— Так… — Євці стисло в грудях, — Я… я знала це.

— А ще ми тут у покарання за те, що не вміли бути разом. Ти здається, й сама здогадалась про це за кілька хвилин до моєї… до своєї…

— Смерти. — Байдуже закінчила Євка. — Чого ти, кажи все, однаково мій страх тепер вічний. Цікаво, як там мій чоловік…

— Євцю, кохана… — Даня знов погладив її по голові, — Невже ти й досі ще не зрозуміла, що твій єдиний чоловік, ще до народження і вже після смерти, це — я? Насправді все так просто. Шкода тільки, що цю простоту ми годні збагнути, коли вже надто пізно щось міняти…

Все Євчине єство гуло якимось мідним окисленням. Вона мовчки погойдувалась, сидячи навпочіпки, й дивлячись прямо перед собою. Що вона має казати? Спитати, звідки він про це знає? Чи яким штибом вона спроможна все це чути? Страх відпав, чекати було нікого, просто третіх більш не існувало: ні невідомих ворогів, ні призабутих коханців.

— Знаєш, коханий, — раптом заговорила вона, — Знаєш, я аж тепер щаслива…

Він ніжно пригорнув її, але вона відразу випручалась, і, розтерши сльозу, запитала:

— А ти певний, що моя краса не помре?

Київ — Париж — Дніпропетровськ — Київ

2001 — 2002 р.