Володимир Леонiдович КАШИН
      ГОТУЄТЬСЯ ВБИВСТВО
      Повiсть
      ("Справедливiсть - моє ремесло" - 8)
      "...I жодної версiї!" - нова книга вiдомого українського письменника Володимира Кашина, що створив серiю детективних романiв, головним героєм яких є iнспектор карного розшуку Дмитро Коваль.
      До цiєї книги увiйшли: роман "...I жодної версiї!", повiсть "Готується вбивство" i драма "День народження". Достовiрнiсть матерiалу, гострий, напружений сюжет, проникнення в психологiю героїв, щоб пояснити їхнi вчинки, як благороднi, так i ганебнi, такi особливостi творiв Володимира Кашина.
      На свiтi є двi речi, що
      вражають тим дужче, чим
      бiльше про них думаєш,
      це - небо над нами,
      повне зiрок, i моральний
      закон всерединi нас.
      Iммануїл Кант
      Ворскла-рiчка невеличка,
      береги ламає.
      Народне прислiв'я
      1
      З нагоди приїзду Коваля у Виселки вечерю Пiдпригорщуки накривали на повiтрi, пiд старою крислатою акацiєю. Одразу за подвiр'ям починався стрiмкий спуск до Ворскли, вiдкривався чудовий краєвид: розлога золотаво-зелена долина, яку на обрiї окреслював темнавий гребiнь лiсу, бiлi хмарини над ним, такi близькi звiдси, згори, й безкрайнє, ледь зарум'янене голубе небо.
      З долини вiяло легким вiтерцем, i Дмитро Iванович з гiркотою подумав, як задихаються зараз кияни, живучи серед нагрiтого кам'яного громаддя будинкiв та паруючого асфальту, дихаючи важким, наче загуслим, повiтрям.
      Вiн роззирнувся. Великий одноповерховий будинок Пiдпригорщукiв, як i все просторе подвiр'я, мiстився на узгiр'ї, помережаному стежками, що вели вниз до Ворскли. На горбкуватих схилах стояло ще кiлька будинкiв, досить вiддалених один вiд одного, оточених садками та городами.
      Будинок Пiдпригорщукiв складався з двох половин i мав два окремих входи. Тут жили два брати iз своїми сiм'ями: старший Василь i молодший Петро. Зараз їхнi жiнки накривали на стiл, i полковник Коваль не без цiкавостi спостерiгав їхню метушню. Жвава, поривчаста в рухах Лiда - дружина молодшого Пiдпригорщука, Петра, швидко ставила тарiлки, брязкала виделками й ножами, якi, здавалось, аж вискакували з її рук. Тим часом повненька, вайлувата Василева дружина Оля, яка приїздила до Коваля в Київ, перевалюючись качечкою, носила з хати до столу то тарiлку з нарiзаним хлiбом, то помiдори й огiрки, то холодець чи курятину... Коваль почувався трохи незручно вiд того, що вся ця метушня викликана його приїздом.
      Чекали з роботи обох братiв - Василя й Петра, якi мали от-от приїхати. I що довше їх не було, то гострiше вiдчував свою нiяковiсть Дмитро Iванович, мiркуючи над обставинами, якi привели його сюди.
      Кiлька днiв тому до нього додому прийшли двоє - молода, повнотiла жiночка й невисокий, кремезний чоловiк, обоє засмаглi, з вигорiлими на сонцi бровами.
      У вiтальнi гостi назвалися Пiдпригорщуками, земляками з села Виселки, що бiля Кобелякiв, а привела їх до Коваля нагальна справа. Чоловiк дiстав з кишенi аркушик iз шкiльного зошита, на якому косо, задираючись угору, були наклеєнi рядки вирiзаних журнальних лiтер, i простяг полковниковi.
      Коваль прочитав: "Їдь звiдси на чотири вiтри, бо iнакше буде тобi смерть!"
      - Пiдкинули просто у хату, - сказав чоловiк, i куточки його вуст ображено вигнулися. - Не менi, - вiдповiв вiдразу на нiме запитання Коваля. - Нас двоє братiв Пiдпригорщукiв, - пояснював, поки Коваль розглядав папiрець, - я - Петро i старший Василь, а це Оля - жiнка Василя, а мою звуть Лiдою. Живемо двома сiм'ями в однiй батькiвськiй хатi, у кожного своя половина. У мене з Лiдою донька Вiрунька i менший Мишко, у Олi, - кивнув на жiнку, - Андрiйко та Парасочка. Живемо дружно... I от маємо халепу. Оля знайшла цю записку у себе, на своїй половинi, хтось пiдкинув, це ясно, Василевi, у нього ворогiв вистачає, а вiн смiється: "Халамидники", - каже, в мiлiцiю йти не схотiв. Та й до вас ми таємно приїхали. Вiн нiчого не знає, але Оля сама не наважилась... Упросила й мене...
      На очах у жiнки з'явилися сльози. Губи її щось прошепотiли. Коваль здогадався - просила вибачення.
      - Заходив того дня у хату хтось чужий? - спитав Олю.
      Жiнка змайнула з вiй сльози:
      - Не знаю. Не бачила... Ми дверi, як iдемо на роботу, не зачиняємо, тiльки на засувку беремо, та й дiти цiлий день на подвiр'ї гасають. I я того дня трохи поралася в хатi...
      - Таки заходили, коли тебе вдома не було, бо iнакше як могли пiдкинути... Без замкiв тепер живемо, - впевнено повторив чоловiк, хоч слава про нашi Виселки колись була невесела, злодiйське село, казали i навiть дiвчат наших замiж не брали. Ви це, мабуть, теж пам'ятаєте, адже земляк наш... Та, виходить, не минулися у нас iще усякi пережитки та недожитки! - гiрко закiнчив вiн.
      Пiдпригорщук говорив правду. Колись давно, до революцiї, на горбах попiд битим шляхом вiд мiстечка на залiзничну станцiю Лiщинiвку оселилося двоє циган, поставили такi-сякi халупки. Потiм бiля них побудувалися ще кiлька прийшлих, уже не циган, а людей хтозна звiдки, яких пригнало у цей теплий край лихо та бiда. Сюди, на родючi чорноземнi простори над Ворсклою, приходили вибитi з життя сiромахи i вiдчайдухи, енергiйнi i смiливi спритники. Люди казали, що виселчани тому поселилися близько Полтавського шляху, яким на ярмарки з усiєї губернiї їздять, щоб грабувати проїжджих купцiв. Та i до станцiї тут дорога якихось дванадцять верст. Коли якогось нечупару згадували або зуха, зальотника чи невiгласа, то казали, що вiн, певно, з Виселок.
      Дмитровi Iвановичу згадалося дитинство, як лякали тими Виселками: "Не слухатимешся - вiддадуть на Виселки, а там - самi розбишаки та цигани, там як не послухаєш - заб'ють або ноги викрутять задом наперед, очi виколупають i посадовлять на базарi жебрати". I дiти нишкли, почувши таку погрозу. Коваль i сам коли хлопчиськом iшов дорогою до залiзницi повз Виселки, то оглядався з якоюсь особливою цiкавою настороженiстю, бо не раз чув страшнi iсторiї про виселчан, про рiзанину, убивства, шалену гульню.
      Проте не всi так мiркували. Скоро по вiйнi, коли сам iще був нежонатим, зустрiв у Харковi земляка - молодого художника, який поспiшив одружитися i взяв дiвчину з Виселок. Здивувався, чому саме з Виселок, а той посмiхнувся у вiдповiдь. "Тiльки там, - сказав, тепер незайманицю i знайдеш. Дiвки там гордi".
      Усе це миттю промайнуло в головi полковника, i вiн iз задоволенням вiдзначив про себе слова гостя: "Тепер без замкiв живемо".
      - Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте до нас i розберiться! Яка це погань Василю загрожує? Адже може пролитися кров... Я його питав, на кого думати, а вiн вiдмахується, мовляв, дурниця все, немає коли голову собi цим сушити, - закiнчив своє прохання, зiмкнувши вуста куточками вниз, Пiдпригорщук.
      Жiнка знову втерла очi.
      - А "iталiянець"? - кажу йому. - Якого ти весною двiчi пiймав з краденими кормами. I синок його, отой Грицько? - питаю його. - Та хiба тiльки вони? Скiльки самогонних апаратiв позабирав!..
      - Василь, звичайно, теж цим тривожиться, але не показує, докинула жiнка. - Певно, щоб не подумали, що й сам боїться... Ми приїхали, не питаючи його... Буде менi, ну i нехай! - з вiдчайдушною приреченiстю промовила вона.
      - Я не можу цим зайнятися, - вiдмовлявся Коваль, згадуючи, що вiн знає про Виселки, якi були в трьох-чотирьох кiлометрах вiд його рiдних Кобелякiв. Якийсь час i пiсля революцiї недобра слава розбiйницького кубла ще витала над сiльцем, хоч у тридцятих роках там з'явився колгосп i школярiв уже не лякали Виселками, а посилали туди на збирання городини. Зараз разом iз розповiддю землякiв на нього нiби вiйнуло вiтром з батькiвщини. - Я уже на пенсiї, вiдставник, - продовжував Дмитро Iванович вiдмовлятися.
      - От-от, - вхопився гiсть. - Виходить, маєте час i можна без усяких офiцiйностей. Просто погостюєте у нас по-земляцькому, придивитесь. Адже вам багато не треба, щоб розiбратися. Знаємо, чули про вас. I вже як земляка насмiлилися потурбувати. Побачите, що нашi Виселки уже не тi, що колись, це тiльки один такий бандит, як пережиток, залишився, - показував погрозливу цидулку, що лежала на столi, гiсть. - Та ви з ним впораєтесь!.. - Знаємо, що ви, Дмитре Iвановичу, i риболовлю любите. У Днiпрi, я гадаю, поки вiн iще не очистився вiд усяких стронцiїв, не дуже наловишся, а наша Ворскла чиста, вода - як сльоза i риба теж. Поживете в нашому домi. Мiсця вистачить. - Так, Олю? - звернувся до жiнки. - У нас хата велика. Половина моя, половина братова. А дiти у пiонертабiр поїдуть - зовсiм просторо стане, буде вам окрема кiмната... А за Василя, - зiтхнув вiн, - ми дуже непокоїмось. Вiн у нас старший, значить, за батька.
      - Вам треба до мiлiцiї звернутися. Покажiть це, - Дмитро Iванович знову узяв в руки погрозливий папiрець, - вашому дiльничному.
      - У тiм-то й рiч! Не хоче Василь до мiлiцiї. Вiн i сам трохи мiлiцiонер. Тобто командир сiльської дружини, i йому соромно звертатися за допомогою... Та й взагалi, Дмитре Iвановичу, хто буде з цим морочитися?! Кому треба?! Покладуть пiд сукно, або якщо шуму нароблять, то оцей, - Пiдпригорщук знову тицьнув на папiрець, спочатку притихне, а потiм, коли все забудеться, таки помститься Василевi. Або гiрше того - знайти не знайдуть, а люди з Василя посмiються, з нашими висельчанами не будь макухою! - Вiн закiнчив, i знову губи його стислися i куточки ображено опустилися.
      - Василь не пiде до мiлiцiї, - пiдтвердила жiнка. - Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте, допоможiть. Ви ж наших людей знаєте, самi на Ворсклi виросли, швидко розберетесь... Батько мiй, Порохня Андрiй, з вами в одному класi вчився в першiй школi. Не пам'ятаєте?
      - Чого ж, Порохню пам'ятаю. Та й усiх наших. Як вiн?
      - На фронтi загинув, - зiтхнула Оля.
      Помовчали. Дмитро Iванович iз сiмнадцяти учнiв першого передвоєнного випуску свого класу знайшов тiльки п'ятьох.
      - Та й у мiлiцiї вашiй люди мiсцевi, обстановку знають, легко знайдуть автора.
      - Дмитре Iвановичу! - Оля, здавалося, готова була по-справжньому розридатися. - Дмитре Iвановичу!..
      Петро Пiдпригорщук, уже втративши надiю привезти у Виселки полковника, сидiв мовчки.
      - Що вiн робить у колгоспi, ваш брат? - раптом спитав його Коваль.
      - Механiзатор. Як кажуть, передовик змагання... Та не в тiм рiч. Йому до всього дiло. Любить правду i в очi рiже. А буває, й заходи вживає. Ну, звiсно, добровiльна дружина, так що не одному сала за шкуру залив... От i боїмось за нього. Хоч народ у нас не такий, як колись, та кiлька виродкiв знайдеться... Може, вiд якоїсь яблунi яблуко недалеко вiдкотилося...
      - Значить, правдолюбець такий ваш брат не з службового обов'язку?
      - На громадських засадах, -пiдтвердив Пiдпригорщук... - На громадських... I ви, Дмитре Iвановичу, теж на громадських засадах допомогли б, - раптом, радий iз своєї винахiдливостi, блиснув очима гiсть. - Тим бiльше що вся ця бiда у Василя за те, що вiн ваш помiчник, мiлiцiї, я маю на увазi.
      - О, ви - хитрун, - посмiхнувся Коваль.
      Пiдпригорщук, вiдчуваючи, що полковник починає вагатися, заговорив швидко, схвильовано:
      - I я вас, Дмитро Iванович, не як полковника, а просто як дорогого земляка у гостi запрошую... Певно, давно на батькiвщинi не були... У райцентрi, на тому мiсцi, де ваша хата стояла, на горi тепер готель, та все одно люди говорять не "там, де готель", а "там, де Ковалi жили".
      З того пагорба, найвищого у мiстечку, малому Дмитровi вiдкривався колись свiт, довгий i неосяжний, як брукована вулиця, що вела у долину i здавалася йому нескiнченною. Там був дивосвiт, у якому далеке чахкання молотарки було гуркотом дракона, а за обрiєм, де вулиця упиралася в небо, жили таємничi казковi чудиська. Цiкаво, якою проляже вона тепер перед ним, посивiлим, битим життям i роками, та вулиця, та долина, де щоосенi чахкала молотарка, викликаючи у нього нестримне прагнення проникнути у невiдомий i, можливо, небезпечний, але такий привабливий дорослий свiт. Чи навiки пропав для нього той дивосвiт, що тасувався навколо в дитинствi, чи геть зникло очарування рiдного краю?
      Вiдiйшовши вiд активної службової дiяльностi, Коваль терзався неробством. Мiряв широкими кроками нову квартиру або годинами сидiв на балконi, перед яким вдалинi могутньо сивiв Днiпро i розлягалися заднiпровi краєвиди. Коли працював, не знаходив часу посидiти за книгою, читав уривками. Тепер часу було вдосталь, а книги не читалися. Вiн згадував то одну, то другу розплутанi ним справи, знову переживав усi перипетiї, а часом по-новому осмислював їх, робив, як шахiст, новi ходи, радiючи, що й вони ведуть, як i попереднi, до тих самих висновкiв.
      У душi вiн зрадiв новiй нагодi ще раз зустрiтися з таємницею i розкрити глибиннi людськi пристрастi. Зрештою, вiн не має права ховатися iз своїм досвiдом. Розумiв справедливiсть слiв Пiдпригорщука, що у районi не будуть займатися такою дрiбницею, як цей пiдкинутий лист. Розмов у мiлiцiї про профiлактику правопорушень, попередження трагедiй було багато, але на практицi й далi жили за приказкою: поки грiм не вдарить... I ворушаться здебiльшого, коли запобiгти уже пiзно... Отже, якщо чесно говорити... А там буде видно, чи слiд вжити офiцiйних заходiв i поставити до вiдома райвiддiл мiлiцiї... Втiм, це вiй уже сам почав умовляти себе пристати на пропозицiю Пiдпригорщукiв...
      Та ось здалеку долетiв, усе посилюючись, гуркiт. На подвiр'я вкотився мотоцикл з коляскою, за кермом якого сидiв Василь Пiдпригорщук, а у колясцi - його брат.
      Усе набуло нового руху. Дiти юрбою побiгли назустрiч. Лiда вигукнула:
      - Нарештi!.. Вмивайтеся швидше, голубцi холонуть!
      Василь Пiдпригорщук пiдiйшов до Коваля, привiтався, простягнувши мiцну, твердувату руку:
      - Василь Кирилович.
      Полковник одним поглядом охопив його постать, наче моментально сфотографував. Перед ним, обiймаючи дiтей i нiяково посмiхаючись, стояв мiцний чоловiк рокiв пiд сорок. Коваль подумав: "Як схожий рисами обличчя на брата!" Вiд старшого Пiдпригорщука пашiло здоров'ям i якимсь теплом, яке нiби обгортало спiвбесiдника. "Дивно, подумалося далi полковниковi, - щоб хтось бажав смертi такiй славнiй людинi".
      Тим часом жiнки уже гукали до столу, Василь кинувся до умивальничка, прибитого надворi на сторчовiй дошцi, затим, витираючи руки i запрошуючи поперед себе Коваля, попрямував з ним до столу.
      Стiл був багатий: смажена риба, холодець, сало, голубцi з кашею та м'ясом, курятина. Оля наварила картоплi, посипала кропом. Посерединi стiл зеленiв та червонiв пiр'їстою цибулею, квашеними i свiжими огiрками та помiдорами. Дмитровi Iвановичу раптом згадалися голоднi роки у цих краях. Про двадцять перший рiк вiн знав iз розповiдей батькiв, а от зиму тридцять другого - тридцять третього, коли недорiд i злочин скували голодом кобелячан, батьки попухли вiд голоду й ледве вижили, вiн до скону не забуде. I наступну весну, коли вiн з меншим братиком, подолавши острах, ходив до радгоспу бiля Виселок проривати буряки за борошняну затiрку, якою годували полiльникiв. Були й щасливi днi, коли куховарка, жалiючи малих, наливала у банку ще й другий черпак i вони його несли додому.
      Як забагатiло життя! Але чому так сталося, що хлiб на столi, достаток у хатi по угамував у людей злих пристрастей, а навпаки, наче роздмухав їх?! Може, тому, що, дбаючи про хлiб, забували про душу, дозволяючи їй потопати в брехнi, лицемiрствi, ницостi?
      Вiд горiлки Дмитро Iванович вiдмовився, випив склянку холодного пива, картаючи себе що не стримався i не береже горло, в якому частенько поселялася ангiна. Але цiлоденна спека пiд час поїздки з Києва так вимучила його, що дуже хотiлося чогось прохолодного. Те, що Коваль вiдмовився вiд горiлки, стримувало й господарiв, якi теж обмежилися пивом, хоч запiтнiла пляшка "Столичної", поставлена "для годиться" на стiл, весь час вабила зiр молодшого Пiдпригорщука, Петра, який, поглядаючи на неї, раз у раз сковтував слину...
      Розмова точилася навколо нової економiчної полiтики, сiльських новин. Коваль довiдався, що Петро Кирилович iз своєю ланкою овочiвникiв минулого року заслужив медаль на Виставцi народного господарства i цього року теж готує експонати, що Василева Оля теж працює в його ланцi, а Лiда - в бухгалтерiї колгоспу, що Василь Кирилович - депутат сiльської Ради, i тiльки його, командира добровiльної дружини, побоюються виселчанськi хулiгани.
      Цi розмови мало цiкавили Олю. Вона не зводила очей з полковника, кожної хвилини чекаючи, що вiн заговорить про справу, заради якої приїхав. Проте Коваль поки що не зачiпав цiєї теми.
      - Дмитре Iвановичу, що ж нам тепер робити? - зрештою не витримала вона. - Хоч з хати Василю не виходь... А вiн ночами рейдує у полi, ловить злодiїв! Та й коли удома - все одно на душi неспокiйно. Я й не сплю тепер, усе прислухаюсь: миша зашарудить пiд пiдлогою полохаюсь, вiтер шибки поторгає - менi нiби хтось ходить пiд хатою... Поки ви не взнаєте, хто це загрожує Василю, менi спокою не буде.
      - Ой Олю, не знав, що ти у мене така полохлива, - бiлозубо засмiявся чоловiк. - Дуже добре, що ви приїхали до нас, ваших землякiв, - звернувся вiн до Коваля. - Ми радi вам i гордi, що саме у нас зупинилися, - продовжував трохи пишномовне, певно, ховаючи за цим свою нiяковiсть, - але отой папiрець - Олинi страхи - дурний жарт, не бiльше, пiдкинув хтось, щоб посмiятися з мене. Не звертайте на нього уваги, вiдпочивайте, купайтеся, рибальте, дихайте чистим, рiдним повiтрям. Ось днями вiдкриється сезон, поїдемо на качок... Я навiть радий, що пiдкинули оте дурне, бо iнакше хiба побачили б вас тут, - усмiхнувся вiн.
      - Нi, нi, Василю! - схопилася Оля. - Це не жарти. Так i товариш полковник вважає, коли згодився приїхати. Справдi, Дмитре Iвановичу? - благальне глянула жiнка на Коваля.
      Той мовчки кивнув, не втручаючись у розмову i даючи можливiсть усiм висловитися.
      - Я теж такої думки, - рiшуче пiдтримала Лiда дружину Василя. - З таким не жартують, Василику, - звернулася вона до дiвера. - У тебе ворогiв вистачає. - Вона нiжно i сумно поглянула на нього, немов уже й справдi ховала. - Бережися, Василю... Подумай тiльки хоч би про того Ковтуна, "iталiянця", та його Грицька. Вiд них можна хтозна-що чекати. А Бондар, у якого матiр засудили за самогон, теж не без твоєї допомоги? А Борсуки! Ти у них двiчi забирав незареєстрованi рушницi, а вони третю десь роздобудуть... А крадiжки у полi?.. I переїхав би таки в iнше село... Як кажуть, далi очi далi серце... А то й справдi заб'ють! - Вона раптом засмiялася, зовсiм недоречно, чим вкрай здивувала Коваля. - Кличуть тебе у "Заповiт Iллiча", хату обiцяють поставити, чого iще треба?! - Голос жiнки знову став жалiсним, Лiда нiби благала дiвера не важити життям. Дмитру Iвановичу подумалося, як гарно, кали близькi люди люблять одне одного i так непокояться...
      - Нашiй хатi уже пробували уночi червоного пiвня пiдпустити, пояснила Лiда Ковалю. - Рiг i досi обгорiлий, немає коли побiлити. Тiльки щасливий випадок урятував, а то й хата згорiла б, i ми з нею... Ти, Василику, хочеш дочекатися, поки вдруге пiдпалять? - знову з докором у голосi звернулася жiнка до дiвера.
      - Я нiкого не боюся! - спалахнув Василь Кирилович. - I вам не раджу! Дурницi це все! I нової хати у "Заповiтi..." не хочу, менi й половини нашої вистачає. А палiя теж знайду!.. Ранiше чи пiзнiше.
      Оля при цих словах чоловiка тiльки зiтхнула. Вона звикла пiдкорятися його волi, i рiшуча вiдсiч не залишала надiї на мирне залагодження бiди, що раптом впала на їхню сiм'ю. Лiда теж немов зiв'яла при такiй вiдповiдi.
      "От iще одна проблема, - подумалося Дмитровi Iвановичу, батькiвська хата. Не земля, не груша на межi - а хата. У двадцятому столiттi, коли населення повсюдно у свiтi збiльшилося нечуваними темпами, дах над головою став чiльною проблемою... Й справдi, братам тiснувато на своїх половинах колись просторої батькiвської хати. Коваль уже знав, що на долю кожного з них припадає по двi кiмнати з ванькирчиком. Поки дiти були маленькi, обидвi сiм'ї, певно, це якось влаштовувало, але час iде, дiти ростуть... Втiм, - мiркував далi полковник, - навряд ця обставина має якесь вiдношення до погрозливої записки".
      - Все ж добре, Дмитре Iвановичу, що ви приїхали, - задумливо промовила Лiда. - Це таки не жарт... Може, ви й врятуєте цього упертюха. - Вона майже нiчого не їла i, як i Оля, раз у раз допитливо поглядала на Коваля. Та й не дивно. Кого б не зацiкавила особа вiдомого на всю країну сищика, а ще й земляка. - I ви так гадаєте, як говорить Оля, коли приїхали... Але, правду сказати, - раптом пожвавiшала жiнка i чомусь усмiхнулася, - не уявляю собi, як можна знайти винуватця?
      - Не дуже складно, - посмiхнувся у вiдповiдь Коваль. - Усе звичайно встановлюється або за почерком пiдозрюваного, або по вiдбитках пальцiв. Та й iншi є можливостi: за iдентичнiстю паперу, чорнила, клею i тому подiбне. Iснують рiзнi кримiналiстичнi експертизи, за допомогою яких можна розкрити будь-яку таємницю.
      - А-а, - протягла Лiда, - виходить, у вас цiла наука пiд рукою... Чула, що ви й справдi дуже таємничi справи розплутували. Звичайно, наука плюс ваш хист, - пiдлестилася жiнка. - А тут у нас ще й доказ є - записка... До речi, де вона зараз? У кого? - Лiда обвела усiх очима. - Дайте хоч поглянути, якщо можна, - це вже вона зверталася до Коваля, - бо говоримо, говоримо, а я її ще й не бачила.
      Полковник витяг з кишенi бiлої лiтньої куртки бумажник, розкрив його i простяг Лiдi зошитковий аркушик.
      Та узяла його у руки обережно, мов боялася забруднитися або того, що вiн вистрелить.
      - Та тут не писано, а друкованi лiтери наклеєно! - вигукнула вона. - За почерком не докопатися!
      - Не складе труднощiв для розшуку, - заспокоїв її Коваль. - Я ж уже поясняв.
      Петра Пiдпригорщука папiрець зовсiм не цiкавив. Говорив вiн за столом мало, нiби повнiстю виговорився у Києвi, запрошуючи Коваля, кинув лише кiлька фраз, пiсля кожної притискаючи губи, вiд чого обабiч рота з'являлися такi собi ображенi кутики. Якби Петро Кирилович не добивався так приїзду полковника, той мiг запiдозрити, що молодший Пiдпригорщук чимось незадоволений.
      - Я вже бачив! - буркнув Лiдi, яка передавала йому бридкий папiрець, ще раз iз жалем поглянув на пляшку горiлки, що вже вiдпотiла, i, зiтхнувши, почав знову копирсатися виделкою у тарiлцi.
      - Хотiлося, щоб кожен з вас докладнiше розповiв про своїх односельчан, - попросив Коваль. - Що за люди, якi взаємини з вашими сiм'ями, особливо з Василем Кириловичем, - кивнув на старшого Пiдпригорщука. - От ви, Лiдiє Антонiвно, якогось iталiйця згадуєте. А що то за один? I кого iще маєте пiдстави пiдозрювати?.. Та й самi ви, Василю Кириловичу, не повиннi вiдмахуватися, якщо хочемо з'ясувати... На кого, наприклад, найбiльше думаєте?
      Пiдпригорщук знизав плечима:
      - А бог його знає! Ой Олю, Олю, - похитав головою до дружини, - сколотила ти бучу.
      - Тобi завжди усе байдуже, - розсердилася жiнка. - А про дiтей ти подумав?!
      Лiда ще трохи повертiла у руках зошитковий аркуш i, бачачи, що Петро зовсiм не цiкавиться, а Оля вiдмахується вiд нього, як вiд гадюки, з острахом оглянулася, потiм - на Василя, наче хтось уже готувався стрiляти в нього, раптом зойкнула, кинула погрозливу записку на стiл, пiдхопилася i, схлипнувши, побiгла до хати.
      Усi подивилися услiд.
      - Що з нею? - спитав Коваль.
      - Нерви, - буркнув Петро, - не в порядку... Не звертайте уваги, у неї так буває: то смiється, то плаче. Вибачайте, я зараз...
      Вiн, не поспiшаючи, пiдвiвся i пiшов за дружиною. За столом запала тиша.
      - Це вона так, бiдолашна, за Василя переживає, - вкинула Оля.
      - Та хiба ми її не лiкували? З райлiкарнi не вилазила, - скрушно сказав старший Пiдпригорщук. - Петро збирається в Полтаву. Будемо добиватися до професора. Є у Полтавi такий. Знаменитий невропатолог. Теж, до речi, земляк. Тiльки до нього непросто втрапити. У райлiкарнi обiцяли дати направлення. Та все якось руки у нас з Петром не доходять, жнива, роботи по зав'язку, скоро i на зяб орати, ось справимо обжинки... тодi вже...
      - Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу? - сказала Оля.
      - Який це Третяк?
      - Андрiй Семенович, тепер професор...
      - Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.
      Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.
      - Даруйте, - звернулася до Коваля, - менi чогось раптом так страшно стало, так страшно! - Жiнка аж пересмикнула плечима, немов вiд холоду. - Та вже усе гаразд.
      Вона знову сiла до столу i стала задерикувато смiятися, немов вiдшкодовуючи перебiльшеною веселiстю свою минулу iстерику.
      - Я вам можу про всiх розповiсти, - звернулася вона до полковника. - Бо мiн Петро - мовчун, а мила Оля, крiм чоловiка, дiтей та своїх овочiв, мало що знає... А я цiлий день у конторi, всi ходять. Байки i плiтки мене не минають...
      Тим часом ображена Оля гукнула до вечерi дiтей, а Дмитро Iванович влаштувався з Лiдою на лавочцi над самiсiньким спуском до рiчки i, поглядаючи то на чорняву спiвбесiдницю, то на рiчку, посмутнiлу долину за нею й близьке сивiюче небо, уважно слухав розповiдь про сьогоднiшнi Виселки i взаємини виселчан. Лiдiя Антонiвна подобалася йому якоюсь войовничою жiночнiстю (пiд час розмови чорнi циганськi очi її раз у раз зблискували) i тим, що так цiкаво розповiдала про односельчан, яких характеризувала образно, з безлiччю подробиць.
      Слухаючи Лiду, Коваль упiймав себе на стороннiй думцi: "Чого цiй жiнцi треба в життi? Чого не вистачає їй, щоб бути урiвноваженою i здоровою?.. Але людинi, - мiркував вiн далi, - завжди чогось не вистачає, на те вона людина. I так має бути. Певно, i цiй чорнявiй, з кiлькома брунатними цяточками на обличчi, експансивнiй жiнцi чогось не вистачає в життi. Але чого ж їй iще бажати: мiцна сiм'я, люблячий чоловiк, милi дiтлахи... Можливо, робота не задовольняє або мучить якась таємниця, про яку знає тiльки вона?
      Вiдповiдi Дмитро Iванович на це не мав, та зрештою i не збирався її шукати...
      2
      Старий Ковтун - "iталiянець", як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.
      Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.
      До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
      Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
      Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
      Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
      - Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
      Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
      - Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
      - Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
      - Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
      Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
      Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
      Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.