Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до "зайця": "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, - усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.
      Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом "Salamander". Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.
      Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження...
      Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.
      Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї...
      Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.
      ...Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.
      Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту...
      Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.
      Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.
      Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.
      Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня... А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю... I у той далекий iсторично час, i нинi нi у дружини, нi у рабiв, нi у квiтiв не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари...
      За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз... Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.
      "Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, - з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з "невигiдним" похороном, - чи не забагато?"
      Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.
      У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:
      - До готелю?
      - Оформимося пiзнiше, - вiдповiв полковник. - Я не втомився. Поїдемо до управлiння.
      - Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, - доповiдав дорогою старший лейтенант. - Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, - iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї - аж до постачання її продуктами.
      Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.
      - До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? - спитав вiн.
      Старший лейтенант розвiв руками.
      Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.
      - З Вiтою я сам розмовлятиму, - сказав полковник, вислухавши Струця. - Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде...
      Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням - товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, - уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.
      Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.
      I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? - I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. - Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки..."
      Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:
      - Здрастуйте! - I вiдразу додав: - Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я...
      - Сiдайте, - зупинив його майор, показуючи на стiлець.
      Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.
      Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.
      Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає - скупив не для себе, ясна рiч - чобiтки жiночi...
      Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра - одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi... Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється - надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут - мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що... От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно... А так... За не скоєне не судять...
      - Куди подiти? - ущипливо повторив майор. - Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.
      Потоцький розвiв руками:
      - Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш - переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого - двi... Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю... Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього... Дурниця вийшла б!..
      - Еге ж, дурниця, - погодився майор. - Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?
      Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.
      - Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано "Salamander". Нiчого й думати... I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. - Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази... Значить, краденi... Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..
      Майор зупинив ламентацiї Потоцького:
      - Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи... А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд...
      Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.
      Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.
      - Чого ти менi iкру сиплеш, - роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на "ти". - В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти - експедитор... Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!
      У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.
      - Дозвольте, - звертається до майора Коваль.
      Той полегшено киває.
      - Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? - запитує полковник.
      Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.
      - З Христофоровою? - Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. - З Христофоровою... Христофоровою? - повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.
      "Еге ж, не такий вiн простак, цей "пан", - думає Коваль. - Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi iнтереси гуртували їх, на чому трималася їхня дружба? На обопiльному захопленнi, на коханнi? Те, що Потоцький на кiлька рокiв молодший, могло не завадити почуттям. Але чому у такому разi не створили сiм'ю? I чому Потоцький все ж таки так пiклується про Вiту? Певно, тут швидше дiловi iнтереси, нiж матримонiальнi... А що могло породити такий конфлiкт мiж ними, який веде до вбивства кравчинi? Пiдстав пiдозрювати Потоцького в убивствi Христофорової поки що немає. Ранiше слiд установити принаймнi двi обставини: по-перше, чи мав Потоцький для такого злочину спонукальнi причини i, по-друге, чи була реальна можливiсть його здiйснити. Поки що це може тiльки припускати як одну з робочих версiй. Насторожує, однак, те, що Потоцький, пiд час попередньої розмови в мiлiцiї намагався приховати свою недавню поїздку до Києва". Цi думки миттю пролетiли у головi полковника.
      - Де ви були у цю недiлю?
      - Тут, звичайно. В Одесi.
      - А чому "звичайно"? Могли бути де завгодно: i тут, в Одесi, i в Харковi, в Москвi i Києвi... - Коваль навмисне поставив Київ у кiнцi свого списку мiст. - I я вас не запитую, в якому мiстi, - вiв далi полковник. - Чого ж ви вiдразу подумали, що маю на увазi iнше мiсто, не Одесу?
      - Ах, так, - не сховавши свого збентеження, протяг Потоцький. - Звiсно, я мiг бути де завгодно, у будь-якому мiстi, але був в Одесi.
      - Є люди, якi пiдтвердять вашi слова?
      Iнженер зам'явся.
      - Це треба подумати... Є, аякже!.. Але навiщо вам моє алiбi? Ви мене iще у чомусь пiдозрюєте... Вам цього мало? - кивнув на чемодани з чобiтками..
      - Хто ж пiдтвердить?
      - Менi не хотiлося б їх називати.
      - Чому?
      - Щоб не залишати їхнi iмена у протоколi.
      - А якщо без протоколу?
      Молодий чоловiк ще якийсь час мовчав. Майор тоскно позирав на розкритi на пiдлозi чемодани. Йому здавалося, що полковник з мiнiстерства вiдводить допит не в той бiк i ставить питання не по сутi.
      - Я не бачу в цьому необхiдностi, - нарештi рiшуче вимовив iнженер.
      Тим часом Дмитро Iванович i далi у думцi аналiзував доповiдь Струця, в якому згадувалося, що Потоцький частенько вiдвiдував хатинку Христофорових.
      - Чи не доньку Килини Сергiївни маєте на увазi?
      Тепер пiдслiдний вкрай збентежився. Звiдки це вiдомо мiлiцiї? Чи не стежили за ним? Природно, що стежили. Iнакше не застукали б на вокзалi. Та невже вони й за квартирою Вiтки наглядали?
      - Нi, - цiдить вiн. - Але що з цього виходить?
      - По-перше, не треба уникати правди. Христофорову i її доньку Вiту ви добре знаєте. Чи не так?.. Але повернемося до наших баранiв, - сказав далi Коваль. - Хто може пiдтвердити, що у недiлю ви були в Одесi?
      - Я своє алiбi буду доводити тiльки пiсля того, як пред'явите обвинувачення.
      Секунду вони дивилися один одному в очi i за цей короткий час Коваль зрозумiв, що помилився у своїй пiдозрi.
      "Звичайно, подумав вiн, якщо у нього алiбi, то версiю, яка почала визначатися, про особисту причетнiсть Потоцького до загибелi Христофорової слiд вiдкинути. Та невже вiн не знає вiд Вiти про смерть i похорон Килини Сергiївни? Дивно! Невже дiвчина не сказала йому про це? А якщо знає, навiщо приховує?"
      Хоча участь iнженера у вбивствi кравчинi могла бути i не прямою, Дмитро Iванович розумiв, що у здогадi, який спав йому на думку, з'явилася трiщина. Отже, вузол ще дужче зав'язується. Медексперти й досi не зробили певного висновку про подiї, якi передували загибелi Христофорової. Установлено, що смерть сталася внаслiдок падiння i удару головою об опалювальну батарею. Але що було причиною падiння? Посковзнулася i сама впала чи хтось штовхнув жiнку, збив з нiг? Перше припущення не мало достатнiх пiдстав: важко повiрити, що порiвняно молода, мiцна Килина Сергiївна нi з того нi з сього упала в кiмнатi. На чорну немiч не хворiла. Правда, килима на лакованiй пiдлозi не було, бо пiдмiтати з пiдлоги дрiбненькi клаптики тканини i паперу легше, нiж вибирати їх з килима. На шовкових клаптиках, розкиданих по гладкому паркету, напевне, таки можна посковзнутися. Але все ж це, скажiмо, не апельсиновi кiрочки чи слизьке кавунове насiння, на яких падiння майже неминуче. На користь другого припущення говорили незвичнi слiди на тiлi кравчинi, як установила експертиза, прижиттєвi ушкодження, синцi, якi могли виникнути, якщо скубнути людину. Крiм того, плаття Христофорової було трохи розiрване, що свiдчило про якусь боротьбу. Але ж не буде той самий Потоцький, нападаючи, щипати жiнку, дуже вже це по-баб'ячому. Крiм того, на пiдлозi експерти знайшли декiлька висмикнутих жiночих волосинок, що не належали загиблiй кравчинi. Хоч, втiм, це могла зачiсуватися якась iз замовниць...
      Справдi, якщо i стався напад на Христофорову, то нападником, певно, був не iнженер, навiть коли у нього й не виявиться алiбi.
      А от вiн, Коваль, нiде правди дiти, побачивши зараз чобiтки в чемоданах Потоцького i знаючи вiд Струця, що iнженер зв'язаний з родиною Христофорових, шляхом простого логiчного розмiркування з єднав усi ланки в єдиний ланцюг: кустарнi, але дуже гарнi чобiтки пошитi в Одесi за моделлю Журавля. Антон Журавель дружив iз Христофоровою, i вона могла завести Потоцького з ним i попросити зробити модель для свого одеського приятеля. Що потiм, пiсля загибелi Журавля, сталося мiж Килиною Сергiївною та iнженером Потоцьким, вiн не знав, але припускав, що пiдпiльний артiльник, побоюючись викриття, мiг пiти на все, аби тiльки кравчиня не виказала його.
      Тепер цi мiркування самому Дмитру Iвановичу здавалися безпiдставними. Полковник тяжко зiтхнув. I, звiсно, не тому, що Потоцький, очевидно, не причетний до убивства, i не тому, що алiбi iнженера знову зажене розшук i дiзнання у цiй справi у глухий кут. Йому раптом здалося, що вiн, Коваль, взагалi не може нi в чому розiбратися, що дуже простенька карна справа здається йому вкрай складною. Може, й справдi надiйшов час згортати паруси i тихо сунути у спокiйну гавань заслуженого вiдпочинку...
      Майор, вiдчувши паузу, уже готовий був поставити своє запитання, коли Коваль строго сказав Потоцькому:
      - Ви не вперше вiдмовляєтесь вiд своїх друзiв. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте нiякого Журавля. Але ж збрехали!
      У бiлi очi iнженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очi.
      - За скiльки купили цю модель? - кивнув полковник на чобiтки. - Новий здогад, який несподiвано спалахнув у Дмитра Iвановича (нотатка у блокнотi: "Пан - 300"), знову повернув його до ранiше зв'язаного ланцюжка: Потоцький - Христофорова - протекцiя кравчинi Потоцькому - вiдсутня ранiше ланка: грошi за модель Журавлю - пiдпiльна одеська артiль, таємна торгiвля чобiтками у пiдворiттях, перукарнях, пiд крамницями у Києвi, а можливо, i в iнших мiстах. Це змiцнило попереднi мiркування. Полковник уже бiльш твердо промовив:
      - I навiть не вiддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотнi. Адже у вас справжнє пiдприємство, хоч i пiдпiльне, i ви добряче заробили на цiй моделi... Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною дiловою людиною, - не утримався вiд злої iронiї Коваль. - До речi, чи знала Килина Сергiївна, для чого ви купили модель у Журавля, - спитав вiн, прагнучи до кiнця з ясувати причину загибелi кравчинi.
      - Не розумiю вашого запитання, - похмуро вiдповiв iнженер.
      - Можна i уточнити: чи знала Христофорова про iснування вашої пiдпiльної артiлi?
      - Я не знаю нiякої артiлi, - зиркнув з-пiд лоба Потоцький. - З артiлями, по-моєму, у нас давно покiнчено.
      Свiдчення iнженера ставали усе бiльш важливими для обехеесiвського майора, i Коваль вирiшив не заважати йому. Зрештою, алiбi Потоцького в зв'язку iз справою загиблої кравчинi, якщо воно е, можна установити i трохи пiзнiше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, вiдкликаним з вiдрядження, хотiв зустрiтися з дочкою Килини Сергiївни - Вiтою.
      - Поцiкавтесь, до речi, - порадив вiн майоровi, - де вони дiставали фiрмовi наклейки "Salamander", чи не морячки iз загранки привозили?..
      З цими словами, кивнувши на прощання колезi, Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.
