почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю

всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре

сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й,

перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком

ледве умостились поміж харчами побіля люшель. - Гей, круторогі! -

сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився

з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень. У

степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од

волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними

стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по

степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба

простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у

сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? -

спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору. - Адже по сей

бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину, - одповів

старий козак, - яка та церква у Нових Кайдаках... і який там

пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не

од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще

за тих часів, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченці там

спасалися і монастир будували... А ченці ті були з нашого товариства -

запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником

товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького Пилип Хведорів. Так

от, діти, я й міркую, що як шлюб святе діло, так годиться його у

святому місці й брати. До того ж мені давно хотілося побачитись з

побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти

Монастирського острова... Так от заразом і до нього заїдемо. Він нас і

на той бік Дніпра перевезе. Сонце, посуваючись по блакитному небу,

піднімалося над степом все вище та вище; проміння його ставало все

більше пекучим, так що й вітерець, пробігаючи понад зігрітою сонцем

травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх

пахощі розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток. Старий

Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка і почав куняти,

молодята ж жартували поміж собою, голубилися та слухали жайворонка,

що, мріючи десь високо в повітрі виспівував над тихим степом про щастя

кохання. У південь подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі

ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід,

вони поїхали знову, прямуючи на північ. Два дні віз з подорожніми,

поринаючи в густій траві і коливаючись, мов корабель, все далі

посувався по безкрайньому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та

зорі бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші

степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами,

подавали подорожнім свій голос. Надвечір другого дня віз докотився до

річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на

ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету і

розпалив багаття; Галя ж взялася варити куліш і наварила такого

смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навіть з

острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно. Була, як годиться,

до кулішу й оковита й ковбаси і інші заїдки, що Галя зібрала з дому.

На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі по

одній займалися зірки і що темніше ставало небо, то ясніші ставали

зорі і врешті почали вони відбиватися своїм про, мінням у темній воді

річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі

очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось

перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту. Під

чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько

на возі, а молодята під возом на простеленому рядні. Тільки не дуже

довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досі вміло

чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння

щодалі вчувалося ближче і врешті Балан, підвівши голову, розглядів, що

до броду під'їздять двоє озброєних вершників. То були драгуни з

війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької

Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших

подорожніх. Перебрівши річку, драгуни нагледіли воза. - Глянь! -

скрикнув один з них до товариша по-російському. - Он як нам доля

всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі, напевне, й паляниці і

ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої! - Го, го! -

радіючи скрикнув другий. - Так тепер годі жаліти, що ми не вечеряли!

Вершники підвернули до воза. - А що вам, добрі люди? - спитав Балан,

вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком і стурбовані

повскакували. Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до

воза. - Тягни лиш сюди, старий... - сказав один з них, засунувши руку

в сіно. - Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом і

горілку! - Що ж ви за люди? - спитав старий козак. - Ми царські люди,

а через те ти давай нам все, не криючись, як самому цареві! - Якщо ви,

добрі люди, голодні, - сказав Балан, - так ми вас нагодуємо. Сідайте

на рядно, а дочка подасть вам попоїсти. - Та ми й самі знайдемо, чого

нам треба! - одповіли драгуни і полізли нишпорити попід сіном,

витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були

без зброї, бо у Рогози було одібрано зброю ще тоді, як він виходив і

Січі, Балан же не брав своєї шаблі, побоюючись, щоб у Самарі не

одібрали її москалі. - Хто ж так робить? - скрикнув старий козак. - Се

ж грабунок! Коли б при мені була шабля, я б повчив вас, як поводитись

з козаками. - Мовчи, поки цілий, Мазепа! - почали гримати драгуни і

повитягавши з возу всі харчі, загорнули їх у рядно щоб покласти на

коня. - Та що ж це ви, харцизи? - скрикнув Рогоза. - Ото такі ви

царські люди? Грабуєте подорожніх людей серед шляху гірше за

гайдамаків! Він хотів одібрати харчі з рядном назад та драгуни

вихопили шаблі з піхов і погрожували всіх порубати. Побоюючись, щоб не

сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. - Нехай

беруть! - сказав старий козак. - Нехай їдять на свою загибель. Я скажу

їм услід таке слово, що та їжа їм каменем у череві стане й отрутою по

жилах піде. На що вже гайдамаки - та й ті ніколи не лишали чоловіка в

дорозі без харчів - візьмуть було скільки їм треба, щоб наїстись, а

останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люди!.. Ну

дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після

хліба! Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що

старі запорожці всі характерники і що, як хто з них схоче помститись,

так візьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали

нишком поміж собою радитись, а далі розв'язали рядно, кажучи: - Ну,

нехай буде по-вашому: поділимо все надвоє - половина вам, половина

нам. Всього ж бо вам і за тиждень не поїсти! Так на тому й скінчилася

та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу

гору. Демко й Галя були веселі і сміялися з того, як налякалися

драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий - вчинок драгунів

нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люди і

повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже

й захисту. Дві години віз витягався на гору і, нарешті, виїхав на

шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі

заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, заклинаючи подорожніх зійти

на могилу і полюбуватись на краєвид. Вони так і зробили і, пустивши

волів пастися, самі пішли на одну з могил. З шпилю могили був чарівний

краєвид. З лівої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лісом

Монастирський острів, а повз нього широкою, срібною пеленою вибігав

рухливий Дніпро і, добігши до піскуватих кучугур Огріні, круто

повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній

стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи

вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі

Кодацького порогу, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром

розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди

виблискувала своїми білими водами річка Самар. Старий Балан не один

раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час

походу й Рогоза, Галя ж не була тут ніколи і стояла тепер мов

зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця. -

Через що ж, тату, - спитала вона згодом, - той зелений острів зветься

Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром? - Через

те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люди

помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква ще

скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає:

може, прямо в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки

наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол

Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий

час на Монастирському острові і хрест на ньому великий поставив. Після

нього на острові й з'явився монастир і ченці. І не малий час вони тут

пробували - аж поки набігла сюди бусурманська погань... Тоді ченці,

рятуючись од нехристів, перейшли в ліси за Самар, та й збудували там

новий монастир. - А сі могили чому Близнюками звуться? - А се теж не

за наших часів так їх прозвали. Тут в дуже давні часи, ще як не тільки

що запорожців тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у

Кодаці якийсь цар, а у царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й

позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та

йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє

та й народить близнюків... А коли воно справді так і сталося, так цар

той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на отсій горі

живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсі височенні могили.

От через те і могили люди Близнюками звуть. Кілька хвилин старий козак

мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову

звернувся до Галі. - Тут, серце, всяка могила на степу, всякий

островець на Дніпрі і навіть всяка скеля на березі говорить про

минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів

біля Огріні - Кінським він зветься, так на ньому наш кошовий Сірко

вигубив цілу татарську орду, а кілька десятків тисяч невольників. шо

орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на

крутому, високому розі Кодак: так там то вже крові нашої козацької

пролилося!.. І до Хмельниччини було і після Хмельниччини... Там і

зараз запорозька паланка стоїть... - Кажіть, тату, краще: була

паланка! - похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозької

Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика. - Боже мій,

Боже мій! - сказав він, ковтаючи сльози. - Що ж тепер з тобою буде,

мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе од

бусурманів, не шкодуючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на

поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець

сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом йшли й Галя з

Демком.

III

В обідню пору подорожні почали з'їздити з великої гори до Дніпра.

Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників

широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку

понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою,

вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників.

Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися

до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в

далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав

до Половині, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти

Монастирського острова, бо саме на тім розі, над скелями, й сидів

зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курінним

товаришем Дмитра Балана Як і Балан, він козакував за часів гетьмана

Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусили перейти

кошем до Олешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та,

повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями

Дніпра проти Монастирського острова і збудував там собі спершу курінь,

а далі й хату. Дуже припало Глобі до серця се місце і почав він

порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями на Дніпровій

протоці млин і молов сусідам борошно. Працюючи у своєму куточку, Глоба

нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився

замолоду; коли ж почали люди осідати хатами понад Половицею і

заявилися тут і дівчата й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не

схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років з десять до зруйнування

Січі стало старому сумно самому жити в хаті і він прийняв до себе

жонатого січового товариша Каплана і передав все своє хатнє

господарство до рук його жінки. Коли наші подорожні наблизилися до

зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати і дуже

зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті і за мить на столі

почали з'являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ: Глоба

ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з

вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював

з ягід та овочів власного саду. За чаркою горілки старі приятелі

розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й

молодецьку гульню. Розмова протяглася довго і хоч почалася весело та

скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів -

пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької. - Все

минулося!.. - сказав наприкінці обіду Глоба. - Минулося й не вернеться

ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть...

благословить Бог, так і онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як

був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають і не буде кому про

мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходімо ліпше я покажу тобі

мій садок. Всі, вставши з-за столу, пішли з хати і зразу опинилися в

саду. Деревами була обсаджена велика обшир Дніпрового берега, що

високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева:

цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад

стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна

сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в

саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те

зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї

праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито

говорив: - Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі!

Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба

показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де,

притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до

коріння осокорів, великі й малі човни. - Забагатів я! - сказав Глоба

Баданові, коли всі верталися вже до хати. - Бач: у мене млин, всяка

худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і

другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте?

Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на

Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати.

Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про

майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати.

Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з

млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей

разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як

наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом,

щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили

упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на

стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз

підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі

острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця

міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік

великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли

Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька