- Так, Томмi, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?
      - Витримають, сер, вони мiцнi.
      - Зараз це погано, Томмi, нас може перекинути. Тобi треба надiти рятувальний пояс.
      - Хiба ми не у вiдкритому океанi, сер?
      - Це нiчого не змiнює.
      - Справдi, сер. I тут, менi здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.
      - Перестань, Томмi, роби, що тобi кажуть.
      - Гаразд, сер, я принесу i ваш пояс.
      - Спочатку надiнь свiй.
      - Слухаю, сер.
      "Руде чортеня", - ласкаво подумав Джон. Вiн рiдко про когось думав ласкаво. В його пiратському серцi знаходилось мiсце тiльки для цього хлопчика.
      Так само, як i Джон, Томмi народився i вирiс на пiратському кораблi. Його батьком був Клод Морган - троюрiдний нащадок Генрi Моргана, знаменитого карибського корсара, який потiм став вiце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Пiратську лiнiю роду продовжував тiльки Клод. Чарлз Девiс узяв його на свою бригантину за старшого помiчника капiтана i дозволив привести з собою на корабель Дженнi-дiвицю, яка чекала вiд нього дитини.
      Коли Томовi було два роки, бригантина пiд маркою австрiйського навчального судна зайшла в Гавану. Дженнi зiйшла на берег i на корабель бiльше не повернулась. Клод подався шукати її i теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев'яти рокiв хлопчика виховував старий Чарлз, потiм ним опiкувався Джон. Чарлз заповiдав йому зробити iз хлопчика справжнього мужчину.
      На "Флайїн стар" Том був улюбленцем усiєї команди. Слухняний i незмiнно спокiйний, вiн подобався всiм. У цiй маленькiй iстотi жили скромнiсть i доброта, котрих так не вистачало людям, якi його оточували. I всi вони цiнили в ньому саме це, хоч, можливо, нiхто з них того й не розумiв. Томовi було важко терпiти їхню нерозумну любов. Iнодi їм здавалося, що вiн надто байдужий. Розсудливий, трохи iронiчний характер хлопчика починав дратувати їх, i їм часом кортiло вiдлупцювати його, але тодi б довелося мати справу з капiтаном. Джона боялись. I руку на юнгу нiхто не зводив, хоч iнших прикрощiв Том зазнав чимало.
      Повернувшись на мiсток, хлопчик подав Джоновi корковий пояс.
      - Вiзьмiть, сер, це ваш.
      - Дякую, Томмi, повiсь його на штурвал.
      Вони стояли поряд, тримаючись за поручнi, - кремезний бородатий капiтан i маленький, худий юнга. Капiтановi хотiлося сказати хлопчиковi щось хороше.
      - Ти пам'ятаєш, Томмi, я колись убив альбатроса? - не знайшовши нiчого кращого, спитав Джон.
      - Так, сер, це було на "Жагучiй iндiанцi". Ви зняли з його лап шкiру i зробили собi ремiнь для пiстолета.
      - Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пiзно дух птаха помститься моряковi.
      - Так, сер, я пам'ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього смiялись.
      - Тобi не здається, що я був дурний?
      - Нi, сер, ви зробили так, як вважали за потрiбне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.
      - Це правда, Томмi...
      Джон хотiв сказати, що тепер вiн шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, вiн намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихiя гнала бригантину на пiвнiчний захiд, а їм же треба просто на захiд.
      - Ти не помiтив, Томмi, який вiтер був опiвднi?
      - Я не мiг цього помiтити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанiї.
      Джон тiшив себе думкою, що попереду вiдкритий океан. Якщо бригантину досi не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кiнця.
      Вiн iще встиг подiлитися цiєю думкою з хлопчиком. Зненацька шалений бiг бригантини урвався. Рiзко смикнувшись назад, вiтрильник з гуркотом i страшним скреготом круто полiз угору, став дибки, потiм хитнувся i, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.
      Капiтан i хлопчик повисли на поручнях мiстка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, вiн хапливо намацав рятувальний пояс, але так i не надiв його. В густому сутiнку ночi далеко вiд корабля очi розрiзнили чорний силует гiр.
      Бригантину викинуло на берег.
      За сто три роки, прожитих на свiтi, Джон багато чого забув. Iз пам'ятi випали цiлi десятирiччя. Але не тi двадцять сiм днiв. Тi днi забути неможливо.
      Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острiв Флiнт. Рiк тому вiн проходив на своїй бригантинi повз нього i запам'ятав обрис гiрських вершин. Коли розвиднiло, йому здалося, що це тi самi вершини. Нiчого поганого про населення Флiнту вiн не чув, тому й не сподiвався тут нiякої небезпеки. Казали, що на цьому островi живе невелике плем'я мирних полiнезiйських рибалок.
      I, тiльки-но прийшовши до тями, пiрати без будь-якої обережностi почали обладнувати тимчасовий табiр. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни i знову стягти бригантину на воду.
      Кiлька чоловiк одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велiв пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубiльцiв. Поблизу того мiсця, куди викинуло "Флайїн стар", у море впадала якась рiчечка, росли кокосовi пальми i багато апельсинових дерев, але нiяких осель не було видно.
      Бiля корабля лишилось тридцять чоловiк. Усi працювали на березi, розчищали майданчики для наметiв. Несподiвано з трьох бокiв на них посипалось камiння.
      Пiрати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пiстолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов iз-пiд землi. З нестямним виттям, вереском i криками, їх було не менше сотнi. Згодом з лiсу вийшло ще стiльки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев'янi клiтки.
      Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тiльки тепер, побачивши клiтки, вiн зрозумiв, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флiнт. Вони попали на маркiзький острiв Фату-Хiва, населення якого зажило похмурої слави канiбалiв. Про клiтки, в якi фатухiвцi саджали своїх полонених, знала вся Океанiя.
      їх довго кудись несли. Ледь помiтна стежка, звиваючись у хащах тропiчного лiсу, пiднiмалася вище й вище. Потiм вона так само довго змiїлася по схилу. Нарештi обiрвалась. Дорогу перегородила прiрва. Вузька кам'яниста ущелина нiби розтинала гору на двi частини.
      Зупинившись, тубiльцi з'юрмилися бiля клiтки Джона. Смiючись i жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнiшнiй вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкiра i така ж цупка чорна чуприна. Але очi голубi, а борода червона. Вiн фарбував її якимсь iндiанським зiллям, що дiсталося йому вiд батька.
      Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.
      - Гади, мерзота, бруднi сволоцюги! - розлючено плювався вiн.
      Цi мерзотники зжеруть його, обгризуть його кiстки, як собаки.
      Раптом позаду, десь у довгому ряду клiток, якi стояли на стежцi, пролунав голос маленького Тома:
      - Мiстере капiтан!
      У Джона тьохнуло серце.
      - Слухаю, мiй хлопчику! Що з тобою, Томмi?
      - Нiчого, сер, - спокiйно i, як здалося Джоновi, навiть весело вiдповiв хлопчик. - Я в клiтцi. Вони з'їдять нас?
      Джон силувано засмiявся.
      - Звiдки ти взяв, Томмi? Що за дурницi лiзуть тобi в голову?
      Хлопчик вiдчув, що капiтан сказав йому неправду. Томмi прекрасно все розумiв.
      - Капiтане, - сказав вiн, - хочете, я вам заспiваю? У клiтках розчулено загомонiли:
      - Томмi, руде ангелятко, ти не боїшся?
      - А хiба зi мною немає моїх друзiв? - У голосi хлопчика прозвучала звична для нього iронiя.
      - Так, Томмi, ми з тобою. Але, Томмi, ти ж нiколи не спiвав.
      - Ну то й що! Зараз я спiватиму. Хочете, капiтане?
      - Звичайно, Томмi. Якщо в тебе є голос.
      Вдячний вiдважному хлопчиковi, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподiвано пойняло його.
      Хлопчик заспiвав:
      Тримай, стерновий, штурвал,
      Розплата - твоя голова
      За точний курс корабля,
      За даль, де лежить земля!
      За серця гарячу кров,
      За щастя, життя i любов
      Розплата - твоя голова
      Смiлiш! Двох смертей не бува...
      Джон нiколи не плакав Але тодi вiн, здається, все-таки заплакав Слухаючи хлопчика, плакали всi пiрати. Цей маленький Том був їхнiм добрим генiєм.
      Притихли й маркiзанцi. У їхнiх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.
      А хлопчик спiвав, i до всього йому, здавалось, було байдуже:
      Доля морська - то красива казка
      Для бездомних, як ми, смiльчакiв.
      Всiх нас чекає фатальна розв'язка
      Ну, то що ж! Недоречний тут гнiв.
      Вже нам прощення не ждати вiд бурi,
      Бог нам погрожує вже давно.
      Ну, то що ж! Нарiкати не будем.
      У цей час з протилежного боку ущелини над прiрвою повис мiст iз колод. Вiн вилiз десь iз кущiв. Товстi подвiйнi лiани обережно опустили його на край стежки.
      Маркiзанцi ще хвилину стояли нiби зачарованi. Потiм кинулися до клiток, пiдхопили їх i пiдтюпцем побiгли вперед.
      Коли Джона перенесли через мiст, за кущами вiн побачив велике безлiсе плато, на якому височiли сiрi кам'янi мури - фортеця. Навiть у своєму безнадiйному становищi Джон здивувався. Цi канiбали вмiють, виявляється, будувати не тiльки розсувнi мости, а й справжнi фортецi. Спостережнi вежi, велика кiлькiсть бiйниць для каменеметальних пристроїв, зубчастi ворота iз щiльно збитих стовбурiв залiзного дерева.
      У душi Джона наростав вiдчай. Вiн думав про втечу, але звiдси, видно було, не втекти.
      Триста рокiв майорiв над океанами роджер роду Девiсiв, триста рокiв їм щастило. Двох Девiсiв повiсили, троє загинули в бою. Але то були не тi, кому батьки заповiдали свiй прапор. Девiси, якi плавали пiд роджером Джеремi, поразок не знали. I ось такий кiнець.
      Вже у воротах фортецi Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах лiтає над ним. його напруженi нерви повiльно розслаблювались.
      Якби хто тiєї хвилини сказав, що його зiрка не така вже й трагiчна i для нього загалом усе скiнчиться щасливо, вiн би, звичайно, не повiрив. Як i всякий приречений, вiн iще на щось сподiвався, але розум надiю вiдхиляв.
      Скутий тiснотою клiтки, Джон вiдчував, яким важким стає його занiмiле тiло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, трiпотiло в дрiбному ознобi.
      - Гей, ви, в клiтках! - закричав вiн раптом зi злiстю - Ви мене чуєте?
      Кiлька голосiв вiдповiло:
      - Говори, капiтане, ми слухаємо.
      - Цi дикуни нас не розумiють. Поки ми разом, треба обмiркувати, як будемо дiяти.
      - Так, капiтане, - зiтхнув за Джоном чилiєць Фернандес. - Я волiв би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих клiток не зламаєш.
      - У мене в кишенi лишився складаний нiж. Вони не знають, що в нашому одязi є кишенi. Чуєте, не будьте iдiотами, у кого лишилися складанi ножi, не пускайте їх у хiд передчасно...
      Сильний удар кiнцем палицi в спину примусив Джона замовкнути. Маркiзанцi, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.
      Стiна фортецi оточувала селище, яке потонуло в зеленi - кiлька десяткiв бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам'яних пiдмурiвках, нiби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвiр'я, була видовбана овальна чаша - басейн для купання.
      Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квiтами площу, на якiй у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнiв з клiтками, натовп поспiшно розступався.
      Край площi на помостi з колод, застеленому голубими циновками, пiдiгнувши пiд себе ноги, сидiв кремезний сивий маркiзанець, у якого все тiло - навiть губи, повiки i мочки вух - було в татуюваннi. В руках вiн тримав прикрашену рiзьбленням та перлинами бамбукову палицю - символ влади дождя. По боках i за спиною старого маркiзанця стояли три хлопчики з вiялами з пальмового листя.
      В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув:
      - Хамаї! Несiть сюди!
      Одразу весь натовп захвилювався, всi почали кричати:
      - Ена оїа! Ена оїа! Ось вiн! Ось вiн!
      Джон насторожився. Вiн зрозумiв, що той воїн розповiдав про маленького Тома.
      Змучений безсонною нiччю i всiм пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався iз зухвалою безстрашнiстю. Коли його клiтку пiднесли до вождя, вiн презирливо сказав:
      - Каоха, таїпi! Здрастуй, людожере! - На "Флайїн стар" цi два полiнезiйських слова знали всi.
      Вiд несподiванки вождь спочатку оторопiв. Потiм гмукнув, усмiхнувся i нарештi вибухнув голосним реготом.
      - Оїа тане, оїа тане, - заходячись вiд реготу, повторював вiн.
      Тепер розгубився Том. Побачивши поруч iз собою клiтку капiтана, вiн мало не заплакав:
      - Сер, що йому потрiбно?
      - Вiн каже, Томмi, що ти справжнiй мужчина. Тримайся, хлопчику.
      В очах юнги сяйнула безсила ненависть:
      - Проклятий таїпi!
      - Так, Томмi, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.
      - Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з'їдять нас... Ти розумiєш, хто ти? - ковтаючи сльози, закричав вiн вождю. - Ти таїпi, брудний таїпi!
      - Ви чуєте, я ж казав, що вiн справжнiй мужчина! - захоплено вигукнув вождь. - Мої воїни чули його пiснi, я бачу його смiливiсть, вiн буде моїм сином! Я вiзьму його в свiй дiм, нехай це знають усi! - I, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: - Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжнiй мужчина. Уа таїпi. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тiло менi не потрiбне.
      Вiн говорив, що вже старий i що в нього немає дiтей. Проте великий бог Тiкi почув його молитву i послав йому сина, хорошого сина, вiн це бачить.
      З натовпу лунали радiснi вигуки. Всi захоплювалися Томом i радiли щастю вождя. Певне, всiм здавалося, що таким же щасливим має бути i маленький Том.
      - Син вождя, - ревла площа, - виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!
      Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.
      - Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, - сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. - Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.
      - Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?
      - Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, - усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: - Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.
      Маркiзанець недовiрливо похитав головою.
      - Твоя домiвка на Землi Паумоту?
      - Так, великий вождь.
      Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.
      - Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi [*]... ------[*] Так маркiзанцi називали французiв. ------
      * * *
      ...На Маркiзьких островах жив один з наймогутнiших i найрозвиненiших народiв Полiнезiї. Нiхто в цiй частинi свiту не чинив такого опору навалi європейцiв, як маркiзанцi. У серединi дев'ятнадцятого столiття французам пощастило захопити вiсiм з дев'яти островiв архiпелагу лише пiсля того, як цi острови вже нiкому було захищати.
      Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.
      Найдовше трималися невеликi племена, якi населяли острiв Фату-Хiва.
      Вперше фатухiвцi зiткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейцi вiдкрили для себе Маркiзький архiпелаг. Бiля Фату-Хiви стали на якiр три кораблi iспанського конкiстадора Манданьї. Приголомшенi небаченими кораблями, остров'яни вийшли на своїх каное вiтати гостей. В руках вони тримали грона бананiв та iншi тропiчнi плоди - показуючи, що йдуть з мирними намiрами. Iспанцi запросили їх на кораблi, забрали подарунки i тут же вбили шiсть чоловiк продемонстрували силу вогнепальної зброї.
      Потiм, уже у вiсiмнадцятому столiттi, на Фату-Хiву стали вчащати англiйськi та американськi китобої. Вони нiкого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти i жiнок.
      Узявши данину, китобої вiдпливали, а на островi спалахували епiдемiї. Кожен вiзит європейцiв приносив остров'янам тiльки жертви. Зрештою фатухiвцi зрозумiли, що з бiлими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступнi райони узбережжя, вони переселились у високогiрнi кам'янi фортецi й нiкого туди не допускали. Заволодiти їхнiми бастiонами, якi були збудованi за всiма правилами оборонного мистецтва, європейцi не могли дуже довго. Французи намагались укрiпитися на узбережжi, але щоразу, коли їхнiй гарнiзон висаджувався на острiв, серед солдат зчинялася панiка.
      Невловнi фатухiвцi, здавалося, сидiли за кожним кущем. Досить було солдатовi загавитись, як вiн одразу попадав до рук остров'ян. На другий-третiй день пiсля висадки французiв на острiв у розташуваннi їхнього табору звiдкiлясь з'являлася довга дерев'яна таця, на якiй лежав один iз тих, хто напередоднi зник. Засмажений, iз пучком зеленi в ротi.
      Це був дивовижний народ. Свiтлошкiрi, як мало хто в Полiнезiї, ставнi, з правильними рисами обличчя, фатухiвцi зовнi були схожi на один з народiв Пiвденної Африки - зулусiв. Якби на конкурс краси зiбрати по одному представнику вiд усiх народiв Океанiї, то фатухiвець, як твердять знавцi, безсумнiвно, посiв би перше мiсце.
      По всiй Полiнезiї тiльки фатухiвцi визнавали жiнку рiвноправним членом громади. Точнiше сказати, у них був логiчно обгрунтований культ жiнки, її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя - тому їй треба поклонятись, у нiй зосереджено все найпрекраснiше - тому її треба цiнувати, вона слабша вiд чоловiка, але якщо воїн iде на вiйну, дома його замiняє жiнка - тому до неї треба ставитися з повагою.
      При бажаннi кожна жiнка одночасно могла мати кiлькох чоловiкiв, якщо вона, звичайно, вмiла подобатися чоловiкам. Цьому складному мистецтву фатухiвцi навчали дiвчат ще з дитинства. Дiвчина, яка зумiє звабити i одружити з собою кiлькох хлопцiв, ставала однiєю з найповажнiших жiнок племенi.
      Серед маркiзанцiв i взагалi народiв Полiнезiї, мабуть, тiльки фатухiвцi знали, що таке поцiлунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у iнших полiнезiйцiв, i не носили традицiйних оздоб у носi. Жiнки дуже любили намисто i всiлякi браслети, а чоловiки прикрашали себе татуюванням. Майже всi воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам'ятають своїх ворогiв i присяглися знищувати їх. У декого на макiвцi стирчала туго заплетена кiска - знак воїна, який учинив кревну помсту.
      Вони були вiдважнi воїни й чудовi мореходи, їхнi катамарани робили наскоки на найвiддаленiшi острови Полiнезiї. Будували грандiознi споруди з каменю i славилися вмiнням вирiзьблювати в скелях величнi скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пiснi, танцi i загалом були незлобивi. А їх вважали за жахливих канiбалiв. Саме вважали.
      Як вiдомо, канiбалiзм iснував на багатьох островах Полiнезiї. Але це не означає, що тубiльцi справдi харчувались людським м'ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полiнезiйцi людоїди, то так само можна назвати канiбалами i високоцивiлiзованих японцiв, чиї найбiльш фанатичнi самураї вважали за доблесть не тiльки вбити ворога, але й тут-таки, на полi бою, з'їсти його печiнку.
      Свої "самураї" були i в Полiнезiї, не всi воїни, а лише особлива каста воєначальникiв, якi дали обiтницю нiколи не розлучатись iз зброєю i витримали випробування на безстрашнiсть. На Маркiзьких островах їх так i називали - безстрашнi. Ось у цiєї касти один з воїнських ритуалiв i був канiбальським.
      Та коли полiнезiйцi зрозумiли, що європейцi вважають їх усiх людоїдами, цю репутацiю - таку, здавалось би, незавидну - вони всiляко стали пiдтримувати. Беззахисним остров'янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат i мушкетiв, але їх боронила страхiтлива слава канiбалiв.
      "Немає сумнiву в тому, - писав Мiклухо-Маклай, - що папуасiв врятувала вiд цiлковитого винищення значною мiрою вигадка європейцiв про те, нiби Нову Гвiнею населяють страшнi людоїди. Я не заперечую, деякi канiбальськi обряди, як i в багатьох iнших мiсцях Океанiї, там справдi є. Однак європейцi прийняли окремi випадки за жахливi побутовi оргiї i тим самим самi себе налякали, а папуаси цим дуже вмiло скористалися. Так, уявiть собi, у них вистачило кмiтливостi не розвiювати жахливi мiфи, а вигадувати про себе ще непригляднiшi небилицi, вiд яких у легковiрних європейцiв холола кров".
      Не менший жах на європейцiв наганяла i Фату-Хiва.
      I треба було так статися, щоб тiєї пам'ятної ночi 1887 року бригантину Девiса викинуло саме на Фату-Хiву.
      Остров'яни прийняли пiратiв за французiв, черговий напад яких вони щойно вiдбили.
      Можливо, якби Джон признався, що вони - пiрати, йому б повiрили. Але це було не краще, нiж опинитися в ролi ненависних франi. Бо корiнне населення тiєї частини Тихого океану не бачило рiзницi мiж морськими розбiйниками, якi шастали в пiвденних морях, i французькими загарбниками Полiнезiї. I тi й другi тiльки розоряли острови i не знали меж насилля.
      Стараючись якнайбiльше награбувати i до того ж одержати задоволення, розважаючись iз красивими полiнезiйками, американцi теж нi з ким ранiше не церемонились. Та коли на Таїтi i Маркiзькi острови прийшли французи, становище американських китобоїв i скупникiв копри та перлiв рiзко змiнилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островiв архiпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентiв i платити досить високе мито. Крiм того, вести торгiвлю з мiсцевим населенням вiднинi дозволялося тiльки через посередництво французiв.
      Звичайно, американцiв не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всiляко загравати з остров'янами, щоб, заручившись їхньою пiдтримкою, або спробувати вигнати французiв, або, якщо це не пощастить, при допомозi мiсцевого населення знайти шляхи для вигiдної контрабанди, тобто, обминувши французiв, вести на островах ту саму полiтику, але дещо хитрiше. От, мовляв, французи вам нiчого не дають, тiльки грабують вас, а ми хорошi, привозимо вам рiзнi товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всiм вiдомо, як франi ненавидять людей з країни Марiте [*]. Тому що люди з країни Марiте справжнi друзi острiв'ян, а франi їхнi запеклi вороги. ------[*] Так полiнезiйцi називали Америку. ------
      Так чи iнакше, але французiв американцi завжди лаяли, i остров'янам це подобалось. Навiть на непримиреннiй Фату-Хiвi, яка не хотiла дружити нi з якими блiдолицими, людей з країни Марiте зустрiчали цiлком терпимо. Вони були хоч i не дуже надiйнi, та вже ж союзники в боротьбi проти спiльного ворога.
      Дружбою полiнезiйцiв з американцями i вирiшив скористатися Девiс, який добре знав обстановку на сусiднiх з архiпелагом Паумоту Маркiзьких островах.
      - Нi, великий вождь, - мовив вiн, - я кажу правду, мiй дiм на землi Паумоту. Я народився в країнi Марiте, але на землi Паумоту у мене багато друзiв, вони хочуть, щоб я i мої люди жили з ними. Ми всi з країни Марiте.
      - Твої слова, червонобородий, брехливi, як товстi ноги, котрi хочуть усiх випередити, - зневажливо вiдповiв вождь. - Мої люди бачили на твоєму кораблi великi гармати. Навiщо людям з країни Марiте такi гармати? Вони приходять до нас iз товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Марiте.
      - Але, великий вождь, мiй корабель на землю Фату-Хiва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть нашi вороги.
      - I ти взяв гармати, щоб стрiляти в людей землi Турбуаї?
      - Так, великий вождь, - пiдтвердив Девiс, думаючи, що його вiдповiдь прозвучала досить переконливо. Вiн назвав найближчi острови, якi спали на думку, не знаючи, що на архiпелазi Турбуаї нещодавно почалася вiйна з французами i про це вже вiдомо маркiзанцям.
      Суворий вождь, здається, подобрiшав.
      - Мої люди i я вдячнi тобi, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, - задоволене сказав вiн, i Девiс подумав, що словесну боротьбу нарештi виграно i їх вiдпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.
      - Головний вождь франi, - провадив вiн далi, - послав тебе вбивати людей землi Турбуаї, але буря викинула твiй корабель на землю Фату-Хiва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землi Турбуаї i вiддало нам на харчування тiла наших ворогiв. Але ми ситi. Мої люди зроблять iз твого тiла їжу для твоїх франi. - Старий маркiзанець говорив стримано, солiдно, з належною вождю гiднiстю i раптом крикнув натовпу майже у захватi: - У воїнiв франi немає їжi, вони голоднi, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородим!
      Натовп вiдповiв вибухом захоплення. Сотнi горлянок у дикому екстазi почали скандувати:
      - Тукопана таа-хi-туе! Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!
      Коли пристрастi трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девiса:
      - Твоє тiло i голову, червонобородий, вiдвезуть на каное двоє твоїх людей, тi, кого ти покажеш, воїнам франi. Кажи, я тебе слухаю.
      У Девiса по спинi заструмував холодний пiт. Зiбравши останню волю, вiн насилу примусив себе усмiхнутись:
      - Не поспiшай, великий Тукопана. Подивись, хiба на менi й на моїх людях такий одяг, як у воїнiв франi?
      - Твої люди всi бiлi.
      - У людей землi Паумоту колiр шкiри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землi Фату-Хiва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Марiте. Якби вони були воїнами франi, я б не мiг стати їхнiм вождем. Подивися, хiба колiр моєї шкiри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождiв у воїнiв франi?
      Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, вiн дивувався з поведiнки Девiса. Червонобородий полонений розумiв, що на нього чекає, проте був спокiйний i навiть безтурботно усмiхався.
      - Коли твої люди, - мовив тим часом Девiс, - робитимуть з мого тiла їжу для воїнiв франi, накажи їм добре обсмалити на багаттi i голову. Нехай залишаться тiльки мої голубi очi. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобi розказати. Очi треба залiпити мокрою землею i поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпi на землi Паумоту, i очi завжди залишаються непошкодженими. Тодi головний вождь франi, можливо, й повiрить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкiри, вiн буде тiльки радий i скаже, що Тукопана прислав йому тiло свого таїпi. А голубi очi то, певне, вiд батька, людини з країни Марiте. Моїх людей головний вождь франi слухати не буде, франi не вiрять людям з країни Марiте.
      Маркiзанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такi розмови вiд полонених, якi усвiдомлюють свою приреченiсть. Цей червонобородий казав про власну голову так, нiби вона належала не йому. А з iншого боку, вiн має слушнiсть. Коли люди з країни Марiте приходять на Фату-Хiву, то в багатьох жiнок потiм справдi народжуються дiти з голубими очима. Правдою було й те, що у всiх вождiв франi колiр шкiри тiльки бiлий.
      Проте, вiддаючи належне мужностi полоненого, мiняти своє рiшення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий "подарунок" головному вождевi франi. I водночас маркiзанця тепер, видно, мучили сумнiви.
      - Ти не боїшся смертi, червонобородий? - спитав вiн, нiби досадуючи на самого себе.
      Девiс не вiдповiв. Його погляд зупинився на маленькому Томмi. Коли юнга вийшов з клiтки, його оточили жiнки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квiтiв. Так у маркiзанцiв починався обряд усиновлення.
      - Ахлу! Ахлу! - вигукував жiночий гурт. Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.
      Нiчого не розумiючи, але пам'ятаючи пораду капiтана, нещасний юнга примушував себе всмiхатися крiзь сльози. Потiм раптом розлючено заспiвав:
      Гримить довкiл за валом вал,
      Й вiтрило щоглi не рiдня.
      Та що нам вiтер, що нам вал?
      Диявол - брат нам, меч - суддя...
      Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию i завмер, не смiючи ворухнутись.
      Отодi у Девiса i з'явилася, як йому здалося, рятiвна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рiднi брати.
      Вiн знав: за звичаєм, який iснував на архiпелазi Паумоту й Маркiзьких островах, людина, котра вирiшила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дiтьми i всiх її братiв та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кiнця, вiд намiру стати прийомним батьком можна було вiдмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зiбрати i привселюдно з'їсти всi тi пелюстки квiтiв, якими жiнки обсипали юнгу. Iнакше його вiдмову вважали б недiйсною. Нехтувати цей звичай вождь не мiг, бо тодi вiн втратив би свiй авторитет головного хранителя всiх традицiй племенi.
      - Е мауру а вау, таахi каттам! Я щасливий, великий батьку! - не давши отямитися Тукопанi, - сказав Девiс, як тiльки юнга замовк. Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра iз вдячнiстю приймала опiку прийомного батька. Девiс промовив її голосно, з повагою i, як вимагав звичай, схилив голову на груди.
      Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому змiст пiснi усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому рiч, i люто витрiщив очi.