      * * *
      Дiвчина сидiла перед полковником у великому м'якому крiслi i здавалася облiзлим, здичавiлим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала i не вiдповiдна до її хворобливого вигляду, якась наїжена - Коваль подумав: "божевiльна!" - зачiска, i упертий, насторожений блиск очей. Вона була блiда пiсля великої втрати кровi i, сидячи у крiслi, терла пальцi, немов i у теплiй кiмнатi вони мерзли.
      Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всерединi виявився дуже затишним. Усе в цiй квартирi свiдчило про достаток, навiть iз зайвиною. У кiмнатах стояли рiзьбленi румунськi меблi, гiрка була повна порцеляни, вабили зiр статуетки i гарне кольорове скло, розставлене у кiмнатах, а на пiдлозi, однiй i другiй, пухнасто лежали товстi китайськi килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчинi. Й справдi, гнiздо Христофорової було тут.
      На пальцi лiвої руки Вiти, яка сидiла у простенькому бавовняному халатi, Дмитро Iванович помiтив гравiрований перстеньок з невеличким дiамантиком, до вух дiвчини прилiпилися золотi сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.
      Незважаючи на те, що дiвчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподiвано нiби звалився на голову, Дмитру Iвановичу було щиро її жаль. Вiн розумiв її стан i прийшов не допитувати, а довiдатися про її життя i, можливо, допомогти осиротiлiй дiвчинi.
      Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.
      - Це вас не стосується!
      - Звiсно, - погодився Дмитро Iванович, - в певному смислi не стосується, але... - i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: - Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. - Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.
      Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.
      На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".
      Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.
      Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:
      - Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!
      - Звичайно, звичайно, - заспокоював її Коваль.
      Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.
      Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.
      Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, - але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй - пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.
      Коваль, слухаючи Вiту, спiвчутливо кивав. Батькiвським серцем вiн розумiв, яку трагедiю переживай зараз юна Христофорова. Якоїсь митi йому здалося, що у крiслi, плачучи i задихаючись вiд обурення, сидить не щупле, колюче дiвча по iменi Вiта, а її київська однолiтка. Голову його сушила думка: чи могло б таке трапитися з його Наталкою? Ранiше вiн смiливо мiг би дати на таке запитання тверду, однозначну вiдповiдь. Але тепер, коли з'явився цей Хосе?
      Що стосується Вiти, то, може, й на краще, що не народила. Що б робило це безпомiчне, розгублене дiвчисько з дитиною, що могла дати майбутнiй людинi?! Надто вже багато з'явилося зараз безбатченкiв, i малолiтки-матерi не знають, як упоратися iз клопотом, який упав на їхнi плечi. I у кiнцевому пiдсумку за помилки юних батькiв розплачуються без вини винуватi дiти, якi частенько потрапляють у поле зору його колег...
      Але як вiн смiв подумати у цьому зв'язку про свою Наталку?! Нi! Його донька нiяк не схожа на цю нещасну дiвчину!.. Та все ж таки де вiн узявся, цей Хосе?!.
      Користуючись тим, що Вiта розбалакалася, Дмитро Iванович спитав її, що вона знає про друге, пiдпiльне, життя Потоцького, про його дiловi зв'язки i комерцiю. У вiдповiдь на це дiвчина тiльки похитала головою. Коваль зрозумiв, що "пан Потоцький" свої справи Вiтi не дуже вiдкривав. Однак про шкiру дiвчина, на жаль, i не заїкнулася, i Дмитро Iванович подумав, що треба буде пiдказати майоровi, нехай попросить у прокурора постанову на обшук у Христофорової тому, що й тут виявився, нехай i невеличкий, схов сировини.
      Усе бiльше переконуючись, що Потоцький не причетний до вбивства Килини Сергiївни, Коваль все ж iще спитав Вiту, що вона робила у недiлю.
      - Ви уже були вдома?
      - Нi, у лiкарнi.
      - Вас хто-небудь вiдвiдував?
      Дiвчина здивувалася:
      - Аякже! Звичайно, вiн же, цей тип! Як я його тепер ненавиджу!
      - Потоцький?
      - Вiн.
      - I довго був?
      - Увесь день i вечiр. Вiн навiть на роботу не ходив у понедiлок, коли забирав мене з лiкарнi. Але я про нього i чути бiльше не хочу!
      Коваль остаточно переконався, що версiя про участь Потоцького в убивствi Христофорової повнiстю провалилася...
      17
      Ця оперативна нарада, яка мала дещо пiдсумувати, не пiдсумувала нiчого. I не тому, що у її учасникiв не було нових даних про загибель Антона Журавля i Христофорової, нових спостережень, фактiв, а тому що цi спостереження або окремi деталi майже нiчого не давали до того, що уже було вiдомо, або навiть заперечували одна одну.
      Цього разу зiбралися у прокуратурi, у кабiнетi Спiвака. Довга, вузька кiмната закiнчувалася вiкном, до якого мiж столами i шкiряним диваном нелегко було пройти. Проста неполiрована шафа i невеличкий сейф доповнювали її невибагливе умеблювання. Слiдчий, який працював за другим столом, був у вiдрядженнi, i Спiвак мав у своєму розпорядженнi весь цей невеличкий кабiнет. Коваль i Струць учора повернулися з Одеси, полковник уже встиг допитати Павленка, якого на його прохання iнститут вiдкликав з Єревана, i слiдчий чекав докладної розповiдi про виконану роботу.
      Коли Дмитро Iванович i старший лейтенант Струць посiдали на диванi, Петро Якович, зумiвши втиснути своє зовсiм не масивне тiло мiж столом i стiльцем, опустився на нього i нетерпляче поглянув на Коваля.
      Полковник, як завжди, не поспiшав. Паперiв з собою на цю нараду не принiс - у Струця був "дипломат", з якого той витяг тоненьку папочку, - i усiм своїм виглядом наче пiдкреслював, що, мовляв, обговорювати поки що нiчого, новин серйозних немає, а те, що є, треба ранiше як слiд виважити, а вже потiм робити якiсь висновки.
      - То як, Дмитре Iвановичу? - не витримав нарештi слiдчий. - Що Одеса?
      - Одеса як Одеса, - зiтхнув Коваль. - Цього разу вона нас не дуже порадувала i вперед не просунула.
      - Що Потоцький?
      - Потоцький затриманий одеситами. Пiдозрюється у незаконнiй пiдприємницькiй дiяльностi. У нього, очевидно, буде i стаття про скупку краденої сировини, адже не з повiтря шила чобiтки - та ще у такiй кiлькостi! - пiдпiльна артiль. Але ний зараз опiкується одеський обехаес... Що ж стосується нашої справи, то прямого вiдношення до них iнженер Потоцький не має. Справдi, вiн друг сiм'ї Христофорових, навiть бiльше... Але в день убивства Килини Сергiївни був у Одесi.
      - Це установлено?
      - Так. Якби у нього i не було б алiбi, то вагомих мотивiв такого злочину з його боку ми не виявили. Дуже можливо, що кравчиня знала про його пiдпiльну дiяльнiсть i вiн, природно, боявся, що ми, оскiльки зацiкавилися нею в зв'язку iз Журавлем, могли дещо довiдатися i про нього. Однак йти на "мокре" дiло без доконечної потреби?.. Нi, це не в стилi Потоцького - тихого комбiнатора, пiдпiльного дiлка, який бiльш за все боїться потрапити в поле зору мiлiцiї. А коли вб'єш, то непросто сховатися... I, крiм того... - Коваль на кiлька секунд замовк, немов роздумуючи, чи варто про це говорити. - Тут iще один момент, признаюсь, зовсiм несподiваний для мене, я сказав би, у наш час рiдкiсний.