На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою...
      - А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
      Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
      - Так, знаю, - нарештi вiдповiв науковець. - I бiльше того...
      - Що означає "бiльше того"?
      - Свого часу мiркував про те ж саме...
      - А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея - хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
      Павленко зам'явся, опустив погляд.
      - Яке це має тепер значення, - випроставшись, махнув вiн рукою. - Зрозумiйте мене правильно... Я вважаю, то справа минула...
      - В якому розумiннi "тепер"? I "справа минула"?
      - Та у тому ж розумiннi, у тому ж... - раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. - Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема... Просто так збiглося... Збiг обставин... А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, - мотлох i автоматично вiдпадає... Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую... На тлi цiєї бiди усе iнше - дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто - менше. Дрiб'язкове рахуватися...
      Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
      - Ну, гаразд, - промовив полковник.
      Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
      Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
      - Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
      Павленко кивнув.
      - Усе, що ви про нього знаєте, - уточнив полковник.
      Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
      Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
      - Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
      Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
      - Я вас розумiю. - Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. - Але що поробиш... Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
      - Дружили. Працювали разом, - пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. - Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. - Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: - Зрозумiйте мене правильно... Тяжко менi про нього зараз... В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою... Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало... Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали...
      Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
      Яке ж воно, це почуття?
      У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля... коли справа торкалася Журавля..."
      Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
      Коваль мусив переконатися в цьому.
      - Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? - закинув вудочку полковник.
      - Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.
      - А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?
      - Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.
      - Так вже й нема, - похитав головою Коваль. - Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?
      - Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть... Але я - це я, а вiн був - Журавель. - Павленко зробив паузу. - Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi... Що поробиш!..
      Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.
      - Журавель багато пив?
      - На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.
      Далi напрошувалося запитання: "А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?" - але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:
      - I жiнками захоплювався?
      - От-от, - пiдхопив Павленко. - Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.
      - А якщо точнiше?
      - Грошi заробляв шевством... Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє - любо глянути, конфетка - в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному - все, iншому - нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому - вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею...
      - Рiдко шив? - перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.
      - Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.
      Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.
      - Сподобається йому раптом на вулицi якась... - продовжував, розбалакавшись, допитуваний. - Антон пiдходив. "Така красуня, спiвчутливо говорив, - i у таких потворних кораблях... Хiба це взуття!" Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк - i перехожа зупинялася: "У вас є iмпорт?" - "Нi, кращi за iмпорт". Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. "Ви що, кустар-одинак?" - "Модельєр-художник", - не соромлячись, рекомендувався вiн. "I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, "саламандра" або iталiйськi?" "Низькопоклонствуєте перед чужим, - строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються..." Патрiотизм кустаря-одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере... А коли сподобається, то другу уже - на замовлення... У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.
      - Справдi був таким альтруїстом?
      - Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно... Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток... "Туди, - казав, - i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi..." Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi...
      Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.
      - А чоловiкам вiн шив?
      - Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив... Виключно жiнкам.
      Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.
      - Деякi замовницi ставали його коханками... Йому все давалося легко i просто, - не стримавшись, зiтхнув Павленко.
      - Значить, жiнки i грошi, - пiдсумував Коваль.
      - Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але... Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.
      - А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає - найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше...
      Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.
      - Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд... Але зате жив як заманеться.
      - Ви можете назвати його приятельок?
      - Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз - нi.
      - Наприклад.
      - Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.
      Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.
      - Що ви можете про неї сказати?
      - Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, - навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла - якась гримаса, - Антiн - черевички, вона - костюмчик. От одягли i взули...
      - Значить, на дiловому грунтi дружба?
      - Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.
      - А ще хто?
      - Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.
      - Ви Журавля часто вiдвiдували?
      - Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало...
      - А приятельок його так i не запам'ятали, - дорiкнув полковник.
      - Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я - людина одружена, а його справа парубоцька... Хiба що випадком заскочу... Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi - тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось - та й до своїх справ...
      Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.
      - Чому "трохи"? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.
      Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.
      - Так-так. Ще якась жiнка заходила, - нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть...
      Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.
      - А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?
      - Оце вже не скажу, - здивувався запитанню Павленко. - Такого не знаю. I не чув навiть.
      - Гаразд, - погодився полковник. - Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.
      - Барвiночок Нiна? - У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.
      - Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, - з докором промовив Коваль.
      - Друкарка не найвищого класу, - вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. - Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають... Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати - тiльки мовчки кивне. А сама - красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться - мiсячне сяйво проллється... Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.
      Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє - той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив... Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном... Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! - забувшись, вигукнув Павленко... - Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння... Я назвав би її прямо по-церковному - страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь - вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось - порiг... Прикро... Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить...
      У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.
      Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.
      - Утiм, - додав той, - як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль - про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого... Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi - iстина вища за дружбу... Чи не так? Особливо у справах правосуддя.
      Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.
      - Так от, - наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, - це, видно, його й згубило.
      - Що саме? - удав, що не розумiє Коваль. - В якому розумiннi "згубило"?
      - Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки... Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця...
      - I... - продовжив замiсть Павленка Коваль, - сп'яну заснув, не закривши газ.
      Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.
      - Але до чого тут планети? - спитав полковник.
      - А Нiночку менi вiд душi шкода, - раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. - Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..
      - Не Журавля?
      - Нi, чому ж, - вiдразу заперечив Павленко, - будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.
      - I ця, як називаєте, "ангельська душа", - дорiкнув полковник, - тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?
      Павленко на секунду замислився.
      - Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так... Спускалася з неба... Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку... I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде - гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде... Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.
      "Гудзик пришиє? - хотiв заперечити Коваль. - Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:
      - Тепер уже не довiдаєтесь... Та й навiщо це вам?
      - Так, так, звичайно, нi до чого, - погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство - перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.
      Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацiкавив його. Це була справдi схвильована розповiдь про долю людини, не байдужої оповiдачевi.
      - А вороги у Журавля були?
      Павленко розвiв руками.
      - Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут "вороги" чи "не вороги"! Адже те, що сталося, - нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було... Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав... Так до чого тут якiсь вороги!
      "Ну от, - додумалось полковниковi, - чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях. "
      - Вороги у Журавля якщо й були, - говорив далi Павленко, - то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї... Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу... Щоб завершити справу.
      - Не зовсiм так, - сказав Коваль. - Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.
      Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.
      - Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. - Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.
      - Я вам допоможу, - пообiцяв полковник. - Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?
      - Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.
      - Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?
      - Його на все вистачало.
      - Коли вiн заявив про це своє нововведення?
      - Своє... - пробурчав Павленко. - Хiба я знаю?
      - Тут щось не так?
      - Так то так...
      - Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?
      - I "так", i "нi", - повiльно промовив допитуваний. - Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон...
      Вячеслав Адамович явно не договорював.
      - А iдея? Iдея чия була? - випитував його полковник.
      - Що "iдея"? - змахнув рукою молодий науковець. - Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери - не хочу!
      - Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, "голова", так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.
      Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.
      - I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?
      - Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. - Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський "Шарп", цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху - "звук", казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага... Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським...
      - Ну-ну, - пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.
      - I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.
      Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.
      - Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.
      - Дещо знаю. Теча сальника, - вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. - Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?
      - Так, над iншою... Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.
      - Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"
      - По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв - вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.
      - I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?
      - Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.
      - А ви?
      - Я - теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.
      - I бiльше не поверталися до цього?
      - Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.
      - Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?
      - У той час - нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.
      - Коли це було?
      - Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.
      - Не надали значення своїй знахiдцi?
      - Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.
      - А Журавель ухопив.
      - Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись... Я що, я нiчого... Працюй... Тiльки по-чесному...
      - Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.
      - Було. - Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.
      Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.
      - Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?
      - Так.
      - Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?
      Павленко злегка звiв брови:
      - Як сказати... Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?
      - Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?
      - Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь... А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.
      - У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?
      - Тепер бачу, що - нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.
      - Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?
      Павленко замислився i потер голову долонею.
      - Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.
      - Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?
      - Про все i нi про що.
      - Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?
      - Ну, Нiна...
      - Яку роботу вона принесла?..
      Вячеслав Адамович зам'явся.
      - Про цей новий метод шлiфовки?
      - Так.
      - Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?
      - Частково. Нiна ще не все передрукувала.
      - Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?
      - Торкалися.
      - I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?
      - Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно...
      - О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?
      - Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий... Сп'янiв.
      - Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.
      - Однак я швидко п'янiю.
      - Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.
      Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.
      - Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?
      - Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.
      - Це ви добре пам'ятаєте?
      - Так.
      - Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?
      Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.
      - Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?
      - Здається, о сьомiй або восьмiй.
      - Не пiзнiше?
      - Нi.
      - У нас дещо iншi данi, - зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. - Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?
      Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.
      Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда - офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.
      - Теж не пригадуєте?
      Павленко, здавалося, оглухнув.
      - То було це чи нi?! - суворо спитав Коваль.
      - Ви що ж, товаришу полковник, - раптом вибухнув допитуваний, - все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..
      У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.
      - I все ж таки! - наполягав полковник.
      - Зараз я нiчого не можу сказати, - уперто вiдповiв Павленко.
      - Ну що ж, - вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, - подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. - I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.
      16
      А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто.