схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя. - Що ти, що

ти? - почав Демко її спиняти. - Не зараз їхати, а другим разом! - Ні,

не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки. - Сьогодні нас

бери... зараз! - Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати. -

Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. - Поки

добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні! Далі вона враз

покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім

тілом, почала хутко говорити: - Бери, бери мене, Демку, зараз, бо

несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не

рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене

почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на

панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі

про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би

й з ним... - А гаспид!.. - прохарчав Демко. - Цить! - затулила Галя

йому рота рукою. - Слухай далі. Коли я на його залицяння просила

становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи

даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так

управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав

мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою,

щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець,

лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б

не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я

натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже,

як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!

Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею

те, що переживала без нього Галя. - Коли так, - сказав він нарешті, -

то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного

Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб

іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг,

як дужі руки вхопили його у поперек тіла. Незадоволена унада до Галі

не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід

вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як

Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що

можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової

хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув

навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з

дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки. У

Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу.

Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук

Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому

лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте

через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те

сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і

стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла. - Так ось як він за

Дунаєм! - глузував з молодої жінки прикажчик. - Ось через що ти така

недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я

знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки

се вже востаннє! Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною,

везли в економію до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що

Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким

робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту.

Через те він намислив віддати козака в пікінери. У ті часи, по наказу

князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів,

так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти

ласки князя. - Ну, що ж, - сказав управитель прикажчикові, показуючи

на Рогозу. - Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не

хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар

до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.

Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва.

Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не

попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або

врятує Галю. - А їй що? - спитав прикажчик, показуючи на Галю. - Треба

й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним

утекти! - Ну, на перший раз, - одповів управитель, дивлячись на Галю

прихильно, - буде з неї двадцять різок. - За віщо ж? - заплакала Галя.

- Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій

присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас

правда? - Ну, ну... годі мене вчити, - гримнув управитель, - а то

прибавлю! З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її

обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала

навколішки: - Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя! - Ну, коли

вона не хоче різок, - обізвався прикажчик, - так замість того звеліть

одрізати їй косу! - Косу? - ридаючи скрикнула Галя. - Завіщо ж косу

мені різати? Хіба я повія? - Устань, Галю! - обізвався до дружини

Рогоза. - Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті

вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! - гукнув він

управителю. - Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну,

легкодуху жінку! Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків.

Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли

підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси,

цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові

ж, запальні речі козака роздратували його. - Жінці за покірливість

дарую все... - голосно гукнув він. - Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється

з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо

видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери,

у Самар. Ти ж, красуне, - звернувся він до Галі, - їдь додому, та

гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з

кимсь звінчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і

прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його

побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або

покалічать. - Поблагослови сина... - над силу промовила вона, коли

Демка вже вели до стайні. - Нехай його Бог благословить! - одповів

козак. - Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не

вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із

того світу. Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли

додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він

не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут

коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”,

що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер

порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку.

Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там

він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,

С…

Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на

третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до

тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до

полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе

свідка своїх юнацьких герців - просторий степ; побачив і свідків своєї

весільної подорожі - могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер

на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що

миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і

навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого

старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим

товариством. У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його

разом з іншими пікінерами. З першого ж дня свого пробування у Самарі

Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися

пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав

вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти

через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак

добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у місті тільки два дні і,

сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у

північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши

через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав

невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у

дубовій пущі Миколаївського монастиря. До світу він був у безпеці, бо

поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про

його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у

Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним

кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки

погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою

всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого

захисту. - Певне, сам Бог показує мені шлях до порятунку! - сказав сам

собі Рогоза. - Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму

переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту

покривдженому. Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався

світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і

постукався. Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад.

У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого

запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали,

ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите

синяками від мордування. Під впливом тяжких пригод Рогоза впав

чернецеві до ніг. - Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана,

вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб! - Що

ж тобі сталося, сину мій? - спитав упадливо Чернець, придивляючись до

козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: і те, як забили на

смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як

примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і,

знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери.

- Кланяюся тобі, пан-отче, - закінчив Рогоза своє оповідання, -

переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе

на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє

добро! - Кати… кати! - хитаючи головою промовив чернець. - Не дають

нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я

тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками,

так небезпечно, бо на тобі тавро. Через хвилину міркування він

повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися

яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши; - Ходи,

козаче, за мною. Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився

біля одного товстого та гіллястого дуба. - Переховаю тебе, сину, -

сказав він, - од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися

колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив

гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на

корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись

щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув

великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло

було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й

стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука;

через ту дірку й заходив у дупло світ. - От бачиш, сину, які у нас

єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав

козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як

зачинятись та одчинятись. - Тут, - додав він, - не знайде тебе і сам

дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але

чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі

біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я

тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не

бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.

Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів

під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з

монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від

Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло

й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той

ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі

переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -

то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого

човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен

одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту

шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,

шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на

них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали

оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де

він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і

він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і

драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,

посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши

Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,

сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа

рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,

як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку

й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у

задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам

вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він

тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на

четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого

коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -

сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь

собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під

Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а

ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що

ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах

почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до

Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у

степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з

терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак

і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені

з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу

російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його

кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна

на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -

Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні

поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають

турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже

здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.

Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання

і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що

перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза

по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -

почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,

певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між

запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до

свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям

держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів

пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди

і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,

запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи

його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки

дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили