Галею й Миколкою пішли на пасіку; старий же Балан знову доступився до

прикажчика: - Слухайте, чоловіче добрий! Розкажіть же мені товком та

по правді, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь? - Не як інакше, -

одповів прикажчик, - як стане тоді на сьому місці село. Мужики

оратимуть землю та сіятимуть хліб. - Так се ж наша земля! Се займище

трьох козаків: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви

одберете нашу землю? - А те будете робити, що й інші кріпаки: будете

сіяти панський хліб, косити його, молотити та звозити зерно до

панської економії. У старого ціле пекло заклекотіло в серці: - Ну,

сього вже не діждете! - скрикнув він. - А ти ж гадав як? Князю

подаровані всі сі землі од цариці, а як ви сидите на сій землі, то

зрозуміло, що й ви князівські разом з землею. Стуманів світ в очах

старого козака і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся

він до своєї пасіки і впав під куренем на солому. Болючі думки, мов

убиті у мозок цвяхи, пекли голову старого. - Так ось до чого воно йшло

скасування Запорожжя... Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та

прадідів политі, пороздавати вельможам... Невже ж воно справді так і

буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей,

повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати

такої недолі? Чому не прибрав мене раніше? Всю ніч гнітили такі думки

козака і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або

одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або

прийняв його до себе. Не спали сю ніч і діти старого. Вони до світу

просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що

робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та

замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю і

стали їм ворогами.

VI

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого

управителя, а у обідню пору повернувся до Базавлуку і загадав всім

кріпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати ліс. Далі він

прикликав до себе обох Баланів і Рогозу. - Ти, старий, - сказав він

Дмитрові, - своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини

нехай переженуть всіх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть

ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки. Старий козак з жахом у

очах дивився на прикажчика: - Ви хочете моєю худобою робити? У мене

своє хазяйство й своя робота худобі єсть. - А я вам прямо кажу, -

скрикнув Рогоза, - що у плавню я не піду і батькових коней до роботи

вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотів відразу

доводити козаків до розпуки і сказав неначе спокійно: - Ну гаразд...

Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обійдемося й без вас; а вже

щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до

роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й

вчора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й

хати, і навіть ви самі, тепер князівські! - Не буде того! - рішуче

скрикнули козаки. - Запорожці од віку не будуть кріпаками! - Побачимо!

- глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла. Сю ніч всі знову

ночували у курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали

тепер добре і прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з

обуренням гукав: - Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів!

Круторогі ж мої... укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на

князів ви працювали! Демко та Іван схопились на ноги і, вгледівши, що

прикажчик верхи на коні жене з степу весь косяк, а позаду кріпаки

женуть і волів, кинулися до хати, вхопили недоуздки і побігли

навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб

він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з

кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього і почав

навертати косяк знову у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на

коні і допомагав шуряку. Батько та Галя од воріт побачили, що

прикажчик наскочив на Демка і вдарив його батогом, але тільки вспіли

вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня

та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той,

мов сніп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх

знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому

дурно, і вона жахливо скрикнула: - Господи милосердний, що ж тепер

буде? У старого Балана під час сутички, навпаки, не жах був у очах, а

радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося

запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом

збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем і він голосно

гукнув: - Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького

кулака! Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся і,

шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка уголос і погрожуючи йому

кулаком. - Почекай, гайдамако, я тобі сього так не подарую! Через

кілька хвилин галас збився біля всіх зимовників: кріпаки намагалися

побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й інші

господарські речі, ті ж не давали, бо у степах у ті часи такі знаряддя

були дорожчі за золото. - В'яжіть їх! - гукнув до своїх людей

розлютований прикажчик. - Всіх в'яжіть отсих гайдамаків, коли вони не

хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба

тільки ще отих двох душогубів піймати! - додав прикажчик, показуючи у

степ на Демка та Івана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло

хати збилася колотнеча, вони самі бігли до двору і, побачивши, що

їхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. - Пустіть тестя,

бо вб'ю! - грізно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що він у

запалі, люди пустили старого Балана і розтупилися в усі боки, але, як

тілько Демко та Іван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув

кільком своїм кріпакам, накинувся з ними на козаків ззаду і, зваливши,

почав в'язати їм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратовані

звірі, але їх надавили цілою купою і врешті пов'язали. Прикажчик же

після того, як зв'язаного Демка підвели з долу, вдарив його з помсти

по виду. Галя метушилася поміж людьми, мов у нестямі. Вона кидалася

від чоловіка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але ніхто

на неї не звертав уваги і тільки прикажчик добре штовхнув її, коли

вона хотіла розв'язати Демка. Через півгодини трьох старих запорозьких

дідів та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тієї

самої економії, що будувалася біля руїн Запорозької Січі. Почувши, що

запорожці не хотять коритись волі прикажчика і навіть на очах кріпаків

побили його, управитель визнав за потрібне піднести в очах кріпаків

особу прикажчика і люто покарати запорожців. Коли він побачив біля

ганку зв'язаних козаків, очі його заграли хижим вогнем, мов у звіра,

що вже почув кров своєї добичі, і він зразу почав гримати. - Так отеє

ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби і навіть б'єте

княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше

гайдамацтво! Я зроблю з вас покірливих! - Пане управителю! - обізвався

старий Балан. - Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони

прийшли на нашу землю. На ту землю, що віддана нам під господарство

від Коша славного Війська Запорозького. Побачивши ваших людей у

тяжкому становищі, ми навіть хати свої покинули та вашим людям

віддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане

тяжкою працею? - Вашого немає тепер нічого! - сказав управитель. - По

указу цариці всі сі землі і все, що на їх єсть, себто й ваше добро і,

навіть, ваші душі, тепер є власність князя... Ви його кріпаки! З боку

козаків почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити

спокійно: - Бог один владен над душами людей, і йому вони й належать.

Того ж не може бути, щоб велика цариця звеліла грабувати й катувати

своїх чесних, трудящих підданців! Ніколи того не буде, щоб ми, вільні

запорожці, стали кріпаками! Скоріше ми душі свої занапастимо, аніж

скоримося такій неправді. Не звикши чути від кріпаків такі речі,

управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця.

Довгий, скуйовджений у боротьбі, оселедець надавав старому запорожцеві

надзвичайний вигляд, а очі того в'язня дивилися на нього не з

благанням, як він звик бачити у кріпаків, а сміло і спогорда.

Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби

могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне

негайно перемогти й знищити сю гордовитість і вільний дух, щоб всі

кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що

ніяке волелюбство не може встояти проти його влади... І от, упиваючись

тією владою, він глузливо сказав: - Бачу, що ти занадто розумний! А

скільки тобі років? - Вісім десятків літ Господь держить мене на

світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви

нам чините. - А ну, всипте йому вісім десятків різок, - сказав

управитель до челяді, - може, старий дурень хоч після того

порозумнішає! - Мене різками? - вжахнувся Балан. - Та ліше ви вбийте

мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так

знущатися. І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою

єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки

даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на

землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом

по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні,

серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу,

почали вибивати дух живого Бога з своїх братів. Не стогнали запорожці

під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і

серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж

поки ставали непритомними. Старий Балан після катування не підвівся...

його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз.

Повкидали на воза й останніх. Демко, впавши на воза, сховав своє

обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно

було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух

голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло

почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм

життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з

воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав: - У

курінь... на пасіку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в

курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька,

хотіла доступитись до нього, але він спинив її: - Не руш... Не руш,

моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню,

оббаниш моє тіло, як відійде душа моя... - Тату... таточку!.. -

припала до батька Галя. - Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами

на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля! - Ні,

доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки

нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не

вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про

вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете...

Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став

непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого

замордованого батька на той світ.

VII

Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя,

прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не

наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як

про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу

знущання над ним. став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим

непривітним поглядом в очах і ні до кого не звертався, раптом встав,

наблизивсь до Галі і низько їй вклонився, кажучи: - Прости мене, моя

сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила мені

коритися неправді. - Що ти... що ти Івасику? Чого прощаєшся?.. -

скрикнула Галя і, схопившись на ноги, припала братові до плеча. Демко

й собі підійшов до нього. - Заспокойся, Іване! Ти намислив щось

непевне! - Не подарую я прикажчикові, - говорив Іван, хвилюючись, -

того знущання над нами, а найбільше над старим батько нашим. Я довіку

не мав би спокою, коли б не помстився за батька! - Схаменися! -

скрикнула Галя. - Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! . - Тихше

гомоніть, - сказав Іван пошепки. - Сьогодні я вб'ю прикажчика і малим

каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади у той

порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму,

так ті харчі заберу! - Та ти ж загинеш у плавні! - з плачем говорила

Галя. - Як же ти там житимеш? - Не бійся, я не дитина. Запевне у

плавні чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимів,

помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а

я приїздитиму у темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую

звідсіля. - Братіку мій ріднесенький! - заголосила Галя. - Зросли ми з

тобою вкупі, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навіки

розлучатися. - Помандрував би й я з тобою, Іване... - сказав Рогоза, з

заздрістю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборкані! Галі сі слова

чоловіка запекли у серці. - Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се

я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже,

щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство

вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.

Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись,

всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у

людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика. Як

порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя

вийшли з хати, на дворі люди вже галасували, що у коморі Лантухової

хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під

серцем. Через кілька годин після того до зимовника прибув управитель

і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в

останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов

прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня він призначив іншого

прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому як

найскоріше будувати переселенцям хати. Після того справа з хатами

справді почала посуватися хутко: лісу, людей і худоби було багато і за

місяць од запорозьких зимівників потяглися дві вулиці: одна в степ, а

друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й

не були ще докінчені, по них уже почали жити, і одну половину

Баланової хати, нарешті, спорожнили, так що Галя з чоловіком знову у

ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її

скриня була майже зовсім порожня... Переселенці розтягли все, не

лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя

придбав своїй укоханій дитині, ні збіжжя покійної матері. Рогоза давно

вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили

хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на

сьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб

годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко,

та й того було обмаль. Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити,

щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну

корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напівпанському

вбранні, з виголеною бритвою шиєю і підстриженим у круг довгим

волоссям. Жив у окремій, новій хаті і як був нежонатий, то у нього

була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова. Чорнява й огрядна,

зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася

прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати

жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби

розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів

її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: - Бійтеся Бога!

Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку? Прикажчик розсердився й

насупив брови: - Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли

так... Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив

на панщину, час уже орати та сіяти хліб. Галя передчувала, що Демко

нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе

його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на