чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку

загрібати, а з якого табанити.

Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву

руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила

течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на

другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала

його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб

розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода

бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.

За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на

тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з

правого берега в саме пекло порогу.

- От тепер і пообідати б непогано, - сказав Петро, сходячи з

чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь і ти,

Якове, тут уже й дитина справить.

- Гей ти, паливодо! - гукнув далі Петро до брата Гната. - У гречку

стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до

стерна!

- Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина

вправить? - одповів Гнат. - У дубі є дитина, нехай вона й стернує!

- Ну, ну, не базікай, - сказав Петро суворо, - а йди, коли тобі

говорять.

Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.

Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало,

тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки

добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через

годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то

незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не

жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.

За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з

обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і

ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях

Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже

проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі,

дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.

Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою

(лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки

та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і

звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий

верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на

голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й

простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.

Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися

у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.

- Тут будемо ночувати, - сказав отаман. - Розкладайте багаття, а

баби зварять нам кулешу.

Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця,

піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.

- Ой сумно ж тут як! - говорили жінки. - Ще, боронь Боже,

зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.

- Та чудно якось сей острів зветься... - звернувся Іван Балан до

Гарабурди. - Що воно означає, дядьку,

“Перун”?

- Я й сам, сину, - одповів старий запорожець, - ще з молодих літ

цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься,

так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.

До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.

- У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені

були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто

їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб

нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й

кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть,

винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі... А

як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з

невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та

Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном,

то так і острів сей почали звати.

- Ох лихої - обізвалася Гайдабурина дружина. - Так отеє ми під

головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу! - Дурниці

то, - заспокоював дід. - Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б

се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна

скільки не хрести, а він все стоїть. Старий запорожець розбалакався і

звернувся знову до Івана. - От тут, сину, за татарських часів,

найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на

Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ.

Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє

життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як

насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою.

Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та

запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови

почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою

закривала собою більшу половину небозводу. Ранком другого дня

запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та

Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі

Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель

Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю. Втомлений боротьбою зі

скелями Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води і

розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та

скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро

розливався широко, розбивався на протоки і рився у піски понад Великим

Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз

Сагайдачне далі, бо хоч і хутко плив їхній дуб, а все-таки до

Базавлуку треба було плисти ще два дні. Нарешті минули й ті довгі та

тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до

руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана

Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі - потужили там на

руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких

Великих Вод.

XVI

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя

запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права

запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та

Луб'яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після

катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого

довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові.

Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не

всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила

хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться

одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям

сумно було їх слухати.

- На кого ж вони нас покинули? - плакала одного разу Ївга. - Хто ж

нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?

Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне

життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не

сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов

рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!

- Не нарікай, голубонько! - одповіла крізь сльози Галя. - Не своєю

волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш,

помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них,

щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо.

Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не

звикли коритися неправді...

Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й

умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати,

перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.

На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза

втік зі служби і куди подівся - невідомо. Покликавши до себе

прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком

або удовцем.

- Князь буде гніватись, - говорив управитель, - як довідається, що

молода жінка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати.

У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того,

чого бажає.

- Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї - сказав він і навіть

уклонився управителю.

Управитель глянув на нього здивовано. .

- Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще

й з дитиною?

- Дуже ся козачка мені в око впалаї - одповів прикажчик. -

Дозвольте взяти!

- Ну, коли охота, то й бери!

- Шкода, що заходить Спасівка... - сказав прикажчик. - Доведеться

два тижні дожидати.

- Підождеш... Неабиякий великий час! - сказав управитель,

посміхаючись, і залишив розмову.

Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.

- Бачиш, хахлушка, - сказав він, - який я до тебе приязний:

замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю

тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.

Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і

зблідла як крейда.

- Хіба Демко помер? - ледве вимовила вона.

- А дідько його знає, чи він живий, чи помер! - одповів прикажчик.

- Втік він зі служби і невідомо, де єсть!

- Так він же живий!

- Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до

вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме

тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить.

Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував,

чи правду говорив.

Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді

лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ

потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати.

Душу її сповили тяжкі думки:

“Що чинити? - думала вона з мукою у серці. - Може, справді москалі

не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого

чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з

любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?”

Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої

рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона.

- Дитинко ж моя ріднесенька... Сирітка од живого батька! Та коли б

же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б

я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко?

Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до

образів і почала молитись:

- Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й

поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись

над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось

іншого од рідного свого батька, Демка!

Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона

встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з

прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як

прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.

- Що ж, моя молода, - говорив він жартливо, - чи все упорядкувала

до шлюбу?

- Не буде того ніколи! - одповіла Галя спокійно й рішуче.

- Як то не буде ніколи, коли управитель звелів!

- А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.

- На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна

його жінку звінчати з іншим.

- Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж

піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що

незгодна.

Прикажчик почав глузливо сміятись:

- Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тільки у панів так, що

своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан

звелить.

- Як-то? - злякано спитала Галя. - І піп не питає про згоду?

- Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги

на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж

дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба,

щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже я ласкою кажу

тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звінчаю тебе з

собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!

Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки

знесилена не впала на лаву.

Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там

уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя

знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не

знищила її завзяття - вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе

звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман

разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.

- Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, - плакала вона

над Миколкою, пригортаючи його до лона, - так ліпше я сама понесу тебе

з собою на той світ!

А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята,

гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але

очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому

сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину

в холодні хвилі лиману!

Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра

рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на

руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там

батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до

лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети.

Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се

переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй

вистачить хліба.

Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею

була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі

здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть

щасливою на самоті з своїм сином.

- Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе

життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми

з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я

пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою,

кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева

самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть - буде тобі

чим бавитись.

Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір

спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди

йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї

розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала

його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї

близько, проте на неї ніхто не натрапив.

Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як

очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.

За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама

на ніч в очереті, - вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і

польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо

упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.

Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав

плакати.

Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя

налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і

затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.

- А цитьте! - почувся голос з лиману. - Неначе дитина плаче.

Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у

голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може

бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.

Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.

- Боже мій! - почула Галя з лиману голос чоловіка. - Се моя дитина

плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

- Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.

Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік.

Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.

Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.

- А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос

прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї

бігло очеретом багато людей.

- Демку, рятуй! - скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але

в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.

- Задавлю гадюку! - прохарчав він, стерявши з серця голос.