Інше — як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала… Бо казна-звідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись… А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль… Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:

Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти… гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові… або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене — навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо — так, я думаю про тебе, — і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі — ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться — лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім — “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?

— Ну чому то я мовчу? — (Данині слова півторарічної давності). — Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди… Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко…

І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.

А потім Дані не бувало так довго… Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно…

Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:

Такий— от сірий смуток, і вовки-сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.

Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С”. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами… можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.

Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.

Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути — аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

…

пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)

…

Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…

Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.

…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.

… порвати це все на дрантя…

… заспокоююсь.

… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.

… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.

Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.

Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були — світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” — Євка болюче примружувала й розкривала очі. — “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як — усе разом?” Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська…” А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,” — сказала вона киплячому чайнику. — “І в облом перемикати на інший канал”. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8”.

Скільки вам треба грошей на місяць?

За шкалою Фаренгейта.

Фарингосепт.

Хронічний фарингіт, якщо є така хвороба.

Лоботомія. С-стробоскоп і глисти.

Базедова хвороба — “Ой, які в мене великі очі!” — Євка відчувала, що шизується. — “А хіба є це дієслово в теп. часі?” Є, як процес. Бо все, дівчинко, не так швидко, як тобі хотілося б.

My wild love is crazy

She screams like a bird…

— Знаєш, я вже давно не купувала нової білизни. Просто аж ніяк не сподівалася на секс. — Євка запалила цигарку з ганджем. — Хоч(

— Та… — Даня взяв цигарку і повільно затягнувся. — А як можна на нього сподіватися?

— Ха! Можна його ретельно планувати. Скупити півбазара свічок і там паличок ароматичних… Ванну помити можна. Апельсинів у неї наки… — Євка запнулась. Про апельсини — це вже було. З коханцем (до речі, одним із кращих), через якого вона колись ледь не втратила Даню. Була тоді якась дурна і гола весна. Може, навіть, МЖД — свято таке женскоє. Накурилися тоді всі разом на Євчиній квартирі. Євка десь напередодні якраз коханця майже наголо постригла. А йому личило, сучому синові. Гарний був. З нагоди МЖД чи просто так, у Київ приїхав Даня. Євка мала з ним зустрітися на Контрактовій площі, після роботи в обід. Євка ще здалеку помітила його, вона несла в руках жовті мімози — зовсім, як Маргарита, в чорному пальто, простоволоса — а от Даня… Даня був зовсім або майже зовсім без волосся. «Яка іронія,» — подумала тоді Євка. Вони гуляли авітамінозними вулицями, недоремонтованими галереями і незатишними (чомусь воно так переважно в Києві є) кав‘ярнями. А потім було оте горе-свято у Євки вдома. Всі накурилися і весело сміялись: коханець, Даня, подружка і приятель. Євка стрибала від однієї лисої голови до іншої, їй усе здавалось бля-яким-прикольним. Коли всіх трохи попустило і «ха-ха» змінилось на «умняк», коханець став дзвонити своїй дівчині на Волинь, а Даня до смерті припекло вийти за сигаретами.

— — Та нафіга вони тобі — йди спати!

Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!

— Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!

Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму — чи то пак, перевірених життєвих позицій — все більш-менш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: «Правда — соціальний меч», який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:

— Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш — все правда. І сестра твоя права, що я якась «непонятна», і в гості до неї я більш ніколи не піду.

Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці — Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (ги-ги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.

— А ванна — це класно. Хоча б душ.

— Га? — не одразу виїхала зі спогадів Євка.

— Ходімо в душ. — Даня оцінюючи подивився на цигарку проти світла.

— Е… Там вода жовта. Вона і не холодна, й не ніяка… Та й взагалі то не душ, а… Хоча, (Євка раптом сміливо оцінила епатаж їх помешкання) давай. Пішли. Все-таки це романтичніше за картонні коробки чи, скажімо, холодний унітаз. Пішли.

Євка почала розстібати штани. Даня робив усе синхронно з нею. Вони покидали джинси й светри на бідолашні картонні коробки, і, запхавши босі ноги в черевики, почовгали туди, де мав чекати душ. В руках кожен, мов талісман, стискав брудні шкарпетки.

— Зачекай тут, постій трошки. Я спробую включити нормальну воду. — Даня переступив межу колись білого ваннового барильця, і став длубатися в краниках і ручках. Євка тим часом розглядала свої зуби в істинно реліктовому настінному дзеркалі. Душ, між іншим, мав іще доволі пристойний вигляд. “Чому би тут не спати”, — подумала Євка.

— Все, Сонечко, можеш заходити. — Даня повішав футболку на батарею, зоставшись під душем в трусах. Євка зробила те ж саме.

— О, вона не така вже й холодна… — Євка помацала воду рукою, й тією ж мокрою рукою провела по Даниному животі. Він здригнувся й легенько підштовхнув Євку під струмінь. Вона заплющила очі. Волосся під водою полізло змійками по обличчі, вода стікала по губах, вода падала на груди, вода ловила пипки, що відразу потемніли, стали твердими й настовбурчились. Даня миттю занурив їх у спеку свого рота. Євка вигнулась, як лук в очікуванні стріли. Вона не розкривала очей, тримаючи руки позаду себе, плечима й головою спершись на холодну стіну. Даня не припиняв пестити їй пипки. Він малював по них язиком піктограми, він укривав усе довкола них, він робився шаленим від Євчиних пружних грудей. (Він ніколи раніше не казав їй про це?) Його руки ковзнули вниз її животом, і нарешті дістались до нікчемного клаптика бавовни, навмисне залишеного на тілі…

А Євка тепер знала, що таке зіпсоване (здеградоване, спаплюжене, похєрене, забите, закинуте) мистецтво. L`art pourri. Entartete Kunst. Це навіть було цікаво для забавки: кидати монетку, щоби взнати, яка річ (тіло, дзвінок, ложка, фотка, книга, звук, волосина) СПРАВЖНЯ. Вона прагнула старості, ця маленька руда дівчинка двадцяти років, вона бачила мерців у снах і водила з ними танки. Вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти. Як метелик на сторінці у юнната в окулярах. В неї було все, і цього було надто мало. Мало, щоби почуватися до кінця нещасною чи якось протилежно цьому. Вже сама її брехня здавалась найвищою праведністю, так нудно було все довкола. Вона чекала на якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала, як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу. Їй не хотілось ні спати, ні просинатися, ні їсти, ні думати. Хіба що сцяти. Так, то велике, непомірне задоволення. Їй інколи хотілося просто довго їздити в поїзді, напиваючись несвіжого пива, а потім вистоювати в черзі до смердючого туалету. Тільки би в кінці отримати цю надзвичайну приємність. Це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе болить голова.

Євка втикала на парах, вона ні чорта не робила, вона пленталась додому і скуповувала старе шмаття з найближчого секонд-хенду. Анабіоз. Почекати до зими. Проспати до весни. Нічого-нічого не чекати. Позатуляти шпарки у хаті товстими книжками і спалити свої конспекти, коли стане холодно. Спати на газових камфорках, коли вимкнуть опалення, бити в хаті вікна, коли низькі частоти задрочать барабанні перетинки. Можна ще приймати друзів і поїти їх осіннім чаєм. Так швидше поширюється осінній токсикоз. Можна складати вірші з назв хвороб і розмахувати своєю лікарняною карткою, вимагаючи її публікації в російськомовному виданні.

We sale tonight to Singapore…

*

— Пожертвуйте грошей на строітєльство храма.

І на мечеть, і на синагогу. І про пагоду не забудьте. Хоча мечеть — найактуальніше. Чи, все-таки, синагога?

?????

Євці було пофіг. Її рвало від того, що всі говорять лише про війну. З великої букви і окличним знаком посередині, в кінці і на початку. Кругом істеричні окличні знаки. Знакова система. Зіпсута сметана. Затягнутий період лактації. Дефіцитарний лейкоцитоз. Тьху.

Євка весь час кашляла. Вона викашлювала час із себе, прагнучи знайти на самому дні структуру моменту — якийсь омріяний маразм. Просто думати їй не було дано. Якась заскладна професія — думати. Її треба вчитися. А вчитися Євка ненавиділа.

— Легше застосовувати рольові ігри. Коли всі грають в лото. Кожен витягає свій шматок дзеркала і пише там своє ім‘я. Потім треба той шматок проковтнути. Коли проходить біль у животі, люди, з обов‘язково (!) відкритими ротами, споглядають одне одного. Так їм легше побачити суть один одного, бо якого ж біса було ковтати ті шматки дзеркала.

Євка зареготала. Принаймні, їй так здалося. А вдома саме нікого не було, щоб сказати їй: “Заткнись”. Чи нічого не сказати, якщо вона сиділа заткнута. Вдома саме застужено хрипів Том Вейтс, слава Богу, поки живий. А от Майлса Девіса не було… Євка припинила реготати. Це було не доречі.

— Погано, коли речі втрачають свою першопочаткову цілісність. Незайманість, якщо хочете. Це так, ніби показуєш комусь незакінчену роботу з невиправленими помилками, а потім… Потім ти ті помилки виправиш, а робота вже померла. Це як дитину видирати на якийсь час із материнської утроби, а потім вкладати назад, аби терміну добігло… — Євка розуміла, що плете якусь нісенітницю на семінарі з політології. Але цього, здавалось, ніхто більше не розумів. Чи просто не помітив. Всі якось дивно позирали на Євчине бліде обличчя й надто вологі очі з великими зіницями. Але ніхто навіть не почав шепотітись.

— Єво, ми так і не визначили суті ур-фашизму… — спробувала щось кудись скерувати викладачка політології.

— А знаєте, — сказала Євка, — я не можу сказати, що знаю, як вас звати, але ви — класна баба. Іншими словами, ви така ж сука, як і я.

Поки всі однокурснички припухали, Євка підвелася і, спокійнісінько підійшовши до викладачки, поцілувала її в губи. Та, здавалось, і не пручалася. Вона навіть спробувала вчинити якийсь поступальний рух у напрямку Євки, щось схоже на спробу обійняти. Але наступної миті відчула солонуватий присмак крові на губах і випручалась. Євка по-дитячому посміхнулась всім присутнім і спитала:

— А правда, в мене очі голубі?

Більш в університеті її ніхто не бачив. Одні казали, що вона звалила в Африку з якоюсь благодійною місією, інші — що в дурку у Франківськ, де у неї був знайомий психіатр, за рештою версій Євка:

Вийшла заміж;

Поховала коханого і пішла до схимників;

Народила двох дітей;

Знайшла роботу в швейцарському банку;

Розбилась на вертольоті у Львівській області;

Емігрувала (легально) в Канаду;

Стала проституткою (нелегально) в Сомалі;

Купила собі чоловічий (а який же ще?) фалопротез і живе з вагітною дівчиною;

Поїхала фотокореспондентом у Чечню;

Поїхала медсестрою в Афганістан;

Найнялась витирати порохи в ювелірній крамниці на заході Тернополя;

Вирушила на ровері в зимову (?) довколасвітню подорож.

Все це було правдою. От тільки викладачку політології теж чомусь більш ніколи не бачили.

А неправдою було те, що Євка просто на всьо забила. Вона сиділа вдома і їла, вибираючи день, КОЛИ. І транспорт, НА ЯКОМУ. Та ще взуття, сумку і, обов‘язково, шарф. Відомо для чого.

Riders on the storm…

Як погода впливає на ваш настрій? Якого кольору небо? Якого кольору дерева? Якого кольору дурна пика того, хто все це запитує? Вибачте, вчителі іноземних мов, бо то йдеться про вас. Методичні розробки ІЗ. Затверджено Міністерством ОС. “Жалко так всіх”, — зітхнула Євка. “Всіх-превсіх. І Даню жалко, хоч він і не майбутній вчитель. Він минулий майбутній юрист. Бідолаха. Як Бальзак, наприклад: ну на фіга йому та освіта? Треба це йому сказати серйозно. Не Бальзаку, звичайно. Не люблю Бальзака. Растіньяків там всяких — безталанних ідеалів дитинства. Хочу цілувати Джим-Моррісона в губи”. І вона поцілувала прозору коробку від компакта “the best of the DOORS”. Моррісону було байдуже, хоч він і народився з Євкою в один день. Шкода, що не того ж року. А от Джона Леннона вбили якраз того ж року. І того ж дня. Коротше, Євка ненавиділа свій День народження. А тепер з огидою розуміла, що до нього залишився якийсь там місяць. І що неодмінно треба щось зробити до настання свого фактичного (“А хай йому грець!”) повноліття.

…

Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не” починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,”— подумала Євка, -“Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе…” Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собі-своєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.

Break on through to the other side (?)

“Але Ьог приходив неодмінно” — прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.

— А сьогодні зранку кльово вийшло, — сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, — Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, не-Даня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац — дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.

— Да. — сказав Артур.

А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: ”Я встигну потрахатись?” Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш”, — зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.

“Bсе закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. По-моєму, огорожа — це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш -це як білий прапор…” Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема… — Євка чхнула. — Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!” — і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака — дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника… Євка вклала “неробочу” картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить”. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко…” — Євка згадала анекдот. Вона вагалась: хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові… “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день”. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.

Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя — з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?”) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?”). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюс-мінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції…), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебі-сітер?” — „Ні, я ваш новий мазафакер!”) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало… А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались — це готували їжу, і все, про що розмовляли — це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:

Мало ходили на тусовки;

Мало розмовляли про мистецтво;

Мало розмовляли взагалі;

Мало спали і на ранок були втомлені;

Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.

Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:

„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.

— Подзвони мені у 8.15, розбуди… — і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:

страждати

чекати

втрачати

знову чекати

і

проживати.

Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то — один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”— і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше — з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво-урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт — яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.

Р.S. Жінки таки люблять політику.

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…

Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від’їздом проте, люб’язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).