бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до

самої Січі, знають, що йде татарва.

- Ну, й що ж тоді?

- А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються

по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам

чосу, що вони часом і додому не потрапляють.

Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до

хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з

помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й

Василь миттю видрався тією драбиною наверх.

З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські

гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий - безкраї степи. За

плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька

хат.

Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що

чатував на хвигурі.

- То Алешки, - одповів вартовий. - Ті самі, що біля них Військо

Запорозьке двадцять п'ять років сиділо кошем. А навкруги - піскуваті

кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству

взнаки!

Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не

зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти.

У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний

вітер і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.

Зранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й

рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час,

коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того

знаряддя.

Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег

золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в

сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми

своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять

завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами.

Нелегко було козакам поратись біля таких риб-велетнів: шість

дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі,

соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали ніа

берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь

прямо вжахнувся: иа березі була ціла скирта риби. Щуки, коропи,

чабакн, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугрі й інша,

дрібніша, риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією

рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся

ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки,

поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені

заздалегідь на березі.

Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати

породила, узброїлися ножами й чингалами й почали розчиняти й солити

рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же

хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них - вони складали

солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху

дошками, щоб не подавити ногами.

Разів шість на ті диі закидали запорожці сіті й усякий раз

витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й не треба

було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й

печену рибу; ікру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у

дорозі не зіпсувалася.

На четвертий день вітерець подихнув зі сходу. Кошовий подав гасло

рушати, й байдаки посунулися знову за водою.

Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його

вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися

тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу

були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь

води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні

козаків, здавалися на сьому просторі лиману нікчемними трісочками.

Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берега

лиману.

- Підвертаємо до Прогноїв, - сказав Очерет Василеві. - Це, сину,

теж наша земля - тут запорозька Прогноїнська паланка.

- Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль

оточена бусурманськими землями? - спитав Василь. - Запевно, що тут

татари вигубляли наших, як хотіли!

- То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко, й

товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з

татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по

сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві

пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги

повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це, -

зараз на байдаки та сюди... Всі татарські улуси, було, палють та своїх

визволяють... З того найбільше й починалася війна.

Скоро байдаки прибули до Прогноїв і, заїхавши в тиху затоку,

пристали до берега. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають

сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера

або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того

озерця воду, а на дні лишиться цілий иіар солі, тоді ту сіль беруть

лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп

під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих

волів та цілими валками й ішли степами хто на Правобережну Україну,

хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто, то й ще далі - аж

у московські землі.

В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він -

роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що

скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить

на воді, мов колода, через те що вода дуже сита від солі.

Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й

треба було поспішатися до коша.

Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу

Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до

Чорного моря.

Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з

нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Щодалі

вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки.

Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало, - він коливався

повагом.

Василеві здавалося, що він гойдався на гойдалці, але те гойдання

було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і,

заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною,

лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно, й він зблід на виду.

Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з

Василем:

- Чи не злякався вже, молодий козаче? Почекай... от море навчить

тебе, як Богу молитись. - Хлопець образився й переміг себе.

- Не діжде ніхто, щоб я злякався!

Василь схопив черпак і чимдуж почав вичерпувати ним з байдака

воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.

Тільки надвечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже

щоглів. Хвилі скоро наче послабли - не розкидали вже сивої піни й не

заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову

блакитно-зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли

з води дві муровані фортеці з баштами, й Очерет звернув на них увагу

хлопця.

- От придивляйея тепер, сину, - сказав він, - бо, може, вдруте й

не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький

город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до

нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один

раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто

випалювали, та тільки турки щоразу поновляли свій город та мурували

навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой, багато

тут, біля Очакова, пролилося крові козацької й на лимані, й на морі, й

на суходолі. Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі

вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де

запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася

козацька кров, коли ходили з Богданом... Тут загинув з усім військом

гетьман запорозький Скалозуб... Тут же доскочив був турецької неволі й

славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й

попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в

лиман і понавколо Очакова бусурманської крові... та скільки цією

протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про

Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще

ходили під Стамбул Бурляй та Хмель... Та хіба тільки ці? Мало не

щороку ходили наші сюди та билися... а хіба всіх їх, отих славних

лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять,

що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як

звали отаманів та гетьманів, що водили казаків у ті славні походи.

Муровані башти й стіни Очакова ставали ближче. На одній башті навіть

видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем молодиком

посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була

по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування.

- А що ж то за фортеця? - показав Василь на східний бік.

- А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало.

Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли... гляди,

коли б ще по байдаках не вшкварили.

Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з

військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом

по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за

лебедятами, плив корабель.

З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не

мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до

середини протоки не досягли б.

У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж

у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио,

як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою.

Вода була прозірна як сльоза.

- Гляньте, тату, звір... звірі - закричав Василь, побачивши, як

невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у

повітрі й знову пірнула в хвилі. - Он і другий! Гляньте - цілий табуи!

Перекинуть байдака!

- Дарма! - засміявся старий козак. - Не перекинуть. То морські

свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду

кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.

Василь кинув хліба, й справді - морські свині скупчилися позад

байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по

хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.

Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли

морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий

підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману.

Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про

дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили

ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом

простували степами.

На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало

печеним маханом , бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що

запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць

та сотню валахів.

З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці

Хаджибею й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили

на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до

Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша.

Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра

й отаборилися біля нього на високому березі. Тут віясько мало стояти

довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з

парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе,

що потрібно для житла.

Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на

військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще

парусів на намети.

Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша

напняли два великих намети: один - кошовому, а друга - під церкву.

У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було

вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть

столи, широкі лави й ослони.

Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну

окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її

названому батькові - Очеретові.

Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки

Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче

сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх.

IV

Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.

Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і

поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро

Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні,

одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.

Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа:

перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім

військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього

походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину,

почав порядкувати військо до далекої дороги.

Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу,

та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги,

як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх

козаків рівно.

Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану

не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко

річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв

козаків і рушив у похід.

Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов

слідом по ньому.

Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли

стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по

плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а

найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети,

рвати ногами осоку й ожину та до. того ще й роздивлятись, щоб не

потрапити в болото.

Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися,

ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки , лисовини, барсуки й

горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера

та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб та чайок; коли

ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх

крил.

За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від

скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах

лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях

верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли

сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те

птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки

тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного

неба вчувався клекіт голодного орла.

- Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? - з нудьгою в серці

спитав Гнат.

Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом,

як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:

- Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?

Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем

далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають

його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові

хазяїни - неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим

Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра,

покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі

трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до

того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла

зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь

любого подружжя.

Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця,

простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й

затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були

глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд,

з одного берега на другий і псреходити по них над водою. Траплялося й

так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на

берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і,

спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий,

плавкий міст досягав другого берега.

Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь

день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в

плавні на ніч.

Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через

невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому

міст було б уже зовсім трудно.

- Доведеться в'язати тороки! - звернувся Петро Рогоза до

полковника.

Калниболоцький був тієї ж думки.

Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на

воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті

верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий

торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями,

почали переїздити на другий бік.

В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб,

поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід.

Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно

часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши

ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце,

й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет,

переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався

далі, спускаючись до води.

Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янив з дива. На озерці

майже не знать було води - вона вся була вкрита качками, гусками,

лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і

тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши нееподіваного

гостя, трохи одпливли від нього.

Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її

можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули

на себе водяні свині , що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на

березї. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то

качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже

коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння

верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через

голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під

корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі

шпичаки .

Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв,

спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над

головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши

зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.

Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти

кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де

ще хиталася зворушена звіром трава.

Тільки вибухкув постріл, як кад озером зчинився надзвичайний шум

від свистіиня крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси,

піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на

землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і

плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже

крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів,

заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер,

що здавалося, наче над головою шугає вихор.

Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а

на ньому кілька сот птнчих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали

крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже

цікаво було яоди-витись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не

вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова.

На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі,

позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а

ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У

повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою

головою Гната.

Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на

острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки

лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися

поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері

тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на

деревах та по стріхах хат.

Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся

й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до

неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним

дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж

він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих

дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат

почав другою відгоняти птиць, але це вже не помагало, - баби не

страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами,

дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За

хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі

додавали своїх дзьобів до баб'ячих.

Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до

своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім

не оборонена й птиці довбали її, як хотіли.

Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув

під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді

птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно

в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється

водою.

В ту мить почувся поклик старшого брата:

- Поринай знову, дурню!

Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова

зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором

закрутилась угору.

Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як

почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він

саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав

птиць.

Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше

руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на

голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою,

скривавлена.

- А що, братику? - з посміхом зустрів його на березі Петро. -

Навчили тебе баби, як яйця брати?

У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати

голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого

сорому й віддихавшись, почав одягатись.

- Смійся з мене, якщо тобі кортить! - відповів він згодом братові

похмуро. - Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою

пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб'ячим недобитком».

Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив

ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з

бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.

- Ну, тепер надівай помалу шапку, - сказав він, - та ходімо

обідати.

Увссь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він

нікому нс скаржився, але був невеселий.

Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу,

запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці

річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у

Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат

знать було окопи й біля них могила з надгробком.

Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й

могила славного кошового Сірка.

Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна,

але річка була широка, й їх почули нескоро.

Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він

прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана

Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть

могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім

глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику,

й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до

запорожців.

Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:

- Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у

вас є, дуби й човни.

Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що

полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:

- Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що

покличуть!

- Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, - знову вдався до

нього Калниболоцький. - Перевезти тисячу козаків нелегко.

- Дуби давайте! - гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.

Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.

- Побрали вже дуби під військо! - одповів він. - Самі каюки

лишилися та баркас...

- О, як є баркас, - зрадів Петро, - так се дуже добре!

- Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, - покличуть

вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів,

а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали

знову!

Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в

човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік,

щоб пригнати звідтіля баркаса.

Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:

- Покличуть, діти мої... - говорив він упевнено й поважно. - Не

сумуйте - покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців?

Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто

ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж

турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі

потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та

й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!

Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток

човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.

Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство

перевозилося, він пішов на могилу Сірка.

Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх

ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною

козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка,

як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої

колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а

з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині

васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці,

навіть під час темної розпуки.

Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з

могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі

підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу,

з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася

річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег

широка Підпільна.

Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від

могили, невеликий косячок коней.

«Чи не з військового це косяка одбилися? - подумав молодий козак,

і бажання добути коня обхопило всю його істоту. - Запевно, що з

військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».

Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще

в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того

косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат

сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.

«Піймати коня - не диво, - міркував Гнат, - але як на ньому їхати

без недоуздка?»

Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька

тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний,