?
      Коваль так само роздумливо промовив:
      - Безумовно, це не просто п'яна витiвка. Чого раптом дзвонив би? Епiзод цей вписується у подiї. Адже за кiлька хвилин пiсля цього, на початку дванадцятої, сусiд-офiцер, що пiдiймався сходами, застукав Павленка бiля дверей Журавля у дуже непривабливому виглядi: скуйовджений, у пантофлях i накинутому на плечi халатi, з-пiд якого визирала бiлизна. Що вiн робив пiд дверима Журавля пiсля дзвiнка до "Київгазу", точнiше, що намагався зробити? I друге питання: звiдки вiн телефонував - з своєї квартири чи вiд Журавля?.. Гадаю, що iз своєї. Бо навряд йому треба було розпитувати у диспетчера, де є надвiрний вентиль, якби в цей час був у квартирi сусiди i хотiв припинити витiк газу i цим приховати слiди злочину... Узяв би та й перекрив...
      - А вiдбитки пальцiв на плитi? - спитав Струць. - Може, побоявся торкати краника?
      - Так, усе це треба ще продумати, - погодився Коваль. - У мене немає сумнiву, що це дзвонив Павленко.
      Але його запитання диспетчеру: "Через скiльки часу людина вчадiє вiд газу?" - мене вкрай дивує. Це ж видати себе з головою! Не такий вiн вже дурень...
      - От ви казали, Дмитре Iвановичу, - задоволене промовив Спiвак, - що у вас нiчого нового, iстотного по справi Журавля немає, а хiба цей епiзод з "Київгазом" не iстотний?! Чого вже бiльше! Гадаю, ми на прямiй дорозi. Хоч, звичайно, з одного цього епiзоду обвинувачення не складеш. Тим бiльше що доказ це не прямий, а побiчний, який установлює тiльки промiжний факт. Дзвонив, а не вбив. I що вода погасила вогонь у пальнику, не бачив. Бачив чи не бачив, здогадався перекрити газ чи не здогадався?.. Довести такий злочин справа непроста... Ось бачите, Дмитре Iвановичу, повнiстю пiдтверджується моя думка, що будь-якi логiчнi побудови без твердих, неспростовних фактiв стоять на пiску... Загалом сумнiви є, - говорив далi Спiвак, але знаєте, товаришi, контури обвинувачення уже вимальовуються... Уточнiть деталi, про якi ми говорили, i прокуратура закiнчить слiдство по обвинуваченню Павленка. - Я ж казав i знову повторюю, - задоволене пiдсумував вiн, - факти, факти i тiльки факти! На них усе й будується... Ось з'явився епiзод з "Київгазом", i все почало прояснюватися...
      - Сперечатися не буду, - змушений був погодитися Коваль. - Але ще треба багато що з'ясувати у самого пiдозрюваного. Адже по-справжньому з ним iще не бесiдували.
      - Павленка я викликав на ранок.
      - Допитаємо, - ляснув долонею по столу Спiвак i пiдвiвся, даючи цим зрозумiти, що оперативку закiнчено.
      18
      Коваль наблизився до свого дому вночi. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дiм - його квартира - з учорашнього дня опинилася на вiддаленiй околицi мiста, на масивi Оболонь, що потягся на пiвнiч уздовж правого берега Днiпра гiгантськими багатоповерховими будiвлями.
      Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.
      Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.
      У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.
      Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської "Волги" за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.
      Подвiр'я зустрiло його вiдчужено - темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.
      Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.
      Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали - йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.
      Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто - уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, - сiв на неї.
      Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.
      От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.
      Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?
      Чи це - просто *нещасний випадок*?!
      Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?
      Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?
      Якщо ця людина так вчинила, то навiщо? Що було цiєї митi в її душi, якi думки спалахували у головi, якi почуття охоплювали її, що стало поштовхом?
      Почуття ворожнечi, таке сильно, що воно приглушило усе iнше, усе людське в нiй?
      Хто мiг так ненавидiти Журавля?
      Нiна Барвiнок?
      Килина Сергiївна спочатку вважала, що саме вона.
      Але усе говорить за те, що Нiна щиро любила Антона Iвановича. Пригнiчена тяжкими умовами у своїй сiм'ї, вона, однак, зберегла душевну лагiднiсть, м'яке внутрiшнє свiтло, яке осявало усi її риси.
      Це - в царинi логiки. А що стосується фактiв, то установлено: Барвiнок повернулася додому того вечора не пiзнiше дев'ятої години.
      Тепер у Дмитра Iвановича нiчого не залишалося, крiм Павленка.
      Коли покинув квартиру Журавля Вячеслав Адамович?
      Досi це не установлено. Якщо вiрити свiдченням дружини, то приблизно у той самий час, що й друкарка, або навiть ранiше. Але чи можна брати на вiру цi свiдчення?..
      Тепер у свiтлi нових фактiв викликає подив те, що ранiше здавалося природним: раптовий вiд'їзд Павленка у вiдрядження.
      Так склалося, що з цього будинку на Русанiвцi у вiдрядженнi було двоє, двоє сусiдiв: Павленко i капiтан, який наймав тут квартиру. Повертаючись, офiцер став свiдком незвичної сцени: скуйовджений, напiвзодягнений Павленко на сходовiй площадцi, який вiдразу вiдбiг вiд дверей Журавля i шмигнув у свої.
      Не надаючи якогось значення побаченому, вирiшивши, що сусiда просто п'яний, навiть не встигнувши привiтатися, бо той миттю зник з площадки, капiтан зайшов до своєї квартири.
      А для Коваля цей епiзод мав тепер неабияке значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?
      Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.
      Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, - дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної "Київгазу". Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки...
      "До речi, тут i наша недоробка, - подумалося полковниковi, - треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше - факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства..."
      Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок... I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.
      Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?
      Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.
      Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий експеримент. Чайник на невеликому вогнi закипав спокiйно за одинадцять хвилин, википав повнiстю за тридцять - тридцять п'ять. А на великому вогнi закипав бурхливо - i вода, вихлюпуючись, заливала пальник.
      Залишив Павленко квартиру до того, як клекочуча вода залила пальник i до примiщення пiшов газ чи пiзнiше, уже вiдчувши запах газу?
      Барвiнок, напевне, пiшла ранiше.
      Звалився п'яний Журавель на диван i заснув iще при Павленковi чи залишившись наодинцi?
      Але як все це установити?
      Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутанi, непослiдовнi, хаотичнi, а завтрашня бесiда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато рокiв служби. Вiн завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра i зла воля прокидається в нiй пiд впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а iнша безвiльно пiдкоряється їм, не заважаючи пiдiйматися у своїй душi iз самiсiнького денця низьким iнстинктам: зажерливостi, заздростi, ненавистi.
      Чи заздрив Антон Журавель Павленку?
      Навряд. На що вiн мiг тому заздрити?
      На несподiванi осяяння, iдеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але якi, так i не набравши практичного вигляду, так само несподiвано i швидко згасали?
      Ця обдарованiсть не приносила Павленковi практично нiчого, бо Вячеслав Адамович не вмiв її реалiзувати. Швидше вона ставала в пригодi саме Журавлю, теж не позбавленому здiбностей, але який умiв пiдхопити iдею, розвинути її i не тiльки подати де треба як цiнну, але й вжитися в неї як у витвiр власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повтореннi якоїсь вигаданої iсторiї сама починає вiрити в неї як у справжню подiю. I вiрить у це так енергiйно, так щиро, що iстинний, скажiмо, автор може сам з подивом засумнiватися, чи й справдi це була його iдея.
      На що iще мiг заздрити Журавель сусiдовi? На грошi. Так у Павленка їх не було, i вiн жив бiльш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того - адже у Антона Iвановича завжди була свiжа копiйка.
      На сiмейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матерiальнi нестатки, поєднання пiд одним дахом двох несхожих характерiв, таких, як м'який, нерiшучий, слабодухий Вячеслав Адамович i вольова, енергiйна Варвара Олексiївна, яка уболiває за свого чоловiка i пiдштовхує його у спину, бо вже зрозумiла, що без рiшучих заходiв їм доведеться провести кращi роки у сiрих буднях.
      А Павленко мiг заздрити Журавлю?
      *Безумовно*. У всьому. Починаючи iз зовнiшнього вигляду. Заздрити на вмiння притягувати до себе людей, на його привабливiсть, якiй i Вячеслав Адамович не мiг протистояти, навiть коли злостився на сусiду.
      Павленко увесь свiй вiльний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкiй, невимушенiй атмосферi, де й сам собi здавався бiльш значною особою, нiж звичайно, i де, нарештi, - i це найголовнiше, - мiг зустрiти Нiну i самокатуватися, спостерiгаючи її упадання бiля щасливця Антона.
      Вiн дужо страждав, коли Варвара Олексiївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити i його походенькам. Дружина точними, вивiреними словами руйнувала його настрiй, заявляючи, що вiн, як жебрак, бiгає за самоствердженням до Журавля, який його мiзинця не варт, але який процвiтає i на кращому рахунку в iнститутi, нiж її тюхтiй-чоловiк, iдеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозiрливо вона зауважувала, що вiн, Славко, швидше блазень при королi Журавлi та його подружках, нiж сам король, i цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, i Павленко, якому на той час уже й перехотiлося бiгти до сусiди, все ж iшов на зло жiнцi i намагався повернутися того вечора якомога пiзнiше.
      Варвара Олексiївна не ревнувала свого чоловiка до жiнок, якi товклися у квартирi неодруженого сусiди. Щодо цього вона була спокiйна тому, що тiльки їй, єдинiй у свiтi жiнцi, Славко мiг довiрливо сповiдатися, виплакати кривду, подiлитися гризотами. А без такої вiдвертостi, вона знала, її чоловiковi не потрiбна нiяка жiнка.
      Ще не знаючи усiх вiдносин у сiм'ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в життi цього подружжя були й такi гiркi i зворушливi хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш i, шукаючи спiвчуття i пiдтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздростi до цього улюбленця долi. Тодi Варвара Олексiївна пристрасно жалiла чоловiка. Але коли вона пробувала використати цю беззахиснiсть i щирiсть Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловiк ображався, скипав i навiть готовий був зненавидiти її.
      То яка ж найголовнiша пристрасть Павленка?
      Чи не заздрiсть до того ж Журавля?
      Заздрiсть!
      Страшне, багатолике, як мiфiчна гiдра, почуття, що роздiляє людей, пригнiчує природну радiсть за успiх iншої людини, за похвалу iншiй. У рiзних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомiтно, невiдчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, i так само невiдчутне впускає свою отруту... Але iнодi це страшне почуття спалахує раптом, умить i вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з'єднатися у єдиному жахливому сплавi i ревнощi, i гордощi, i обида, самоприниження i приниження iншими. I навiть iржа, яка їсть залiзо, не така згубна для металу, нiж цей жахливий стан, що поволi переїдає душу людини, пригнiчує у нiй усi iншi почуття, настрої, бажання, усе добре, свiтле i завдає бiльше болю заздрiсниковi, нiж тому, кому заздрять, про вiщо той може й не здогадуватися.
      Дмитру Iвановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрiсть ставала мотивом злих дiянь. Йому навiть здавалося, що останнiм часом це згубне почуття, як проникаюча радiацiя, усе збiльшує радiус своєї дiї, захоплює ширше коло людей. Втративши класовi розмежування, коли вона лютувала всерединi своєї касти, заздрiсть угнiздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, вiдданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто - нi. Схованим гаслом заздрiсникiв стало: "*Менi* - все!", а вiдкритим, проголошуваним для годиться: "*Усiм* - все!", причому у поняттi "*всiм*" на рiвнiй нозi мали бути i трудiвники, i нероби, нероби навiть бiльше... I причин цього Коваль не мiг зрозумiти.
      Почуття заздростi! Коли Дмитро Iванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслiдок успiху iншої людини, заздрiсник нiчого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але вiн не може витерпiти, що iншому нехай i не за його кошт, але все ж дiстанеться бiльше, краще, - i тому не терпить цього iншого i палко зичить йому зла.
      Чи зичив зла Журавлю Павленко?
      Чи заздрив?
      Там була дружба? Сумнiвно. Вячеслав Адамович багато у чому вiдчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, i гiрка, як полинь, заздрiсть, що роз'їла душу. Павленко сам терпiв вiд цього, змушений був посмiхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смертi людинi?!
      Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокiсть, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник i вiдiгнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрiсть, щоб пiд тиском її пiти на убивство?! Така заздрiсть, що навiть загибель людини не звiльняє заздрiсника вiд цього почуття?!